Вранішня кава на Позняках

Павло Вольвач пише:

Ще тільки вересень…
Ще небеса такі, що не пора…
І забуваєш, що таки вже осінь
І що є в світі сила та, котра
Виштовхує за вікна хмарочосів…

І я за Вольвачем теж не годен збагнути в чому річ: осінь тільки почалася, а неясний, але дряпотливий сум та якісь химерні «мінорії» каламутять душу. То, напевно, з того, що там назбиралося всього потроху. Бо коли скидаєш оберти, рідше грюкаєш келішком об келішок в радісному товаристві, усамітнюєшся й починаєш думати – отоді й лягають на душу невдоволення собою, роздратування, а то й нічим не обумовлені, здавалося б, страхи.

Здавалося б, її зовсім нема, видимої причини, для того суму. Проте причина є. Нічого з нічого не буває. І найперше – думки. Хочеш, щоб те минулося, – зніми краваткучи попусти її, і піди, як говорив мій покійний батько, «плотно» випий або навпаки, туго затягни пасок і поринь у каторжну працю.

Що ще?

А ще, напевно, Київ. Він би, може, й зовсім тепер здихався мене, позбувся моїх навідин, але я нахабно приїжджаю чи не кожного вікенду, і куди подінешся ! – мусять зустрічати, готуючи у святу неділю традиційний банош з грибами та бринзою, а від мене віднедавна — вже не італійське вино з дивною назвою «Тіто», а, зважаючи на периферійний майновий і соціальний статус – пляшка вітчизняного, червоного коблевського «Сапераві»…

То – обід. А перед тим, зрання, я відкриваю на Позняках, на вулиці Бориса Гмирі, 15а балкон, ховаючи під себе «самопальну» глиняну філіжанку з кавою, аби туди не капнуло з кондиціонера поверхом вище.

Так було, напевно, сотню разів. Якоїсь миті, під час того мого, ще ледь прочумленого кавування, раптом з’являвся він. Ніби випадав з під’їзду. Ішов, трохи нахилений уперед. Враження, ніби не тримався купи. Здавалося, зніми ті його незмінні чорні штани з десятком нашивних кишень та якимись шнурками, що при ході теліпаються туди-сюди, і на кривих ногах замість колін угледиш пружини. І під сорочкою замість ліктів – також пружини. Вони його колись тримали, робили, певно, всю поставу пружною. А тепер — заіржавіли, порозтягувались. Через те – і хаотичне хилитання. Напевно.

До хилитання додавався погляд з туманцем. Ми інколи віталися. Коли його погляд потрапляв на мій балкон, коли він мав силу відірвати його від землі. Він тоді, напевно, думав, що я один із його читачів, і, може, дивувався чому не підходжу по автограф під патрет на титульній сторінці однієї з його книжок.

Він, звісно, не знав, що я також заробляю собі на хліб писанням. Правда, пера у нас різні. Він занурює своє в чорнило – ніби у вино, що дає панотець до причастя, а про моє чорнило і перо найточніше сказав якось Вячеслав Шнайдер, поет із Житомира:

Я знов збрехав
Збрехав облудно
Пишу я казна-що
Й самому нудно…

Отже ж – знову осінь. І швидше як було вистигає кава. Не холоне тільки щось гарне, щемне з пам’яті, до чого колись доторкнувся, або хотів те зробити і за тим тепер жаль.

Так ось, Улян, привітавшись або не завваживши мене, йшов, розгойдуючись, до однієї з двох крамничок поруч із будинком. Йти до супермаркета йому, мабуть, не стачало снаги. За кілька хвилин вертався. У руках у нього був хліб та незмінне кільце ковбаси. Я уявляв собі як він повертається додому. Як сідає до сніданку. Як непоспіхом жує ту ковбасу? Я намагався вгадати – він її ріже на шматочки, чи кусає з кільця, а хліб – з буханки?

Я потелефонував якось одному нашому спільному товаришеві – поету, прозаїку, критику, видавцеві, громадському діячеві, котрий зневажає дорогу горілку, але любить молодих поеток і часто спілкувався із моїм сусідою. Я запитав у нього: «Слухай, навіщо Улян постійно купує ту жахливу, начинену паперами і соєю, опріч іще страшнішої гидоти, ковбасу?»
–А йому всьо пофіг, – відповів патлатий поет.

З розлогого коментаря до тієї викінченої фрази я зрозумів, що мій сусіда вже мало чим переймався, окрім дурману творчості. Для нього з якогось часу стало не головне, що їсти, для нього зоставалось головним єдине – що він пише. Він писав удень і вночі, дратуючись, що інколи його сіпане тіло вимагало харчу, і тоді підтюпцем біг до найближчої крамнички за тим кільцем ковбаси. Не важливо якої. Аби лиш його не здувало вітром і мозок слухався.

«Наступної суботи приїду і обов’язково заговорю до нього, – думав я. – Напрошуся на інтерв’ю, по-сусідськи. Мешкати в одному будинку і не скористатися нагодою послухати того, до кого прислухався, придивлявся і кого читав сам Загребельний,– щонайменше нерозважливо». Так я собі думав. І однієї суботи думав, і іншої… А час минав. А я те відкладав, хоча й знав, що можу запізнитися.

Останнім часом його пантрувала якась незвична і таємнича на вигляд жінка. Звісно, таємнича як для стороннього ока. Як для обивателя. В письменницьких колах, напевно, добре знали хто вона. Проте я вже не став телефонувати з розпитуванням поетові-товаришу. Нехай вона так і лишається мені інкогніто. Вона була при ньому така охайна, видзігорна, вишукана! Я не можутеперзгадати, які саме деталі на те вказували. Вона ніби й одягалася як всі, не виділялась кольором волосся. Але було щось неземне у її погляді, у рухах, жестах, у притишеному голосі. І він був з нею іншим. У такі дні він не носив ті свої кільця ковбаси. При ній він випрямлявся і не хилитався.

Як жаль, що вся та ідилія Божественної жінки та розгнузданого українського письменника тривала недовго! Я не знаю, де вона була, коли друзі сполошилися кількаденним його мовчанням на телефонні дзвінки, коли двері його пристанівку відчиняли не ключем, а вже диском болгарки, але знаю достеменно: у його останніх реченнях, десь там, де думка і свідомість обривалися, вона була присутня. Та жінка. Я більше, аніж переконаний, що вона там була.

Але – осінь.

Студена вдосвіта і сумна. З багатьох причин. І я ось, тутво, з кавою на балконі. Помалу перестаю думати про мого сусіда. Чого б мені перейматися? Ми навіть не були знайомі. Прикро, звісно, що спізнився з тим інтерв’ю. Проте, хіба це вперше?! Геть самоїдство! Геть копирсання! Все так, як і мало бути. Я встиг там, де встиг. А там, де не зважився, не ступив кроку, то там, напевно, хтось чи щось постали мені муром, і не треба туди пхатися, де за ним, за тим муром, абсолютно інший людський світ. Світ, до стилю і правил якого ти власним життям не привитий. Ті, що зрання звикли їсти вівсянку, – не похмеляються.

Начебто все логічно.

Принаймні вмотивовано для самого себе. Можна було б вдихнути на повні груди цього свіжого, прохолодного ранкового осіннього повітря. Але не вдихається. На повні груди. І кава не так п’ється. Я ніби підсвідомо очікую скрипу залізних вхідних дверей знизу. І вони скриплять час від часу. Проте звідти виходять не ті. Люди у костюмах і випрасуваних сорочках, у них «прилизані» зачіски і доглянуті нігті, проте вони – ходячі манекени на тлі того, кого нещадно хилитало життя, хто виринав раптово з під’їзду у незмінних своїх неформальних штанях і за ким тепер, хоч і був незнайомий, до крику у грудях боляче і жаль. Жаль, що він більше не вийде з цього під’їзду. Щось важливе згасло. Залишилася тільки осінь. Яка теж – ненадовго. І Олеся Ульяненка більше нема.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company