ВСЕСВІТТЯ ПИСАНКИ

Коли розквітає лишень одна писанка – враження, мовби красою поймається цілий світ. А коли писанок десять або сто? Чи описати словами благоліпство, яке освітлює, замаює душу навіть од побіжного черкання зором? Барвисте яйце як прекрасне начало начал, як знак світотворення. Скільки віковічних  віків оцьому диву чи то людської, чи надлюдської фантазії? І яким вітром прикотило його на нашу протоотчу долівку – східним чи західним, полуденним чи сіверком? Століттями сперечаються високочолі мудрі голови, ламають гострі списи слів, трощать червлені щити аргументів, рушать до камінця неприступні фортеці теорій, а конозиста Істина лише розпалює зір неясним мерехтінням, зманює на манівці і розсіюється, мов ранішній туман.

DSC05904Навчитися б читати писанку. Не пропускаючи «ніже титли, ніже тої коми». Так, як читають глиняні таблички з клинописом шумерів, ієрогліфи первісних єгиптян чи мудрагельні знаки, увічнені в камені безіменними святими племені Майя. Здавалося б, ось воно, поряд, на відстані повновидого ока: строга низка орнаментів: цвітастих «рож», «косичок», «барвінків», «гвоздик», «вінків», «гілок» «вазонів»; загадкових, неначе уста сфінкса, «павучків», «лапок», «бджілок», «мутлів», «вужів», «жабок»; вікових «клинців», «кругів», «кривульок», «сварг-безконечників», «хрестів»… Є літери, та обмаль слів – дорога пізнання заснувалася, обросла порохами віків. Уляглися ті осоружні порохи тяжкими пісками та суглинками, що навіть підземні ріки промити не годні, накрилися з головою дерновинням та рахманними чорноземами, густим зелом та панцирами гудрону. Вічність запекло боронить своє, бо пізнавши ту дорогу від сьогодення до її витоків, до першої ступи, либонь, мали б відкривачі волю, якою мученицьки снив і заради якої продав душу дияволу доктор Фауст: волю владарювати часом.

DSC05913Мудрість писанки таки глибша од шумерських клинописів, од знакових символів палаців і каписьк Майя, од єгипетських письмен, похованих незбагненними пірамідами-гробницями. Недаремне її покірливо прийняло християнство, таке «чуже і чужде» до всякої язичницької символіки та атрибутики. Навіть поганський хрест, символ Сонця в Єгипті й на Русі, церква дозволила використовувати як християнський символ лише з ІV століття. Про колядки, щедрівки, які нині вільно співаються в храмах на Різдвяно-новорічні свята, ще донедавна з церковних амвонів звучали палючі інвективи. «Коляди, –  поучав з Афона православну братію Іван Вишенський, – з міст та з сіл ученням виженіть, не хоче-бо Христос, щоб при його Різдві диявольські коляди мали місце, але хай їх у свою прірву занесе. «Щедрий вечір» з міст і сіл у болота заженіть, нехай із дияволом сидить, а не ганьбить християн».

Не те з писанкою. Її народження звіддавна позначено воістину містичним ритуалом світотворення. Почитайте народні легенди та перекази про появу на наших теренах крашанок та писанок –  декілька їх опублікував у своєму розлогому етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» славетний Олекса Воропай. У переважній більшості легенд першотворцями сього дива були або Богородиця, або сам Ісус. А обряд народження писанки? Хіба не таїнство явлення, за фізіологічною та й моральною чистотою уподібнене народинам людини? Обов’язок вибирати для розписування лише найкращі яйця «первісток» (курей, які щойно почали нестися), готувати воду до мішання барв лише з розтопленого снігу, впускати в хату під час творення крашанки чи писанки лише «чистих», себто здорових, людей. Треба бути патентованим невігласом, «Хомою-невірою», твердолобим циніком, аби пояснити се «безпросвітною темнотою малограмотного селянства» чи його «забобонністю». Або «намаганням власкавити язичницьких покровителів стихій» – віднайдені славетними археологами Урусовим, Хвойкою дохристиянські фарбовані глиняні яйця.

Є вічна загадка писанки. В її колористиці, письмі, сакральних знаках, у кожного з яких, якщо осягати любомудрим зором великого українця Миколи Гоголя, – «безодня простору», бо кожен знак – неосяжний як Творець. Згадаймо, як справіку побожно ставився українець до крашанки і писанки. Навіть шкаралупу з них не можна було топтати, бо злостивця «Бог хворобою покарає». Натомість її затовкували на потеруху та підсипали до корму курям – щоб краще неслися. І не доведи, Боже, якщо відьма знайде хоч скалочку шкаралупи: набере нею роси – тоді біда вашій худобоньці. А коли лихої години вколе нею вас – пишіть пропало, всохнете ні за цапову душу… Зате якщо покотите писанкою чи крашанкою, одержаною на Великдень після христосування, по закутнях хати та по всіх закапелках двору – викуриться звідти всяка нечисть і чортівня та й шугне-майне чортзна й куди…

DSC05903Але повернімося у сьогодення. До замаєного розвесінням, зігрітого неопалимим Великоднім сяйвом Київ-града. І до її величності Писанки. Мистецький набуток двох столичних писанкарок Любові Ктіторової та Тетаяни Влененко, який утворив це дивовижне суцвіття весни, можна без напускної патетики назвати знаковим. Більшість їхніх писанок пережили священнодійство животворення. Як відроджується квітка, дерево чи жива істота – природно. У часі і просторі. У природних рослинних барвах, а не хімічній аніліновій трутизні, як це, на жаль, вкоренилося у нашому сьогочасному писанкарстві. Первозданність – це намагання прочитати палімпсести орнаментики, знаку, не замуленого тисячоліттями етномішанини, прийшлої ідеології, позиченого чи нав’язаного світосприйняття. Так заохочується мистецька спроба відтворити космос писанки трипільскими сакральними знаками (композиція Т.Влененко «Трипільські мотиви», чи індо-арійськими символами сонця (витвір Л.Ктиторової  «Сварґи»). Сміливий, навіть дерзновенний виклик часові, який з поміччю Творця усіх творців і мистецької потуги та самобутності майстринь може вивести наших відкривачів на чисті води і ясні зорі нового сакрального писанкарства, не просто відтворення, а «оживлення» знакової правічної орнаментики українства. А отже освоєння нових світоглядних і мистецьких обріїв.

Ці знаки – не мертва археологічна холодина, не повість минулих літ, а унікальні мозаїчні окрушини, розсіяні часом: зібравши їх та правильно розташувавши, матимемо унікальну картину світу. І хтозна, можливо в такий спосіб знайдемо відповіді на закляті питання, які й нині продовжують пекти пеком і розшарпувати нашу людність, сточувати наші фізичні й духовні сили. Доволі сміливу спробу прочитати, потрактувати засобами живопису дещицю з огрому сакральних символів робить нині художниця Зоя Пасічна. В її мальовках знак немовби проростає, корениться,  пускає перше, ще несміливе пагіння. Але довкола нього вже народжується світ – розлогий не лише у просторі й часі, а багатомірніший, з тими «нематеріальними» площинами, які можна осягнути лише рефлексіями чи генетично, «покликом крові». Тому композиції Зої Пасічної надзвичайно органічні серед писанкового усесвіту. Як захоплені очі, що вдивляються у безмір зоряного неба.

DSC05917Дивовижну легенду звіддавна переповідають гуцули про писанку. Цю народну перлину вписав у своє дослідження Олекса Воропай. До високої скелі далекої гори залізними ланцюгами прикуто страшного нехриста. Дванадцятеро його посланців ходять від села до села, від міста до міста, придивляються, як живуть люди, і все, що бачили, переповідають нехристові. Коли дізнається він, що люди живуть нужденно і сваряться поміж собою, радіє і регоче так, що гори трясуться, а ланцюги слабнуть. Якщо переповідають посланники, що між людьми згода, сердиться нечисть, супить брови, бо ланці сковують його тіло міцними обручами. Та найстрашніша для нехриста вістка, якщо люди пишуть писанки. Від того, що не забуто сього звичаю, звіром реве гидь, б’ється головою об скелю, аж вогонь креше. З того постають грім і блискавиці, а ланцюги нехриста робляться такими міцними як ніколи.

Вірите у правдивість переказу? Я вірю.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company