«ВИШИВАНІ ШКОЛИ» Й ОМЕЛА, ЩО ВИЇДАЄ ДУШУ

Всі проїхані села – сім! – були порожні від людей й ніжно освітлені дуже дозованими пучками сонячних променів з-за густих крон старих дерев.

З людей за весь день бачили лише двох дуже п’яних чоловіків у різних селах.

Перший, молодий, довго наводив фокус, а тоді сказав радісно: «О, так он шо! Ви схожі на…Свєту!»
Я сказала: як це чудово! А хто ця Свєта?
Він почав згадувать….і більше не включався…
Федір Іванович, в іншому селі, міцно сидів на колоді – сам-один у всьому світі.
Коли я спитала, чи є в цьому селі столітня школа, він неймовірно зрадів, засіпався, спробував встать, але колода міцно тримала його за зад. Тоді він її перехитрив – владно махнув до мене рукою й наказав: сідай, будемо з тобою балакать!
Утямивши конфігурацію фігур, я сказала, що, мовляв, дякую, поїду шукать.
Така зрада Федора Івановича підняла з колоди вмить – і він, небезпечно петляючи, уже рисачив до авто, а затим досить вправно вмостився на задньому сидінні!
– А ти куди?- спитав, коли я закрила за ним дверцята.
– Так за кермо ж!
Він велично махнув рукою – “впірьод”!
Школу показав безпомильно, хоча сказав, що це була церква. Далі ввійшов у роль і бігав за нами, даючи інтерв’ю, позував перед фотокамерою і вимагав викликати сюди директора школи й спитать щось у нього.
Довелося оббігати школу прудкіше – злий алкоголь збивав Федору Івановичу навігацію, і поки він вибирався з кущів і брав слід, можна було поговорити з дітьми, що мовчки сиділи на лавці й спостерігали за цим несподіваним святковим атракціоном.
Діти й гуси – це ті, хто в селах, що ми їх об’їжджали, були сьогодні тверезими (жінок на вулицях практично не було).
– Чи знаєте, яка особлива ваша школа?
– А шо?
Коротко я описала, “а шо”.
– Тю, а нашо воно вам?
– Хочемо, щоби це була історична пам’ятка – і щоби її берегли.
Малий, що під’їхав на велику, уточнив питання :
– А що з того буде учням?
– Ну, краса ж!
– Тьху!..- сказав малий.
– Ну, чого ж ти так? (я навіть не знала, з чого в цій ситуації почать). …Розумієш, якщо ти житимеш у красі й любитимеш таке життя – будеш зовсім іншим, як коли би жив на купі сміття…А що ти мав на увазі, коли спитав, що буде учням?
Малий виразно потер великим і вказівним пальцями, зображуючи підрахунок купюр.
– І хто тебе цьому навчив?- вирвалося в мене.
– Сам придумав!
Дівчинка, з виду восьмикласниця, вирішила змінити тему, тонко, по-жіночому відчуваючи, що малий сказав щось неінтелігентне, й спитала: а ви й у Білоусівку поїдете?
– Так! А там теж є така школа?
– Там є. Тільки не така. Але там жив цар. А тепер школа.
– Ну, сонечко, хіба ж цар жив у Білоусівці?
– Ну, нє, пан, навєрно…
В цю мить Федір Іванович вибрався з чагарів, доплентався до нас і з новими силами почав вимагати прибуття директора.
Дітям такий поворот мало світив. Але питання в них лишилися.

  • А шо у вас за телефон?
  • -Айфон.

– А в мене кручє, – сказав той малий на велику, що прагнув гешефтів – Моторрроллла!

Словом, треба було мчати далі, туди, де жив цар. Щоби встигнути все – таки зафіксувати всі наші Сластьонові школи, які по всіх цих залишених Богом місцях стоять застиглими в переляку експонатами, прикриті віттям своіх ровесників-дерев – всього по два-три старезних осокори, повністю обліплені пишними кулями омели, що виїла з них усю душу, й усе столітнє життя.
Ці апокаліптичні картини – “вишивані школи” з гарними баштами, освітлені спеціально продуманими шестикутніми вікнами, поставлені в гарному місці, де їх видно звідусюди… Опустілі й такі дивні в селах, що вимирають. У багатьох неприємних сенсах.
Я щось таке бурчала, кермуючи через вибоїни й глибокі рови на глиняному шляху…
А Максим сказав:

  • Так ми ж затим і мотаємося, ні? Їм потім треба буде все це розказувать. Ну, цим дітям, звісно…
    Затим. Я теж відчайдушно вірю в просвіту.
    – Подивіться, казала я малим, від’їжджаючи, – унікальна башта на вашій саме школі. Ніде не бачила такої…
Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company