Аллу Демченко пов’язав зі школою випадок. Після закінчення Київського Шевченкового університету збиралася до аспірантури. Думала  повчителює «трішки», а залишилася на довгих 34 роки. Сьогодні згадує:

– Ще коли навчалася в університеті, мене попросили попрацювати в одній зі столичних шкіл, бо вчителька пішла в декретну відпустку. Клас був  «хлоп’ячий», спортивний, проблемний. Коли  зайшла до них уперше, діти геть на мене не зважали. Кілька разів звернулася  –  жодної реакції. Тоді стала біля дошки і  заходилася напам’ять читати вірші й прозу. Закінчувала один твір – починала інший, і так до кінця уроку. Хвилин за двадцять вони стали слухати, а я дивилася у вікно і продовжувала декламувати. Дзвінок продзвенів  у абсолютній тиші…

Алла відразу якось зрозуміла, що в учителя немає універсальних методик, у класі ніхто не допоможе – ні директор, ні завуч. Учні або повірять, або ні  – залежить лише від тебе.

– Можна пускати пил в очі кому завгодно, але діти, учні –  той індикатор, той лакмусовий папірець, який одразу покаже тебе справжню. Щаслива, що не ділила дітей на улюбленців і на тих, хто не подобається. Кожен цікавий. Навіть по тому, як у класі учень готується до уроку,  можна  сказати про його настрій, яким був його ранок, чи зробив він домашнє завдання.  Взагалі, школа –  особливий, навіть дивовижний світ. Іноді приходиш вранці «ніякий», хворий, стомлений, навантажений клопотами, а навколо тебе вирує життя. Дзвінок – і ти вже зовсім інший. Відкривається «друге» дихання.

Учитель – як і лікар: головне – не нашкодити. А ще –  не образити, не викликати зневіру, вислухати, знайти час, пробачити. Чесність – чи не найвища цінність педагога, вважає Алла Михайлівна Демченко.

– Була  цікава історія. Я влаштувалася в іншу школу, а діти ледве не з порога запитали чи читала я Монортсага. Стою, пригадую, ні, не читала. Пообіцяла на наступний урок прочитати й провести дискусію. Але як не старалася – ніде не знайшла такого письменника. Прийшла в клас і чесно сказала, що не прочитала. Виявилося, учні таким прийомом «перевіряли»  учителів, бо  їхній Монортсаг, то насправді «Гастроном», якщо читати слово навпаки. А багато вчителів, мабуть, запевняли, що читали все, навіть Монортсага.

Прошу Аллу Михайлівну пригадати з чого, з яких епізодів і подій, вона «склала» себе, як особистість. І вона розповідає про бабусине село: старий сад і теплу хату.

– Маю колекцію вишиванок. У мене їх, справді, багато. Найстаріша –  весільна сорочка прабабусі. Вишиванці більше ста років! Вона особлива: вишита «білим по білому», прикрашена прозорими  «вирізуваннями» та «довбанкою»,  довга,  до землі. Прабабця  була вищою за мене. Купую старовинні сорочки, вивчаю орнаменти, порівнюю особливості вишивок. З поїздок намагаюся привезти нову. А ще одягаю їх. Удома чи на роботу,  не обов’язково на свята. У кожної – свій настрій, своя енергетика. Вони  жити повинні, а не в шафі лежати.

Алла народилася на Львівщині, мати була з Київщини, а батько – з Полтавщини. Тому увібрала в себе народні колорити Заходу і Сходу. А ще – батьківську турботу і  вміння дивувати.

– Батько мав неймовірний голос, був майстром на всі руки. Щороку на Новий рік готував для мене костюми. Якщо на довге плаття пришивав ноти, то виходив костюм «Музики». З фанери вирізав арфу, на неї натягував струни… Мама  знала напам’ять чимало віршів, була залюблена в усе живе. Самих жоржин  у неї росло близько 40 сортів! Батьки були прекрасними викладачами,  їх любили студенти. Бабуся по маминій лінії співала. Мала високий голос і справжній дар «плакальниці». В неї було багато онуків і до кожного знаходила підхід, розуміла, вислуховувала, учила. Це такий приклад народної педагогіки! У  підручниках про таке не пишуть.

У дитинстві Алла й не думала, що навчатиме мови. Допитлива дівчинка один час мріяла стати професійною танцюристкою, потім – працювати в музеї чи  архіві. Могла бути ветеринаром, бо дуже любить тварин, особливо коней. Гарно малювала. Але точно про вчительство не мріяла! І все ж таки знайшла своє покликання на цій ниві. Двадцять років  учителює у київському ліцеї «Наукова зміна» –  розкриває учням унікальність української мови, залюблює в неї, відкриває глибини слова. Її удостоєно високих звань «Відмінник освіти України» і «Відмінник столичної освіти».

Для неї рідна мова – високе  мистецтво.

– Доки молодь не зрозуміє навіщо їй треба знати українську мову, вона  її не знатиме, або знатиме, але  не розмовлятиме повсякчас, –  говорить педагог. – Завжди треба жити добром і вірою. Треба поважати свій рід, своє коріння, свою землю. А як це зробити без української мови?!

Навіть якби Алла Михайлівна мала дивовижну можливість прожити своє життя ще раз, каже, що своїй професії не зрадила  б. Має вже тисячі учнів. Ольга Кудіненко – засновниця міжнародного благодійного фонду, рятує дітей з онкологічними захворюваннями.  Іван Полозенко був бійцем в АТО, захищав Донецький аеропорт.

–  Я  давно в освіті і можу сказати, що учні стають іншими, і ці зміни – на краще. Вони хочуть бути запитуваними, цікавими, прагнуть себе подати,  дискутують, приймають нестандартні рішення. Залюбки спостерігаю, як вони працюють у класі, як змінюються. Навчаючи мови,  вчу поважати себе, свою країну, світ загалом. А ще – умінню завдяки мові виходити з конфліктів, розв’язувати важливі проблеми. Людям бракує терпіння, віри, самоповаги, розуміння того, що нам ніхто не зобов’язаний щось зробити.

Але найголовніше, що, навчаючи інших, Алла Демченко і сама прагне нового. Планує освоїти програмування, разом з чоловіком піти до школи бальних танців, намалювати  низку картин «Бабусині квіти» і вивчити іноземну мову. І все це – лише для початку!

Успіх –  коли ти залюбки робиш те, що потрібне людям. А за тобою із захопленням спостерігають друзі і колеги, ті, хто тобі дорогий, чия думка тобі важлива.

– Для когось цього, може, й замало, а я  щаслива! – зізнається Алла Михайлівна.