Визвольна війна сотника Байди

Як я, браття, враз сконаю,
Занесіть мня, де я знаю,
Занесіть мня на Вкраїну,
Де-м родився, най там згину.
(Стрілецька пісня на слова Ю. Федьковича)

Торік навесні у селі Березова Лука Гадяцького району Полтавщини на фасаді місцевої школи відновили зруйновану меморіальну дошку землякові Миколі Савченку, упівцю, славетному сотникові Байді. Дошку, яку відкрили ще 2016 року, потрощили вандали… Тому цього разу, щоб убезпечитися од чергової наруги, облаштували неподалік відеокамеру…
Хто ж був той великий Українець, воїн і патріот, пам’ять, про якого і після смерті не дає спокою ворогам вільної і незалежної України?

Він побачив світ сто років тому в родині нащадків запорозьких козаків. Юнаком схильним до малярства вступив до Миргородського керамічного технікуму. Але не довчився, забрали до Червоної армії. Потім було військове училище. Другу світову війну зустрів лейтенантом. Під час відступу опинився в німецькому полоні, втік і переховувався в рідному селі. 1942 року німці почали мобілізувати колишніх радянських вояків, і Микола Савченко потрапив до допоміжної частини Вермахту, яку перекинули на західноукраїнські землі.

Через рік налагоджує контакти з місцевими відділками УПА, і зручного моменту переходить зі своїм підрозділом до лав українських повстанців. Така сваволя декому коштувала життя. Німці схопили й розстріляли понад 100 вояків з групи Миколи Савченка. Він відтоді бере собі псевдо Петро Миколенко або Байда, очолює сотню УПА. У 1943-44 роках воює проти нацистських окупантів у Карпатах.

Ось що згадує колишній вояк УПА: «У вересні 1943 року сотня Байди мала знешкодити польсько-більшовицьку заставу в селі Засмиках на Волині. Необхідно було заблокувати шлях Ковель-Радовичі. Заступник начальника групи «Тур» пан Вовчак приїхав інспектувати сотню Байди. Оглянув розташування і сказав: «Ну, Байдо, ти добре навчився воювати, позиції вибрав найкращі». Вовчак, хоч за чином був старший, але командування на себе не перебрав: «Друже Байдо! Я сьогодні у вас стрілець. Давайте накази».

Бій з німцями тривав 2 доби. Від прицільного вогню вояків УПА загинуло 280 ворожих солдатів. Решта здались у полон. Не дорахувалась вояків і сотня Байди, а сам він був поранений. Бійців хоронили на цвинтарі. «Біля церкви вишукувалися в бойовому порядку курені УПА, – згадує повстанець Микола Гордієнко. – Підійшов командир Байда. Він був без шапки. Стрільці любили свого командира, який не раз виводив їх переможцями з боїв. Сьогодні кожен з ніжністю поглядав на нього, знаючи, що вчора ранений в голову, він залишився з ними до кінця бою. Командир Байда, виснажений, блідий, але підтягнутий і напружений, як струна… Вислухавши звіт, поздоровив: Слава Україні! Слава! – покотилося луною…»

Влітку 1944 року Байді доручили сформувати біля Дрогобича сотню з колишніх вояків Червоної армії. За кілька тижнів він зібрав 220 вояків, які здебільшого були родом з центральних та східних українських земель, тому й назвали його сотню «Східняки». Інші сотні УПА, які воювали в тих краях, мали вояків з довколишніх сіл. Більшовики намагалися боротися з УПА підступом, засилаючи своїх агентів. Де повстанці знали один одного з домівок, там шпигунів одразу нейтралізували, просочувались вони виключно під маскою дезертирів з Червоної армії. Сотник Байда добре знав методи НКВД-МВД, тому організував свою контррозвідку. В цьому йому допомагав молодший брат Олексій Савченко (псевдо «Самостійний»). Він був вояком у сотні Байди, але ніхто й гадки не мав, що то брат командира.

Вже 1946 року, коли Байду призначили курінним Перемиського Куреня, він попросив свого командира Мізерного («Рена»), аби той узяв брата до своєї охорони. «Рен» пообіцяв Байді, що буде опікуватися ним як своїм рідним сином. В червні 1947 року загін «Рена» перейшов з Лемківщини в УРСР, щоб зав’язати контакти з командуванням УПА. Пішов і Олексій. Відтоді доля його невідома, брати вже ніколи не зустрілися.

А в липні 1944 року Байда був учасником охоронних відділів Першого Великого збору Української Головної визвольної ради. Вже тоді здобув великий авторитет серед керівництва та підлеглих. Один із бійців згадує: «Сотенний Байда – молоденький, з вигляду дуже скромний, блондин, малий на зріст і щуплий, енергійний військовик, при подаванні руки спритно стукає каблуками своїх чобіт і стає на струнко. У нього голос тихий але серйозний, мова гостра і коротка, він не розтягує слів, говорить втято-коротко, але ясно і зрозуміло».

Вояк УПА Богдан Підгайний згадує епізод, який демонструє повагу до Байди керівництва УПА: «Покійний Провідник ОУН Степан Бендера, коли до нього прийшов зі звітом командир відділу УПА, полтавчанин Байда, вийшов назустріч, підсунув йому стільця ще й запалив сірничку, коли командир Байда дістав папіросу».

25 вересня 1944 року курінь УПА «Лемківщина-Захід» під командуванням Мізерного («Рена») рушив у Карпатський рейд – через німецько-більшовицькі фронтові лінії, і згодом вийшли на Схід. В жовтні курінь пройшов через Карпати і опинився у більшовицькому тилу. Там «Рен» поділив загін на два курені. Одним командував сам, а інший очолив «Євген». Сотенний Байда-Миколенко в складі куреня «Рена» порейдував на Станіславщину. Його сотня брала участь у численних боях проти більшовиків.

Навесні 1945 року Байда-Миколенко тяжко захворів на нирки та змушений був залишити свою сотню – подався на лікування. Виснажений хворобою, важкою зимою та кровопролитними боями, він перейшов на Захід, від так званої лінії Керзона в Польщу, де був шпиталь УПА. Про ту тяжку подорож згадує вояк Дмитрик («Драгомир»), який супроводжував свого командира: «Командир Байда був дуже хворий, напівмертвий. Увесь висохлий, блідий. Треба було підносити його на коня і прив’язувати, щоб не впав. Дорога була вкрай невигідна, йшли найнеприступнішою гущавиною терену, щоб обминути ворожі застави. Під час подорожі командир знеможеним голосом звернувся до мене: «Друже Драгомире! Якби наскочив на нас ворог,.. не дайте мене взяти живому – застрельте мене!… Зробіть те саме з собою!… Щоб ворогові не зрадити нашої шпитальні». Я пообіцяв Байді, що так і вчиню. На місце криївки дісталися щасливо, я дав умовний знак, щоб віддати командира під опіку лікарів та медсестер».

Після лікування та короткого відпочинку Байда з березня 1945 року працював курінним ад’ютантом, старшим булавним у штабі 26-го тактичного відділку «Лемко». Після загибелі курінного полковника «Коника» його призначили командиром Перемиського куреня і одночасно заступником командира тактичного відділку «Лемко». В Перемиський курінь входило 3 сотні, однією з них, «Ударник 2», командував земляк Байди, полтавець Михайло Громенко. Згодом Байда одержує звання майора армії УПА. Вояк і письменник Юрій Борець згадує: «Коли курінним був призначений Байда, його вже добре знали у війську УПА. Байда – чоловік… дуже зрівноважений і спокійний, трохи мовчазний. До жартів неохочий, зате дуже любив дисципліну. Він, колишній командир сотні УПА, діючої ще за часів німецької окупації, з якою він пробився, переходячи більшовицький фронт…. Спостерігаючи збоку командира Байду та його інтелігентну поведінку і знаючи добре дуже низький рівень поведінки старшин Червоної армії, було тяжко повірити в те, що новий курінний вийшов із совєцької школи. Виглядав радше на випускника військової академії Заходу. Говорив дуже доброю й чистою українською мовою і творив своєю особою модерний тип українського старшини. Він перебував по черзі при кожній сотні свого куреня, але найчастіше знаходився при сотні Громенка».

1947–48 роки – час, либонь, найголоснішої слави московської комуни. СРСР вважав, що опанував мало не цілий світ. І раптом десь під ногами Червоної імперії плутається український народ і його збройна сила – УПА. Минуло 3 роки, відколи Сталін, Жуков і Берія постановили українців виселити, знищити, а податливим накинути ярмо, а цей народ і далі гримає своєю зброєю, бо хоче вільно жити на своїй землі. Москва організує спільний договір 3-х держав: більшовицької Росії, комуністичної Польщі і Чехословаччини, що є по суті неоголошеною війною проти українців. Операцію, названу «Акція «Вісла», розпочали у квітні 1947-го. До України прибули нові дивізії НКВД. На Закерзоння наїхало до 100 тисяч польського війська, міліції, агентів, яким було забезпечено підтримку польського шовіністичного населення. У Перемищині, на терені куреня Байди польського війська було дуже багато. Вони оточували і прочісували ліси. Із сіл вивозили українське населення. В селах, віддалених від лісу, населенню давали дві години на приготування до виїзду, в селах поруч з лісом – лише півгодини. Тих, хто пручався, гнали насильно. Людей, що втікали до лісу, вбивали. За польським військом хмарою повзло цивільне населення, грабуючи українські села. Цей грабунок заохочувався, щоби в українських селах не залишилось ані харчів, ані речей для УПА.

Юрій Боровець згадує: «Ми бачили жахливий грабунок. Людям зграбували їхню землю, хати і весь довголітній доробок. А найтяжче – відняли можливість бути українцем на прадідній українській землі…». Земляк Байди Микола Громенко пише про ті події: «Закликати людей до активного спротиву ми не могли, бо це означало б приректи їх на очевидну загибель. У ворожих наказах говорилося: хто з населення буде ставити при виїзді спротив, того трактуватимуть як вояка УПА».

«Так судилося, – говорив до селян курінний Байда. – Ница Москва бачить, що не дасть нам ради, і тому взялася при допомозі найпідліших метод відірвати вас, дорогих нам, від нас, щоб ви не подавали нам своєї помочі. Але це їй і так не поможе, бо поки зброя в руках українського повстанця, то ще не вмерла Україна–Мати».

Вояки УПА як могли в тих умовах захищали українського селянина. Робили засідки, громили польську адміністрацію, допомагали біженцям. 16 листопада 1946 року УПА під командуванням Байди провела велику акцію в містечку Динів, що у повіті Березів. Навіть цивільні поляки під час облав польським військом грабували й мордували українське населення поблизьких сіл. Місцевий провід ОУН розвісив відозви до польського населення, остерігаючи його від наслідків розбишацької акції, а коли це не допомогло, то зв’язалися з командуванням УПА, аби провести відплатну акцію. Під командуванням Байди було зліквідовано всю залогу «міліції обивательської» та «охотніча резерва міліції обивательської», зруйновано їхні приміщення, забрано всі документи польської поліції, а в аптеках – увесь запас потрібних медикаментів.

Навесні 1947 року Провід ОУН Закерзоння наказав куреню УПА під командуванням Байди-Миколенка вийти у великий пропагандистський рейд до країн Західної Європи. В серпні відділи УПА розтрощили польські оборонні лінії і пішли далі територією Словаччини і Чехії в напрямку Німеччини. Проти рейдуючих частин УПА Чехословаччина кинула службу національної безпеки, мобілізували всіх колишніх словацьких і чеських комуністичних партизанів та армійські частини…

Починали рейд з Байдою 750 повстанців. До мети дійшли лишень 300. Інші загинули в боях, маршируючи понад 1000 км неприступними горами, лісами, перепливаючи рвучкі ріки та кожної хвилини готуючись прийняти бій. Про рейд і появу вояків УПА в Західній Європі писала світова преса. Найдошкульніші репортери висміювали заяву уряду СРСР про «ліквідацію» УПА. Світ побачив і почув правду. І правдою було те, що Україна бореться за свою свободу. Рейд УПА до країн Західної Європи став зовнішньополітичною маніфестацією воюючої України. Вояки УПА довели свою незламність і хоробрість, показали себе дружніми до поневолених Москвою народів.

У зверненні, датованому жовтнем 1949 року, до всієї української еміграції йдеться: «Прикро, що саме серед еміграції знайшлися люди, які довгий час сумнівалися в існуванні УПА, Української Головної Визвольної Ради і Визвольної ОУН. Треба було аж рейду УПА, треба було живих свідків, треба було повстанцям пройти серед боїв понад 1000 км, щоб остаточно переконати зневірених, що українські патріоти діють і борються за Українську Державу».

Діставшись Німеччини, Байда був інтернований до табору Дегендорф. Американське військове командування призначило Байду, як старшину УПА, керівником полонених українських вояків. Після звільнення Байда-Миколенко проживав у Регенсбурзі, потім у Мюнхені. Весь цей час очолював і репрезентував новоприбулих вояків, а в 1948-50 роках був заступником шефа Місії УПА закордоном.

1951 року Байда-Миколенко переїхав до США. Людина амбітна, працьовита, він вважав, що на еміграції колишні вояки УПА повинні сховати рушниці і взятися до здобутку професійних знань, аби посісти чільні позиції не тільки в українському світі, а й у країнах перебування. Ще в Німеччині Байда відновив свої політехнічні студії. В Америці працював креслярем і водночас навчався в університеті Дейтройта. Отримав диплом бакалавра, а з ним і працю в уславленій автомобільній компанії «Дженерал моторс».

Попри все Байда-Миколенко зберіг вірність своєму минулому в УПА. Був одним із організаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, обирався його головою. В 1973 році став одним із організаторів створення Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА». Дуже хотів, щоб колишні вояки задокументували для історії пережиті ними події під час боротьби в лавах повстанців.

Його земний шлях закінчився у перший день нового 1979 року, на 58 році життя. Вічний спочин знайшов на українському цвинтарі Саут-Баунд–Брук в однойменному містечку штату Нью-Джерсі.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company