«Я вчився і вчуся в народу»

Розмова з народним артистом України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героєм України Анатолієм ПАЛАМАРЕНКОМ

— Анатолію Нестеровичу, Вам не тяжко ходити під таким «вантажем» почесних відзнак і високих звань?

— Ви мене давно знаєте і самі можете уявити, що з мене було б, якби ходив і думав, що я ось і герой, і лауреат, і народний. Зітлів би на ніщо, порохнява зосталась би… Важко ходити, часом навіть стояти, коли ноги болять.

— Ми, глядачі, бачимо Вас на сцені, в роботі, коли Ви видаєте вже, так би мовити, готовий «продукт» — високе мистецтво. І воно проймає, сповнює почуттями, збуджує думку — стаємо ніби співучасниками Вашого мистецького дійства. Тоді, звісно, не задумуєшся, скільки праці, терплячості, знань потрібно, який багатогранний талант треба мати, щоб розкрити оте багатство літературного твору, який став базовим у Вашому дійстві.

— Знаєте, якось одна бабуся мені сказала: «І як воно вміщається в одній голівці оте все, що Ви читаєте напам’ять?» А якщо серйозно, окрім певних природних, як кажуть, од Бога даних здібностей, ще потрібен характер, сила волі і почуття обов’язку, відповідальності. Адже поза сценою, ти лишаєшся сам на сам із собою, а отже, сам і визначаєш, що робити, як організувати себе.

— І Ви себе силуєте?

— Не сказав би так. Я люблю Слово (пишіть з великої літери), люблю пісню, акторську гру, а люди своєю увагою, реакцією мовби підштовхують: роби отак і отак, нам цікаво тебе слухати. І я їх чую, йду на їхній поклик. А читаючи літературний твір, вивчаючи його, не просто проказую, хай навіть з певними інтонаціями. А ще спрацьовує уява, розгортається картина — і ти вже бачиш кольори, чуєш звуки…

— Тобто видобуваєте з твору більше, ніж те вичитує звичайний, скажімо, як я, читач? А коли у Вас, у Вашій свідомості пробудився артист?

— Та ще змалечку. Тільки-но став школярем, мене винесло на клубну сцену. Прочитав Шевченка. Сподобалося. І людям, і мені. А ще ж і співав. І мені пророкували і співака, й актора театру…

— А хто був першим Вашим учителем?

— Це була людина, якої я не бачив. Ростислав Івицький. Він прямо полонив мене ще в шкільні роки — у його художнє читання я вслухався по радіо. А після школи став студентом Київського театрального інституту — там мене навчав авторитетний режисер і педагог, заслужений діяч мистецтв України Володимир Олександрович Неллі. Вчився і в інших митців — акторів театру і кіно. Але найбільший мій учитель — народ. Не сприйміть це як абстрактну фразу. Адже тепер куди не повернись, тільки й чуєш: народ, для народу…  А я вчився і вчуся в народу. Дослухаюся до його мови і вимови, до його пісні, приглядаюся до його звичаїв, обрядів — і тоді, що вичитую в художньому творі, стає рельєфнішим, зримішим, відчутним на дотик і смак.

— Тобто сприймається вже як жива реальність. І не тільки артистом, а й слухачем-глядачем. Я не раз мав нагоду переконатися, яка у Вас взаємодія з людьми, з публікою. Це, сказати б, взаємопроникні потоки почуттів. Ви не вивищуєтесь над людьми, а мовби розмовляєте з ними, зшиті одним струмом… Мені пригадується наша з Вами й іншими діячами культури поїздка в село Копище Олевського району на Житомирщині…

— Я за своє мистецьке життя об’їздив усю Україну. Але ту поїздку добре пам’ятаю, хоч минуло, мабуть, років із сорок. Запеклася в серці трагедія цього села — його вщент спалили гітлерівські окупанти.

— І згоріло не тільки село, а й майже три тисячі жителів…

— Так. І понад тисячу маленьких діток. Живцем спалили нелюди.

— Нас тоді, в липні 1975-го, покликали туди на презентацію книжки Олексія Опанасюка «Копище», яку випустило видавництво «Молодь», де я працював.

— Пригадую, тоді саме в колгоспі поралися біля сіна. І нас повезли на луг. І людей, які вижили, та їхніх нащадків, звезли з усіх лугів. Ніякої сцени, люди повсідалися просто на траві.

— Слухали автора книжки, вірші, які читав поет Петро Засенко, спів Віктора Женченка, правда, не могла продемонструвати своє мистецтво піаністки Елеонора Пірадова (бо де  ж на лузі піаніно?). А коли надали Вам слово, люди так щиро, так захоплено сприймали. Це справжнє щастя митця — отак розворушити людей.

— Така вже вдача наших людей. Як би тяжко не було, які клопоти не обступали б, людина спроможна вдарити лихом об землю і… посміятися. Потреба сміху — це, якщо хочете, наша національна риса. Пригадайте лист запорожців турецькому султанові. Вчитайтеся в «Енеїду» Котляревського. А Руданський із його співомовками? Остап Вишня і Павло Глазовий — це мої письменники, мої улюбленці. Такий заряд сміху, як у них, дістає найчерствішого. Візьміть той же «Ярмарок» Вишні. Це ж така колористика характерів, це таке народне дійство! Це справді наш вершинний національний гумор.

— А Павло Глазовий?

— У мене з Павлом Прокоповичем склалася міцна творча дружба. І чисто людська також. Це була дуже освічена людина. Він добре знав літературу, історію, а відчуття характерів, життєвих ситуацій і явищ мав дивовижне. Його дуже гарно читав незабутній Андрій Сова. А в мене своя, інша манера читання. І вона сподобалася Павлу Прокоповичу. То він почав писати, так би мовити, під мою інтонацію. А я, бувало, підкидав йому сюжет. То він уже так його подасть, що тільки губи оближеш. У ньому була якась особлива українськість, хоч у текст вставляв і нібито якісь неоковирності. Цим засвідчував простонароддя, яке і в мові, і в логіці, і в мисленні виявлялося і надавало граней національного характеру. І в Глазового, у його поставі, характері було щось козацьке, мені воно в’язалося з постаттю Івана Сірка.

Тож гуморески Павла Глазового — мій невичерпний репертуар. Як нині потрібен Глазовий! І мініатюрами давніших часів, і вже новими, списаними з незалежної України. З Павлом Глазовим я — допоки й житиму.

— Але ж гумор — лише один із сегментів Вашої творчої палітри. І формат — неодномірний. Ви творите по суті повноцінні спектаклі. Кажуть у таких випадках: одного актора. Але Ви в таких розмаїтих іпостасях та ще й у супроводі Національного симфонічного оркестру чи такого ж рівня оркестру народних інструментів. Я згадую «Зачаровану Десну» Олександра Довженка, «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького. Які характери, який колорит людського буття! А мова!.. А скільки тривоги звучить у спектаклі за поемою Бориса Олійника «Трубить Трубіж». І не лише тривога, а й віра та надія, й потужний клич — як не втратити себе, свій рід, свою Україну. Але ж читаєте не тільки українську класику. Я пам’ятаю у Вашому виконанні «Прощай, Гульсари» киргизького письменника Чингіза Айтматова.

— То був дуже цікавий письменник. І я його поважав. Поважаю й грузинів, вірмен, узбеків. І росіян поважаю. Але за однієї умови: якщо вони поважають мене, українця, шанують моє право на рідну мову, на недоторканність моєї Української держави. І не поважаю запроданців, якщо вони навіть єдинокровні зі мною, але цураються рідної мови, матері, соромляться бути українцями.

— Мабуть, саме тому свою вершину — духовну, моральну, а відтак і творчу, — Ви визначили досить чітко: Тарас Шевченко! «Дума Кобзарева», на яку покладено 16 років творчого життя, «Сон», «Гайдамаки», «Думи мої, думи мої…», «Отака-то наша слава…». Шевченко і про Шевченка… Я не знаю, хто ще може похвалитися таким творчим набутком…

— Ви ж прекрасно знаєте: Тарас Шевченко — це наше історичне надбання, наша національна гідність і пам’ять. Але не тільки пам’ять. Це, якщо хочете, своєрідний код нації. Він наскрізь сучасний, якщо хочете — гостро актуальний. Що не рядок Шевченка — то попадання «в десятку». Доля України, доля народу для нього — понад усе. Його творчість суціль пронизана вболіванням за народ, за Україну.

Пригадаймо:

«Свою Україну любіть…
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть».

Або отой крик душі:

«За неї душу погублю
І прокляну любого Бога».

Зрештою, саме про нашого славетного Кобзаря кажемо його ж словами:

«Молися, сину: за Вкраїну,
Його замучили колись».

— А соціальний спектр?

— Пропікає до кісток. Ви тільки вдумайтесь:

«Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих…»

Наша історія від Шевченка й до сьогодні — це історія бідувань, страждання від соціальної несправедливості, національного гніту. І людина в біді звертається з молитвою до Бога, шукає розради й захисту в Шевченка. Тому його «Кобзар», його портрет супроводжували українців, яких недоля гнала з Батьківщини — чи в Канаду, Америку, чи у Східний Сибір, на Далекий Схід, в отой наш Зелений Котим.

— Можна почути нині: Шевченка, мовляв, перетворили на ікону…

— Яка ікона?! Це згусток правди! І взірець служіння народові, боління за Україну.

— Боління і боріння.

— Саме так. У кожного народу є свій поет. Пушкін — у росіян. Міцкевич — у поляків. Петефі — в угорців. Бернс — у шотландців… Але такого, як у нас Шевченка, ні в кого нема. Бо й народу такого, як ми, немає. Хай не звучить це як богохульство, але я не уявляю, якими були б ми без Шевченка. І чи були б…

— А ви уявляєте собі таку картину: весь депутатський і урядовий корпус у повному складі з’являється до Національної філармонії — від Паламаренка зарядитись Шевченком?

— На таке… (Розводить руками…) Слухати Шевченкове слово і чути (наголошую: чути!) його, вчитуватися в «Кобзар» — це ж самоочищення від скверни. А в багатьох же, хто нині над нами, не точить черв’ячок совісті. Вони бояться Шевченка. Хіба не парадокс: за попередньої влади на традиційному святкуванні роковин Тараса Шевченка в Національній опері сказали мені читати не Шевченкову поезію, а вірш Павла Тичини «Я утверждаюсь». Багато хто з присутніх у залі дивувалися й запитували мене, що це означає. Та одразу після оперного я виступав з Національною капелою бандуристів імені Майбороди у Колонному залі імені Лисенка столичної філармонії. Мені здається, я так ніколи ще не читав, хоча виступаю там щороку в Шевченківські дні. І як мені сказали тоді ж, у філармонії, цей концерт став дивовижним одкровенням навіть для тих, хто слухав мого Шевченка не вперше.

— Одвели душу, як Максим Залізняк та Іван Гонта в «Гайдамаках»…

— Розумієте, це якийсь суспільний колапс, чи, швидше, наша національна драма. Те, що для нас з вами, для простих людей скверна, яку словом випікав Шевченко, для них — достоїнство. І з цієї моральної трясовини, з цього болота вилізти їм дуже важко.

— Має статися хіба що якесь індивідуально в кожного величезне потрясіння, коли напряму постане питання: а для чого живу? Завтра ж, як і всі смертні, я стану прахом.

— Бог їм суддя. Бог і народ.

— Анатолію Несторовичу, уже не одне десятиріччя Вам доводиться витрачати свій без перебільшення дорогоцінний час ще й на роботу зі студентами.

— А я не жалкую. Навпаки, бачу необхідність навчати їх культурі Слова, розкривати таїни мистецтва художнього читання, якщо хочете, привчати до відповідальності за поводження зі Словом.

Пощастимо на такого вчителя…

— Спілкування з молоддю цікаве і корисне й для мене. І сам збагачуєшся, і ніби й продовження своє бачиш, передаючи їм себе…

— Згадуєте і свою молодість, дитинство? Адже те все позначене війною…

— Знаєте, я народився за два роки до війни. Мати Єлизавета Оксентіївна і батько  Нестор Тимофійович були колгоспниками. Це недалеко від Києва — в Макарові. Під час гітлерівської окупації Київщини батько був зв’язковим між місцевим підпіллям та партизанським загоном. За це гестапо влітку 1943 року запроторило його в концтабір Бухенвальд. Сестру Софію влітку 1942-го окупанти спровадили на свою батьківщину остарбайтером. Обоє повернулися додому вже після війни. Старший брат Олексій мобілізований одразу після визволення Макарова, встиг повоювати проти німців, загинув десь під Вінницею 19-річним й необстріляним. Ото в такій атмосфері я і зростав. А перша моя робота, як і всіх сільських дітей, — пастушком. А найбільша втрата — молодший син Оксен. Тяжка хвороба забрала його таким молодим…

— А старший?

— Олексій у Національному драмтеатрі імені Івана Франка. Успішний актор. Отак і плине наше життя…

— Анатолію Нестеровичу, хоча це й не відкриття для Вас, скажу щиро. Коли слухаєш Ваш на сцені, забуваєш про все — живеш у тому світі, що його створює Митець. Ви вводите слухача у храм, де буяє народне життя з усіма його радощами, драмами і трагедіями, де свідомість і душа слухача осягають велич національного духу і проймаються його магнетизмом. Своїм мистецтвом не тільки гуртуєте однодумців, Ви й «отих рабів німих» — зросійщених малоросів, байдужих хохлів змушуєте замислитися: хто ж ми? Творити таке мистецтво Вас вибрала Доля і благословила Україна. І Ви несете образ України у світи.

— Мені доводилося бувати в багатьох країнах. Читав «Ярмарок» Остапа Вишні перед публікою у США, Італії, Японії… Дивина, але люди, не знаючи української мови, сприймали його, як і в Україні. Мелодія, магія Слова!

— А куди, в яку країну Вас найдужче тягне?

— В село, поближче до людей, до природи, туди, де Україна ще українська.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company