Як ми «рахували» гроші Дугласа

В безмежному морі інтернету трапилось мені фото двох щасливих людей. І щасливих, і нещасних водночас. Кетрін Зета-Джонс та Майкл Дуглас. Вони вже 17 літ разом.

Одна з найміцніших пар Голлівуду. У них до біса велика різниця у віці – аж 25 років. Вони постійно подорожують світом, влаштовують романтичні вечері та сніданки на Бермудських островах, купаються в басейні серед ночі, грають в гольф та насолоджуються кожною миттю, що дарована їм Усевишнім.

І це при тому, що Зета-Джонс кілька років тому призналась привселюдно, що серйозно хвора біполярним розладом психіки, простіше кажучи – маніакально-депресивним психозом. Її 72-річний Майкл бореться з раком гортані…

Про все це я розповідаю двом моїм дачним сусідам, сільським аборигенам, які в мене на «техасі» (так один із них називає терасу) також влаштували вечірку з нагоди завершення локального сінокосу.  На нашому столі  «у штири пальці» сало з кольором білого мармуру, смажена яєчня, густо притрушена пахучим кропом, хрумтюча цибулька, щойно з грядки, смажені карасики, що ще вчора плавали в тутешній річечці Молофі і, звісно ж, пляшка самогоночки, настояна прополісом.

Ні Василь Васильович, ні Іван Антонович нічого, на жаль, із фільмографії Майкла Дугласа пригадати не годні. У Івана Антоновича, затятого пасічника, який ту прополісову самогоночку і каламутить, телевізора взагалі нема. Він навіть світло проти ночі не вмикає, а лягає спати зазвичай з курми.

Мої дорогі сусіди вірять мені на слово, що Дуглас направду «сильний артіст». Ми п’ємо за здоров’я далекого і чужого нам Майкла вже чергову порцію, «бо йому із молодою жінкою здоровля знадобиться», наголошує Василь Васильович.

Трохи мутнувата, нарочитого салатового кольору самогонка має ефект вхопленого зопалу стрючка перцю: пече горло і спирає дихання.

– То так треба, – пояснює Іван Антонович, – то прополіс робить профілактику і дезинфекцію. Якби твій Майк, к примєру, знав у якій кумпанії і шо вживати, то в нього тих проблем із горлом не було б ніколи. Я б того Майка отсею самогонкою поставив на ноги за два тижні.

– Е-е-е ні, Іван Антонович, ти, тойво,.. трохи загнув. Не все твоїм прополісом і медом можна вилічить. Тут всьо сурйозніше, – Василь Васильович аж підвівся зі стільця, аби його не тільки чули, а й добре бачили, бо високий букет півоній, яким я оздобив наш скромний стіл, заступав йому трохи фейсу. – Ти ж бачиш там не тільки з Майком, там і з його жінкою біда. Там біда глибока. Там – провалля, що утворилось від неміряної грошви. Груба грошва завжди тягне у провалля. Де великі гроші – там завжди біда. Як не жінка у такій сім’ї дуріє, так чоловік або діти «грають Дьордія». Великі гроші роблять людей хворими. Невиліковно. Там, Антонович, не те що твій прополіс, там жодні спеціальні препарати не поможуть. Грубі гроші завжди роблять з людьми чорну справу. Мало кому при мільйонах вдавалося лишатись людиною. Бували такі ісключенія. Але – рідкість. Той же Майк. Нащо тобі, питається, на 25 років молодша?! Чи хоча б та його Зіта…

– Зета.

– Ага. А їй навіщо старий хрін?! Гроші! Понятно вам – гроші! Їй сподобавсь грошовий Майк, і головне тут слово – грошовий, а не Майк, а він – давайте чесно – має Зіту тільки через то, шо має гроші. Ну, і всесвітню славу, звичайно. І не кажіть мені ні про любов, ні почуття, бо лусну зо сміху. Гроші, і тільки гроші! А там, де в’яжеться на грошах, там і чорні вузли в страшні нарости затягуються. Та так, що легше одним махом позрізати, аніж розплутати.

Після експресивних підсумків Василя Васильовича про гроші і вузли запала коротка мовчанка. Першим оговтався Іван Антонович. Розлив мовчки ще по три краплі до наших келишків і з абсолютно незвичною для нього серйозністю та з якоюсь непритаманною його завжди усміхненим очам зажурою спитав:

– От же ж інтересно, а як воно вночі купаться у басейні з женщиною, що молодша аж на 30 років?..

Мовчанка запала знов.

За цим столом того не знав ніхто.

– Антонович, ти нам ето брось! Бо більше не наливатимем, — повернув нас на терасу від голлівудського уявного басейну Василь Васильович. – Як воно купаться? Та ясно, шо не в твоїх сімейних трусах лізти у ту воду із зельоною подсвєткою. Ясно, шо лізти треба голяка. І шо найважніше – треба щоби навіть в тому трухлявому нашому віці був,.. церво,.. як його,.. весь час забуваю… А! – стімул!

Хоча воно нам вже й не дуже треба, проте ми дружно випили «за стімул».

– Гроші – ось, що визначає наше битіє, – не вгавав Василь Васильвич. – І радійте, шо ми не вміли натоптати за життя грошви. Що в нас руки, які, як той казав, нічого не брали. А той Майк, якби попав до нас хоч раз в компанію, то – шоб ви знали – плюнув би на всі Бурмудські острови…

– Да. І я б його вилічив, – постукав нігтем вказівного пальця по пляшці самогонки на прополісі Іван Антонович.

– Лікувать не було би від чого! – вигукнув Василь Васильович. – Бо при такій кумпанії ніяка пошесть не учепиться…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company