Як звук павутинки

Цього року, 10 квітня, Вікторові Близнецю виповнилося б 85. А він, талановитий український письменник, прожив усього 48. Автор численних оповідань, низки повістей і роману, розрахованих переважно для дітей і підлітків, Віктор Семенович був справжній у всьому – в літературі, роботі, житті. Залюблений у степові неозори своєї малої батьківщини (Кіровоградщина), високо цінував щирих друзів, оберігав і леліяв рідну мову, а найбільшу втіху мав у полоні творчого натхнення.

В ньому жила витончена зорова пам’ять художника, буяла фантазія конструктора захопливих сюжетів; був він проникливим психоаналітиком, володів багатющими знаннями. І все це, помножене на виняткове працелюбство, освячене чесністю і совісністю, набуло самобутнього і цікавого життя у витворених образах і картинах. Перед читачем поставали колоритні постаті українських степовиків, яким віками випадало безупинно працювати і часто-густо воювати, захищати свій рід, свій край і право на життя. В його оповіданнях і повістях талановито відтворено світ дитинства, насичений, як і в дорослих, безліччю турбот і клопотів, але чистий і непорочний. І ніжний, тендітно тремтливий, наче звук павутинки.

Ви чули цей звук?

Аж ніяк не кожному з дорослих вдається вловити його на слух. А письменник Віктор Близнець зумів проникнути в його таїну і написав повість, так і назвавши – «Звук павутинки». Зазначив: «Присвячую цю книгу трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які відкриває нам дитинство». По суті, це ті джерела, те середовище, що формують людину з її досвітку. І чим глибше ввійде ця природа в чуття, у свідомість дитини, тим певніше й надійніше почуватиметься, тим обачнішою та ощадливішою буде людина в отому буянні довкілля. Не царем, а рівновеликою часточкою живої натури, Всесвіту. Але такою, що спроможна не тільки відчувати, а й осмислювати своє буття, свою відповідальність – і цим триматися на гребені бурхливого водограю життя.

У Віктора Близнеця романтичне сприйняття світу йшло від чутливості його душі, розвиненої на генному рівні. Ось відкривається своїми чарами і безмежжям великий світ із звичайної польової стежки, яка веде первачка до школи. А коли перед тобою, маленьким, – золота гора, аж до неба! І тобі пощастило сягнути її вершини:

«Мене тягне вгору, і я бачу, як піді мною опускається степ, як широко розступаються пшеничні лани […] Я вже пливу немовби в самому небі, мені аж дух забиває від тієї високості». «Мамо рідна, куди я забрався!»

І ці видива – всього-на-всього зі скирти соломи, що виросла людськими старанням серед пшеничного поля. Та щоб пізнати дивосвіт, не обов’язково навіть такої висоти: «… сів під хатою, спиною до сонця. І заворожила мене призьба». «З норок дивились на мене такі жучки й жученята, яких я зроду не бачив». У схованку під призьбу «шмигнула ящірка», «мале жабеня… сумно глянуло мені в очі і сховалося під призьбу. Довго дзуменіла оса, тикалась у літку вікна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дірочку, потрясла хоботком і полізла… куди полізла? До нас у хату?»

І перше філософське узагальнення дитини: ці істоти «з нами, наші сусіди, живуть в нашій хаті». І мають свої школи, палаци, війська, святкові паради… «Скажи, який світ! – застиг я здивований. – Скільки кругом живого народу!»

У такому коловороті життя вся природа – село і степ, земля і небо. І ті явища, які огортають і пронизують цей розмаїтий, багатий світ:

«І тут знадвору налягла така чорна і грізна темрява, що ми стали, як сліпі»… «Та ось раптом полоснув по вікнах сліпучо-синій вогонь, мигнула блискавка, щось із сухим тріском розкололось у нас над головою,забряжчали шибки, здригнулася долівка».

За цими цятками з творів Віктора Близнеця (оповідання «Як народжується стежка», «Золота гора до неба», «Злива», повість «Звук павутинки») і постає отой перший, дитячий огром Всесвіту, в якому пощастило нам народжуватися і народжувати, жити самим і леліяти все для прийдешніх. У цьому – велика філософія і мудра педагогіка письменника.

Віктор Близнець добре знався на дитячій психології. Не тільки з позиції дорослого. Він писав життя дітей як власне. Належав до покоління «дітей війни». Повісті «Паруси над степом», «Землянка», «Мовчун» не назвеш автобіографічними. Але в них атмосфера війни, персонажі, сюжети – з особистого досвіду, пережитого і баченого щодня, коли, за великим рахунком, і справжнього дитинства не було. І доводилось не гратися в дорослість, а на повну занурюватися в неї. І страждати.

Ось фрагмент із повісті «Землянка»: «Правда, світ для Мишка розколовся. Після вибуху міни щось тріснуло від землі й до неба. І тепер шумить і гуде, як на поганій свайбі. Чи спиш, чи не спиш – б’є, гупає в скроні і нікуди не втечеш від тієї циганської музики. Гляне Мишко на сонце – дзвенить воно, наче мідна тарілка. Гляне Мишко над степом – голе небо, і гуде, як бубон. І стрічні люди шелестять губами. Видно, говорять до нього, але Мишко чує тільки посвист вітру. Він силкується зрозуміти слова, слухає ротом і очима – марно».

А ось його оселя – самотужки викопана землянка. «Від хати й садка нічого не зосталося». «Нічого – втішає себе Мишко – От виросту, заведу кролів,насію маку, щоб гарно було в городі. А тоді оженюсь, і найкраще – глухеньку…»

І нарешті – його портрет:

«…Таке зелене, таке худюще, таке воно нужденне, як з хреста зняте. Он шия – наче та соломинка, плеченята гострі, хто його зна, на чому там сорочка держиться».

Але й в оцьому скаліченому війною сироті є потяг до життя, тепліє надія, нуртує спрага краси. Його зачаровують «розмальовані стіни, барвисті мережива на покуті» – краса оселі, якою прийшов помилуватися до добрих людей.

А яку болісну драму переживає Сашко, головний герой повісті «Мовчун»! Батько воює, а мати… слабачкою виявилася. Тож і випало малому неймовірне терзання: він не може простити материної зради. З нужденністю, яку принесли окупанти, перемішалася оця моральна наруга від найріднішої людини – що може бути тяжчим?!. Врешті-решт, уже після визволення села від гітлерівців, – полишає рідну домівку як осоружне гніздо.

Він йшов в училище, де готували мулярів, каменярів, бетонників. Цей «вигаданий» письменником Сашко Кубенко з того «трудного воєнного покоління», з котрого «почнеться нова смуга життя» і яку представлятимуть Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Павло Попович і він сам – Віктор Близнець.

*   *   *

Мені випали близьке знайомство і щире приятельство з Віктором упродовж майже трьох десятиліть. Навчалися на одному курсі в Київському Шевченковому університеті. Чимало років працювали разом у видавництві «Молодь». Пощастило бути в числі перших читачів (ще в рукописах) його творів. Якийсь час мешкали в сусідніх будинках і наші діти гралися в одному дворі. Бувало, бачиш його серед дитячої веремії замисленого, аж скрушного, чи навпаки – усміхненого, просвітленого. Коли тієї миті підійдеш, почуєш або обурення, або захоплення – у ньому клекотіли пристрасті дорослого світу, так виразно, неприховано віддзеркаленого в його героях-дітях.

Востаннє ми бачилися 18 березня 1981 року – виступали разом в одній зі шкіл на столичній Чоколівці. Віктор тільки-но завершив надзвичайно важливу роботу над «Повістю минулих літ». І тут так натхненно, з виразними інтонаціями виповідав школярам вітчизняну історію в якихось епізодах, що зумів заволодіти увагою і викликати вдячні дружні дитячі оплески.

Звідти ми години півтори йшли пішки. Віктор ділився планами, задумами, тривогами… А за два тижні, 2 квітня 1981року, його життєвий шлях обірвався. Трагедія, що лишилася болючою загадкою, яку він забрав із собою.

Його пригнічували доноси, утиски, жорстока несправедливість, продажність тих, хто були ніби ж поруч. Пам’ятаю, як дорого коштувала йому його подільчивість. У тодішньому Кіровограді він дав одному з «друзів» почитати машинопис забороненої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який таємно в копіях ходив з рук у руки. «Застукали» кадебісти. Витерпів страшну наругу, в його буйній голові тоді народився гіркий експромт:

Ти сам не знаєш так себе,

Як знають «хлопці» з КаДеБе.

А якою ціною дався йому неушкоджений варіант повісті «Мовчун»?! Чомусь до верстки майбутньої книжки виявив інтерес заступник голови Державного комітету у справах видавництв УРСР Микола Шибик. Покликав мене, тоді головного редактора видавництва «Молодь», «на серйозну розмову». І видав убивчий докір: повість ідейно ущербна. Бо в окупованому гітлерівцями селі, мовляв, усі пригнічені, бездіяльні, не діють підпільники, партизани… Я старався довести, що моральний опір чинить хлоп’я – головний герой повісті: залишається вірним своєму батькові-червоноармійцю. На щастя, чиновник «пощадив», при тім суворо застерігши: «Відповідаєте ви». Я відбувся гострим гіпертонічним кризом, а рубці залишилися на серці автора. Після виходу у світ книжки одержав перший примірник з дорогим для мене авторським написом: «Володі Біленкові: поклади ще одне добре діло в актив свого життя. В. Близнець. 13.VII.72». Зберігаю разом з іншими його книжками, на яких зворушливі приязні автографи, як найцінніший скарб.

Віктор Близнець не терпів лицемірства, сам був одвертим. Любив поспівати в товаристві, кинути дотепне слово. І дуже гостро відчував свою відповідальність – письменницьку і громадянську. Така позиція ніколи не буває комфортною. На початку «ювілейного» дня радянської держави 1967 року, маючи за плечима неповних 34, на запитання видавничої анкети відповів:

«Ми ж з вами є глядачами вселенського лицедійства, котре відбувається в Колізеї історії. Перед нами розгортаються драми двадцятого сторіччя. Хіба не на наших очах пігмеї переодяглися в Гераклів, невігласи в Ціцеронів, а дрібні злодії в Кромвелів і Вашингтонів? […] Нам би засукати рукави та в кратер життя, та в пику глупоті, та в пику фарисейству, та в пику підлості і пристосуванству […] Чуєте, як гримить Колізей, як гуркоче каміння під ногами мільйонів, як волає публіка… «Гладіаторів! Гладіаторів на арену!»

Я полохливо зникаю.

«Мамо, чом болять ваші руки?» –

«Не так руки, сину, як душа болить. Весь вік у гною, хлібом світ годую, а що ж виходить? Подивись, сину, що воно в світі робиться?»

Мовчу.

Який з мене письменник!

                                      В.Близнець».

 

*   *   * 

«Письменник на вагу золота», – сказав Олесь Гончар, щойно почувши про Вікторову смерть. А за якусь мить зітхнув і тяжко махнув рукою: «Та що там те золото…»

Тоді Гончар більше довіриться щоденнику: «Віктор Близнець. Чистий світлий хлопець, світлий, як дитина… Талант! І нема. […]

Цього не зрозуміти.

Наче наслано. Наче якась зла фатальна сила вибирає, вихоплює з письменницьких лав людей повносилих, найталановитіших».

А зрештою Олесь Терентійович таки визначить цю «злу фатальну силу»: назве Віктора Близнеця жертвою сваволі, гнітючої атмосфери, що її було створено в тогочасній Україні.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company