Язик на мову

Почитав оце ламентації одного справді поважного ветерана журналістики. Про мову. Про російську мову, яку, мовляв, сліпацьки ненавидить та частина українських націоналістів, яку автор називає «дурною». Що це, мовляв, крає Україну на українськомовний Захід і російськомовний Схід. Що не треба сахатися розумних російських сайтів, бо там, мовляв, не всіх Нємцових ще вибили. Що без російської і дієвої контрпропаганди не буде. Що, зрештою, «не можна ненавидіти мову Олександра Пушкіна або Антона Чехова через те, що росіяни зараз вбивають українських (в тому числі й російськомовних!) громадян».

Вого звісно-канєшно, російська мова творів Пушкіна (але не його листування), Чехова, Гоголя, Тургенєва, Пришвіна і навіть Шаламова – це, як казав герой відомої комедії, «шото одно», а мова Лєніна, Сталіна, Вишинського, Путіна, Жіріновского, Царьова, Януковича, Ахметова, «Гіві», «Мотороли» і навіть Арсена Авакова – «шото другоє». Це в кращому разі дерев’яний «язик» закликів і смертоносних кличок-наличок, у гіршому – кримінальна «фєня» чи «язык» змаргінезованого суспільного осаду, масно угноєний матюччям. На побутовому рівні цей «пашлі тудою-сюдою» наші умірковані «радєтєлі братского єдінства» всерйоз уважають російською мовою і ду-уж-же ж замиловано нею опікуються, бо, мовляв, усяке «ущємлєніє» «русскоговорящіх/балакающіх/базарящіх» шматує Україну. 

Були у нас колись поважні академіки – Вернадський і Василенко. Один розписував, як то долученням до «вєлікіх» російських письменників, до російської культури Україна «братські»  злучится з Московією, інший під форенькою отого «братства» затято воював з українізацією і колегами-українізаторами. «Украинская наука, украинское движение, – переконував своїх «нерозумних»  Єфремових-Кримських-Щербаківських, – так глубоко пустило корни, что для него не страшны ни русский язык, ни русская культура, ни употребление терминологии, не согласной с общепринятой на Украине. Ограничения в этом отношении только вредны»

Чим це закінчилося – ми знаємо: відхаркали це кров’ю, розплатилися рідним багатомільйонним невинним трупом. А тих із українства, хто вижив, указующий кремлівський перст розшарував і нагнав отарами кого куди: трудяще українськомовне поспільство – на тоталітарну переплавку, туди, де «братскіє всєсоюзниє стройкі пятілєткі», а творчу інтелігенцію – ватагою у мистецьке ґето, і там вона або не знала «куди себе в слові подіти», або прекрасно зітхала «на мілом і полузабитом, на украінском язикє».

Мій «зважений та уміркований» колега і ФБ-приятель, очевидно, сам того не відаючи, допомагає не російськомовним українским патріотам, а добрим творцям «русско-украінской ісконной братскості» толочкам та «основоположникам слобожанского язика» аваковим.

Давно колись мою бабу, яку не довелося бачити, бо вона померла за три роки до мого народження, моя рідна сестра (нехай царствує) довела до гістерики. Ще підлітком гостювала у неї в Первомайську на Луганщині. І от, гуляючи вулицею, гукнула вже нашій мамі: «Мамо, дивіться, онде хата під бляхою!». – “Бог мой! – сплеснула руками моя інтелігентна-начитана баба. – Дитьо ругаєтся!» – «Ма, – пояснила їй наша мама, – «бляха»  – ето «жесть» по-українскі». – «Ах, батюшкі! – закотила очі під лоба баба. – Да что ж ето за татарскій язик такой!». І помираючи наказувала нашій матері: «Об одном прошу, дочь моя: нє учі своіх дєтєй етому татарскому язику». Це був рід Архипових, який дав технічних інтелігентів, військових і навіть народну артистку СРСР, лауреатку Ленінської премії і цілого Героя Соцпраці співачу Большого Ірину Архипову. 

Мама не послухалася напучувань своєї матері. Вона, росіянка, не просто вільно володіла українською мовою, вивчивши її буквально за рік, а в 1946-1948 роках вчила рідної української дітей у моїй Грибівській початковій школі. І нас приростила до неї пуповинами, привчила любити її всім серцем. І найтепліші, найщиріші розповіді про бандерівців я чув саме від мами. А колись, коли в якомусь товаристві я при ній (очевидно, щоб почванитися) назвав її росіянкою, вона потім мені сказала з докором: «Синку, не називай мене так. Я українка – і цим щаслива».

Відтоді взяв собі літературний псевдонім «Архипов». І пишаюся ним.

Але то так, ретроспекція. А про російську мову як фактор об’єднання українських берегів? Це таки щось на штиб маніловського «хрустального моста». Даруйте, уміркований колего, але… не вірю. А мовознавцю Ларисі Масенко вірю! Навіть її риторичним запитанням. «Чи можна вважати правдивою мову, з облудних слів якої впродовж семи десятиліть створювали привабливий фасад для потворної споруди, що нею був СРСР? Чи можна вважати вільною мову, яка для мільйонів в’язнів сталінських, а згодом брежнєвських тюрем і концтаборів була “мовою конвою”?».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company