З обгорілим «Кобзарем» на руках…

Родинно-біографічна, автобіографічна документалістика все потужніше входить у наше життя, стає його частиною. Заборони, цензура дозована інформація при СРСР так в’їлися нам у печінки, що нині багато з нас залюбки стають «розвідниками», створюючи на основі віднайдених цікавих фактів, історій, сюжетів прецікаві документальні полотна. До речі, саме цей жанр (опис очевидців, передавачів) у всі часи слугував історикам найвірнішою «поживою» при формулюванні наукових історичних суджень.
Я теж вирішив долучитися до оновлення-уточнення рідної історії, доповнивши її оповіддю про свій рід. Звісно, подаю лишень фрагменти, записів набагато більше, й колись, сподіваюся, вони визріють до біографічної книжки, яка «оживить» у пам’яті портрети моїх неймовірних предків на тлі минулої доби.

…Моя рідня по материнській лінії походила з козацького полтавського села Крута Балка неподалік Нових Санжар, заснованого у XVIII ст. 1859 року там проживало 1519 жителів, стояла церква і щороку проходило 5 ярмарків. Дід з бабою побрались у буремні роки громадянської війни. Никифор Семенович Павелко брав участь у Першій світовій війні, отримав поранення й лікувався в госпіталі. Феодосія Пилипівна була старостою церковної громади або скарбником і доволі настраждалася від більшовицької влади та комсомольців, яких у нас називали «ястребками». В неї відібрали ключі від церкви та церковну касу. А перед цим, у 1919 році, її, на той час вагітну, допитували й жорстоко побили денікінці. Вибивали зізнання про місце перебування Федора Семеновича Павелка, чоловікового брата, – той був у загоні «червоних партизан». Бабуся Феодосія все ж народила дитину, дівчинку, яка невдовзі померла: далися взнаки ті побої.

Никифор Павелко (в центрі) у госпіталі. Перша світова війна.

При «совєтах» дід і баба навідріз відмовилися вступати до колгоспу, спробували господарювати на власному клаптику землі. На них і на таких як вони, звісно ж, обрушився червоний терор. Почалося розкуркулення та етапування непокірних українських сімей до Сибіру. А у родини Никифора та Феодосії Павелків, де зростало троє дітей, відібрали землю і змушували обох відбувати громадські роботи.

Щоб вижити, дід займався ремеслом: шевцював, колодязникував… Одного разу, копаючи колодязь, мало не загинув: заглибився у шар пливуна, і той зрушився, засмоктуючи копача. Дід ледве встиг крикнути нагору про порятунок. А бабусю як «служницю культу» оголосили «ворогом колгоспного ладу» й засудили до ув‘язнення у Божківській колонії. Там у неї ускладнилася хвороба і «гуманна радянська влада» милостиво її випустила. Щоб вижити, бабуся пішла працювати вишивальницею у новосанжарську артіль «Червоне проміння». Принаймні, так реалізовувала як могла свій талант. Її роботи експонувалися на Всесоюзній виставці народної творчості у Москві і навіть отримали грамоту з карлючкою самого Сталіна.

А в Голодомор 1932-33 рр., щоб урятуватись і вижити, вони виміняли на мішок зерна… хату. Хоча пшениці у тому клункові виявилося лише зверху, на долоню, а все решта – відвійки. Та попри те всі п’ятеро із сім’ї врятувалися від голодної смерті.

Коли я підріс, бабуся показали мені того «рятівника». Змішані почуття оволодівали мною: з одного боку – презирство та образа за обман, а з іншого – він все ж таки допоміг вижити рідні, яка згодом і мені дарувала життя.

Павелко Феодосія, Никифор та їхні діти Микола, Олена і Володимир; кінець 1930-х рр.

Пізніше оприлюднили страшну статистику: в одному лишень селі Крута Балка голодовка виморила 192 жителів. Для порівняння: за роки Другої світової війни загинуло 205 моїх односельців. По інших селах Полтавщини статистика не менш жахлива. Так, у Малих Будищах Зіньківського району Голодомор одібрав 932 житті, ще 68 селян замордували репресії 1937-39 рр., а 235 чоловік полягли на бійні Другої світової війни.

А по всій Полтавській області внаслідок репресій 1920-30 рр. і Голодомору 1932-33 рр. населення зменшилось на 380892 людини, ще 123445 уродженців Полтавщини полягли на фронтах Другої світової. Тобто «своя» влада знищила люду втричі більше ніж нацисти!

А тепер – про іншу гілку родоводу. Сім‘я мого батька Бориса Григоровича Кошлатого походила з села Мала Рублівка, донедавна Котелевського, а нині Полтавського району. На початку ХХ століття проживала в Полтаві, там дід Григорій Павлович служив на міському поштамті. Мешкали на вулиці Монастирській, у власному будинку з цокольним (напівпідвальним) поверхом. У сім‘ї було четверо дітей, мій батько Борис – найменший.

У часи столипінської аграрної реформи дід вирішив зайнятися землеробством і сім‘я перебралася до Малої Рублівки. Там дідові наділили два «столипінських» гектари землі – на малородючих піщаниках уздовж річки Мерла. Таких нових власників було чимало і кожен розпоряджався по-своєму: хтось вирощував городину, баштанні, а хтось, мій дід також, засаджував свої ділянки сосонками. Починаючи з 1967 року, я періодично навідувався до дідівського «фамільного» лісу. Його «корабельним» соснам нині вже понад сто років!

Щоб урятуватися в час Голодомору 1932-33 рр., родина Кошлатих з трьома дітьми (старша дочка Олександра вже працювала й мала сім‘ю) подалася на «будову соціалізму» у Крим, на Керченський півострів, де поблизу селища з татарською назвою Камиш-Бурун споруджувався металургійний завод. Дід працював на будові десятником. Після голодного лихоліття сім‘я повернулася на Полтавщину, в рідне село. Дід Григорій отримав посаду технічного нагляду за ділянкою дороги, зокрема за двома мостами через річку Мерлу. У весняну повінь 1936 року річка особливо сильно розлилася, тоді вона була значно повноводнішою, ніж тепер. Між іншим, на ній, починаючи з Богодухівського району Харківщини, стояв цілий каскад водяних млинів з греблями. У 60-ті роки я ще застав залишки дерев‘яних паль від тих гребель. Так от, рятуючи під час повені міст, дід утрапив у крижану воду, застудився і невдовзі помер від запалення легень. Було йому близько 58 років.

Рокового 1941-го моєму батькові виповнилося 17 літ, і тому він спершу на фронт не потрапив. Зате німецькі окупанти відправили його разом з однолітками на примусові роботи до Рейху. Дорогою батько тричі втікав. Останній раз вистрибнув із поїзда вже на Правобережній Україні. Звісно, залишатися вдома вже було неможливо і він подався до партизанів.

Загін діяв на території кількох областей. 1943 року при спробі перейти з боєм лінію фронту у Вінниччині і з‘єднатися з регулярною армією він зазнав утрат. Тяжко поранений, без свідомості, батько лишився на окупованій території. Стікав кров‘ю, його кожної миті могли знайти і пристрелити. Та доля вирішила інакше: його підібрало якесь подружжя. Їхній син Танас воював на фронті й бабуся казала на батька: «Це Танас – тільки не наш». Виходили його, хоч і ризикували власним життям. А з приходом радянських військ батька мобілізували в армію, і він пройшов Румунію, Угорщину, там був удруге поранений, лікувався в госпіталі і зрештою отримав інвалідність. А тимчасом в партизанському загоні його вважали полеглим у бою – бабуся навіть отримала на нього «похоронку».

Василь, Марія Іванівна, Борис Кошлаті, 1940 роки

Повернувшись додому в Малу Рублівку, батько після відповідного навчання почав працювати бухгалтером у колгоспі. Треба було якось жити і відбудовуватися. Окупанти спалили 202 хати, і люди були змушені потайки рубати ліс на спорудження осель. У результаті голову колгоспу й батька звинуватили у недбалості й потуранні цим діям (а що вони могли вдіяти?!). Батькові ледве вдалось уникнути тюрми. Згодом побудував своїми руками хату і проживав там з матір‘ю.

Мати по війні закінчила у Харкові курси кіномеханіків, отримала призначення в Котелевський район – працювати на пересувній кіноустановці чи, як казали, «кінопередвижці». Там вона й познайомилася з моїм майбутнім батьком. Але слідство над батьком та інші драматичні події тоді завадили скластися сім‘ї.

Після війни настало нове лихоліття – голод 1947 року. Дідусь Никифор змушений був їздити в західні області України, вимінювати речі на продукти. Обморозив ноги і помер у Сарнах від зараження крові. Там його й поховали. Було йому на той час 57.

1949 року в Крутій Балці побачив світ я. Тоді ми жили вчотирьох: мати, бабуся, дядько Володимир і я. Батько закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю «Металургія чорних металів», працював на металургійних підприємствах Уралу й Казахстану.

У 1957 році наші купили стару, але доволі простору хату. У матері за тими мірками тоді була пристойна зарплата: 300 карбованців «старими». Було це до грошової реформи 31 січня 1961 року, коли 10 карбованців зразка 1947 року обмінювали на 1 карбованець зразка 1961 року. Таким чином, материна зарплата після реформи перетворилася на 30 «нових» карбованців. Але колгоспники на свої трудодні і такого не бачили. До речі, на всю Полтавську область тоді працювали кіномеханіками лише дві жінки. І одна з них – моя мама!

Батько іноді писав їй з Уралу листи. Мене свердлила думка: побачити б батька,.. чи хоч більше про нього довідатися б… І навесні 1966 року, закінчуючи випускний 10-й клас школи, я таємно написав батькові листа у місто Челябінськ, на номер абонентської скриньки, якими позначалися секретні заводи.

Борис та Олена Кошлаті, 1968 р.

Відповідь прийшла не скоро. Не стану описувати ту бурю почуттів, яка мене охопила тоді. Батько називав мене «синок» і лист був дуже теплий. А вже у січні 1967 року, під час першої сесії у Полтавському інженерно-будівельному інституті я одержав телеграму, в якій батько повідомляв, коли він приїжджає в Полтаву. Пізно ввечері я зустрічав його на пероні, стараючись упізнати за давніми світлинами. Він виглядів старшим за свої роки, накульгував: наслідки поранення. Батько певний час жив з іншою сім‘єю. А коли через сімнадцять років знову зустрівся з моєю матір‘ю, вони вирішили бути разом. Але батько вже серйозно хворів. Його не стало 1973 року, не прожив і пів віку.

У вересні 1968 року в Крутій Балці згоріла наша хата, в якій мешкала бабуся Феодосія. Вогонь пожер усе, лише в невеликій кутовій кімнаті вціліли деякі речі й етажерка з книжками. В мене досі зберігається родинна реліквія – обпалений Шевченків «Кобзар».

І насамкінець, про себе, дуже коротко. Після закінчення в 1971 році інституту трудився на будівельному виробництві у Кіровоградській та Миколаївській областях, відслужив армію і сорок сім років викладав у Полтавському інженерно-будівельному інституті (нині Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»); доцент.

Кошлатий Олег, 1972р.

Ці нотатки з моєї родинної хроніки, зрозуміло, не є чимось унікальним. Схожі долі в багатьох людей мого покоління. Хіба що в нашій родині, можливо, більше драм. Наші діди й батьки часто-густо не жили – виживали. І не завдяки, а всупереч. Бо українці – жилаві, вперті й незнищенні!

Коментарі до З обгорілим «Кобзарем» на руках…

  1. Ярослав сказав:

    Дуже цікава історія роду. А її автор не був би проти, щоб її надрукувати на Полтавщині, в газеті “Нова година”? Прошу зв’язатися зі мною.

Залишити відповідь до Ярослав Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company