«За що, мамо, гинеш?..»

Десь із хащачиння старого занедбаного сільського цвинтаря зозуля навіжено накукувала роки, сонце припікало по-літньому, а мені у тіло зашпари заходили, як од зимової хуги. Била пропасниця так, що стриму не було.

СВІТЕ ТИХИЙ…

… Попоравши батьківські могили, попросив сина крутнути автівкою у двір своєї школи. Навпростець пішака – на три стрибки: стежечкою попри цвинтар, через дорогу гайок, а за ним хатина, куди рівно півстоліття тому гордо почапав з портфеликом-ранцем як повноправний «першачок», під крило огрядної і доброї як мама Дори Федорівни Булко.

DSC00955Наша автівочка зробила гак вулицею і вузькою асфальтівкою втиснулася у знайомий гайок. Точніше – у те місце, де він був, бо від рясних беріз лишилося зо п’ять «недорізків». А те, що побачив на місці школи, – вдарило у дрож.

СВІТЕ ТИХИЙ, КРАЮ МИЛИЙ…

DSC00950Враження – ніби тут щойно прокотилася війна. Ніби зарізяки-нелюди-руйнівники-ґвалтівники гуртяком вправлялися тут у своєму диявольському реместві. І то на п’яну голову чи під кінською амфетамінною дозою. Школа, яка давала життя селу, навчила практично всіх його господарів, їхніх батьків-дідів читати-писати, відкрила їм світ широкий, а дуже багатьом дарувала крила для житейського лету, сотворила з них, жовтодзьобих і шмаркатих джусів, кріпко вчених, дуже поважних, солідних, заслужено відомих, шанованих, власне, зробила їх ЛЮДЬМИ, – нині стала поругою, поганьбиськом, злидобиськом моєї Грибови. Символом людського оскотиніння, могилою втраченій людській подобі.
DSC00954Розритою могилою нас самих.

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
DSC00956
Звичаю не вчила?

Богу молитися мої односельці таки вміють і люблять. У центрі села – дві Михайлівські церкви: стара дерев’яна 1762 року і новісінька, мурована. Звісно – обидві Київського патріархату. А через дорогу – чималий молільний дім баптистів.

Очевидно, й досі богобоязнені православні земляки мої благоговійно прикладаються до Плащаниці та до ікони Архістратига Михаїла, які чи не століття тому подарувала церкві родина Боніфатія Гринька. Того доброго мудрого інтелігентного селянина-господаря, який збудував дім, посадив чималий сад і гай і сам з родиною денно і нощно в поті чола трудився коло ниви та худоби, аби дати освіту дітям.

скачанные файлы (4)У цьому домі явився білому світові Олександр Гринько. У дев’ятнадцять літ – студент юридичного факультету Вільненського університету. Через рік, 1939-го – демократично обраний від Лановецького округу депутат Народних Зборів Західної України, який у Львові голосував Акт возз’єднання. І слухав на тому зібранні пристрасне слово-вітання Олександра Довженка. А потім – співак, учасник ансамблю «Трембіта», а згодом вибранець самого Алєксандрова – у його знаменитий Ансамбль пісні і танцю Червоної армії. Співав у Георгіївському залі Кремля у присутності Сталіна і всього політбюро. Зрештою та «велика честь» зіграє з ним фатальний жарт: у перші ж дні гілерівського вторгнення в СРСР, 22-річного Олександра арештовує НКВС: йому «шиють» участь у терористичній організації, підготовку замаху на когось із вождів – і горезвісна «трійка» «паяє» 10 років. Жахіття тюрем, катівень, таборів, лісоповалів, у яких голод і хвороби косили люд наввипередки з кулями катів, Олександр Гринько опише у книжці спогадів «Білі ночі, чорні дні». І про свої теплі табірні зустрічі зі знаменитим киянином, кінорежисером та сценаристом Олексієм Каплером (він, попри свою славу сценариста славетних фільмів «Ленін в Жовтні» та «Ленін у 1918 році»,  притьмом загримів у табори за зв’язок із донькою самого Сталіна Світланою Аллілуєвою), з видатним борцем за волю України Михайлом Сорокою та багатьма іншими славетними людьми.

Чотирнадцять літ страшної ГУЛАГівської голгофи. Прочитайте «тую славу», найперше – ви, мої грибовецькі земляки. З якою любов’ю пише Олександр Гринько про своє-наше село!  Про людей, про приїзд  до батьків, у рідне обійстя, що за роки його табірно-зеківського живоття перетворилося на шкільне подвір’я, бо батьків «ущільнили» до однієї кімнати, примусивши віддати решту хати під школу.

Олександр Боніфатійович Гринько став зіркою знаменитого Львівського театру імені Заньковецької, народним артистом України, кавалером ордена Ярослава Мудрого 5-го ступеня. Майже 150 образів на сцені і 10 ролей у кіно.

Три роки тому відлетів у вічність, не доживши кількох тижнів до свого 94-ліття.

А його отчій хаті, яка для більшості в Грибові та з Грибови сущих теж стала другим домом, судився час наруги і потали.

«Село неначе погоріло, неначе люди подуріли», – читали ми голосно та нескладно за цими рідними стінами.

DSC00984І чекали, поки напівглуха шкільна робітниця Марія Прокопівна, яку більшість учнів кликали «Маринкою», закалатає у дзвоника на перерву, –  тоді шукайте нас, Доро Федорівно, у роздоллі вітластого «панського» садка, де солодко пахло отавою, а до середини вересня визрівали велетенські, у три дорослі кулацюри, тверді як камінь яблука.

…Од саду лишилося тяжке поминання, од школи – наруга.

Не відаю, чи йокає комусь із сусідів під лівою лопаткою, коли кидають око на це румовисько. Чи хтось із сільської інтелігенції (є ж такі!) бодай почухав за тім’ячком, задумуючись, що не храмом єдиним, не продуктовою лавкою та й не обробленими городами-полями вирятується Грибова з тяжких часів безчасся, безробіття і нужди.

Що добра вдячна Пам’ять, а не масна шкварка на пательні і навіть не натільний хрестик на пузі робить Людей людьми. Від неї не відкупишся ані п’ятигривневою свічкою на панахиду, ні парастасом у Провідну неділю на впорядкованому могильному горбикові батьків-дідів.

Од того виду школи-руїни мали б паленіти зі стида і місцева сільська влада, і розбухлий врожаями відомий районний орендар-землехап, і районні начальнички, які виставили в центрі Ланівців, біля адміністрації «іконостас» свілин знаменитих вихідців з району, Гринька у тім числі. Ними, мовляв, пишається Лановеччина.

Як «пишається» – дивіться.

За доброго господаря тут мав би бути Краєзнавчий музей. З Меморіальною кімнатою Олександра Гринька.

А тим часом – величається те, що маємо. Монумент нашій тліні, нашим душам, од якого люті зашпари по тілу.

Начетверо розкопана,
Розрита могила.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company