Заборонене мистецтво

Фотографії огидних хвороб, поряд – агітплакати радянської доби, збоку тихо красується табличка «+18»… Все це на білих стінах PinchukArtCentre. За суцільної тиші відвідувачі обходять кожну з робіт, стримуючи в собі бурю емоцій. Лише декотрі намагаються обговорити побачене чи подискутувати з екскурсоводом…

Люди, секс та розпад суспільства – «три кити» творчості 81-літнього арт-фотографа Бориса Михайлова, представлені на виставці «Заборонене зображення». Це спроба завдяки мистецтву світла й тіні донести до нас відбиток колишньої реальності, що залишився після розпаду Союзу на теренах СНД: «совковий» менталітет в найбридкіших його проявах.

Побачити ці роботи на батьківщині автора – неймовірна удача. Визнаний за кордоном Михайлов, виставляється, в Україні лише вдруге. Радянське «задзеркалля» на світлинах майстра шокувало Європу не один рік. В Німеччині фотомитцю присудили міжнародну Кайзерівську премію – Goslarer Kaiserring, назвали його «одним із провідних хроністів радянського та пострадянського суспільства», його роботи на мистецьких аукціонах розкуповуються за великі гроші.

Іронія і глузування над баченням краси в СРСР, способом життя загалом – чи не на кожній світлині.

Кажуть, проста людина в тій країні вшановувалася. На світлині – робітник, чолов’яга: здається, в нього «все як у людей»… Але Михайлов своєю творчістю геть розбиває пропагандистський образ «щасливої радянської людини». Навіть сусідством отих фотопортретів суспільного застою і кольорових «соцреалістичних» плакатів наглядно показує огидну естетику звичних тоді речей. Ось пляж, громаддя людей і машин, всі сидять абиде: на трубах, дощечках, навіть на рейках… Брудна вода, люди щось їдять…

А тут потрапляєш у велику порожню кімнату, вздовж стін – темно-сині фото, на них – звичайні люди, але хіба можна назвати їх щасливими? Бабусь, котрі намагаються заробити копійку на базарі, чи погорільців, чи людей що животіють у поруйнованих будівлях…

– Це треш, тому все в такому кольорі, – чую чийсь коментар.

Особливо вражають фотографії дітей вулиць часів розпаду Союзу. Поголені голови (воші), пакети з клеєм у руках… Згублене покоління. Моторошно від думки, що багатьох з отих малих токсикоманів вже нема…

Серед цього моторошного «фотолітопису хвороб» – на перший погляд звичайна світлина: портрет чоловіка із сокирою.

– Це залізничник, він не мав чим прогодувати свого кота, і просто вбив його, – приголомшує екскурсовод.

…У ті часи діяла неписана заборона на все «не таке». І на оголені тіла теж.

«Радянське йде в одному напрямку, сексуальне в іншому», – напис на стіні. І авторське зосередження у багатьох своїх роботах на оголених натурах – явний протест проти догм радянського тогочасся.

Вражає символічно-образне мислення автора. На світлині – велике вухо: воно заступає людей, котрі спілкуються. Справді, в СРСР навіть стіни мали вуха.

– Наші відвідувачі заплющують очі, виходять з виставки, не розуміють для чого було знімати і показувати увесь цей жах, – зізнається екскурсовод. – Але «Історія хвороби» – це історія нашого суспільства. Повз цю натуру ми і нині проходимо заледве не щодня: лежать на картоні коло станцій метро, жебракують в підземних переходах, пиячать на вулицях чи у дворах… Михайлов зняв те, що інші з огидою оминають, і поставив перед наші очі, без жодних прикрас, «як є».

А й справді: лише крок за стіни респектабельного столичного арт-центру – і ось вони, ті, хто, здавалося, живе лише на світлинах Бориса Михайлова. Десь недосяжно-далеко: в іншому часовому вимірі, в іншому світі.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company