ЗАБУТИЙ ВЗВОД
З ВІЙНИ, «ЯКОЇ НЕМА»

З Романом Жоваником домовилися зустрітися, коли він приїде до Києва, аби пройти черговий курс лікування в госпіталі. До того ми не зустрічалися. Уява малювала кремезного воїна, ветерана-десантника у камуфляжі, який у часи запеклих боїв січня 2015-го під Дебальцевим був комвзводу в знаменитій 128-мій бригаді. Але зустріч розбила уявний «героїчний» стереотип: звичайна, на перший погляд, людина середнього віку, середньої статури, ніякого мілітарного вбрання – звичайнісінькі шорти та сорочка-поло з короткими рукавами. І саме руки, вкриті сіткою дрібних шрамів від осколкових поранень, – знову ж таки ламали «звичайність» цієї людини.

«В мене спеціалізація командна, за профілем – тактична»

– А починалося все з Майдану, – неспішно почав свій монолог Роман.– Потім, коли події на Сході прийняли жорсткіший характер, пішов у столичний Дніпровський військкомат. А там кажуть: «Ви з Закарпаття, то їдьте туди і призивайтеся». Звільнився з роботи (працював в нічній інкасації банку), поїхав. У військкоматі Ужгорода глянув, а в моїй особовій справі – тільки фотографія, вказане військове звання та домашня адреса. Довелося відновлювати всі документи. Бо донедавна не тільки армію «дерибанили», а й нищили особові справи по військкоматах, щоб не можна було призвати людей, які мали військові спеціальності. В мене спеціалізація командна, за профілем – тактична: свого часу закінчив Рязанське вище повітряно-десантне командне училище. Впевнений, що багато з тих, хто хотів тоді піти до війська, не зміг пройти через усі ці бюрократичні процедури відновлення особових справ. І ці люди пішли у добровольчі батальйони. Оскільки я кадровий офіцер, домігся, щоб мене призвали у Збройні сили України. Спочатку планували направити в Житомир, в 95-ту аеромобільну бригаду: в мене ж профіль – десантний. Але за нестачі офіцерів попросили служити в іншу частину. Години дві походив, помислив і погодився. Так я опинився у 128-мій бригаді. І не жалкую: нові люди, нова команда.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
128-ма окрема гвардійська гірсько-піхотна Закарпатська бригада – з’єднання механізованих військ України у складі оперативного командування «Захід». Веде свою історію від Туркестанських стрілецьких полків Російської імператорської армії, окремі з яких були засновані ще в XVІІІ ст. Офіційною датою заснування вважається 12 липня 1922 року. Під час Другої світової війни дивізія отримала звання «гвардійської». Визволяла Крим, Закарпаття, Чехословаччину. Брала участь у вторгненні радянських військ до Угорщини в 1956-му та Чехословаччини в 1968-му роках.

– На час мого призову бригада була кадрована. Тому підрозділи комплектувалися фактично заново. Якісь – у повному складі, якісь – ні. Наскільки вистачало людей. Після 27-денних навчальних зборів на полігоні біля Ужгорода отримали боєприпаси, завантажили техніку і через Київ, Ніжин – ешелоном на Схід. Прибули в Артемівськ 27 серпня 2014 року і нас направили в сектор «С» поблизу Дебальцевого. Зайняли оборону, облаштували блокпости, частково – опорні пункти, доглядали техніку. Весь взвод, кожне відділення було на БМП. А на підсилення нам дали відділення вогневої підтримки, потім зміцнили оборону танком.

«І завдання виконати, і хлопців вберегти»

В нас був незвичайний блокпост: обороняли розвилку доріг. Весь час напруження. Коли обстріли, відразу приїжджали з ОБСЄ, дивилися, – їм було цікаво, як зайшов снаряд в землю, з якого напрямку. Казали, бережіть себе, а я у відповідь: нам треба і завдання виконати, і хлопців вберегти. Згодом зрозуміли: треба, щоб менше людей сюди приїжджало. І перестали пускати кореспондентів, волонтерів. Тільки тих, кого знали, приймали за чотири-п’ять кілометрів від позиції. Взагалі, обов’язком командира та й командування нагорі – зберігати секретність, щоб не виказувати противнику де знаходишся, свою оборонну позицію. Та люди, які проходили через наш блокпост, все одно бачили, що поруч замаскована техніка. Якось зловили дядька-інваліда, на одній нозі. Дивимося, а в нього карта, на якій він щось відмічав. Що можна відмічати? Тут блокпост, українські вояки… Передали його відповідним органам.

«Знали куди прийшли…»

А хлопці у взводі гарні були, запальні. Знаючи військову психологію, старався їх згуртувати. І коли дійшло до боїв за Дебальцеве, в нас був такий кістяк, що тільки подивишся в їхній бік, а вони вже розуміють як діяти. Ті, хто не був готовим до такої взаємодії, відсіялися. Ми знали куди прийшли, яке завдання виконуємо, і яка на нас відповідальність. Коли спостерігач крикнув «Танки!», то всі були готові до цього, пострибали в окопи і до оборони. Але, тоді, 21 січня, коли побачили, яка кількість танків суне на нас… Нарахували 28 одиниць бойової техніки: на чолі – джип, за ним танки, БМП, БТРи, пофарбовані в біло-брудний колір. І тому малопомітні. Добре, що спостережник їх вчасно побачив. Розуміли, що вони не просто прийшли –  показалися і сховалися. Сунули впевнено. Зважуючи можливості нашого озброєння, кількість бойової техніки і особового складу, в думках промайнуло: схибити не можна – противник має як мінімум десятикратну перевагу. Про відступ не думали, навіть якби хтось і захотів – довкола степ: перестріляли б, як куріпок.

Якщо взяти Другу світову війну, то німецькі танкові прориви під час наступів відбувалися саме на дорогах. В нашому випадку було аналогічно – противник їхав польовою дорогою, яка, можливо, і не на всіх картах є. Завдання зрозуміле: пройти через нас, захопити батальйонну станцію зв’язку, тут же був зв’язок з сектором, далі – штаб батальйону, що був за кілометр від нашого опорника, потім на станцію Миронівська, і, перерізавши дорогу на Артемівськ, унеможливити відступ наших військ з Дебальцевого і прилеглих районів.

«Вистріляли все, що в нас було, увесь боєзапас»

До зустрічі готувалися заздалегідь. За допомоги саперів поставили мінні поля, як вже казав, доглядали бойову техніку, зброю, несли бойове чергування на опорному рубежі. Але в нас були старі бойові машини, без  зв’язку і стріляли погано. З такою технікою важко налагодити ефективну оборону, коли на тебе суне армада, яка все зминає на своєму шляху… В нас був один танк і я мав надію на мінне поле і на те, що зможемо одночасно всі прицільно влупити по тій броні з бойових машин – зненацька…

Підпустили їх ближче, даю команду командиру танка на враження цілі. І наш танк першим же пострілом влучає в їхній головний. Відчувалося, що в них були дуже підготовленні бійці: навідники-оператори, механіки-водії, командири. Бо колона одразу почала розгортатися у бойовий порядок якраз перед мінними полями. І тут другий танк підривається на міні та горить. Навідники-оператори ведуть вогонь із БМП-2, входить в дію розрахунок СПГ-9 – ще один ворожий танк підбитий, за ним БМП… Довкола розриви снарядів, все злилося в одному запеклому бою за нашу рідну землю, за тих хто позаду. Противник несе втрати – знешкоджено ще танк і бойову машину, відстань до противника лишень 500 м. Спішується їхня піхота, пішла в хід стрілецька зброя… Свист куль, розриви снарядів… Оборона рубежу ожила одним диханням, одним вогнем… Запалав ще один танк противника, детонує його боєкомплект, влучне попадання в БМП…

Отак перший ешелон наступу ми розбили. Але починає розгортатися і сунути на нас друга хвиля їхньої атаки. Перед цим зв’язався з комбатом, доповів: іде колона танків і бойових машин. Отримав завдання не допустити проходження противника через рубіж. Вже у час бою, коли зрозумів, що, противник не має наміру відступати, виходжу знову на зв’язок, прошу допомоги. Комбат: виходь напряму на зв’язок з артилерією. Дав артилеристам координати, підійшло підсилення на МТЛБ (Многоцелевой транспортёр (тягач) лёгкий бронированный (рос.) – А. М.) з розрахунками СПГ-9 (радянський станковий протитанковий гранатомет, прийнятий на озброєння 1963 р. – А. М.).

Артилерія шквальним вогнем накриває поле бою і противник, використовуючи димову завісу, починає відходити. По нашій позиції працює ворожа артилерія. А в нашого єдиного танка після того першого влучного пострілу геть заклинило гармату… Ми вистріляли все, що в нас було, увесь боєзапас.

«Вони відходять, поповнюють свої сили, і знову пруть на нас»

А вночі до нас прийшли розвідники з бригади, потім – батальйонна розвідка. Хотіли пройти вперед, але не змогли, бо на полі бою їхні працювали, намагалися, мабуть, полагодити чи витягти підбиту техніку. Довелося знову викликати артилерійську підмогу – «шереху» наробити.

На другий день, з досвітком ясна картина: сім одиниць підбитої ворожої техніки так і стоїть на полі. Що робити? Треба ж подивитися що там. Пішли добровольці з мого взводу. Тільки-но просунулися десь до середини поля, їх почали обстрілювати. Потім, коли обстріл припинився, хлопці по-бистрому взяли паспорти, топографічні карти, як потім з’ясувалося з дуже цінною інформацією, і повернулися на позицію.

Ворог ліз на нас 10 днів, аж до 31 січня. Загалом за цей час ми підбили 13 одиниць ворожої бронетехніки. Були перерви між атаками. Вони відходять, поповнюють свої сили, і знову пруть на нас. Таких запеклих боїв за цей час було чотири, але найскладніше було того першого дня.

На третій день, пам’ятаю, дивлюся – до мого спостережного пункту на відстань десь 700 метрів наблизився танк. І раптом спалах, інстинктивно пригинаюся, за мною вибух. Виглянув, танк суне далі, знову спалах, знову пригинаюся і знову вибух. І б’є не вправо-вліво, а як кажуть «в одну копійку». Добре, що всі осколки від снаряду вверх летіли… Отакої, а казали, що там шахтарі воюють. Не думаю, що шахтарі можуть так бити з танкової гармати на ходу в одну точку. Бійці кричать: «Командире, тікай! За тобою вже полюють»! Та там не тільки за мною, бо всі були однаково вдягнені. Вони стріляли по спостережному пункту. Проти нас діяла як мінімум батальйонна група противника, котра постійно поповнювалася. Присилають нам ще один танк, ми його ставимо на позицію, потім ще два танки. Але такі були запеклі бої, що в той же день їх забирають на опорні пункти «Валера» і «Серьога». Також на опорник «Валера» відправляю на підсилення відділення вогневої підтримки.

«В нас безповоротних втрат не було, ні в техніці, ні в особовому складі»

В перший найскладніший день – жодного пораненого. А 29-го було не так гаряче, але поранило багатьох. Бо вони вже знали нашу лінію оборони і стріляли прицільніше: артилерія, міномети, «гради». Хоча ми як могли ускладнювали їм «роботу»: маскували наші позиції, відволікали від них, макетами імітували пускові установки, використовували для цього так звані «кукли». Щоб було правдоподібніше, маскували й їх. І по них стріляли. За ці бої з 23-рьох бійців п’ятнадцятеро дістали поранення. В нас безповоротних втрат не було, ані в техніці, ані в особовому складі. Жодного «200-го»!

Хлопці так і казали: «Або над нами Бог, або з нами Бог». Роботу проводив з бійцями, щоб берегли себе. Споминаю, як жінки приїздили в учбовий центр з маленькими дітками до солдат, дітей давали на руках потримати… Різні хлопці були, за характером, темпераментом…

29 січня мене поранило, доповів про це комбату, той питає: «Зможеш ще трохи протриматися?», – «Зможу». Мені прохання виконати, наче води попити.

Хочу сказати, що це не тільки нашого взводу заслуга, що ми вистояли – це заслуга всіх. Заслуга волонтерів, які за нас переживали, які допомагали нам і словом і ділом, обмундируванням, теплими речами: зима була дуже холодна. З Артемівська місцеві допомагали, діти писали листи. Але те, що не довелося ворогові взяти в котел наш та й інші підрозділи, – в цьому є частка геройського зусилля й нашого взводу.

До 31-го числа я там протримався, а потім мені прийшла заміна. Доповіли комбату, що здав-прийняв, – мене на машину, евакуювали в медпункт, а потім в Артемівськ. Мав поранення руки і контузію, перед очима все пливло, але старався не подавати виду. Коли вилазив із машини, упав на брудний сніг, було незручно перед бійцем, який мене привіз… Доповів комбату про хід боїв, віддав ворожі трофеї, топографічні карти, розвіддані на флеш-носіях… Біля ліктя осколки витягли в Артемівську, а основну операцію – дістати осколок, щоб не ушкодити нерв, – робили вже на батьківщині, в Чернігові (родом я з Бахмацького району).

А бої на позиції тривали. Проте вже підійшла на підмогу техніка і хлопці трималися, прикриваючи, охороняючи відхід з Дебальцевого. Вже штабу нашого батальйону не було, зв’язківці відійшли, а мої хлопці стояли, прикриваючи відхід. Потім і вони відійшли, коли на зміну прийшла 30-та бригада. Тепер той рубіж називають Світлодарською дугою. Крім того, мої бійці ще витягли з поля бою два трофейні танки і одну бойову машину піхоти. Їх поставили у стрій: танки забрала 17-та бригада, а БМП-1 зосталася в нашій, 128-мій. Там і командирський джип був, ми хотіли його ще в перший день витягти. А потім подумали – нехай стоїть, щоб бачили в яку халепу можуть потрапити. Щоб боялися знову наступати. Отакий психологічний момент.

В бригаду повернувся через чотири місяці, потім відпустка і знову в госпіталь. Після шпиталю приїхав в Мукачеве і звільнився. Мені дали учасника АТО, а коли лежав у шпиталі, указом Порошенка нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни». Цю нагороду за поранення всім дають. А за виконане бойове завдання… Хотілося б, щоб особовий склад взводу нагородили за ті тяжкі бої.

 Роман зітхнув, перевів подих і продовжив:

– Не тільки ми воювали. Честь і хвала нашому батальйону, що ми це зробили. 1-ший батальйон, перша рота, і наш 1-ший взвод. Така на нас відповідальність була – або вистоїмо, або… Зараз я на групі інвалідності, держава виплачує 2900 гривень. Поки що підліковуюся, а там видно буде. В інтернеті про ті січневі бої 2015-го під Дебальцевим все наплутано. Та й про цю нашу битву ніхто нічого не згадує…

* * *

Невдовзі піде вже четвертий рік, як триває війна, якої начебто немає. Гинуть військові, гинуть цивільні і це все називають «якоюсь» АТО. Чому подвиг 23 бійців взводу старшого лейтенанта Романа Жованика досі залишається невідомим і його не відзначено належним чином? Може, тому, що в цьому підрозділі не було «безповоротних втрат»? Бо від часів героїчної смерті трьохсот спартанців і до міфологізованих радянською пропагандою 28-ми панфіловців, які, за офіційною версією, всі полягли у нерівній борні, – зазвичай у нас так люблять вшановувати міфологізовану «героїку» звитяжців. Але тут приклад, даруйте, «неформатний»:  звичайні, на перший погляд, українські хлопці не лише дали рішучу відсіч загарбникові, але й УСІ, всім взводом, залишилися живими. Чи не в цьому, не приведи Господи, головна причина їхнього забуття? А як бути з отриманням грошової винагороди за підбиту та захоплену техніку? Згідно з постановою Кабміну № 24 від 31 січня 2015 р. «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій», тільки за 2 танки і 1 БМП противника, захоплених взводом Романа Жованика, необхідно виплатити 115 мінімальних заробітних плат. А якщо ще врахувати купу ворожої техніки (загалом 13 одиниць), перетвореної підрозділом на металобрухт? Може, і через те, цитуючи Романа Жованика, «В інтернеті про ті січневі бої під Дебальцевим все наплутано і про цю нашу битву ніхто нічого не згадує»?

Невже й тут оте одвічно гидке і сто розпрокляте: «Комусь війна, а комусь мати рідна»?

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company