Залюблені в дорогу

Лобове скло автобуса з тріщиною навпіл затягує. Навіть гадки не маю, куди приведе та біла смужка, що крає дорогу на попутних і зустрічних. Хоча чому ж не знаю? Знаю! Їдемо в дендропарк «Олександрія», що біля Білої Церкви. Але це ж тільки місце призначення. А що там?

Ми доволі часто подорожуємо. Я, мій рюкзак, дощовик і ще декілька штук, без яких в ХХІ столітті не обійтись. І звісно ж С. – людина, той, хто залюбив мене в дороги, каву на придорожніх заправках і в дощовик замість парасольки. Все і починалося з подорожі.

Одеса-2017. Ну от хто купує квиток до Одеси в липні, ще й за день до від’їзду? А хто бронює номер хостелу в день приїзду? Та ніхто! Ніхто, крім мого друга С.! Я і він «випадково» опинилися в одному потязі, щоправда, в різних вагонах. Але,.. ймовірно, оглядаючи потяг з 4-го по 15-й вагон, він мене знайшов.

А далі була Одеса!

Ми  йшли до парку Шевченка. Зелень платанів, море, Морський вокзал — все це було за іншою стороною паркану. Тому й не помітили, як опинилися не в парку, а на узвозі, перед отим неосяжним краєвид. Очевидно, ми там були не одні. На дереві, що виросло мовби для того, щоб на його гіллі можна було зручно влягтись і думати про прекрасне, вмостився юнак років 25-ти. Звісно ж, ми познайомилися. Якщо чесно, дивакуватий хлопчина. Хвилин за десять підскочив з криком : «Відчуваєте? Відчуваєте цей аромат? Це ж моя кохана прийшла!» Ми думали, що то жарт. Але ні, за мить, здолавши  той-таки паркан, що й ми, до нас прямувала дівчина. Подумалося, що він просто знав коли вона прийде. Полишивши свої речі на нас, людей, з якими був знайомий десять хвилин, Нік з коханою кудись поділися. Ясна річ, ми дочекалися його. Попрощалися, домовившись зустрічатися біля цього дерева щоразу, тільки-но буватимемо в Одесі.  Більше ми не бачились.

Вінниця-2017. Я спізнювалася на електричку. А мій друг узагалі забув, що його станція метро відчиняється о 6:18. Тому він викликав таксі, і я сподівалася дива! На електричку встигли, до Вінниці доїхали.

Хостел у центрі міста: до славнозвісних фонтанів 10 хвилин, вид з вікна неймовірний. Кожен камінчик ще не звіданого міста хочеться запам’ятати, роздивитися.

Ми відвідали всі Вінницькі пам’ятки, від водограїв до Музею Пирогова. Парки, алеї… Та й «пиріжкову» не оминули.

Кам’янець-Подільський, Хотин-2017. Вкотре спізнюємося на потяг. Цього разу вже я неправильно прочитала квиток, а станцію метро, де живе мій друг, «замінували»! Але він таки примчав на таксі. Буквально у мить відходу потяга.

В купе з нами їхали Настя і Валерій. Ні, вони не пара і навіть не знайомі. Настя розповідала, що провідує в Кам’янці друзів і з задоволенням погуляла б там з нами, а Валерій, чоловік років сорока, пив пиво і запевняв, що нам потрібно було їхати туди не в серпні, а в жовтні: мовляв, тоді туди з’їжджаються всі панотці і було б цікаво з ними поспілкуватись.

А вранці з Кам’янця-Подільського рушили автобусом в Хотин. Спека, 40 градусів у тіні. Зате краса-дивовижа! Фортеця, яка добре пам’ятає легендарного гетьмана Сагайдачного, – одна із 7-ми чудес України, така могутня, свідок численних  боїв-баталій. А довкола – живий шедевр пейзажу, що його не створить жоден художник. Дністер, прибережне каміння, ліси, дороги, села вдалині… І ці фортечні мури, яких торкаєшся побожно, відчуваючи гарячий подих ратної минувшини.

А до Кам’янець-Подільської фортеці з Хотина добиралися попуткою: маршрутних автобусів там чомусь бракує. Та хіба існує проблема для залюблених в дорогу? Ми були готові долати цей 25-кілометровий шлях пішки, аби побачити те, заради чого їхали. І яка ж краса, можуть, велич! Дорога до фортечний воріт – наче черінь: навіть через підошви відчуваєш пал. Але вперто долаємо спеку, бо воно того варте! Скільки ж бачили ці стіни, та й яких людей! Скільки пережили оружних приступів та облог. Саме тут, біля них народилася для історії знаменита фраза, кинута султаном численного воїнства нападників, який почув від оборонців-козаків, що ці мури виклав сам бог: «Якщо бог сотворив цю фортецю, то хай він її і штурмує».

Дорога в незвідані далі, природа, будівлі, події – це життя, яким варто жити! Ще буде не один шлях, гостинець, путівець, стежка… І люди: значні, дивовижні, яскраві чи й не дуже… І літаки, потяги, автобуси, маршрутки, попутки, на які неодмінно встигнемо. А головне – враження, емоції, що їх пізнаємо, відчуємо ми, залюблені в дорогу.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company