Землю обняв орлиним летом

Служити українській ідеї ще донедавна означало добровільно нести тяжкого хреста, щоб на ньому тебе ж і розіпяли. Скільки славних постатей нашої культури, якщо вони не віддавали свій талант «во славу» Російської імперії чи більшовицькому молохові, було приречено на моральне та фізичне знищення.

У зоряному гроні славетних українських митців ХХ століття непогамовно палахкотить сяйна зоряниця Юхима Михайліва – художника самобутнього, яскравого, із неосяжною висотою духу та глибинним проникненням у національну сутність.

Він народився 1885 року на Херсонщині, там же здобув початкову освіту. А високих премудростей живопису навчався в Москві – у всесвітньо відомих художників Валєнтіна Сєрова та Сєргєя Коровіна. Проте на московські принади не спокусився: Україна була для нього смислом усього його життя. 1918 року переїжджає до Києва і з головою занурюється у творчу й громадсько-просвітницьку роботу. Пише багато наукових та популярних статей і розвідок на теми української культури, очолює художній відділ Наркомосвіти, працює в Товаристві діячів українського мистецтва, керує Всеукраїнським комітетом охорони пам’яток старовини та мистецтва, організовує та очолює Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, викладає в художніх навчальних закладах, а головне – багато і плідно працює творчо.

Друзями й сподвижниками Юхима Михайліва були Павло Тичина, Микола Хвильовий, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Майк Йогансен, Георгій Нарбут, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Лесь Курбас… Ворожою і шкідливою вважали їхню творчість більшовицькі опричники, тож і розправлялися з ними брутально й жорстоко. Нещадна рука совдепівської інквізиції не оминула і Юхима Михайліва: 1934 року його заслали на муки в холодну Арахангельську область. Через рік мерзлота чужини прийняла його тіло…

Юхим Михайлів – митець ренесансного світогляду, він кохався в музиці, красному письменстві, архітектурі, знав і любив народну творчість. Людина передових поглядів, ніжної поетичної вдачі і непохитної громадянської позиції. Ще навчаючись у Москві, виношував ідею створити Товариство українських художників, гуртував біля себе українську молодь, будив у ній  національну свідомість. «… Треба звернути очі молодих талантів на історію рідну, щоб вони заглянули в саму душу… І коли доля пошле мені повернутися додому, я це зроблю і робитиму, поки вистачить сил», – пише він 1915 року у листі до поета Трохима Романченка.

Юхим Михайлів творив картини світового рівня, обравши собі за напрям символізм, і це духовно зв’язувало його з творчістю Едварда Мунка, П’юві де Шеванна, Арнольда Бйокліна, Оділона Редона. Йому близькою була творчість Борісова-Мусатова, Пєтрова-Водкіна, Реріха, а особливо Чюрльоніса. Лише з відмінністю, що українського митця здебільшого хвилювала національна тематика, хоч і теми загальнолюдські не були йому байдужими.

Ось як характеризує картини Михайліва в одеському часописі «Шквал» (1929 р.) його побратим по творчості Михайло Жук: «Степи Таврії, їхня безмежність і сині простори степового неба, де щоночі розгортається картина зоряної прірви, – може, й є основною мелодією тої надзвичайної лірики, що дає в своїх творах художник Михайлів. Широчина замислу, тиша й заглиблення, де дійсно чути, як грають космічні оркестри, своєю музикою ставлять питання про синтез слухового сприймання зоровим».

Картини  Юхима Михайліва дихають світлим ліризмом, журливою задумою та болючою любов’ю до рідного краю. Він зорив на навколишній світ очима філософа, він творив музику барв і ліній, він промовляв символами. («Музика зір», «Золоті ворота», «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле», «Чайка» тощо). «Широкий вільний степ без краю, – ділиться він у листі до Т.Романченка своїм задумом картини «Воля», – могили наші, наче хвилі біжать, і хвилюються за обрій, а над ними могутній орел розкидав могутні крила, завмер у повітрі, оглядаючи вільний. Веселий, такий же, як він, степ. Думаю зробити глибоку перспективу. Далі, далі щоб бігли очі. Простору хочу».

Його мистецтво далеке від так званого соцреалізму: одвічні теми, рідні краєвиди та образи української минувшини живили дерево його творчості, будили та хвилювали його уяву.

У час, коли власкавлені владою богомази величали «дорогих вождів» та «щасливу радянську дійсність», Юхим Михайлів створює картину «За завісою життя», яка, до речі, демонструвалася на кількох виставках, аж поки більшовицькі цербери не втямили її викривальної суті. На щастя, цей твір зберігся, маємо можливість бачити його й тепер. На полотні зображено напіввідхилену рукою барвисту Завісу Життя, а за нею – велетенські звіроподібні лаписька топчуть беззахисного П’єро. І все це на тлі палаючої будівлі Храму – символу духовності, матеріальної культури і спадкоємності нашого народу, що так безжально й послідовно знищувалися. Сучасний американський мистецтвознавець Томас Болт пише в журналі «ARTS»: «Картини з українською тематикою найголовніші у творчості Михайліва. У нього чимало шедеврів, де горде українське минуле народних легенд успішно синтезоване символічними методами та «музичними» ідеями відтворення… Те, що може здатися невинною фантазією, перетворюється на глибокозмістовні образи, повні туги за батьківщиною, повні ідей, почерпнутих з криниці глибшої, ніж пам’ять окремої людини…

Сама форма цих картин була анафемою для сталінських бюрократів та самих основ більшовизму…».

Дружина Юхима Михайліва та донька Тетяна, на жаль, уже покійні, пройшовши всі кола більшовицько-фашистського пекла, врятували, зберегли близько двохсот картин майстра. Ось лише кілька уривків зі спогадів Ганни Олексіївни про їхні митарства.

«… Здіймаємо картини, беремо скільки можна в наплічник і втрьох маршируємо зі Стрітенської… аж на Степанівську, майже годину. Відпочиваємо – і знову по картини. Так ми ходили три дні. Картини важкі, зі шклом, але ми перенесли майже всі. «Совєти» вже обстрілювали Труханів острів, і ми зраділи можливості виїхати з цього пекла… Авто було від нас за три квартали, і ми знову почали тягти речі. Була неділя і німці не ловили. Картини? Виймали з рам і клали до великої папки перекладаючи кожну чистим папером… Звязали її туго, щоб картини не терлися.

Нарешті в середині жовтня 1943 року ми вирушили в дорогу, не знаючи, що вже ніколи не повернемося до Києва.

Коли почали вантажитись на авто, виявилося, що пакунків так багато, що людям нема місця: дехто, довідавшись, що у нас картини і Танина віолончель,став протестувати, що ми в такий час тягаємо такий непотріб. Боячись віддати картини на авто, я несла їх з собою…

І так за рік, від вересня 1943 до вересня 1944 року, картини промандрували з Києва в Житомир, а тоді у Вінницю, Львів, криницю, Оремляс, Штрасгоф і Гунтрамсдорф.

В Гунтрамсдорфі налітала «Америка». Таня на роботі тікала в бункер, а я в деревяному бараці хапала картини, сідала в коридорі коло димаря і надіялась на Божу ласку. І так прожили до березня 1945 року.

… І ось весною 1949 року картини переселяються в нове приміщення! Готуючись їхати до Америки, Юра, мій зять, зробив спеціальну тоненьку скриню з дерева, що навіть мала «секретний замок». Ми дуже обережно перекладаємо їх новим папером (бо майже всі картини намальовані пастелями), замикаємо замок, і картини мандрують з нами через океан до Америки».

У Сполучених Штатах зять художника, зберігач і популяризатор його спадщини Юрій Чапленко зміг видати розкішну монографію про видатного майстра. Ми ж в Україні все ще стоїмо на приступках до його неозорого і неповторного мистецького світу. Варто було б нашому урядові нарешті спромогтися придбати цю спадщину унікального українського художника.

Місце Юхима Михайліва – в Пантеоні видатних діячів України. Тих, хто поклав життя на святий вівтар її Свободи і Незалежності.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company