Згадуючи Михайла Бєлікова

Під завісу зими в центральному залі Національного музею «Чорнобиль», на символічній плиті біологічного захисту реактора ЧАЕС зібралися творці Чорнобильського ігрового кінематографу – його першопрохідці. Прийшли й послідовники – студенти, напевне, майбутні зірки українського сценічного та кіномистецтва. Зійшлися, щоб ушанувати пам’ять Михайла Бєлікова – українського кінорежисера, сценариста і кінооператора, лауреата Шевченківської премії, заслуженого діяча мистецтв, народного артиста, академіка Національної академії мистецтв України. День і місце зустрічі – не випадковість: Михайло Олександрович народився саме 28 лютого, а одна з його численних стрічок – «Розпад», стала першим ігровим фільмом про Чорнобильську катастрофу.

– 1984 року Михайло Бєліков запросив мене працювати другим режисером, – згадує кінорежисер-довженківець Анатолій Вишневський. – Кінематографісти знають, що це за робота. Це фактично бути «начальником штабу». Уроки Бєлікова: доброта – випромінюється, професіоналізм – височенний, людяність – просто безмежна… І найголовніше – любов до кожного працівника знімальної групи. Коли грянув Чорнобиль, зрозуміло, майстер такого класу не міг стояти осторонь. І він на своїй дачі у Страхоліссі, неподалік Чорнобильської зони, потихеньку, не афішуючи, почав готуватися до фільму «Розпад». Картина за виробництвом, за організацією була надзвичайно складною: постійні зйомки масовки, безліч акторів. Пам’ятаю унікальний випадок. Треба було зняти сцену на вокзалі – як народ вивозить з Києва дітей. Я розумів: зібрати 15-20 тисяч масовки – нереально. Кажу: «Михайле Олександровичу, йдемо на авантюру. Наприкінці серпня студенти повертаються до столиці на навчання, і ми спробуємо хронікально-документально зняти натовпи людей». Бєліков погодився. Все знімалося трьома камерами. Що це було, як це ми зробили, досі усвідомити не можу. Але на екрані вийшло переконливо, достовірно. Мені Михайло Олександрович запам’ятався як особистість, як людина, як художник, який любив людей. Ніколи не бачив його засмученим – у нього завжди було все добре. Картину дуже складно приймало кінематографічне начальство. Однак він цього ніколи на людях не показував.

– Знімали через три роки по аварії на ЧАЕС, – продовжує спогади художник-постановник фільму, заслужений художник України Інна Биченкова. – А нам же треба, щоб усі об’єкти були такими, як у квітні 1986-го. І місто Прип’ять, де жили співробітники станції. Тому багато їздили з Михайлом Бєліковим і оператором Олександром Шигаєвим, шукаючи натуру, схожу на Прип’ять і Чорнобиль. Знімати у зоні відчуження, звісно, не могли. Пригадується епізод, коли герой фільму – журналіст летить над Прип’яттю. І ось летимо над цим покинутим містом. Яскравий сонячний день, нові сучасні багатоповерхові будинки. І чорні порожні вікна покинутих квартир. Жодної людини, ніякого життя!

– Якось Михайла Олександровича і мене запросили на футбол, а після матчу ми опинилися у знаменитому «італійському дворику» тодішнього Республіканського стадіону, – ділиться спогадами актор Михайло Ігнатов. – І Бєліков мені каже: «Міша, я збожеволію, якщо не познайомлюся з Лобановським»! Але треба було знати Валерія Васильовича. Він вийшов нікого не помічаючи, сів у машину та й поїхав… І Михайло Олександрович не міг собі пробачити: «Як же я не зумів поговорити з Лобановським»! Бєліков був дуже щирою людиною. Все йому цікаво, він наче губка, все у себе всотував: як ходить Лобановський, як себе поводить після вистави Ада Роговцева, як сьогодні актори їдять, як вони сплять… А ще він був по-молодечому рухливим. І все життя – студентом: я навіть не знав, скільки йому років. Я боявся лише за одне – аби встигнути за ним: він весь час майже бігав. І вперше побачив його без поквапу, розслаблено-зосередженим у Луврі: стояв годинами біля кожної картини. Я тоді жив в іншій країні, приїхав до Парижа, і тут зустрів Бєлікова! Потім була спільна подорож до Праги, Будапешта, Румунії… Помітив, як він засумував. «Михайле Олександровичу, що таке?», – «Хочу вже додому, до Києва»… У цьому увесь Михайло Бєліков. Йому не потрібне було те закордоння, та Америка, про яку я йому розповідав. «Хочу додому»… Щоразу буваючи у Києві, я знав, де можна зустріти Михайла Олександровича – у столичному ботсаду. Коли там квітнув бузок, Михайло Олександрович міг годину роздивлятися кожну квіточку: пелюстка, ще одна, й ще, поєднані у квітку, суцвіття… Таке неспішне споглядання, напевне, було у них спільне з Андрієм Тарковським, з яким вони разом вчилися у ВДІКу. На зустрічах з глядачами Михайло Олександрович іноді читав поезії. Ось, вірш Сергія Острового, який Бєліков любив читати зі сцени:

В жизни по-разному можно  жить:
В горе можно и в радости.
Вовремя есть, вовремя пить,
Вовремя делать гадости.
А можно так:
На рассвете встать
И, помышляя о чуде,
Рукой обожженной сонце достать
И подарить его людям.

Дарувати людям сонце і був покликаний Михайло Бєліков…

– За час, що минув після катастрофи, працею численних знімальних груп з різних країн світу у кіномистецтві сформувався окремий самобутній напрям – «Чорнобильський кінематограф», – зазначила на завершення зустрічі заступник директора Національного музею «Чорнобиль» з наукової роботи Анна Королевська. – Тема людини і технологій, які вбивають, – вічна. І те, що Михайло Бєліков вирішив знімати ігрову картину про Чорнобиль, фільм-попередження, – це подвиг.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
«Розпад» радянсько-американський фільм-катастрофа, знятий Михайлом Бєліковим на кіностудії імені Олександра Довженка. Світова прем’єра кінострічки відбулася 13 вересня 1990 року на міжнародному кінофестивалі в Торонто. Фільм про людські долі на тлі аварії АЕС, масштаби якої свідомо замовчує держава. Критики вважають його досі неперевершеним еталоном висвітлення чорнобильської проблематики у світовому ігровому кіно. «Розпад» відзначено на Венеціанському міжнародному кінофестивалі, отримав гран-прі Сантандерського міжнародного фестивалю екологічних кіно-  і телефільмів (1990 р.).

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company