Заплющую очі і сьогодні, вдивляючись крізь більш ніж тридцятилітню товщу неймовірно спресованого, загаченого часу, крізь усі огроми тектонічних зламів, епохальних видозмін політичної карти світу, крізь усі осяйні злети і потьмяніння, революції і контрреволюції, крізь білене полотно, святочний оксамит, стягові полотнища і чорний креп новітньої історії України – бачу до найменших деталей місце кожної скульптури, кожної картини у його Хаті-Робітні, у Мистецькому Храмі Івана Макаровича Гончара. Там, на крутосхилі вулиці Січневого Повстання, куди впускала з тихим рипанням утла хвірточка зі штахетинами, сточеними тисячма долонь до прозорого бурштинового блиску.

Я й дотепер ясно бачу, де у майстерні Івана Макаровича кресав огень з-під брів Максим Залізняк, а де вуркотіла теракотова пара – Леопольд Ященко і Лідія Орел… Де красувався живописний портрет Матері Господаря, а де сяяла скульптура хлібороба у німбі-брилі…

Гончаревий Мистецький Храм народжував Людей. «Процедурно» вдруге, а насправді – вперше, по-справжньому, фактом Об’явлення Душі. Через потрясіння, осяяння, усвідомлення, катарсис, шок, покаяння. Таке пережив я. Таке переживали сотні, тисячі до мене і після мене.

Тут творилася Еліта Нації. Справжня, не та, «бройлерна», яка нині сама себе «миропоквецює».

Читаю придбану днями книжку листування Алли Горської та спогадів про неї. Читаю сповідь Надії Світличної: «Щодо її  [Горської – В.Я.] національного пробудження, або як вона називала, – другого народження, то, мабуть, вирішальний вплив на неї зробив приватний етнографічний музей Івана Гончара, який просто перевернув її душу». Таке вповні могли б сказати про себе Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба й Іван Драч, Іван Світличний, Опанас Заливаха, Василь Захарченко і Легіон Патріотів України.

… Побував у Гончаревому Музеї, на виставці його творів, приуроченій 105-річчю від Дня народження Митця. Либонь, негода завадила – у виставковій залі було безлюдно. І мовби з навісною лютневою зливою шугонули кудись із Печерського стрімчака мої тридцять літ: десь за стіною блукало і відтенькувало в душі старече «скрипу-рипу» вартової-хвіртки, темняжив груди теплий хатній дих, і дерево віталося змоклою гілкою через вікно – як колись, було, у його робітні. Вдивлявся у знайомі роботи – наче краяв час запашними скибками. І вертався туди, куди нема вороття.
Приніс додому той цілющий Хатній дух, і за те розхмарив брови Гончаревий Тарас, усміхнувся вдячно у гіпсові вуса. А бронзовий Козак Мамай узявся пестити злоті струни:

«Гей, кобзо моя,
Дружино моя,
Бандуро моя мальована…» 

Не співав – проказував. Голосом свого творця, Івана Макаровича Гончара. Тихим, як шелест премудрої книжки.