Зламана стріла

Ми зустрілися з ним 10 років тому, в далекому 2006-му, у помаранчевий період, на Красній площі в Чернігові, у сквері, де ще стояли кам’яні погруддя кривавих революціонерів-колабораціоністів… Нині головний сіверський декомунізатор Василь Чепурний те «сміття» звідти повимітав… А я згадую тепер ту давню зустріч і дивуюся: стільки тоді, у ту годину нашої бесіди, було символічного… Перше, про що він почав говорити, – містечко Ладан, побіля річечки Удай, про тамтешній жіночий монастир, про те, що прийшли колись совєти, все зруйнували, з величної церкви зробили колонію, з усього Союзу звезли туди неповнолітніх злочинців… І він за тими церковними мурами почав учитись музиці у прикріпленого до колонії капельмейстера, діда-композитора, старого німця Августа Гіпнера… Дід був майже сліпий, обкурений махоркою, мав на той час 85 років укритого таємницями життя…

Микола Збарацький, автор знаменитої «Козачки» у неповторному виконанні Раїси Кириченко, говорив про колонію, а на нього тоді суворо дивився із постаменту кам’яний Віталій Примаков… Тепер композитор, що інтригував мене таємницями старого учителя, уже зі своїми таємницями, зі скелетами своєї шафи, сидить у в’язниці…

* * *

А тоді він ще сидів на лавиці у сквері. Сидів скуто, напружено, сотав ніжками якось не по-чоловічому. У білих шкарпетках під сандалі, манірно, як то вміють лиш панянки, притискав коліна до грудей. Те кидалося у вічі і трохи дивувало. Але я ніяк тоді про те не думав. Бо говорив він захоплено і цікаво…

Наприклад, про графоманів.

«Я часто зустрічаюся, – розповідав, – з поетами-графоманами, вони до мене як мухи до меду липнуть, вони органічно пристосовуються до життя, причому їм завждив таланить. А знаєте чому? Бо графомани не мають жодних сумнівів щодо власної шедевральності. Вони, графомани, дуже напористі».

При цьому слові – напористі – він солодко потягнувся. І продовжив про «напористих» графоманів, що «липли» до нього як мухи.

«У графомана – одна звивина, що постійно працює на хворобливу ідею – написати 10 томів повного зібрання творів. Графоман, як кінь – голову опустить і оре. Оре свою –під будяковий засів – ниву. Потім іде до спонсорів. Заходить до банкіра. А наші українські банкіри, вони ж ні вірші, ні оповідання не читають. І просить: Іване Івановичу, дайте мені п’ять тисяч. Той відповідає: п’ять не дам, на тобі осьо дві. І в такий спосіб той графоман видав 20 книжок поезій. В нього 20 томів повного собранія графоманських сочинєній! Він з ними ходить, тішиться. Людям показує. Притискає тими «стіхами» як до стіни наївний люд. Графоманські творчі вечори влаштовує…»

– Ну, а вірші для «Козачки» Ви ж не в графомана взяли?

– Слава Богу!Я вже не пам’ятаю, що то за рік був. Початок дев’яностих. Телефонує мені «Рух». Ще той перший і справжній «Рух» під проводом Чорновола. Був у нас тут такий чернігівський активіст-«рухівець» Володимир Ступак. Він потім став народним депутатом України. Питає, чи не поїхав би я з ними (бо в них нема концертмейстера) в похід козацькими шляхами. Це такий, каже, культурологічний похід. А я старовину і культуру страшенно люблю. Ну, думаю, як культурологічний, то чом би й ні?

Назбиралося нас на два ЛАЗи – козаків і козачок з Чернігова. І поїхали ми по всій області. Біля кожної церкви, біля кожного сільмагу даємо концерти. А тоді ще прапор України офіційно – червоний, із серпом-молотом. А ми вже –із жовто-блакитним! Зізнаюсь, попервах перелякався. Думаю: куди я попав?! Траплялося всяке. Здається, в Борзні на нас раптом поперли з вилами. «Шо це ви тут, понімаєш, націоналісти-бандерівці?!.»

А в мене баян за шість тисяч баксів. Мені не так страшно, якщо б мене тими вилами трохи штрикнули, як баян! Без баяна – «труба», куди ж я без нього? Одне слово, не доспівали ми там пісню, я міхи свої миттю стулив.

Люди тоді до національної ідеї були флегматичні і навіть байдужі, але на концерти йшли. І ми там співали про Україну, про калину. Отак несвідомо і я пристав доборотьби за українську ідею. Чесно признаюсь, мене Ступак просто обманув. А коли я збагнув, що встряв у політику, вертати назад голоблі вже не було як.

Да… Але в тому поході була така собі Надія Галковська. Вона –вчителька музики і поетеса. Давно ходила в рухівський хор, до автокефальної церкви. Тобто знала чого хоче, куди їде і чим займається. І на тих наших концертах вона читала свої патріотичні вірші. А закінчувала завжди якраз отим своїм: «Я козачка твоя, я дружина твоя…»

Наш похід вже наближався до завершення. Зупинилися, пам’ятаю, в мальовничій місцині. Є в Коропському районі село Вишеньки. На березі Десни. То був вечір. Уже зварили куліш. Випили по чарці. Словом, гарно. Душа співала. Ми виставили намети і готувалися до відпочинку. Літо, чудова погода. Помолилися Богу, заспівали «Отче наш». І розбрелися по наметах. Хто вже там куди і як.

А я взяв баян та щось почав награвати. А в нас була Галина, лікар-масажист. Я мав тоді проблеми зі спиною і вона мало не щодня робила мені масаж. Вона мене й закликала до автобуса, в «масажне» крісло. Було вже, певно, ближче до 23-ї. Більшість із наших вляглися. А зорі світять, місяць зійшов! Сидять два водії тих ЛАЗів, потрохи випивають, вечеряють. А я з баяном, і так мені ті вірші Надіїні на серце лягають: «Струменіє зоря…». Я вже їх напам’ять вивчив. Ну, і пробую награвати, імпровізую. Так спробую, інакше покручу. І Галя, масажистка, мені підспівує. І так ми в два голоси заводимо ще щось недолуге. А хлопці-водії чують, і один з них, закушуючи, каже: «О, цю пісню я вже чув, це хороша пісня!»

Ну, думаю, якщоти «чув»те, що ще не народилося, то в цій мелодії щось таки єсть! Беру нотний папір, записую. Ще раз програв і кажу Галі, щоб несла гучномовець. Виходжу на вулицю і скликаю напівсонну публіку: прошу прокидатись, вилізати із наметів, бо тут тільки-но народилася пісня. Люди неохоче, але вийшли на галявину. І ось тоді, опівночі прозвучала прем’єра «Козачки». І співали ми її щодня вже до кінця нашого походу.

– Галковській сподобалось?

–Всім сподобалось. Надія розцілувала мене. В Чернігів повернулися з «Козачкою». Вона інколи звучала у вузьких націонал-патріотичних зібраннях, але для того, аби пускати її в широкий світ, я не робив нічого, бо маю правило: пісня, як і вино, має вистоятись або вилежатись. Отож, було ціле літо сумнівів, аж під осінь я зайшов з нею до уславленогоАнатолія Пашкевича. Він тоді у нас в Чернігові керував народним хором. Нині, на жаль, покійний. Геніальний композитор, дивовижний мелодист.

Тож заходжу до Пашкевича. А він тоді вже був у міцних обіймах «зеленого змія». «Змій» його надовго не лишав. Ні на жоден день. Пашкевич, певно, вже відчував, що йому пора збиратися… Отож він уже в той день не знав печалі, уже був у тонусі, і мене питає: «Будеш?..». Кажу: «Наливайте!». За кілька хвилин стало добре обом. І по тому з нотками грайливої зарозумілості я кидаю: «Я тут вам «шедевр» приніс, ви таке любите…». «Ану, давай, давай», – каже.

Програв йому, проспівав. Він мовчить. Нічого не говорить. Лиш подивився на мене посоловілими очима і без жодного слова йде до телефона, набирає номер. Чую, до когось звертається: «Раєчко, сонце моє рідне, у мене є для тебе подарунок. Який? А ми осьо зараз із Миколою його тобі і проспіваємо…».

І лиш тоді я розумію, що то він телефонує додому до Раїси Кириченко. І ось ми у телефонну трубку в два голоси з Пашкевичем волаємо «Козачку». При тому у Пашкевича виходить, як ото в Джигарханяна з мультфільму «Жив був собака», де вовк, наївшись, казав: «А от щас точно спою…». Так і ми проспівали. Кириченко просить Пашкевича, аби він дав мені слухавку. І каже: «Миколо, у вас получилася чудова пісня. Благаю, нікому її не давайте! Це пісня – моя. Ви ж чули, що Пашкевич подарував її мені…».

Я надіслав їй ноти. По тому – три місяці мовчанки. І аж підновий 1991-й рік телефонує мені Раїса Панасівна, царство їй небесне, і попереджає, щоб я дивився новорічну програму на ПершомуНаціональному, бо буде прем’єра нашої пісні… Щось я довго чекав тієї прем’єри в новорічну ніч і мене зморило. Заснув. Аж будить мене син: тату, вставай, там якась Кириченко твою пісню співає!

«Якась Кириченко…». Ну, що вихочете з дитини?! Я бігом до телевізора… У мене волосся дибки стало – настільки було влучно! Не сказати б змінено головну канву, скільки «підточено» якісь дрібнички і деталі, і все те разом якось так досконало і так по-новому та свіжозаграло, що я просто отетерів… Раїса Кириченко проспівала цю пісню, на мові музикантів, мікстом. Тобто не прокричала її, не взяла гортанним, народним штибом, а пропустила через саму душу. Ну, а далі ви все знаєте…

* * *

Якби ж ми знали, що буде далі…

А далі «Козачка» попливла від берегів Десни у світ широкий, навіть через океан, а Микола Збарацький поїхав на дачу… Він більше не написав нічого, що хоча б дрібком нагадувало зорю, що струменіла, чи місяць, що падав за обрій червонобоким яблуком. Таких композиторів, на жаль, багато в Україні – композиторів однієї пісні. Зі спалахом і потім темрявою на довгі роки. Не називатиму прізвища. Бо то тонкі, образливі натури. Тим більше, що вони, ті композитори, ті Тарасики з Павлушами, саме оце зараз «плідно працюють над новими шлягерами».

Працюють, а пісень нема. Ну, нехай… Чекатимемо…

А Микола Збарацький, повторюсь, поїхав на дачу… Не знаю, чи захопив із собою баян за шість тисяч баксів? Напевно. Але на ноти нова «Козачка» за ці довгі роки так і не лягла. Більше того, як написала одна чернігівська інтернет-газета – «Його тягло не до козачки». Місцева преса вдарила якось на сполох: зник відомий композитор, автор нев’янучого хіта…Соліст-інструменталіст Чернігівського філармонійного центру понад місяць не виходив на роботу, родичі і друзі були у відчаї – його сліди раптово загубилися. А потім він знайшовся… У слідчому ізоляторі…

Був суд. Засідала і колегія суддів Апеляційного суду Чернігівської області, яка чи то жорсткіше, чи принциповіше, аніж суддя першої інстанції, підрихтувала вирок: шість років позбавлення волі за двома статтями: 125 (нанесення легких тілесних ушкоджень) та 156 ч. 2 (розбещення малолітньої)…

Я знову пригадую нашу давню зустріч з Миколою Збарацьким у чернігівському сквері, і як демонічно на нього дивився тоді з постаменту «червоний козак» Примаков… Не буває нічого випадкового. Якби натоді з того скверу прибрали Примакова, то, певно, і доля Збарацького була б іншою. Може, не довелося б «Козачку» випробовувати в’язничним шансоном? А втім?! Хто зна, як би воно було? Знаємо, як є…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company