Наприкінці січня у концерт-холі одного столичного тусовочного клубу Арсен Мірзоян представлятиме програму, «присвячену генію». І хто ж він, спитаєте, той геній, якому «осаннитиме» український артист? Програма симпатичного чуттєвого співака називається: «Мій Висоцький». У шорт-листі сього проекту Арсен, як на уроці хімії, пояснює, що закохався в «генія» ще в дитинстві, списував з платівок і вивчав його пісні напам’ять, співав їх скрізь і завжди, переважно в колі друзів, а тепер, мовляв, час показати і широкій публіці…

Не сперечатимусь зі співаком ні щодо часу в нашій Україні, котрий він вибрав для Висоцького, ні щодо самого Володимира Семеновича і його творчості, до котрої і сам, зізнаюсь, не байдужий…

Єдине: чи справді саме зараз і саме це нам конче треба популяризувати та здіймати на мистецький щит? Невже так охляв та перевівся на пси гурт наших «зємлячков», ревних популяризаторів «русской песні», що тепер навіть Арсену Мірзояну доводиться підсобляти всім отим лоракам-поваліям-лободам-потапам?

Що ж до Висоцького, то рівних йому справді мало. Але – чи геній? І чому українці – талановиті співаки, актори – часто-густо аж підметки рвуть, аби ісподобитися під російські рукотворні «ікони», натомість справжніх українських пісенних скарбів не помічають? Ніби їм засліплено або пороблено!

Звісно, у вільній країні всяк співак своє виводить. Однак сьогодні, коли попри ефірні квоти «зальотні естрадні коробейнікі» і досі в’яжуть українську культури мовними путами, Арсен Мірзоян із його Висоцьким – це ніби «сутошні щі» до Святвечора.

Залишається, щоби десь до Паски в якомусь іншому модньому столичному клубі Тоня Матвієнко утяла програму «Моя Пугачова».