Заходжу в київський тролейбус з орхідеєю в руках. Несподівано жіночка пропонує мені місце поруч, біля вікна. Вмостившись, дякую, адже мав побоювання, що навстоячки у хитавиці можу травмувати тендітну квітку.

І тут дамочка на мою подяку огризнулася: «Вот только нє надо на «рідній мові»».

Звісно, мене зацікавило, якою ж мовою вона хотіла мене чути. Хоч сумнівів уже не мав, що це не німецька і не англійська.

Але відповідь дамочки мене таки ошелешила. Не вибором, він, ясна річ, був сподіваним, а формулюванням. Віддаю, мовляв, перевагу «мові окупанта». Саме так і сказала.

Мусив відповісти, що останнім часом ні я, ні мої друзі не розуміємо ту мову.

Моя «мирна» супутниця засичала: «Когда молодьож с ума сходіт, ето понять єщьо можно, а вам, сєдому чєловєку, должно бить стидно. Ви – бєздушний, бєздуховний чєловєк».

Словом, у повітрі засмерділо «русскім міром».

А дамочка вже шумно пірнала у солодких спогадах.  Про «щасливі радянські часи», коли на естраді виступали Тарапунька зі Штепселем. Двома мовами. От з кого, мовляв, «нам треба брати приклад толерантності»… Чи розуміла моя «душевна і духовна», що в їхніх дружніх діалогах смішним зазвичай був саме російськомовний резонер Штепсель, а Тарапунька – по-народному мудрим? Навряд. Бо навіть акторів плутала: Березіна називала Тарапунькою, а Тимошенка – Штепселем.

Я не став ні виправляти її, ні доводити своє. Сказав лишень, що то була пара радянських клоунів, яким іноді дозволялося говорити правду.

«Ето ми с вамі клоуни», – парирувала жіночка.

Схоже, геть її розчарував: «Вам не пощастило. У мене інша сфера діяльності. Мабуть, напишу про свою «дружню» зустріч з «русскім міром»».