Зодчий української кооперації

Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та  поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса: одна з «візитівок» Красної площі Москви, пам’ятник Мініну і Пожарському – його витвір. А типажами скульптурного зображення двох «рятівників Білокамяної» послужили сини митця – майбутні історики.

Борис Миколайович Мартос народився у перший день літа 1897 року. Дитячі роки пройшли у рідному Градизьку (нині містечко Глобинського району Полтавщини), потім навчався в Лубенській класичній гімназії, яку закінчив зі срібною медаллю 1897 року. А далі – математичний факультет Харківського університету. На той час в університеті діяло «Полтавське земляцтво».  Студент і член земляцтва Юрій Коллард згадує:  «Тут було багато ворожого українському елементу і ці балачки на українські теми, викликаючи часто дебати, мали велике моральне значення на його українську частину. Зразу ж земляцтво яскраво поділилося на дві ворожі частини: українську і антиукраїнську. В першій половині 1898 року вся українська частина  земляцтва вступила в «Українську  Студентську Громаду» і «Полтавське землячество» вмерло, а наша «Харківська Українська Студентська Громада» налічувала вже понад 50 членів. Серед її членів були Д.Антонович, М.Русов, Б.Мартос, Ю.Коллард, П.Андрієвський та інші. Студенство підтримувало звязок з «Українською Громадою» при Духовній семінарії в Полтаві, створеною Симоном Петлюрою. Ю.Коллард та Б.Мартос не раз по громадських справах  їздили до Полтави, де брали участь у нарадах, читали реферати, проводили вечірки… Часто громадівці збиралися на квартирі  адвоката, громадського діяча Миколи Дмитрієва. З часом діяльність громадівців ставала активнішою. Вони беруть участь в розповсюдженні нелегальної літератури по повітах Полтавщини. Досить активно проявляли себе в цій справі С.Петлюра, М.Гмиря, Б.Мартос…».

Створена 1900 року за ініціативи харківських студентів М.Русова та Д.Антоновича  Революційна Українська Партія (РУП)  першою підняла гасло Української Державності. За влучним висловом Івана Лисяка-Рудницького, «…тогочасна передова українська молодь тримала в одній кишені Маніфест  Компартії, а в іншій  Шевченківський “Кобзар”». Це характерно для багатьох діячів національного відродження початку ХХ століття. РУП проіснувала лише п’ять років, але стала епохальним явищем для українського руху – провісницею та предтечею Української революції 1917 року. Майже всі видатні діячі революції, від крайніх правих до найлівіших, перекипіли й самовизначилися в горнилі РУП. Тут дістав політичний гарт і Борис Мартос.

Влітку 1900 року Українська студентська громада в Харкові направляє Бориса в Галичину для ознайомлення з тамтешнім громадським життям і для участі в Першому українському студентському конгресі. «Приїхавши до Львова, – згадує Мартос, – я зараз же розшукав «Академічну Громаду» й познайомився з її членами та Управою. Для ліпшого ознайомлення з українським  громадським рухом… мене водили по всіх українських громадських установах та знайомили з національними діячами… Бував  і в університеті на лекціях О.Колесси (української літератури) та Грушевського  (історія й археологія). Ці виклади зробили тоді на мене велике враження, бо це вперше в житті я слухав університетські виклади українською мовою».

У Львові Борис Мартос знайомиться з кооперативним рухом Західної України. Це, вочевидь, надалі заохотило його захоплення кооперацією та вивченням її історії. Там він зібрав перші матеріали, а повернувшись до Харкова, виступив перед Студентською громадою з доповіддю «Кооперативний і культурно-просвітницький рух у Галичині».

Червень 1901 року. На Всеукраїнський студентський з’їзд до Полтави з’їхалися делегати українських громад всієї Росії. Харківську делегацію представляли А.Жук, Б.Мартос та Д.Антонович. Під час з’їзду відбулася перша партійна конференція РУП, за участі Д.Антоновича, М.Русова, А.Жука, Б.Мартоса, С.Петлюри.  Того ж року Бориса Мартоса арештовують – як учасника  студентської демонстрації. Заборонивши проживати в будь-якому університетському місті, висилають на два роки додому, під нагляд поліції. На Полтавщині діяла Кооперативна комісія, організована при Сільськогосподарському товаристві О.Русовим, К.Мацієвичем, Л.Падалкою.  Бориса Матроса запрошують до співпраці, і це стало початком його практичної  діяльності в системі кооперації.

Серпень 1903 року. Відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві викликало значний культурний і політичний розголос у Великій Україні. Цим вдало скористалися діячі Революційної Української Партії. У донесенні начальника Харківського охоронного відділу від 16 серпня 1903 року йдеться, що до відкриття пам’ятника І.Котляревському планується проведення з’їзду «Українофільської Революційної Партії» – з представників Харкова, Києва, Катеринослава. І зібрання таке справді було – за містом (біля села Терешки), в умовах конспірації. Для історії все ж таки залишилися згадки про поліцейські рапорти, і там свідчення: з’їхалося понад 100 чоловік; головував А.Жук; з промовами виступали  Б.Мартос, Ю.Коллард, М.Гмиря та інші.

Вияв національної гідності під час урочистого вшанування пам’яті І.Котляревського викликав занепокоєння в урядових колах. Внаслідок нібито «зіпсованого свята» переслідування українофілів посилилося. З’явився і привід для арешту багатьох політично-небезпечних осіб. В листопаді 1903 року за доносом провокатора затримали з нелегальною літературою П.Андрієвського.  Того ж дня арештували членів «Вільної Громади» РУП, серед них – і Бориса Мартоса. Його схопили у Харкові і після слідства кинули до в’язниці, де він просидів 6 місяців.

Утім того ж таки року Мартос добивається відновлення свого навчання в Харківському університеті. І попри все, з головою поринає у вир політичної боротьби. Бере участь в розробці програми Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і стає діяльним її членом. Знайомиться з визначним організатором кооперативного руху, «артільним батьком»  Миколою Левитським, який мав на нього неабиякий вплив, розповідаючи  про те, «як можна багато доброго зробити для українського поневоленого народу, щоб поправити його незавидний матеріальний стан, пропагуючи серед нього ідею кооперації, здійснюючи кооперативні принципи на практиці через розбудову споживчих і промислових кооперативів та через поглиблення в масах економічних і освітніх знань».

У час революційного піднесення 1905 року Борис Мартос на чолі революційної дружини студентів та поліграфістів – учасник велелюдних політичних демонстрацій харків’ян. У підсумку – новий арешт і висилка. Університет вдалося закінчити лише 1908 року.  Два роки потому викладав у гімназіях та вищих курсах Харкова, проте як «неблагонадійного» його примусово позбавляють педагогічної практики. Влаштовується службовцем у київський «Волзько-Камський банк», але поліцейські переслідувачі виживають і з Києва. Чотири роки трудиться в системі кооперації на Волині, Полтавщині і Кубані. Стає членом Кубанського кооперативного банку.

Захворівши на малярію, повертається в Україну, працює в Полтавському губернському земстві. І самотужки вивчає економічну науку. Активну участь у кооперативному русі поєднує з політичною діяльністю в УСДРП.

До 1913 року в Полтавській губернії налічувалося 307 кооперативних товариств. Проте українській кооперації доводилося виборювати існування не лише як економічній, а й національній течії. Ширення української кооперації вимагало згуртованих кооперативних союзів, які невдовзі й було створено.  На Полтавщині заснували Полтавську спілку споживчих товариств (ПССТ). Ініціював її Борис Мартос. Його невсипуча енергія, кооперативний досвід, знання психології місцевих селян, їхніх потреб сприяли тому, що ПССТ одразу посіла керівне становище в економічному житті краю, стала зразком для кооператорів України. Працівник спілки, майбутній український письменник Дмитро Соловей писав, що «ПССТ, як дужий український центр, що в силі поступався лише Київському та “Дніпросоюзу”».

Організація в Україні споживчих товариств викликала спротив Москви: та організовувала тут «свої фортеці»-кооперативи, обсаджуючи їх кадрами «єдинонеділимців». Російські кооператори та «малороси» вважали, що Україні не слід творити власні, національні кооперативні організації, що вистачить і московських – Харківського крайового споживчого союзу «ПОЮР» і філії  Московського народного банку. Але з цим рішуче не погоджувалися українські кооператори. Гостро відчувався дефіцит фахівців,  Б.Мартос почав підбирати кадри для полтавської кооперації з обов’язковою умовою: «свідомий українець», бо, як він говорив, «московські  «кадети» заводнювали кооперативні організації Полтавщини», отже, потрібна була відсіч.

Згодом Борис Мартос згадуватиме: «В 1917 році я приїхав з Полтави до Києва, щоб запросити кілька українських патріотів у Полтаву для обсадження різних посад, бо у нас не вистачало людей. Прибувши до ЦР (Центральної Ради,  – А.Ч.), я звернувся до її голови, М.Грушевського, з проханням рекомендувати кілька осіб. Михайло Сергійович з добродушною усмішкою в очах заявив мені: «Не тільки нікого Вам не дам, а  й Вас самих реквизуєм, бо у нас не хватає людей». На моє зауваження, що моя присутність у Полтаві – необхідна, він з усмішкою сказав: «Полтава й без Вас залишиться українською, а як ми тут завалимося через недостачу людей, то…». Я зрозумів, у якому критичному стані була тоді ЦР».

Слова М.Грушевського потверджує і відомий український політичний діяч, письменник І.Майстренко, який описує Полтаву 1917 року: «Полтава була чи не єдиним містом на Україні, яке в той час говорило суцільно (і на вулицях) українською мовою, де жеврів вогник української національної свідомості». І все ж Б.Мартос зумів підібрати серед київських студентів свідомих українців для роботи в ПССТ. Серед них – Павло Височанський, якому доручили підготовку кадрів для споживчих товариств, В.Дубів та  М.Ковалевський, інструктори ПССТ, та інші.

М.Ковалевський ділиться спогадами: «Маючи рекомендаційного листа до інспектора кооперації при Полтавському земстві Б.М.Мартоса, я звернувся відразу до нього… Він і його дружина прийняли мене надзвичайно добре. Мартос… мав величезні  звязки  з кооперативними інституціями і старався на відповідальні  становища висувати українців. Однак не це було його головним завданням. Мартос був фанатиком кооперативної  ідеї. Поза кооперацією він не бачив жодних інших шляхів відродження українського народу… Вплив  Мартоса на  українське життя Полтавщини був тим сильніший,  що його ніхто не бачив. Десятки кооператорів бували у нього на нарадах і через них він міг передавати різні вказівки й поради…».

На першому Всеукраїнському селянському з’їзді Б.Мартоса обирають членом Української Центральної Ради. Від фракції УСДРП він увійшов до виконкому ЦР (Малої Ради) і ЦК Селянської Спілки, виконував обов’язки заступника її голови. 16 червня 1917 року його призначають генеральним секретарем земельних справ. У 1918 році очолює управу Українського кооперативного комітету, викладає у Київському  комерційному інституті, стає одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом  ради директорів «Дніпросоюзу».

В період Директорії, з квітня по серпень 1919 року, Мартос – на чолі уряду УНР, обіймаючи водночас посаду міністра фінансів.  Розробив закон про самостійну українську валюту, який було ухвалено. При тому не тільки як науковець-теоретик, але і як добрий господар на практиці довів, що вміє застосовувати економічні принципи в життя: півтора року утримував державний апарат і армію УНР, попри військові дії та вкрай тяжке економічне становище молодої Української держави.

В політиці Б.Мартос схилявся до соціалістичної ідеології. Коли український громадський діяч і Мартосів земляк Павло Чижевський запитав його: «Що вам дорожче – Україна чи соціалізм?», Мартос відповів: «А певно, що соціалізм!». Йому також приписують сумнозвісну фразу: «Коли Україна не буде соціалістичною – тоді не треба ніякої України». Щоправда, сам Б.Мартос це заперечував і спростовував. Але як би там не було, а дії Директорії таки свідчать про наміри будувати соціалістичну Україну. В листі до знаного українського діяча Євгена Чикаленка,  датованому травнем 1919 року,  урядовець  Михайло Тимофіїв не приховує гіркої іронії: «Кабінет Мартоса, втерявши територію, не втеряв гонору і переїде до Галичини з бажанням і тут наводити порядки і заводити соціалістичний лад по старому рецепту». Які страшні, криваві виверти принесли нам разом з цією ідеологією московські більшовики, годі пояснювати: лише голодоморний геноцид українства чого вартий…

З падінням самостійної Української держави  Борис Мартос разом з урядом 1920 року подався у вигнання. З 1924 року він один із засновників та професор Української господарської академії в чеському місті Подєбради, у 1936-1938 роках очолює Український технічно-господарський інститут. 1945 року переїхав до Мюнхена, там заснував Українську вищу школу економіки і чотири роки був її ректором. У 50-х працював на керівних посадах в Інституті вивчення СРСР. 1958 року перебрався до США,  викладав в Українському технічному інституті Нью-Йорка, на курсах українознавства, вчив дітей української мови в парафіяльній школі. Брав участь у роботі Української вільної академії та Наукового товариства імені Тараса Шевченка, писав наукові розвідки і спогади.

Він відлетів у засвіти 19-го вересневого дня 1977 року – на 98-му році життя. Прах його знайшов спочин в Українському пантеоні США – на  цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company