Золотава лілея для Патріарха

У мирській одежі він був схожий на знакового художника. Щодня робив прогулянки у ботанічний сад Шевченкового університету. Міряв круті алеї пружною ходою горянина, і треба було бачити у цей час його обличчя. Воно промінилося мудрим сяєвом: здавалося б, Усевишній наділив цю людину даром розуміти таїнний шерех дерев і квітів, многомовність пташок, зітхання вітру і шамотіння дощу. Багато з нас милується природою, та небагато бере її близько до серця. Але навіть з тих небагатьох лише поодиноким обранцям удається так злитися з природою, щоб у ній відчути свою власну душу. Володимир Романюк – у цьому сонмі: для нього природа була другим храмом, в якому зболена життєвим терновинням душа розправляла чисті крила, наповнюючи довкілля праведним одсвітом. А люди бачили цю чистоту і линули до неї.

– Він так натхненно говорив про красу природи, що я і мої колеги були переконані: цей постійний відвідувач – або поет, або художник, або вчений-ботанік, – розповідала мені тоді знайома касир-контролер ботсаду. Ця літня жінка зустрічала тут Володимира Романюка щодня – кілька сезонів поспіль. Щоразу привітно, як старі знайомі, перекидалися словами. Востаннє – у фатальне надвечір’я 14 липня 1995 року.

– Пригадую, він прийшов у супроводі трьох молодих людей: двох дівчат і хлопця. Неподалік од воріт саме у повну силу розквітнув кущ золотистих лілій. Мені здавалося, він особливо любив цей квітник: ніколи не минув, щоб не постояти, не помилуватися. Того вечора, незадовго до його приходу, я зірвала кілька отих лілій, виставила букетик у вітрині свого ларка. Він підійшов, привітався, глянув на квіти та й каже: «От що то за Божа благодать: цвіте добу, а яке щастя краси дарує людям». Потім повів своїх супутників до куща лілій. Стали. Він говорив, а вони слухали. Далі, бачу, пішли алеєю, аж поки їх не сховали дерева. А через кільканадцять хвилин одна з дівчат бігла сюди, до виходу, рвучи на собі волосся, і крізь ридання кричала: «Моліться! Наш патріарх вмирає!..» Ми лише тоді довідалися, хто був той чоловік. Ця світла свята душа.

«Швидка», яку чекали майже годину (хоча до її осідку – хвилин 10 нескорого пішака!), прибула вже на констатацію страшного факту: смерть настала в результаті інфаркту. Другого.

Майже за рік то цієї трагедії доля подарувала мені щасливу нагоду зустрітися із Святійшим Патріархом Володимиром у його резиденції на Пушкінській. «Резиденція» – кутня кімнатчина зі столом, кількома стільцями та тапчаном, застеленим гуцульською веретою. Каюся, я тоді ще теж не знав його в обличчя, а побачивши, був уражений: довгий час ледь не щоранку розминався із цим ставним вилицюватим чоловіком у лижній шапочці, пробігаючи ботсадом з дому на метро.

Відтоді часто слухаю диктофонний запис цієї розмови. І щораз більше вражаюся безмежній природності людської натури, мудрій простоті слова, здавалося б, невибагливим, але ой яким глибоким і навдивовижу сьогоденним, сьогочасним  думкам.

Він не сліпив напускними шатами святості, не ошелешував ряснотою біблійних цитат, не проповідував, а тим паче не пророкував. Він просто говорив, час від часу кидаючи погляд на злотолистий каштан за вікном, і тоді в очах його завмирала жура київської осені.

Це інтерв’ю Володимир Романюк так і не встиг прочитати. Власне, його і не було, цього інтерв’ю: клятий рік я мучився, зрушуючи матеріал, а він укляк стовпом і затято не піддавався, нагнітаючи мої комплекси. Чогось бракувало для поштовху, чогось суттєвого, аби почався здвиг. Заплачки, скрику, вигуку ОЙ, з якого, зазвичай, народ зачинає спів… Я карався цим, я ненавидів своє безсилля, аж доки Патріарх уже ізвідти, де нема ні скорботи, ні журби, ні зітхання, не підвів мене до того земного куща жовтих лілій…

Упевнений: так воно й було…

Я не змінив у цій розмові «ніже титли, ніже тої коми». Сказано-бо: «В путі праведності є життя, і на стежці її немає смерті». Повідане Патріархом тоді – суща правда і нині. Може, навіть сутніша та болючіша, ніж тоді. Чи то проблеми такі глобальні, чи й досі не звиклися ми порядкувати у своїй господі своїм розумом.

– Ваша Святосте, хотілося б, аби Ви були ласкаві і розповіли про себе, про Ваш рід.

– Моє минуле не відрізняється від мільйонів таких як я. Ото тільки й те, що в ту нашу епоху багато таких доль було покалічено. Але я все ж належу до тих, хто вижив, і в цьому теж бачу благословення долі. А загалом я з тих, мільйонів, хто переніс і голод, і репресії, і війну, і руїну. Таке наше двадцяте століття – жорстоке: стільки люду понівечило. Мені ж пощастило вижити.

Мій рід – селянський, з Прикарпаття.  У сталінські часи батька і матір разом з меншими моїми братами – одному було вісім, другому виповнилося чотири – вивезено до Сибіру. Був серед них і мій середущий брат Танасій, мав 16 літ. Але на станції вирвався з облоги конвою, почав тікати. На очах батьків «облавушники» його застрелили. Батько на чужині вмер. А мати і брати вижили, один і нині живе на Харківщині. (Розмова наша 1994 року, – Авт.). Маю ще двоюрідних братів і сестер – в рідному селі Хімчин Косівського району Івано-Франківщини.

Потім я був засуджений, у вісімнадцять років. Був тоді хаос, хаос влади: під німцями, під більшовиками… Ширилося ОУНівське підпілля. І хоч у ньому я безпосередньої участі не брав – за віком не дуже підходив – мене, як і більшість сільської молоді, залучали до поширення літератури. Отак в сорок четвертому отримав я десять років «трудових ісправітєльних лагєрєй». І «поетапно» побачив усю нашу «нєоб’ятную родіну», ім’я якій ГУЛАГ. Рік був на Полтавщині – в сільгоспколонії, потім – на будівництві у Харкові, потім відправили на Урал, а там і на Далекий Схід. У 1947 році я вже був на Колимі. Там і почалося моє справжнє табірне життя.

Звільнили мене в п’ятдесят третьому, після смерті Сталіна. В’язнів тоді ще не пускали додому, тримали на поселенні під контролем місцевого НКВС. Там я закінчив курси кіномеханіків, активно займався самоосвітою. Там і одружився – на колишній політув’язненій, родом з Рівненщини. Вже в Магадані я готувався до богословія. Після повернення в Україну закінчив богословські курси, був висвячений на священика, вчився заочно в Московській духовній семінарії і служив на парафіях у Прикарпатті.

У 1972 році мене заарештували вдруге – за так звану «антирадянську діяльність». Дали мені 7 років позбавлення воля і 3 – заслання. Відбував у мордовських таборах, а заслання – в Якутії. За що? Я писав статті. Там, відверто кажучи, ніякої крамоли не було, але деякі з них потрапили за кордон – і саме це визначило мою долю політв’язня. Це було дуже легко при бажанні припасувати до сумнозвісної шістдесят другої статті тодішнього Кримінального кодексу – «підрив і послаблення Радянської влади».

Відбув друге покарання, повернувся на Прикарпаття. Робив спроби виїхати за кордон – не пускали, аж поки не настала горбачовська «пєрєстройка». Дружина померла, і ми з сином Тарасом (Тарас Романюк – майбутній протоієрей УПЦ КП, помер у травні 2010 року, на 51-му році життя, – Авт.) виїхали закордон. Я виступав з лекціями у США, Канаді, Великобританії – як правозахисник. Син закінчив колегію Святого Андрія у Вінніпезі.

Так було два роки. А потім я повернувся. Людині мого віку жити серед чужого моря, в чужій хаті несила. Звичайно, якби тут тривали такі ж гоніння, я мусив би там жити.

Повернувся, коли у нас почався рух за автокефалію православної церкви. І мене, зважаючи на моє правозахисне минуле, висвятили на єпископа УАПЦ. Згодом призначили головою місійного відділу.  Я переїхав до Києва. А на останньому соборі (йдеться про Всеукраїнський Православний Собор 21 жовтня 1993 року, – Авт.)  більшістю голосів мене вибрали Патріархом Київським і всієї Руси-України. Оце таке мені попало, як кажуть, на старість. Може, й не по моїх зовсім силах, бо тут уже багато всяких таких клопотів є, але якщо вже таке випало, мушу з покорою і вдячністю приймати.

–  Ваша Святосте, нині настали часи, сприятливі для церкви. Відбудовуються розтерзані храми, виростають нові. Люди повертаються до віри. Але кожне явище, як і предмет, має свою тінь. Буває, тінь настільки довга, що мимоволі викривлює сам предмет. Чи не здається Вам, що повернення до церкви не є для багатьох поверненням до Бога? І чи не провалюється відтак держава в болото найбільшого гріха: фарисейства, лицемірства?

– Десятиліттями тоталітарний режим творив бездуховну пустелю. Отож марно чекати нині справжнього масового повернення до релігії, до джерел духовності. Але я бачу пошук. Пошук духовного – це вже звичайний природний стан людини, він був в усі часи. Люди, тероризовані війнами, бунтами, моровицями, стихійними лихами, завжди шукали порятунку, запитуючи себе і владу: а що ж далі? Пошук – це добра ознака, знак нашого одужання.

А держава – їй нині потрібен порядок.  Ми  не пристосовані до демократії і навіть не розуміємо, що це таке. Багато думає: це хаос, де можна красти, безчестити, міняти, спекулювати, – те, що сьогодні коїться. При цьому сліпо кивають на Захід.

Візьму на себе сміливість сказати: на «цивілізованому» Заході далеко не весь народ високодуховний. Навіть ті, хто в суспільстві грає помітну роль. Не треба цим захоплюватись – я бачив, їздив, ходив, читав… Але там – демократичний порядок. Ми на демократію ще не вийшли. Бо ті ж бюрократи, які довалили СРСР, і досі возсідають в керівних державних кріслах, хутенько перелицювавшись. Мафіозні структури, об’єднавшись, мають багато більше влади і прав, ніж колись: тоді таких не було. А бідних, убогих побільшало. Знаю, як бідують пенсіонери по містах, пригнічені дорожнечею продуктів. У селі старого хоч земля сяк-так годує…

А щодо релігії – вона у нас ще поверхнева. Вона поверхова, політизована. Навіть православна церква поділилася у нас а Московський і Київський патріархати. Київський, зрозуміло, на своєму місці, у своїй хаті. Але чому влада допустила Московський патріархат? Я запитував про це наше керівництво. Один високопоставлений чиновник, щоправда, відповів мені: у нас, мовляв, влада така – не знає, чого триматися… Це теж робить чвари, роздори, руйнує душевний стан людей. Бог один, а його ділять.

Тепер приїжджає сюди сила-силенна місіонерів-проповідників, і кожен кличе на свій бік, кожен обіцяє «спасіння». Всі накинулися на Україну як на щось свіже: на таке, яке можна розкрадати і духовно, і фізично, і матеріально, і як хочете. Треба, щоб наш народ розібрався, чому це чужинці так старанно прагнуть нас «порятувати». І де були ці «місіонери», коли нас убивали голодоморами, душили сибірами, мордували мордовськими таборами… Де були всі оті заморські «спасителі», коли нас тут цькували, коли панувало беззаконня? Я до них ставлюся не з приязню. Я поважаю їхній правопорядок, але щодо їхнього «спасіння», їхньої «допомоги»…  Вони не допомагають. Вони кинулися «допомагати», бо тут можна для себе щось ухопити, поживитися на нашій біді.

Але духовність раптово не стає, це річ глибинна. Хоча навіть в часи гонінь наша земля, наші люди цю духовність берегли як могли. Я знаю, що десь вісімдесят відсотків священиків Росії – вихідці з України. Скількох стрічав по «сибірах несходимих»! І цю релігійну Україну шматують нині і «гастролери-проповідники», і наші чвари та розколи. Всі оті «братства», секти, самозвані «месії»…

В Росії є одна домінуюча церква. Всі інші мають право на життя, але ніхто їх не ставить в один ряд. А в нас усе списали докупи. Один урядовець мені на те зауважив недавно: ми, мовляв, однаково ставимося до всіх церков. Але будьмо собі однаковими кожен у своїй хаті! А коли хтось самовільно прийде до вас у дім та й скаже: знаєте, посуньтеся – ми заживемо з вами однаково… Збудуй свою хату – там і порядкуй.

– Нині дуже багато точок зору на роль церкви у державі. Хтось намагається механічно підмінити донедавна панівну комуністичну ідеологію православ’ям. Інші категорично проти політизації церкви, вважаючи, що лише очищений від політичної суєтності і бруду храм у змозі цілити людські душі. Яка Ваша думка з цього приводу?

– Однозначна: релігія і політика – це зовсім різні речі, які змішувати не можна. Релігія – сфера людської душі, серця. Політика – це влада. Тому і прагне вона повсякчас використати релігію.

Скажімо, московська церква в Україні, яка називає себе «українською». Її служителі проповідують по церквах, що українська мова «неблагодатна», що то мова селян, хоч самі, бідні, такою мовою говорять – жах слухати. Московські ієрархи, наприклад, фактично відмовилися взяти участь у всенародних траурних заходах до 60-тих роковин Голодомору в Україні. Моровицю ж не народ організовував, не нація. Скільки в цій веремії загинуло і росіян, і білорусів. А московські ієрархи зібрали синод у Печерській лаврі, формальне рішення про відзначення трагічної річниці прийняли, а в області, парафіям не надіслали. От і виходить: покривають геноцид в Україні, від щедрот якої самі живуть.

Ми не втручаємось у державотворчі, політичні процеси в Україні. Але не можемо бути байдужими, хто при владі. Ми не хочемо, щоб нас знову пакували у товарняки, знову руйнували храми… Щоб знову робилося те, що довелося пережити. Ми підтримуємо тих, хто принципово за суверенітет України, за добро і порядок у нашому спільному домі.

Стара адміністрація, яка розвалила Союз, нині намагається підірвати і наш суверенітет. Звісно, я не про всіх, не з однією міркою. Мене на одному зібранні якийсь добродій запитав не без докору: «Чому ви ненавидите комуністів?» Я щиро здивувався: «Хто це вам сказав? Право на думку, на власний погляд має кожен. Мені не подобається лишень, що наші комуністи – це швидше колабораціоністи». Я зустрічався на Заході з комуністами – їхня відданість своїм ідеалам і своїй землі, їхня ідейна послідовність викликають глибоку пошану. Якби ж наші комуністи були такими, як китайські, французькі – вільними від комплексу національної меншовартості.

– Колабораціонізм, про який Ви зауважили, як на мене, вразив обидва політичні береги нашої державності – і лівий, і правий. Напевне, потрібно, щоб змінилося покоління, перш ніж народ остаточно поборе цю небезпечну хворобу. У цьому зв’язку яка, на Ваш погляд, роль церкви у вихованні молодих громадян суверенної України?

– Молодь – це нове світобачення, без якого не можна рухатися вперед. Є стара притча. Один король засудив за якийсь злочин людину. На довгі роки ув’язнили її в темницю. Та от умер старий король, і син його, посівши престол, оголосив загальну амністію. Звільнили і нашого в’язня, який провів за ґратами майже все своє життя. І замість радіти, впав у відчай старий, став просити наглядачів залишити його у в’язниці добровільно. «Ні, – кажуть йому, – йди собі куди хочеш». Викинули старого за тюремні мури. Стало йому страшно: і сонце чуже, і вітер… Пішов старий шляхом, аж бачить: край дороги, на обніжку – чи то нора, чи печера. «От де моє щастя, мій дім!», – закричав старий та й шусть туди…

Знаєте, це рабство. І на нас є це тавро. Мойсей, поки вивів народ свій з неволі єгипетської, сорок років, пише Біблія, водив його пустелею. Доки не згинуло покоління рабів. Народжений рабом не може бути вільним.

Тому і потрібна нині влада, яка б контролювала, щоб не обкрадали заводи, фабрики, землю, щоб не спекулювали, не наживалися на біді. Влада має бути твердою.

Виховання – пряме завдання церкви. Але в тісному союзі з усіма, передовсім, з творчою інтелігенцією. Треба, щоб усі повернулися до свого народу, до витоків. До своєї правічної столиці, до святого Києва. Київ хрестив Русь, наші русичі-українці творили оцю просвітницьку християнську працю від Ольги і Володимира Великого. Ми – на своїй землі. І хай Господь примножить нас у трудах наших!..

*   *   *

«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом…»

На його могилу лягла опасиста плита італійського мармуру. Того, з якого неподалік воздвигнули наново пам’ятник священним символам України: княгині Ользі, апостолу Андрію Первозваному, святим Кирилу і Мефодію.

Лежить Патріарх, білим мармуром укритий, на узбіччі, при битій дорозі, у наспіх, з кривавим побоїськом виритій могилі. Одспіваний навіть тими, кого не приймало його чесне серце. Хто в марноті прийшов і в темряву піде. Це теж каїнова печать нашого «навколодемократичного хаосу», проти якого так нуртувала його доброзиждуща душа.

Сказано Екклезіастом: «Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не у премудрих, і не в розумних багатство, а від часу й нагоди залежні вони!».

*  *  *

Із щоденника:

«14 липня 2015 року.

Поминали Патріарха Володимира.

Двадцять літ як один день. Не було біля його могили ані церковних хоругв, ані державних та партійних прапорів, ані палких промовців. Була малолюдна відправа, яку провів святійший Патріарх Філарет. Шукав зором бодай одне знайоме обличчя когось із побратимів Володимира Романюка з Товариства політв’язнів та репресованих – і не знайшов.

Чи вже втомилась наша нація, 

чи недалеко до кінця?..

Невже події того страшного похорону двадцятилітньої давнини, які сколихнули світ і за великим рахунком стали точкою неповернення України до постсовєцької диктатури «червоних директорів», ментовських унтер-пришибєєвих та кагебешних «гомункулусів», невже той кривавий день Істини канув за бистрицею часу без сліду – з єдиним знаком німого білого надгробка, що сиротливо вклякнув на приступі до Святої Софії?

Принаймні, не міг побороти відчуття, що бачу ситуативну групку української діаспори десь за океаном на могилі «екзильного» владики.

Щось не те у нас, православнії! 

Щось не так із нами!

…Коли у підвальній кав’ярні нашим маленьким товариством слідом за молитвою підняли поминальну чарку, небеса заридали дощем. І мої співрозмовники вірний друг і кум Толя Колоша, знаний кінооператор Олександр Вертелецький, преосвященійший владика Іоан (Швець), активні учасники того жахного похорону двадцятилітної давнини, – згадували, як під дошкульним дощем і під шквальними ударами омонівських дубців жменями будували для Патріарха Останню Домівку.

А потім рушили вмитими Володимирською, Богдана Хмельницького, Пирогівською до університетського ботсаду, там щодня любив прогулюватися Патріарх. Ліворуч при вході 20 літ тому височів розкішний кущ жовтих лілій, яким він захоплювався. І в цей фатальний день казав моїй знайомій жінці, яка продавала вхідні квитки: гляньте-но, що за диво – квітка на цьому кущі живе день, а скільки щастя дарує людям!

Після його смерті кущ перевівся. І лише років два-три тому почав споквола відроджуватися.

… Стрімчаком спустилися до місця, де серед розлогих в’язів і каштанів Патріарх зустрів свою останню земну мить, звідки рушив до Господа.  Багато літ поспіль це місце значив скромний вінок на дереві. Нині і його нема».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company