Зиґзаґи небезпечної професії

До переліку особливо небезпечних професій – геройських пожежників, відважних льотчиків, моряків, наших вітчизняних поліцаїв-міліціонерів, що й досі ведуть «нєравний бой», – я б обов’язково додав професійних спортсменів. Найперше – боксерів та футболістів.

Чому? Бо в цих екстремальних видах спорту як не крути, як не ухиляйся, а найперше потрапляє «під удар» голова. У цю кулю з найдосконалішим начинням, у цю недозрілу, зрілу або перезрілу людську «грушу» на в’язах (в боксі та футболі) весь час цілить болючим виляском як не хльосткий м’яч, то твердий кулацюра!

Тут не треба цеглини, яку розбивали собі об голову радянські десантники в радянських-таки фільмах, доста буде старої бабчиної полив’яної макітри, яка би з рук розгніваної дружини погуляла в нас по голові, аби збагнути, які воно почасти непереливки боксерам у ринзі і футболістам на смарагдовому газоні.

Мене завжди у футбольному матчі лякає скорше емпірична, ніж раціональна картина, коли неподалік карного майданчика пробивають штрафний удар, і гравці, що захищаються, стоять у «стінці» зі схрещеними нижче пупа руками… У той момент мені хочеться кричати: «А голова?! Ховай її у плечі, бо поцілить?!»

І таке буває! Часто-густо! І не тільки з тими, хто стає у «стінку». Трапляються такі гарматні удари м’ячем в голову, що футболісти отримують струс мозку по кілька разів за 90 хвилин гри. Що вже говорити про боксерів!

Через те голова, яко фізіологічний орган, у великому спорті страждає дуже і дуже часто. А відтак зопалу судити суворо «зірок» у тій небезпечній професії не годиться. Грубі гроші задарма ніхто ж не платить Тут треба обирати – або здорова, світла голова, або «самашечі» статки і всесвітня слава.

Цей довгий вступ для того, аби стати на захист нашого великого чемпіона, зірки світової величини в професійному боксі Олександра Усика. Всі, напевно, бачили і чули на ЮТУБ-каналі, як одна американська провокаторка-журналістка, єхидно заскаливши око, писклявим голосом питалася в українського чемпіона: як тебе звати – Олександр чи Алєксандр?

Зрештою, можна зрозуміти й американку, бо Усик нібито український спортсмен, виходить у ринг під Українським прапором, під звуки Українського славня, бува, що й гопака вріже. Та вже назавтра, поза рингом, йому ніби відбирає, і він сном-духом не відає з ким воює Україна! Більше того, цілує руки священнику, котрий благословляє окупантів, аби ті вбивали українців…

Тут здоровий – з глузду з’їде… Тому американка і питає Усика: він Олександр чи Алєксандр? І Усик з поглядом, що блукає десь в «дальнєйшеє пространство», без сум’яття і сумніву відповідає: «Я – Алєксандр!», чим остаточно добиває і вводить у ступор американку з її прямолінійним мисленням.

Один мій давній товариш за такої безвиході любить повторювати: «Він не винен. Винні його батьки…». Але і цей крилатий вислів сюди не тулиться. Бо я знаю Сашкову маму, приємну жінку з Коропського району на Чернігівщині. Я думаю, вона, як і американка-журналістка, теж скрушно дивується з того «Алєксандр»… Але діти виростають, і їхні голови стають незахищені…

А далі на Олександра/Алєксандра Усика хто тільки не зривається, ніби пес на чужого: і заздрісники, і недоброзичливці, і вороги, і патріоти. Що тільки не говорять і якого тільки не пишуть. І прозою, і віршами…

Скажімо, колега-журналіст Віктор Цвіліховський – той дуже вже категоричний. Він згадав радянський оскароносний фільм, де співають, що «Москва нє сразу строілась», і доточив сюди Усика:

Алєксандр, Алєксандр, це ім’я навік з тобою,
Ти виходиш з ним до бою, твоє істинне л
іцо.
Олександром ти гидуєш, то чому ніяк не вдуєш
Якнайшвидше, найхутчіше за Садовоє кольцо?
!

«Отакечки можна й добалакаться!» – говорила моя покійна бабця, натякаючи на мудрість тих, хто вміє змовчати.

А в Усика тим часом естафету перехопила ще одна вітчизняна «зірка», яка поїздила професійним футбольним світом, а нині повернулася назад, в Україну, і грає за донецький «Шахтар» та Національну збірну,  – Євген Коноплянка. Той теж у розмові з інтриганами-журналістами вдався до відвертості і виставив напоказ всі свої приховані болячки…

Женя, бачте, не сприймає назву свого рідного міста Кропивницький. «Мені звичніше Кіровоград. Знаю, що зараз називається Кропивницький. Навіщо поміняли – не можу зрозуміти. Для мене рідне місто – все-таки Кіровоград…», –  хлюпає ностальгією Євген Коноплянка. І при цім, точнісінько як і Олександр/Алєксандр, ніяк не збере докупи погляду: такий він у нього розсіяний та безприв’язний.

Якби посміхнувся, можна було б подумати, що це він так оригінально жартує. Але ж він серйозний. Тільки зіниці зрадливо блукають і не знаходять пристанівку…

Звісно ж, було би блюзнірством навіть подумати про те, що зірковий футболіст Євген Коноплянка не знає «батька українського театру» Марка Кропивницького, і сном-духом не відає, хто є супроти нього товаріщ Кіров. Це би мало бути щось аж надто екстраординарне, аби ми пристали до думки, що Коноплянка «таки добігався», чи м’яч так невдало цілив у памороки…

Звісно ж, ні! І ще раз ні!

Все не так трагічно і безнадійно. Все ще може повернути на ясний день. І з Олександром Усиком, і Євгеном Коноплянкою, і з харків’янином Гвоздиком, і навіть з білгород-дністровцем Ломаченком… Просто зиґзаґи небезпечної професії даються взнаки. І нам, простим смертним, з нашими «зірками» треба бути терплячішими, поміркованішими, великодушнішими. Принаймні, з виряджанням «за Садовоє кольцо» варто-таки почекати.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company