Рівно тиждень я прожила у гаражі власного будинку на Київщині. Тоді так прикипіла до дому, що не могла й уявити, що згодом «на нервах», у квапленні та тисняві, їхатиму кудись далеко від рідної домівки. Але тато наполіг, і 2 березня евакуаційним потягом ми прибули до Львова.

Місто Лева любила завжди – одне з моїх найулюбленіших в Україні. Завжди до душі, а тому, щоразу приїжджаючи сюди, мріяла пожити тут бодай місяць. І отепер війна надавала шанс. Зупинилися, втім, не у самому Львові – попрямували у славний курортний Трускавець.

Прихистилися у двокімнатній квартирі, семеро. На такий гурт, звісно, тіснувато, але ми не ремствували. Ми діяли одне на одного як заспокійливе. Згуртованістю, підтримкою, добрим словом.

Люди на заході України говіркі. По-доброму щирі, завзяті. Багато разів наголосять, що раніше за всіх зрозуміли правду політики Степана Бандери, а ще зазвичай щиро вірять у силу Бога та звертаються до Нього по допомогу. Ніколи не забуду жінку, яка, цілий день стоячи на морозяному вітрові, роздавала біженцям пиріжки з вишнями.

Втім, не все було аж так чуло. Траплялися і тут охочі наживитися на біді та відчаї біженців. Навіть за офіційною статистикою, вартість житла під оренду на той час збільшилася у Львівській області на 96%, а у Закарпатті – на цілих 225%!

Трускавець дуже затишний і крихітний. Головну площу прикрашає великий український прапор. Завжди, бачачи його розліт, я сповнювалася надією на нашу перемогу. Тут-таки в кафе-бістро безплатно годують біженців. Доповнює вид церква Святого Миколая. Своєю величчю збурює уяву: я не раз малювала подумки вигляд цієї площі на зимового Миколая.

Неподалік можна було придбати смачну каву, поласувати львівським шоколадом, посмакувати піцою. До речі, у ресторані, розташованому поруч,біженців в обід теж безплатно годували супом.

Війна затято заважала уявляти мир, але так кортіло бодай відчути себе у цьому містечку не біженкою, а гостею. Не кваплячись пройтися алеєю, прийти до знаменитого трускавецького бювету і посмакувати легендарною цілющою водою. Її, цієї води, тут аж чотири види: «Нафтуся», «Броніслава», «Софія» та «Марія». І п’ють її не абияк, а лише тоді, коли якась із них показана для зцілення від недуги. У певний проміжок часу, зі спеціальних карафок, витримуючи дієти. Але як разовий «дегустатор» можу поділитися своїм: найпопулярніша «Нафтуся» смакувала мені найбільше.

Зачарував міський вид на ставку Слониця. Це неподалік санаторію «Карпати» та парку «Підгір’я». Неймовірний пейзаж – пагорби та яскраво-блакитна вода.

А ще подвір’я кожного дому рясніло пролісками. Напевно, у Трускавці я побачила їх вперше. За розповідями мами, проліски у лісі, було, вдень із каганцем не знайти, а тут березневі простори від цих квітів – наче молоком залиті.

Дякувала Трускавцю за спокій і гостинність. Але вже за місяць нас знову чекала дорога. Вже за межі України – до Німеччини…