-
ВОЄННИЙ Щоденник
-
FICTION/OPINION COLUMN
-
ФОТОБУК
-
ДАЙДЖЕСТ
-
Нетлінне
-
Архів розділу: Вікно в Україну
МІСТО-ПРИМАРА ЗА ЗАВІСОЮ БАЙДУЖОСТІ
«І вони відбудують старі руїни, відновлять колишні спустошення. Вони відновлять зруйновані міста, втрати багатьох поколінь».
(Ісая 61:4, Нова версія короля Якова, (NKJV).
Живе місто від мертвого відрізняє звук. Точніше навіть, звуки. Їхнє переплетення та какофонія, хаотичне виникнення та несподіване згасання.
Знищені радянцями
Українська історія сповнена кривавих сторінок, і чи не найбільшим болем у ній озиваються 30-ті роки: Розстріляне відродження та Голодомор. Сталінська репресивна машина поховала тисячі унікальних талантів.
Нинішня навала російської орди така ж варварська, бо, як і їхні царсько-більшовицькі предтечі, намагається стерти з лиця землі, все, що засвідчує етнодуховну самобутність і багатовікову історичну тяглість українства.
Казимир Малевич (1879-1935), всесвітньовідомий український художник-авангардист, засновник супрематизму, один з фундаторів кубофутуризму, автор однієї із найвідоміших картин ХХ століття «Чорний квадрат».
Наприкінці 1920-х років митця звільнили з Київського художнього інституту, а згодом звинуватили у шпигунстві. Під час допитів більшовицькі кати змушували зізнатися його у шпигунстві. Малевичу вприскували воду у сечогінний канал й у нього розвинулася хвороба простати. 15 травня 1935 року в страшних муках художник помер.
Олександр Мурашко (1875-1919). Український живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму. Його приватні виставки експонувалися в Берліні, Кельні, Дюссельдорфі. Проте і в Києві Олександра Мурашко любили не менше. Він був співзасновником Української академії мистецтв, де очолив одну зі студій.
15 червня 1919 року Олександра Мурашка вбили поблизу дому пострілом в голову. За офіційною версією більшовиків, вбивцями були «грабіжники», які, на диво, забрали не всі цінні речі. Незадовго до вбивства художника затримували чекісти.
Михайло Бойчук (1882-1937), художник світового рівня, основоположник українського монументального мистецтва, заснованого на національних традиціях. Навчався у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі. Повернувшись в Україну, викладав у Київському художньому інституті, був професором Української державної академії мистецтв, при якій заснував художню школу монументального мистецтва.
Михайла Бойчука звинуватили в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльности» та розстріляли 13 липня 1937 року разом зі своїми учнями. Майже всі картини знищили.
Федір Кричевський (1879-1947), талановитий художник та педагог, один із засновників та перший ректор Української академії мистецтв. Написав славетний триптих «Життя», в якому показав зовнішню красу людей з народу, їхнє душевне благородство, моральну силу та велич. Триптих експонувався не тільки в Україні, а й за кордоном.
Після Другої світової війни квартиру й дачу Кричевських зруйнували. Федора позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв. Обіцяли помилування за портрет «батька народів», але художник відмовився. Він помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року.
Алла Горська (1929-1970), українська художниця, дисидентка, одна із найяскравіших постатей шістдесятництва. Уважно ставилася до творів народного мистецтва, захоплювалася їхніми формами, барвами. Головним у її мистецтві був саме колір. Разом з іншими митцями намагалася переосмислити народну творчість в більш сучасних формах.
28 листопада 1970 року Алла Горська загинула від швидкого та точного удару по голові. У вбивстві звинуватили старенького свекра, який важко пересувався. Наразі відомо, що це була «робота» КҐБістів, які пильно стежили за художницею.
Іван Падалка (1894-1937), геніальний графік, стиліст, художник-бойчукіст. Його картини експонувалися та успішно продавалися на виставках у Нідерландах, Данії, Італії, Німеччині, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Франції, Японії. Разом з бойчукістами брав участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові (найбільший на той час монументальний комплекс України).
У 1936 році його заарештували як «ворога народу». В казематах енкаведистські кати мордували митця, вимагаючи зізнатися в терористичній діяльності. 13 липня 1937 року Івана Падалку розстріляли у вʼязниці НКВД разом із Михайлом Бойчуком та Василем Седляром.
В екранних барвах міфів
У сутіні древнього лісу, де шепочуться вітрами таємниці, існує світ, сповнений чар та загадок. Там стає реальністю міф, а легенди оживають у нас на виду. Тут серед шелесту листя та таємничих звуків ночі, осідок того, хто втілює фольклорну давність, – Перелесника.
Дитинство на флешці
Моє дитинство можна назвати модним, трохи неформальним словом «прикольне». На це впливала низка факторів. Найперше – тоді трава здавалася зеленішою, а повітря свіжішим. А ще – пісні Скрябіна в старенькій синій «Таврії».
Вічна «Земля»
Цей фільм Олександра Довженка навіки вписано у скрижалі шедеврів світового кінематографа. Наступного року відзначимо його 95-ліття, хоча й нині кадри «Землі» дихають новизною і викликають непідробне захоплення.
«Лінія зіткнення»
В минулому житті пара весільних фотомайстрів, а нині – одні з найвідоміших у світі військових фотографів Костянтин та Влада Ліберови відкривають фотовиставку «Лінія зіткнення». В її експозиції – 150 документальних світлин створених від початку повномасштабної війни.
Сакура тішить…
Квітень. Недарма українці так нарекли цей місяць, коли рясно прокидається цвіту. Звісно ж, цієї пори хочеться побувати всюди, подивитися, як квітне геть усе.
Війна очима братів наших менших
В український прокат вийшов документальний фільм «Ми, наші улюбленці та війна» блогера і мандрівника Антона Птушкіна. За задумом творців, це спроба показати події в Україні під іншим кутом – не через бойові дії та людські трагедії, а через стосунки людей і тварин, які теж стали свідками та й жертвами цієї війни.
Михайло
Я волонтерка в «Helpingto Leave» – організації, яка допомагає виїжджати людям з тимчасово окупованих українських територій, прифронтових зон та й із самої росії. Регулярно чую від своїх колег неймовірні та життєствердні історії людей, котрих евакуюємо. Переповім одну з них.
«Пекельний філософ» і «Народний психолог»: польоти наяву
Колективна та індивідуальна пам’ять стала темою зустрічі-дискусії українського філософа Сергія Дацюка та політичного психолога Олега Хом’яка в столичній студії «Колесо Життя»… Ця третя зустріч стала для глядачів та й самих учасників цілковито неочікуваною, непередбачуваною, справжньою гештальт-зустріччю. І в цьому сенсі вона не була, а триває.
«Життя, як пісня, що не віддзвенить»
Вибігаю зі столичної підземки на «Кловській» і на бігу вводжу в онлайн-мапу потрібну мені адресу, бо вже спізнююсь усюди на світі. Мов з корабля на бал, спішу з одного заходу на інший.
«Коли у гуслях – дух Боянів»
Культурне життя нашої воєнної столиці – окремий стиль, окремий феномен, окремий клімат. У повсякденності героїки, болю і надії, у будні без свята, коли виття сирен повітряної тривоги в’їлося звичним супроводом кожної доби, всі мистецькі локації – театри, кіно, виставки, музеї, дискусійні майданчики, благодійні концерти, книгарні-кав’ярні – стали справжніми матеріальними знаками неопалимості української культури. А отже вартують нашої щирої уваги, поваги і підтримки.
Володимир ІЛЬЧЕНКО: «Журналістика – це спосіб життя»
Володимир Ільченко, власкор національного інформаційного агентства «Укрінформ» в Нью-Йорку, на час онлайн-спілкування зі студентами-журналістами Столичного Грінченкового університету і сам став респондентом. Розповів про особливості роботи журналіста закордоном, поділився враженнями про культурну, фінансову та медійну столицю світу, про сферу своїх професійних інтересів. І звісно ж, відповідав на наші запитання – різноманітні.
До рідних…
Пів на сьому ранку, ґвалт на пероні столичного вокзалу стихає, люди похапцем розсіюються вагонами, через 5 хвилин потяг рушить у звичайну для багатьох, але не для мене подорож до Запоріжжя.
«Снайпер. Білий ворон»: проєкція реальності
– Дуже важливо, щоб ми виховували дітей з думкою про те, що ми – нація героїв, – влучно висловився український актор театру і кіно Роман Ясіновський на одному з показів фільму «Снайпер. Білий ворон».
Легенда зблизька
Мені було одинадцять чи то дванадцять, коли Кузьми не стало. Я не знала, хто він, але добре пам’ятала кожне слово пісні «Старі фотографії». Тоді я не відчувала втрати. Відчувала її з дорослішанням. А переглянувши фільм режисерки Ольги Ряшиної, «Я, «Побєда» і Берлін», відчула, як туга втрати переповнює.
«Я з тобою»
Ця виставка під дахом столичного «</spanPinchukArtCentre доволі маленька, але зусиль для її реалізації було закладено дуже багато. Самі посудіть: зібрати за наших реалій роботи митців і мисткинь не лише з України, а й із Мексики, Туреччини, Індії, Бельгії, Данії, Франції та США – це багато вартує!
«Я випалюю сльози роботами»
Алла Горська в Українському домі
У цій виставці вражає все, починаючи від черги до каси. Знаменита, скажу вам, черга! Стоять у ній переважно на вид студентська юнь, молоді татусі-матусі зі щебетливими дітками і люди середнього віку. Для нашого пенсіонерського брата експозиція безкоштовна. Як, до слова, і для тимчасово переміщених осіб. Так от, оті добрі люди терпляче вистоюють у довгенькій вервиці по квитки, хоча доступ у фоє, звідки починається виставка, не заступають ані плечисті секюріті, ні звичні в таких місцях всевидющі контролерки. Здавалося б, іди собі з Богом, очей у Сірка позичивши, а ніт, нікому з тої черги й на думку таке не спадає.
Дівчина з квіткового краю
Етноблогерка, активістка, палка шанувальниця української культури – все це про Анастасію Свідерську.
Побачене серцем
Україну не скорила повномасштабна війна, яку принесла на її землю терористична росія. Про це красномовно свідчать світлини Мацея Ястшембского, виставлені в галереї Віктора Огнев’юка столичного Грінченкового університету. Автор експозиції – польский дипломат, радіоведучий, журналіст, колумніст і мандрівник за покликанням. З першою фотовиставкою дебютував чотири роки тому в польській столиці. «З фотоаппаратом в руках я намагаюся зазирнути у ті прояви життя, які ми схильні не помічати в поспіху сучасності», – повідав фотомитець на церемонії відкриття виставки «У ревінні сирен життя шепоче».
Микола Мащенко. Кожен фільм, як останній
Велелюддя на вечорах у Червоній залі столичного Будинку кіно Національної спілки кінематографістів стає доброю традицією. І що особливо тішить – молоде велелюддя. Того вечора кіноспільнота вшанувала пам’ять Миколи Мащенка, до 95-ліття від дня народження знаного кінорежисера, сценариста, письменника, громадського діяча, багатолітнього директора кіностудії імені Олександра Довженка.
Ярослав Шукаль: «Хлопці боронять Україну, а нам довірено охороняти її Природно-заповідний фонд»
Наприкінці минулого року Комітет ЮНЕСКО із захисту культурної спадщини у випадку збройного конфлікту затвердив рішення внести ще п’ять об’єктів культурної спадщини України з Одеси, Чернігова, Львівської та Закарпатської областей до Міжнародного переліку культурних цінностей, які перебувають під тимчасовим посиленим захистом. Зокрема й церкву Архангела Михаїла села Ужок Закарпатської області.
Швидкі секунди
7 січня 1839 року на спільному засіданні французьких Академії наук і Академії витончених мистецтв фізик Домінік Франсуа Араго докладно доповів про результати багаторічних дослідів хіміка і винахідника Луї Дагера – метод отримання відбитка зображення (дагеротипа).
По науку до Якова
«Життя прожити – не поле перейти»…. Звичний вислів. А що якщо життя завдовжки у цілий вік? Коли людині на роду написано топтати ряст сто років… Здається, нині, у час лютих пандемій це може бути тільки захмарною вигадкою. А ще коли за вікном війна. Коли дні і ночі виють сирени, а сусіда-вампір, який століттями впивається чужою кров’ю, не шкодуючи власної, шматує ракетами, дронами, снарядами, бомбами нашу землю, наші оселі, наші долі.
Шкереберть під овації
Щирісінька правда: з цією виставою таки щось не так. Актори плутаються в тексті, сценічні «мерці» оживають, кудись пропадає такий необхідний для мізансцени реквізит, замість фальшивого віскі-скотчу акторам наливають правдивий чи то очищувач скла, чи ще якусь хімічну чортівню і вони щоразу з огидою порскають цим пійлом.
Маланка сама не ходить, Маланку Василь водить
Ой господарю, господарочку,
Пусти до хати Маланочку.
Наша Маланка не сама ходить –
Нашу Маланку Василь водить.
Від Романа до Йордана
Напевно, всім з дитинства знайоме відчуття очікування зимових свят. Коли час відчувається суцільним дивом. Коли за оселями темінь, а в оселях сяє. У вікнах миготять різнокольорові вогники, видніються завислі рукотворні сніжинки, різдвяні павуки… І цю композицію доповнює по-новорічному неповторний хвойно-мандариновий аромат. Триває це диво півтора місяця: відкриває цикл зимових пригод свято Романа, а закінчується освяченням води на Йордана.
Революція Гідності: доленосний досвід
– У 2013 році я була студенткою, – пригадує викладачка і громадська активістка Уляна Яцьків. – Тоді мріяла завершити навчання і працювати тут, в Україні. Тим паче влада тоді ще нерішуче, але декларувала європейський вибір. Хоча на деяких опозиційних каналах вже лунали скептичні запевнення, що слова свого Янукович і компанія не дотримаються, багато з нас усе ще вірили владним обіцянкам. А виявилося, що вірили даремно.
«Майдан – це найкраще, що відбулося з Україною за останні 100 років»
Відтворюю десятилітні події Революції Гідності. Разом з моїм батьком Олександром Власенком.
Дух єднання
Без тіні пафосу: Революція Гідності справді героїчна сторінка новітньої історії незалежної України. З іменами Героїв Небесної Сотні, закарбованими нашою вдячною пам’яттю, і з мільйонами імен тих українців, які обрали європейське демократичне майбутнє України і рішуче стали в оборону цього доленосного вибору.
Історія вусатих легенд
Колоритне тріо, яке гучно заявило про себе на увесь світ. Їхні грайливі вуса і густі чуби веселили глядачів Швеції, Італії, Болгарії, Ірану. Не промовивши ані слова, вони згуртували навколо не одне покоління українців. Якщо не здогадалися про кого йдеться, то ви в халепі, бо всі плани на сьогоднішній вечір перекреслить легендарний мультсеріал «Все про козаків».
«Після Майдану моє життя змінилося»
Українці згадують Євромайдан і Революцію Гідності. 10 років тому розпочалися визначні для країни події: люди вийшли на київський майдан Незалежності, виказуючи незгоду із зміною курсу країни – рішенням влади Януковича призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС.
«Українка Юля»
Це вже історичні артефакти: пофарбована в синьо-жовтий каска, зім’ятий шмат металу, обгорілі на сонці світлини на яких звичайні люди з бруківками в руках та сталлю в очах… Жоден історик не розповість про ту героїку красномовніше, аніж оці «німі свідки».
Вірменське серце Майдану
На одній із будівель побіля столичної Михайлівської площі за рік по кривавих подіях Революції Гідності з’явилася фреска португальського художника Алешандре Фарту. Портрет хлопця кавказької зовнішності, одного із перших Героїв Небесної Сотні. Його напрочуд виразні чорні очі тепер завжди зоритимуть на Київ. На місто, яке він мріяв підкорити, але куля карателя вирішила інакше.
«Піаніно Свободи»
Холодні пальці вистукували по клавішах піаніно наче востаннє. Їхні сміливі рухи було видно всім. Особливо тій чорній стіні озброєних людей, що ховалися за металевими щитами. Наче тигри на ловах, вони були готові накинутися щомиті. Напруга зростала. Висіла в повітрі. Фоном чулися якісь крики, галас. Супроти металевих щитів наростав дух свободи. Народ зі сталевим стержнем не готовий впасти. Все тільки починається.
В окупації, при клятві Гіппократа
Під час медичної місії на Херсонщині разом з волонтерами «Frida» зустрічав багато сильних особистостей, котрі пережили нелюдські умови окупації і не зламалися, не пішли у спілку з ворогом, не зневірилися в нашій перемозі.
На толоку!
Геть захеканий, заскочив до волонтерського автобуса і нарешті зупинився. Відсапуюсь, подумки проклинаючи систему київських підземних переходів. Мені, нетутешньому, орієнтуватися у мегаполісі дуже важко, а тому, й так запізнюючись, втратив ще купу часу, щоб просто допетрати, як дістатися на протилежний бік дороги. А потім ще стільки ж, аби втрапити до потрібної точки. Благо, все вже позаду, нарешті починаю роздивлятися.
Двісті п’ятдесят «Корсиканок»
Саме стільки разів актори столичного Театру драми та комедії на Лівому березі виходили на сцену в цій вічно молодій і життєствердній постановці!
Митець у барвах України
Його називали «українським Мунком», «українським ван Гогом», а він відрізнявся оригінальністю, самобутністю. І присвячував свою творчість рідному народові, мріяв нею про суверенну Україну.
Батьківщина його довго не знала, а тимчасом про мистецтво Олекси Новаківського говорив світ.
Її голос навіки з нами…
«Галю, я обов’язково співатиму», «А я, Ніно, стану поетесою…», – так юнки Ніна Матвієнко і Галина Цепкова, прагнули великого. Відтоді, як після закінчення школи дівчата мріяли про своє майбутнє, минуло не одне десятиліття.
Покликання цілителя і серце патріота
Направити до Києва чотири бригади медичних працівників з Рівного та три зі Здолбунівського, Корецького та Острозького районів. Таке рішення у розпал Революції Гідності ухвалили на позачерговій сесії депутати Рівненської облради. До столиці виїхало сім швидких, укомплектованих усім необхідним. У сформованих бригадах – лікарі, фельдшери, загалом понад двадцять медичних працівників. Серед них був і фельдшер з Рівного Віктор Тобяш. Мій тато.
«ЗА СТЯГ НАШ, ЗА ВКРАЇНУ»
Максим Бодяк, Дмитро Дубик, Володимир Григорук, Юрій Єрмолаєв, Марк Кацідан, Владислав Комісаров, Валентин Крисюк, Олександр Кузенков, Владислав Медзенівський, Олександр Осадчий, Михайло Паламарчук, Євген Слюсаренко, Роман Ткаченко…
Ніч в університеті
З’являлося у вас коли-небудь бажання потрапити в минуле? Зануритися у нього не завдяки книгам, а по-справжньому. Ходити тогочасними вулицями спостерігати за стрічними, слухати їхні розмови. І впізнавати місця, які вже бачила у рідному сьогоденні…
У мене була така мрія, і нещодавно вона здійснилася.
Джеймс Мейс. Непогасна вкраїнська свіча
Голодомор в українській історії – явище, на жаль, не одноразове. Тоталітарна влада прагнула винищити, стерти українців, і їй вдавалося. Здавалося б, до 90-х роковин Голодомору всі українці мали б зробити недвозначні висновки. Але, як писав Василь Ключевський, історія нічого не вчить, а тільки карає за незнання уроків. До Дня вшанування памʼяті жертв Голодомору в стінах Університету Грінченка презентували перевидану книжку Джеймса Мейса «Свічка у вікні».
«Очі Всесвіту» Мирослави Збожної
У столичному Музеї Марії Заньковецької – мистецький світ Мирослави Збожної. Виставка робіт у стилі сучасного «наївного малярства», створених мисткинею протягом 2011-2023 років.
Художницею вона себе не вважає, тому за старою тележурналістською звичкою підписує свої полотна: «Автор».
Біль крізь віки
Часи, коли смерть була спасінням. Коли звірячі інстинкти були сильнішими за любов і дружбу. Людей не існувало. Вулицями сновигали чорні тіні і кидали хижі погляди на кожного, хто мав бодай шматок хліба…
Імперська репресивна машина робила все, аби замордувати, винищити, стерти з лиця землі український народ. Перетворити його на бездушне тіло, нездатне мислити, любити, існувати. Такі були тодішні реалії… Такими їх хоче для нас зробити і сьогочасний кремлівський варвар.
«Ця книга – мій щит і мій меч»
Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України, презентував у Національному музеї літератури свою нову книжку. Цього разу – науково-публіцистичне дослідження про рідне село Солотвин що на Житомирщині.
Олесь Санін в інтер’єрах «Довбуша»
Лише за перші 12 тижнів показу історичний фільм кінорежисера Олеся Саніна «Довбуш» зібрав 67 мільйонів гривень і став лідером національного прокату. З 24 серпня картину синхронно почали показувати у 7 країнах. Нині фільм підкорює серця глядачів у 22-ох країнах. Невдовзі має відбутися польська прем’єра стрічки. Про це Олег Санін розповів, завітавши до Грінченкового університету, аби особисто представити «Довбуша».
Книжки про війну допомагають Оборонцям
Харківська волонтерка і письменниця Людмила Охріменко проводить тур Україною, презентує свої книжки про нинішню війну. У публічній бібліотеці Коростеня читачі мали змогу поспілкуватися з авторкою книжок «Оскар», «Муха в окропі на окупованій території» і «Волонтерські історії». Роман Людмили Охріменко «Оскар» журі літературного конкурсу «Коронація слова – 2021» визнало найкращим романом на воєнну тематику.
Той, хто «збаламутив воду»
… Сонце припікає голову через вікно в їдальні, гаряча кава обпікає горло, але млинчик у горло таки не лізе. Рука тягнеться за цукеркою.
– А хто такі колаборанти? Чим вони гірші від просто росіян?
Питання від вітчима вводить мене в ступор. Рука завмирає над цукерками в яскравій червоній обгортці від «Любімов».
Справді, хто ж вони такі!?
Замки, в яких живуть легенди
Йдеться про замки Закарпаття, яким загрожує час і людська байдужість. Бо декотрим із них полічено їхній земний вік, якщо влада невідкладно не заопікується ними, якщо не знайдуться інвестори, які вдихнуть нове життя у ці перлини історії, архітектури, фортифікації.
Українська тревел-журналістика. Адаптація до війни
Нові реалії життя вимагають відповідного контенту. Українські тревел-проєкти теж адаптуються до сьогодення. Замість вояжів цікавими туристичними місцями України фільмують воєнні злочини росії на наших територіях. Й інформують про умови життя українців. Принаймні три таких проєкти точно кардинально змінили свою концепцію.
Наймасштабніший «Довбуш»
Прем’єра українського історичного фільму «Довбуш» режисера Олеся Саніна приурочили до 32-гої річниці Незалежності України. Це поки що найдорожчий вітчизняний кінопроєк: бюджет – 120 мільйонів гривень, 65 мільйонів з яких виділено державою.
У Місті-музеї
Унікальні експонати, цікаві історії, приємні зустрічі… Такою неповторною атмосферою позначилися мандрівка студентів факультету журналістики Грінченкового університету до «музейної мекки України» – Переяслава.
Кінематографісти – з новим головою
У столичному Будинку кіно відбувся IX (XV) з’їзд Національної спілки кінематографістів України.
Фільми печального сміху
Війна – важкий тягар для всіх. Український кінематограф – не виняток. Але в темні часи помітні не лише світлі люди – добре видно світло кіноекрана. Згідно з даними «Економічної правди», за перші вісім місяців 2023 року фільми українського виробництва зібрали 192 млн гривень – на 12 мільйонів більше, ніж за весь найуспішніший з точки зору касових зборів вітчизняного кіно 2019 рік.
Вулиця-герой
Про вулицю Вокзальна українського містечка Буча світ дізнався 27 лютого 2022 року. Тоді, на початку великого вторгнення, після атаки «Байрактарів» вулиця перетворилася на кладовище побитої рашистської військової техніки. Світлини палаючих танків на тлі розбомблених будівель назавжди закарбувалися в людській пам’яті. І в новітній історії безприкладного героїзму і незламності народу України.
Якою Вокзальна стала сьогодні?
Національний парк. Природи? Ідентичності!
Коли зупинився на Синевирському перевалі традиційно привітатися з довколишніми верхами, відмітив небачену досі інтенсивність автомобільного трафіку, радше властивого столичному середмістю, аніж гірській глибинці. Навряд чи верхів’я Тереблянської долини, володіння Національного природного парку «Синевир», бачили колись таку навалу відпочивальників.
Маріуполь: пекло і гарт
Фільм «20 днів у Маріуполі» українського воєнного кореспондента та письменника Мстислава Чернова вкрай важкий і психологічно, і морально. На великому екрані пече кожна найменша деталь – пронизує свідомість, збурює потрясіння. Занурюєшся в жахливу атмосферу війни, переживаєш почуття людей, які перебували в Маріуполі. З першої хвилини цієї документальної хроніки мимоволі не стримуєш слізного відчаю, опинившись віч-на-віч з гігантської руїною, яка колись була квітучим містом. Розумієш, що це не ігрове кіно, не якась мильна мелодрама, а реальність пекла, яке пережили і переживають люди.
Світлана ТЕТЕРЯ: «Кобзарство – унікальна традиція, притаманна лише Україні»
Якщо будете у Переяславі, неодмінно завітайте до старовинної одноповерхової кам’яниці. Тут, у середмісті древнього княжого града знайшла осідок одна з перлин коштовного намиста музеїв Національного історично-етнографічного заповідника «Переяслав». Зібрання, присвячене феномену української ідентичности – кобзарству.
Багатостраждальна Слобода
Слобода́ – село в Україні, у Іванівській сільській громаді, за пів години їзди від Чернігова.
Незникоме…
Роботи, над якими вона працювала кілька років, вода змила за один день…
6 червня 2023 року українська культура втратила унікальний дім-музей художниці Поліни Райко. Після підриву окупантами Каховської ГЕС вода в її будинку доходила ледь не до стелі. Більшість робіт постраждали, а деякі вже не підлягають відновленню.
Звитяжець українського кіно
Коли я прийшов навчатися у дев’ятий клас Великобудищанської середньої школи тодішнього Диканського району, Юрій Гармаш уже був студентом московського Всесоюзного державного інституту кінематографії. Навчався там на операторському факультеті. Ми не були знайомі, лише раз бачив його у Будищах, коли Юрій гостював у батьків. Ішов сягнистим кроком біля сільської ради і вразив мене епатажними штаньми з надзвичайно розширеними внизу холошами та волоссям, що спадало майже до пліч…
Петрусь
За яскравістю і коротким шляхом життя мого юного товариша Петра Арясова нагадує слід метеорита…
Українська музика: злет
Радієш, бо хороша українська музика – це вже не лише «Скрябін», «Океан Ельзи» та «Один в каное». Створення якісного та різноманітного музичного контенту стало практично мейнстрімом серед нашої талановитої молоді.
Магія живої нитки
Що для вас килим?
Для мене це морозяний зимовий вечір у бабусі, коли замість дешевих мелодрам по телебаченню я годинами розглядала казкові візерунки на хатньому килимі, і кожна його деталь розгорталася крихітними частинками власної історії. Розповідала про весняні сади, де квіти п’ють росу, про гори, що височать над безкрайніми долинами, і про стежки, які ведуть до вічної мрії.
Моє місто – моя сила
Покровськ – звичайне шахтарське містечко, яке на початку повномасштабного вторгнення росіян, як і тисячі інших міст України, взяло на себе відповідальність приймати переселенців з найгарячіших точок Донецької та Луганської області. Місто зустрічало не тільки тисячі біженців, а й гуманітарні вантажі. Не дивлячись на важкість логістичних послуг, Покровськ продовжує жити та розвиватися.
При світлім імені Григора Тютюнника
Погожого травня в історичній читацькій залі столичної Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого вшанували переможців Шостого всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника. Зі всієї України з’їхалися літератори, чиї твори журі конкурсу на чолі з академіком Миколою Жулинським визнало кращими у цьому конкурентному змаганні.
Під стукіт вагонних коліс
Кривий Ріг. Залізничний вокзал, умитий дощем. Голос із гучномовця:
«До уваги пасажирів! Розпочинається посадка на потяг сполученням «Кривий Ріг – Київ». Нумерація вагонів з голови поїзда».
Мистецькі знаки війни
Знайомий світ щезнув. Пронизливий свист ракети забрав його назад, у минуле.Те, що оточувало роками, звичні очам вулиці міста, його будинки, люди, образи та обриси власних рідних стін стали кришталем в руках жорстокості. Рідне стало нічим. Рідне зникло.
Живемо красою
Знаєте, коли тебе поглинає коловерть буденності, усе видається таким несправжнім, бутафорним, наче копія, зроблена з копії. Нічого не можеш торкнутися, і ніщо не може торкнутися тебе, бо все так далеко, так неосяжно.
Сповідь капелана
Ми зустрілися у Києві на Подолі. Усміхнений чоловік середнього зросту у тьмяно-болотяному пікселі, з помітним надписом «капелан» міцно потиснув мою правицю. У нього вже проступала сивина, міцні пруги розкочувалися по засмаглому обличчю, чорні брови вигиналися над карними очима.
Я повертаюся…
«Усе минає…» Цю вічну істину нині знову згадали. Так говорять ті, хто пережили жахи новітньої війни й пробують забути побачене як нічний кошмар. Та це непросто. Адже страх чатує на тебе на кожному кроці, дістає виттям сирени, нічними вибухами, диханням згарищ…
Street-art Києва. Олександр Корбан
Останніми роками у Києві з’явилося понад сотню масштабних артоб’єктів. Переважно мурали, що прикрашають фасади будівель. Вони стали окрасою столиці.
Свято книги-повернення
Добірне оточення – наше все. Обрамляйтеся ним і побачите, що ви – суспільна історія, ви – безсмертна книга, ви – просвітлена істина, ви – набагато більше, ніж можете уявити. Бо вам щастить на людей!
Журналістська «група крові»
Національна спілка журналістів України представили в Укрінформі книжку «Україна: журналісти на передовій». Присвячену майстрам пера, мікрофона і камери, котрі не лише ведуть боротьбу з ворогом на інформаційному фронті, а й безпосередньо обороняють нашу державу на полі бою.
Капсульні ґуґля і гуня
«Gunia Project» – бренд виняткових речей. Аксесуарів, елементів одягу, посуду, інших дизайнерських виробів, створених у стилі традиційної культури українців. Творець капсульних колекцій.
Воєнкори. Епізод І
У столичному Будинку кіно презентували документальний фільм режисера Дениса Возовича «Покажи, як я воюю!»
Ілюзія. Повоєнні мотиви
У час, коли вечірній спів солов’їв глушать сирени, коли болюча тривога повсюди і в душах теж, українці шукають розраду в мистецтві.
Intermezzo
Із самого ранку небо не ясніло; ранкова зоря не палала вогнем, а ледь розливалася м’яким рум’янцем. Сонце не було ані розплавленим, як у тривалу засуху, ані тривожно-багряним, як перед бурею. Воно променіло і те проміння спливало під цибатою хмарою в загадковий туман…
За пів години від пекла
23 кілометри до міста-фортеці Бахмута. Пів години на машині. Пів години до лінії фронту, до запеклих боїв, до болю, відчаю та кривавої боротьби. Маленьке містечко Костянтинівка на півночі Донецької області живе завдяки цим тридцятьом хвилинам. Живе місто, живе ринок «Центральний»: щодня місцеві виходять з продовольчим товаром, розташовуються якомога ближче одне до одного, дарма що місця з лютого 2022 стало набагато більше, але так, здається, безпечніше.
А заграймо по-нашому!
Славетний «НАОНІ Оркестра» під керівництвом маестро Віктора Гуцала влаштував у столичному Будинку кіно великоднє свято рок-хітів і саундтреків. Глядачі насолоджувалися унікально аранжованими рок-композиціями та улюбленою музикою з кінофільмів.
Телефонний учитель української
За рік великої навали країни-терористки спілкування російською перетворилося на погану звичку і навіть пережиток. Все більше українців переходять на рідну мову. І помічними їм у цьому стають різноманітні платформи та додатки.
«Паска красна днесь витає»
Будинком усюди розтікається приємний аромат. Заходите на кухню, і від гарячого духу щойно спечених пасок аж млієте!
Толока відродження
… Вони розбирають завали, самотужки ремонтують дахи, повертають до життя понівечені школи, пошкоджену інфраструктуру, поругані ворогом оселі.
«Вівтар»: утілення надії
Сакральне і профанне. Священне, залежне, містичне та повне протиставлення – щось непосвячене, невтаємничене, світське, а інколи навіть безбожне. Минуле, обмежене. І те, що скеровує нас до глибини власного пізнання й «вічності», де перебуває Бог.
Кіно, про яке говоритиме світ
Український кінематограф переживав у рідному житейському морі чимало буревіїв, штормів і могутніх хвиль, таких, що виростають страшними дев’ятими валами. Як тепер, у трагічний і героїчний час повномасштабної війни. Вона не лише змінила фокус уваги кінематографістів, а й часто їхню долю. Деякі режисери, продюсери, актори взяли до рук зброю і пішли у самісіньке пекло фронту, боронити Україну від варварів-окупантів. Багато кіномитців відчули свій священний обов’язок тримати стрій у професії: фіксувати ту жахітливу й величну правду війни, яка має стати історією. Неспростовними свідченнями злочинів проти людності, скоєних в Україні рашистськими варварами.
«Донбасія»: шлях до України, а не від неї
Це не тільки політика, це життя людей. Їхні переживання, втрати , сум , але водночас радощі, досвід, гордість. Саме про це книжка-спогад «Донбасія» Ігоря Зоца – журналіста, багаторічного головного редактора газети «Донеччина». Праця у пресі дозволила йому зібрати довкола єдиного українськомовного обласного видання цвіт українства: однодумців, творців, шанувальників, які потім стануть героями книжки. Мета була радикальною – випускати український якісний продукт, прорвати інформаційну блокаду, яку намагалася втримати на Донеччині росія.
Саме з розмови про нову книжку розпочалася зустріч студентів-грінченківців зі старшим колегою.
Про що говорить Київ
До вагона підземки забігає невеличкий гурт дівчат. Дзвінкий сміх привертає увагу пасажирів. Галас, вочевидь, не всім до вподоби, тож за сміхом почулося шикання…
Василь Катола: «Найбільше надихають люди»
Родом він з Ходорова на Львівщині, але багато років мешкає у столиці. 25 грудня минулого року Василь разом зі своєю собакою Циганом вирушив у похід Україною. За два з половиною місяці пройдено пів тисячі кілометрів. Вони (в нашій розмові Василь не відокремлює себе від чотирилапого друга) ведуть телеграм-канал та збирають донати на підтримку ЗСУ.
«Тривають позиційні бої»
Цей підсумок часто можна побачити у щоденних зведеннях. Після цього більшість видихне: «Все нормально, тримаються». Але за трьома словами криється щось значно більше, що пересічному громадянину неможливо уявити у нефронтовому місті. Я і сам цього не уявляв, допоки не зіткнувся особисто.
І навіть на одеському клозеті «єсть надпісі на руском язикє»
Як повідомляє сайт «Одеське життя», в місті при морі з’явилася чергова «мила одеська штучка» – настінний малюнок, «присвячений» відомому українофобу експрезиденту росії дмітрію мєдвєдєву.
На сумському прикордонні
Сумщина однією з перших відчула на собі свинцеві обчаси війни та побачила її на власні очі, адже область масштабно граничить з країною-агресором – понад 560 кілометрів державного кордону. Багато міст, містечок, центрів територіальних громад і сіл області після масових обстрілів та просування військової техніки загарбників опинилися під російською окупацією, яка тривала 42 дні. Попри первісну розгубленість од віроломства сусідів, попри відсутність комунікації, чітких вказівок керівництва мешканці області все ж зуміли дати гідний опір ворогові.
Як живеться прикордонню нині?
«Баришівська хунта» не знає вихідних
Кожні вихідні тепер починаються для мене однаково: перехопивши сніданок, іду відчиняти двері культурно-мистецького центру. Тут, у будинку культури моєї Баришівки, містечка під Києвом, о тій порі збираються люди. Не для розваги, а для дуже потрібної справи: плетуть маскувальні сітки.
Ромен Гупіль: «Кінематограф спонукає нас думати»
Минув рік, як Ромен-П’єр Шарпантьє, французький режисер, відомий за псевдонімом Ромен Гупіль, їхав до української столиці. Прямував у протилежний бік від десятків тисяч українських жінок, дітей, старих, котрі враз покинули рідні домівки і втікали у невідомість від жахів ординської навали. Гамір і товкотнеча велелюдного варшавського вокзалу, великі плани облич, розгублених, у розпачі, враз змінюється на тишу порожнього вагона. Потяг суне до Києва, по нову хвилю біженців. Гойдання кадру у ритм перестукування вагонних коліс не заколихують глядача, навпаки відчувається тривожне, напружене очікування невідомості. Так починається документальна стрічка метра Ромена Гупіля «Київ, Площа Перемоги, 2».
На румовищі «Рідного краю»
Україно мила! Як добрая ненька,
Дітей своїх мову прийми, привітай,
Від щирого, рідного свого серденька!
Лети ж, рідне слово, лети в рідний край!
Олена Пчілка, «Рідне слово».
(З часопису «Рідний край»)
Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, відома нам як Олена Пчілка, ніколи не була лояльною ні до царського уряду, ні до більшовицького режиму. Цю нелояльність міцнила велика любов до України – рідної мови, культури, героїчної історії. «Непримиренною» справедливо назвав Ольгу Петрівну Валерій Ясиновський (Архипов) у своїй передмові до книжки письменниці «Викинуті українці».
Марія Штофа: «Важливо знати, з чого все почалося»
За кілька днів до річниці початку широкомастабної війни росії проти України в український прокат вийшла воєнна екшн-драма режисера Ахтема Сеітаблаєва «Мирний-21». Детальніше про фільм, емоції і враження від роботи на знімальному майданчику під орудою одного з найвідоміших сучасних українських кінорежисерів спілкуємося з виконавицею головної жіночої ролі стрічки – Марією Штофою.
«По кривавій по дорозі нам іти у світ…»
Дев’ять років тому із зимового середмістя Києва утікав світ за очі лютий мороз, а на вулиці Інститутській, на Європейській площі, на майдані Незалежності, у Будинку профспілок розверзалося пекло. Центр української столиці тодішня антиукраїнська влада, що засіла на вулицях Банковій і Грушевського, перетворила у поле бою. У поле вбивства своїх-таки громадян, які масово вийшли на протест проти факту державної зради, вчиненої тодішнім президентом Януковичем, який всупереч обіцянкам, даним народу, змінив курс України з демократичного європейського на російський деспотичний. На цю демократичну акцію волевиявлення влада відповіла кулями. У результаті – понад сто убитих протестувальників. Легіон Небесної Сотні борців за незалежну, демократичну Європейську Україну.
«Червона Рута» свободи
1989 рік, Чернівці. Майорять синьо-жовті стяги, тут і там з натовпу виринають міліціянти з кийками, поміж людьми панують щирість та єднання, а поки ще нікому не відомі виконавці, заспівують відновлення незалежности, створення вільної країни. Це все про фестиваль «Червона рута».
Герої не бояться, вони діють
Зараз лютий – і це не про страх та холод, а про сміливість та палкий вогонь наших сердець. Майже рік триває повномасштабне вторгнення росії в Україну. І майже дев’ять років війни, яка розпочалася з Революції Гідності. Нині нас захищає ЗСУ, тоді – Небесна Сотня.
Гаряча кров Холодного Яру
Холодний Яр, що на Черкащині, – із тих історичних місць, де кожен українець бодай один раз має побувати. Події, які відбувалися тут у 20-х роках минулого століття, довго замовчувалися чи подавалися в перекрученому вигляді. Так було вигідно радянській пропаганді. Все, що пов’язане з національно-визвольним рухом в Україні, комуністичною влада просто паплюжила, витоптувала із суспільної пам’яті. А найперше – очільників, сподвижників, героїв цього руху.
На Лющиній ямі, з творцем «Толоки»
У серпні 2010 року відпочивав з онуками на Ворсклі, поблизу села Писаревщина. В річці проти сонця, у верхніх шарах води, побачив великі силуети головнів. Захоплений цим дивом, повільно йшов берегом Лющиної ями проти течії Ворскли. У кінці пляжу, подалі від піску лежав чоловік, мені здалося, я навіть упізнав у ньому полтавського художника Віктора Трохимця-Мілютіна. А біля нього стояв незнайомець.
«Заплету віночок, заплету шовковий…»
Не один рік в Україні дискутують про «шароварщину». У мистецтві зокрема. Хоча начебто суперечки й не до часу, але ж нині українська культура стає затребуваною в усьому світі. Пора й нам нарешті припинити плутати самобутнє мистецтво з кітчем. Проте це питання не таке просте, як здається. «Шароварщина» губить національну пам’ять, паплюжить, обмежує народну культуру, викривляє уявлення про духовні витоки.
Предтеча української військової фотожурналістики
Згадуючи Івана Іванця, якому 9 січня виповнилося 130 років, дослідники української історії зазвичай відтворюють його військовий шлях у легіоні Українських січових стрільців (УСС). А от про значущий внесок цієї непересічної особистості у розвиток і становлення української фотографії, зокрема фотожурналістики, пишуть украй скупо.
Як спалах комети
У грудні 2022 року в боях під Бахмутом поліг Олександр Кузенков (позивні «Поет», Хорт») – випускник факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, автор книжки «Останні посмішки Іловайська».
Творчиня образів
Неспинно йде у засвіти могутнє покоління митців, початок творчості яких випадає на 60-ті роки, на час надій і сподівань чи, як тоді казали, «період хрущовської відлиги». Хтось скаже: це об’єктивна реальність буття, на зміну старшим приходять нові генерації. Та й не зникають вони у мороці забуття – залишають по собі добрий вічний слід…
ВІЧНИЙ СПУДЕЙ
Україна і світ відзначають 300-ліття Григорія Сковороди
Він один із найдавніших наших світочів. Але це аж ніяк не заважає йому сяяти із глибин трьох століть! Ще й бути молодим. Бо його справді-таки любить молодь. Можливо, тому, що в уяві віддалених поколінь Сковорода – вічний учень і вічний мандрівничий, який, не вдовольнившись знаннями за партою, вирішив здобувати їх у самої природи.
Дорогами Мандрівного філософа
Напередодні 300-річного ювілею Григорія Савича Сковороди як не скористатися нагодою побувати у місцях, пов’язаних із життям і творчістю славетного філософа?..
Деталь, що ячить болем
Чи можна передати стан людини, не кажучи нічого про те, що саме вона відчуває? Виявляється, можна. Спільна робота сценариста Степана Колесника, режисера Володимира Артеменка та оператора Олександра Вертелецького, втілена у фільмі «Солдатські вдови», – вельми переконливий приклад.
Смачна репутація України
Кажуть, найпростіший спосіб завоювати серце й розум – через шлунок. І цим нехитрим прийом людство користується не одне тисячоліття. Наприклад, Клеопатра довгі роки утримувалась на троні, зокрема й завдячуючи ситості своїх підлеглих та союзників. Та й наші предки, бувало, щедро обдаровували смачними напоями та наїдками друзів, союзників і навіть ворогів. Коли щиро, а коли і для того щоб задобрити чи притупити пильність.
«Миру з ними у нас не буде»
З Микитою познайомився у березні. Онлайн, в одному з телеграм-каналів. Микита розповідав про те, як навчається на оператора БПЛА, і я написав йому в приватні повідомлення. Хотів дізнатися більше про «безпілотники». А спілкуючись довідався і про самого Микиту.
До війни він був звичайним цивільним, хлопцем, який любить своє рідне місто, свій Харків. Але від початку повномасштабного вторгнення росії, поміняв цивільний одяг на однострій, узяв зброю і пішов захищати державу на харківському напрямку. Він і нині там, де гаряче, – боєць 93 ОМБр з позивним «Ник».
Юрій Шухевич: «Це була сатанинська система, вона мусила розвалитися»
На 90-му році життя відійшов у засвіти український дисидент, учасник Української Гельсінської групи, син Головного Командира Української повстанської армії Юрій-Богдан Шухевич. Понад три десятиліття він провів у тюрмах, таборах та на засланні.
За роки журналістської та кінематографічної практики важко достеменно згадати всіх співрозмовників і деталі численних інтерв’ю. Але є незабутні моменти, закарбовані пам’яттю назавше. Таким був епізод спомину Юрія Шухевича про останнє побачення з батьком…
Герої креативного фронту
Після початку війни світ ще гучніше почув про Україну також завдяки потужній кампанії, проведеній українською рекламною агенцією «Banda Agency» разом з офісом Президента України та Міністерством цифрової трансформації.
Творча окраса життя
Жанна Миляшкевич, професійна художниця, майстриня з Луцька, володарка найдовшої на Волині коси, зуміла не лише творити справжні мистецькі скарби, а й заохотити до творчості інших.
«Жили у справжньому пеклі»
В одну мить дім, найбезпечніше місце, перетворився на в’язницю. Коли чуєш, який жах творять загарбники, важко повірити, що це відбувається в ХХІ столітті, ще й у центрі Європи.
На прицілі – культурний спадок
Станом на жовтень в Україні зафіксовано понад 540 випадків воєнних злочинів рф проти культурної спадщини. Зокрема, проти 161-го об’єкта культурної спадщини, 23-х пам’яток національного значення, 129-ти пам’яток місцевого значення, 143-х об’єктів цінної історичної забудови та 9-ти щойно виявлених об’єктів. Про це на брифінгу «Спадщина і війна: досвід і висновки 225 днів» повідомила заступниця міністра культури та інформаційної політики Катерина Чуєва.
Не Булгаковим єдиним…
Українське незалежне інтернет-видання «TEXTY.org.ua» розробило інтерактивну мапу з місцями проживання у Києві 29-ти визначних українських письменників. До слова, тільки у шести з них є іменні музеї.
Зупинити ядерного терориста!
На найбільшій в Європі Запорізькій атомній електростанції, з 4 березня хазяйнують російські загарбники. Розміщують на промисловому майданчику станції військову техніку, боєприпаси, обстрілюють прилеглу територію. Гатять і по самій станції, цинічно звинувачують в цьому ЗСУ. Як наслідок – відключення енергоблоків.
Про літеру «і», пам’ять та перший поцілунок
Затишна кав’ярня в самому центрі столиці. Вона в мене викликає спірні почуття. В цьому приміщені колись був «Морозівський гастроном», тут дитиною я вперше виклянчив у мами жаданні чипси. Тут зненавидів, а потім полюбив оливки. Тут спогади про юність і студентство.
Врятований Дивосвіт
Головною столичною вулицею до «Українського дому» тяглася подвійна людська черга. До закінчення виставки робіт Марії Примаченко залишалося дві години. Люди терпляче ступають по пів кроку, аби, дістатися каси, оплатити квиток і нарешті побачити те, заради чого сюди прийшли.
Про маленьке село з великою історією
Того дня в Чернечий Яр, село неподалік славетної Диканьки, з’їхалися земляки ледь не з усієї Полтавщини. Зійшлася і сільська громада – від старого до малого. У цей скупий на радісні події час настрій у людей був святковий: зібрала ж неординарна подія – презентація книжки земляка Григорія Титаренка «Історія села Чернечий Яр 50-х років ХХ століття». Ще й за два дні до знаменної для чернечоярців дати – 350-річчя першої згадки про село. Документальної, в Універсалі гетьмана Івана Самойловича 29 серпня 1672 року.
В чарах кохання
«Тоді дівка пишна, як заміж вийшла». Справіку в народі нашому шанують чи не найголовніший, найбагатший на мелос і найколоритніший обряд – весілля. Символічно, що саме тепер, осінньої пори весіль, Національний заповідник «Софія Київська» відкрив виставку шлюбних традицій та обрядів «Кохайтеся, чорнобриві…» У залах галереї «Хлібна» представив експонати фондової колекції Національний музей народної архітектури та побуту України.
«На героїчних вчинках наших борців виховаються нові покоління, і вони завершать нашу справу»
У Небесному Повстанському Війську поповнення: 12 серпня 2022 року упокоїлася Дарія Гусяк (псевдо «Дарка», «Нуся») – зв’язкова головнокомандувача Української повстанської армії, генерала-хорунжого Романа Шухевича, активістка Організації українських націоналістів, політв’язень, засновниця громадської жіночої організації «Всеукраїнська Ліга Українських Жінок».
Мальована хроніка війни
Мистецтво – це також фронт. Багато наших художників, дизайнерів мобілізували свій талант задля нашої перемоги: малюють, друкують, продають листівки, а вирученими коштами підтримують ЗСУ. Серед них ілюстраторка Леся Бельдій. Чи не найпопулярніша її робота – «Щоденник Заї та Коті», про лагідну пару, котра завжди підтримує одне одного.
Чуття великої людини
З Леонідом Сорокіним, звукорежисером, легендою звукозапису, я познайомився випадково. Звісно, до того знав, що він озвучував фільми «Д’Артаньян і три мушкетери», «Карнавал», «Енеїда» та багато інших. Як і про те, що у його записах звучали в ефірах Софія Ротару, Алла Пугачова, Михаїл Боярскій, Йосип Кобзон, Ніколай Караченцев, Микола Мозговий і ще багато «зірок» естради. Те, що Сорокін скромно мешкає у Полтаві, я також знав.
З точки зору Маловіцького
У київській бібліотеці імені Володимира Винниченка Національна спілка фотохудожників України, столичний фотоклуб «9х12» представили виставку фоторобіт кінооператора Олега Маловіцького. Як зазначає сам Олег, це своєрідний підсумок-ретроспектива.
Натхненник ляльки
Які незвичайні професії можете згадати? Працівник антарктичної станції? Людина, котра перевертає пінгвінів? Дегустатор? А як щодо театру ляльок? Хто ці люди, котрі, ховаючись за кулісами, дарують усмішки? Як опанувати такий незвичний фах та чому з-поміж усіх професій хтось обирає саме цю?
Павло Мовчан. Ювілейне
На світлинах-стопкадрах з передачі парламентського телеканалу «Рада» 2008 року – епізод спілкування з Павлом МОВЧАНОМ. Скільки їх було у моєму житті? Не так уже й багато, але й не порахуєш. Напевне, найпам’ятніший для мене – знайомство. Світлин на тій зустрічі не робили. Передзим’я «перестроєчного» 1989 року. Оголосили чергові – як виявилося згодом, останні – вибори до Верховної Ради УРСР, одночасно обирали й до місцевих рад.
«Ми повернемося»
Хочемо змін і боїмося їх, очікуємо й уникаємо, але не все і не завжди залежать від наших бажань. Великі і страшні зміни приніс Україні «русскій мір». Хтось залишився без житла, хтось без роботи, хтось втратив рідну людину, а хтось і життя. У кожного українця своя історія війни.
Знеславлена, народжуюсь…
Через трем у пальцях рядки на аркуші паперу покоцані, скалічені криві й криваві… Одяг, який тоді був на мені, зашкарублий од рудих плям крові, нітиться біля смітника. Чекає, коли наважуся спалити його, як ті моторошні дні.
Григір удома…
Фасад скромного будинку № 28 на столичній вулиці Миколи Раєвського прикрасила меморіальна дошка геніальному українському новелісту Григору Тютюннику. Тут він з родиною оселився в 1967 році і мешкав до останнього свого трагічного дня 1980 року. Лише через кілька років після смерті його було удостоєно звання лауреата Національної премії імені тараса Шевченка. Так у нас буває. Зі сміливими й правдивими митцями.
Херсонці не під’яремні!
Мій Херсон, мою Таврію нині топче варвар-окупант. Пригнічення та страх примушують людей покидати домівки, йти на ризик, щоб виїхати з області, бо жодних «зелених» коридорів від початку війни не було. 18 травня окупанти з «Градів» обстріляли колону мирних людей біля села Давидів Брід… Але є ті, хто зміг вирватися, і ці сміливці та щасливці погодилися розповісти про життя в окупації та свій страшний шлях до свободи.
Нас чекають червоні доріжки
За останніх 5-6 років український кінематограф мав потужний поступ, ставав справжньою кіноіндустрією. Свідчення цього – перемоги наших фільмів на великих міжнародних кінофестивалях.
Про завдання, що стоять перед вітчизняними кінематографістами в умовах широкомасштабного рашистського вторгнення, йшлося на брифінгу виконавчої директорки Української кіноакадемії, генеральної директорки Одеського міжнародного кінофестивалю Анни Мачух.
Щоб не плакати, ми сміялися
Український стендап упевнено перетворюється на якісну індустрію із своїми «родзинками» та новаціями. Комедія – насправді спосіб не лише відпочити, розслабитися, але й відрефлексувати цілу низку подій навколо. Навіть воєнне лихоліття. Сольники у бомбосховищі, марафони «розпайки» в ютубі, меми навіть у новинах і нескінченний потік жартів у соцмережах щодня роблять свою справу : «розкручують» людей, заряджають бадьором.
Мати рідненька, сорочка біленька…
Воно на людях, а у ньому – цілий світ: історія народу, доля нації, її естетичні вподобання та культурні цінності. Індивідуальна неповторність і багатющі мистецькі традиції етносу. Це я про вбрання. Про наше народне вбрання. Археологи впізнають його ще в артефактах скіфській давнини. У деталях вбрання срібних чоловічих фігурок VІ ст. виявляють дивовижну схожість із українським народним вбранням XVІІІ-XІX століть. А Княжа епоха України явила для нас очевидними регіональні відмінності в одязі – найперше у прикрасах та орнаменті на сорочках. До кінця ХІХ століття український одяг зберігав значні регіональні відмінності, а на початку ХХ століття вони трохи асимілювались.
Українське кіно: не соромно
За незрозумілими стереотипами багато людей звикли вважати українське кіно «шлаком». Начебто в країні з достойних проєктів – хіба що сльозливі мелодрами. Та за останніх 10 років вітчизняна кіноіндустрія помітно просунулася: створено цілу галерею знакових фільмів, які не соромно і світові показати. З початком повномасштабної війни дуже багато наших громадян нарешті усвідомили свою приналежність до великої нації. Почалася «українізація знизу», з власної волі, люди придивилися до сучасного вітчизняного контенту і були приємно здивовані.
Нескореній Бучі
Кожен любить рідне місто чи село. І я люблю свою Бучу. Любити її – це як любити мамину колискову чи батькову похвалу, як поважати старшого брата чи сестру. Наша чудове місто розкинулось побіля однойменної річки, притоки Дніпра. Сади і парки огортають його з усіх боків. Красуні-квіти привітно вітають мешканців і гостей з усіх його околиць.
Буча усміхнулася дитинно…
На Київській площі міста Бучі вперше після боїв провели свято. Для бучанських дітей, які за 33 дні героїчного спротиву окупантам пережили стільки лиха, скільки зазвичай не переживає людина за увесь вік.
«Спільно і свідомо вирішили не випускати жодного треку російською, навіть після війни»
Музика у час війни не змовкла, не заніміла – зазвучала новими голосами мужніх та свідомих українців. Гурт «The Pamphlets» один з тих, чия творчість засяяла на музичному олімпі нещодавно, а їхні пісні вже встигли облетіти інтернет-світом. – Ви дебютували 2020 року композицією «Spohad». Що вас надихнуло тоді об’єднатися у гурт?
Під окупантом. Генічеськ
Як свідчить deep state map, майже вся територію Херсонської області окупував агресор. А маленьке місто Генічеськ (на карті воно майже впритул до кордону з Кримом), найпершим прийняло удар рашистів.
Між Києвом та Львовом
Змінювати місце проживання завжди складно, особливо коли втікаєш від війни. Львів став прихистком для багатьох людей з усієї України. Софії Кекух тільки-но виповнилося 19, вона народилась і виросла в Києві, однак по-справжньому подорослішала в місті Лева.
Наталія ФАЛІОН: «Україна скоро переможе, отоді дамо грандіозний концерт!»
Здається, життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Розпач, біль, сльози... Та від того тільки наростає всеохопна жага перемоги. Чимало «зірок» українського шоу-бізнесу вступили до лав тер оборони. Багато стало волонтерами, дають благодійні концерти. Змінилось і життя солістки популярного гурту «Лісапетний батальйон» Наталії Фаліон, за сумісництвом моєї бабусі.
Культурний фронт
Різноманітні «квартирники», «літературники», невеликі концерти або ж виставки маловідомих українських митців нині популяризують сучасну українську творчість не менше, ніж мистецькі заходи державного рівня.
Творити для своїх
Війна зінює світ і людей. Вона міняє матерію і дух. Мистецтво теж набуло геть нових рис. Про це добре знає художниця Поліни Каціон із села Кулябівка Київської області.
Непереможна творча сила
Невимовний біль, хвилювання, страждання, сподівання, віра. Багато людей нині втілюють свій страх, тугу, гордість і любов до України… у творчість. Така ми нація унікальна: справіку виспівуємо біль, вдаряємо лихом об землю і даємо сили закаблуками, вишиваємо узори з тривогою пополам. І набираємося життєвих сил у мальовках. А нині – в різноманітних ілюстраціях, дитячих малюнках, їдких карикатурах, у чуттєвих віршах і патріотичних піснях.
Маленьке місто з великим серцем
Рівно тиждень я прожила у гаражі власного будинку на Київщині. Тоді так прикипіла до дому, що не могла й уявити, що згодом «на нервах», у квапленні та тисняві, їхатиму кудись далеко від рідної домівки. Але тато наполіг, і 2 березня евакуаційним потягом ми прибули до Львова.
Черкаси. Життя в тилу
Українцям болить серце за долю Маріуполя, Харкова, Бучі… Не менше постраждали від рашистської напасті Сумська й Чернігівська області, населені пункти Київщини, Миколаївщина. Навіть важко уявити, які жахи зараз переживають окуповані Херсон і Таврія…
Гастрономічна рефлексія для українця
«Живемо: хліб жуємо, а іноді ще й присолюємо». Таким прислів’ям українці можуть охарактеризувати свою буденність . Втім не хлібом єдиним: уже понад 7 тисяч років наш народ творить свою унікальну кухню із багатющим ліком страв. Ще трипільці почали розробляти тонкощі кулінарії і досягли неймовірних висот: лишень хліба знали 77 рецептів! Звісно, це крапля в морі українського.
Сталева «Пташка» Маріуполя
Українки недосяжно сильні, вони доводять це щосекунди, вони щодня являють приклади героїзму, самовідданості, жертовності, нескореності. Це про них і від їхнього імені нескорена Олена Теліга зверталася до чоловіків:
Оленівка, яку знали в Лондоні
Значна частина маминого роду походить з Оленівки. Нині це невеличке село у Фастівському районі Київщини, про яке 109 років тому чули в Лондоні. Колись я проводила тут усі вихідні, шкільні канікули, а оце вже третій рік постійно тут мешкаю. Село з багатою історією, на жаль, незаслужено забутою.
При надії…
… «Коли вдосвіта 24 лютого почули сирену, я не могла повірити. Сказала чоловікові «Юро, ще трохи поспи, це навчальна». Але то кричала біда…
Таємний сенс узорів
Для українців вишиванка – не просто вбрання. Вишиванка – наша ідентичність, символ української нації, наша історія та культура. В ній зашифровано генетичний код народу.
Людина-свято
Українці ніколи не лаялися, «мат» прийшов від московитів, це ніяке не відкриття, адже так було віками. У нас також є свої гострі словечка, але вони добрі, милі. А керівник п’ятого, найпліднішого складу ВІА «Ватра» з його делікатною фразою «куртка на ваті» завжди залишався світлою постаттю серед всіх наших митців.
Я чекатиму на тебе!
Уцілілі шматки стін продовжують осипатися… Мене знову припорошило сірим бетонним пилом, але це не біда. Сьогодні я чув декілька вибухів, зовсім близько, а після цих бентежних звуків клапоть горизонту перед моїми очима запалав. Колись так горів небокрай при заході сонця, але не зараз. Я знаю, що на зміну яскраво-червоному спалаху прийдуть клуби диму, вони будуть схожими на сірих заблудлих овець, які вже ніколи не повернуться додому.
У тихому Хмельницькому…
Як і очікувалось, основний удар чергового ординського вторгнення одночасно прийшовся на північ, південь та схід України. Важко все ж таки боронити свою землю, якщо вона за обрисами нагадує коня, що скаче. Гонорового, нестримного, але від того вразливого. Тому вкотре західні області залишаються порівняно безпечними. Через це саме туди з’їжджаються з «гарячих точок» внутрішні переселенці.
Воєнний Хатіко
Скоро закінчується весна, яка так і не почалась. Я пам’ятаю сльози та квіти, вибухи та спів пташок, новини та хвилини спокою. Вже понад 80 днів з початку повномасштабної війни, а українці досі живуть у лютому. Час зупинився, здається, назавжди. Але навіть у таких обставинах є промені світла.
«Наша дума, наша пісня…»
Неймовірно мужні, талановиті, веселі, кмітливі, працьовиті та майстерні. Це про нас, українців. Дарами, зрощеними на нашій землі, віддавна дивувався і смакував світ (ще два з половиною століття тому чумацькі мажі з України возили не куди-небудь, а до самого Парижа сушені груші, вишні і сливи), наші уми приносять користь економікам десятків країн, наші юні генії здобувають лаври на світових олімпіадах, нашим артистам аплодують на всіх континентах, нашим співом милується людство.
Мадіна: «Іноді твориш, іноді вмираєш»
Цей малюнок ілюстраторки та художниці Мадіни використав офіційний сайт жіночого журналу «ELLE Україна».
Мадіна народилася в росії, живе в Україні. Які в багатьох українців, її життя розділилося на «до» та «після» – війна принесла чимало болю та розчарувань.
«Вишиванка душу пригорта…»
Напередодні Всесвітнього дня вишиванки зі студентами- журналістами Київського університету імені Бориса Грінченка зустрілася засновниця цього чудового свята Леся ВОРОНЮК – письменниця, сценаристка, громадська діячка. На цю знакову зустріч відгукнулися роздумами майбутні майстри слова.
Натхнення всюди, навіть у війні
Katimo, український бренд одягу, створив нову, символічну, весняно-літню колекцію. В умовах війни, під завивання сирен.
Волонтери в окупації
Херсон – місто окупаційного полону і незламних, нескорених жителів. Тут, у ньому моє серденько було і буде. А нині від новин про події в місті та області мимоволі навертаються сльози.
Мистецька реверберація війни
Війна змінила наше життя, наші цінності. Змусила по-іншому дивитися на речі. Перевернула світ. Все вже не буде таким, як раніше. Ми стали знаходити спокій там, де раніше його не помічали. Ми стали творити нове, незвідане, не зрозуміле іншим, але життєве для нас.
Війна триває, але й триває життя, живе творчість, квітне мистецтво.
«Мамо, я буду жити…»
Сонячний весняний день у маленькому місті на Донбасі стрясають вибухи.
Десь прямо над головою оглушливо розривається касетний снаряд. Крізь лункий дзвін у вухах долітає плач. Його не чуєш – відчуваєш тілом. Мати, тримаючи ляльку, ридає, падає навколішки, зводиться, кидається до завалу, голіруч розкидає каміння. Виключно на інстинктах мчу у двір, стаю як укопана: снаряд влучив прямо в підвал…
«Я ж не хохол якийсь, я українець»
Володимир Губа – армійський офіцер у відставці. Побував у багатьох країнах, має багато друзів закордоном. Але навіть це не спонукало його виїхати з рідної країни, коли сюди нагло ввірвався озброєний до зубів окупант.
Генеральне антисовкове прибирання
Соцмережами ширяться кадри демонтажу монументального комплексу епохи соцреалізму «Арка дружби народів» у Києві. Бронзову скульптуру двох робітників під металевою дугою, яку в народі давно назвали іронічно «коромислом», установили ще 1982 року як символ «возз’єднання України з росією».
Війна і для звірів війна
Зазвичай такої весняної пори у Київському зоопарку вельми людно і гамірно. Але нині тут неприродно тихо: порожні доріжки, зачинено павільйони, не чути співу птахів і голосу тварин… «Війна і зоопарк це несумісні речі. Ми звикли до дитячих усмішок, а не до пострілів і звуків повітряної тривоги», — розповів виданню НВ директор Київського зоопарку Кирило Трантін.
Машка Ромашка: «Зараз надихає абсолютно все»
Мистецтво не спить навіть у воєнний час. Українська молодь, творча і сучасна, знаходить свій голос, зокрема, творенням арт-проєктів. Марія Ємельянова, вона ж Машка Ромашка вчиться в одному зі столичних вишів на художнього реставратора та має намір стати ілюстратором. Як каже сама про себе, «займаюся майже всім, що стосується художнього втручання». Художня постановка, образотворче мистецтво, фотографія – поле її творчості. За спиною Маші спільний з подругою (@ochen_original) проєкт – @ochencoolevents і декілька інших, про які розповімо далі.
«Ще не вмерла…» І не вмре!
На початку квітня цього року мережею активно поширювалися законопроекти про зміни тексту Державного Гімну України. Депутати президентскої фракції «Слуга народу» пропонували переписати наш славень, бо це, мовляв, «ознаменує новий історичний етап розвитку Української держави, її народу та нації, закріпить перемогу в боротьбі за існування та захист незалежності». Утім Президент Володимир Зеленський різко остудив гарячі голови «слуг» – заявив, що його підпису ніколи не буде під таким законопроєктом.
Крізь румовища по харчі…
Страх та невідомість. Те, що найперше відчуваю й досі, коли вибираюся кудись далі підвалу сусіднього будинку. Довго не наважувалася просто поїхати разом з батьками до магазину по продукти. Якась липка сила сковувала волю, наливала свинцем ноги-руки. Я знала: мушу сама себе здолати, перебороти свій ляк.
Відтепер ми нерозлучні
У перший тиждень війни мої батьки не змогли виїхати з Ірпеня. Відправили братів з дружинами та дітьми на Захід, а самі лишилися з літніми родичами у місті, у своєму домі. Так-бо вирішили – попри всі мої сльози та благання…
Червоноградці допомагають
У Червоноградському районі Львівщини перебуває 17 тис. переселенців. Це статистика лише офіційно зареєстрованих. Нині в райцентрі менше 10% вакантних місць. Як Червоноград дає раду потужним міграційними потокам, збуреним війною, розповіла керівниця міського гуманітарного штабу волонтерка Анастасія БЕЗПАЛЬКО.
Настя
Розповім про Настю, мою далеку родичку і матір трьох дівчаток-підлітків. Їй 34 і вона з багатостраждального, але нескореного Чернігова.
На світанку 24 лютого 2022 року її розбудили сильні вибухи та несамовите виття сирен.
По кривавій по дорозі…
З майже окупованого Макарова ми втекли 6 березня. Того дня гатили найбільше: в лікарню постійно везли поранених і мертвих. Я бачила майже всіх, бо ми часто вибиралися з підвалу на перший поверх, аби хоч трохи погрітися.
Дім серед пекла
Мама підхопилася рано – біля дому знову стріляли. Сусідні будинки майже стерто з лиця землі, а наш стоїть. Лише снаряд пройшов по дотичній і знищив дах.
Назад у Чорнобаївку
Війна і в соцмережах війна: підступні фейки, інформаційні канонади ботоферм, димові завіси «новин». І навала вірусних мемів.
Варя-рятівниця
Цій дівчинці 7 років і мешкає вона у місті Кропивницькому. Одного важкого дня, коли Україну вже шматували вибухами російські бомби і ракети, а нашими дорогами сунули механізовані армади окупантів, Варя стала іншою. Без вагань відмовила своїй заповітній дитячій мрії про новий айфон і наважилася на дорослий, без перебільшення героїчний учинок: віддала увесь свій скарб, усі гроші, які довго призбирувала на омріяне, щоб придбали бронежилет для воїна.
Старе – не віджиле
Ще недавно, у лютому наші медіа поширювали розповіді про столичних «чарівників». Про майстрів-реставраторів, які народжують творчу ідею, втілюють її в матеріальні взірці – відновлюючи старовинні київські будівлі. І тим славним прикладом заохочують й інші міста братися за реінкарнацію матеріальних об’єктів своєї архітектурної давнини. Часто-густо запозичуючи ідеї київських першовідкривачів.
Всенародний Голуб
З 2012 року я став збирати матеріали для книжки «Планетарний голос Андрія Кикотя». Був уражений, що за 40 років після смерті славетного співака його практично забули. Лише іноді, мабуть, раз на рік, радіо «Культура» з Хрещатика, 26, транслювало спів унікального баса. Тому будь-яка інформація про славетного співака, та ще й від живих свідків, для мене була на вагу золота. Можна уявити мою радість, коли Тарас Духнич, ліричний тенор, порадив мені звернутися до народного артиста України Василя Голуба, племінника Андрія Кикотя і провідного артиста Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя.
«Зірки» тримають стрій
В час Вітчизняної проти російських варварів ніхто з українців не залишається осторонь. Увесь народ мимоволі поділився на бойові підрозділи: Збройні Сили, Тероборона, кібервійська, волонтери, лікарі, спортивний, журналістський та мистецький батальйони…
Вцілій!.. Уцілійте!..
ЗУПИНЯЮСЬ БІЛЯ КОЖНОГО БУДИНКУ, КЛАДУ ХРЕСТ І МОЛЮ: УЦІЛІЙ, УЦІЛІЙ, БЛАГАЮ! І ЗБЕРЕЖИ В СОБІ КОЖНОГО КИЯНИНА…
Сила мистецтва і віри
В малій галереї столичного «Мистецького арсеналу» виставлено фотороботи Тараса Бичка, львівського фотомайстра, відомого найперше у жанрі документальної та вуличної світлини. Тарас Бичок – учасник міжнародного стріт колективу «Little Box Collective» та співзасновник групи «Українська вулична фотографія», амбасадор бренду «Fujifilm» в Україні та переможець численних фотоконкурсів.
Льодова арена біля синього моря
Льодову арену у Маріуполі на Донеччині, відкриту нещодавно, назвали «Mariupol Ice Center». Чи не найпопулярніша вона серед міської молоді: тут секції дитячого та аматорського хокею, фігурного катання, а ще – база професійного хокейного клубу «Маріуполь».
«Було колись…». Вертається?
Історія циклічна. Овіяна міцним духом пороху, напита кров‘ю запеклих битв, гучно звеличена дзвонами перемог. І пошрамована підступними паліями, натхненними вічним людським пороком – хоробливою жагою владарювати. Нездатна у масі людина осягнути єством істинне значення того спокусливого плоду, який добува гетьманська булава.
Хто в «князья», а хто в «подножки»
В поезії «Моя родословная» Алєксандр Пушкін з погордою і зневагою пише, що його предок «не пел с придворними дьячками, в князья не прыгал из хохлов», а далі: «Я, слава богу, мещанин». Схоже, Алєксандр Сєргєєвіч удавав чи то скромного, чи соромливого, бо ж йому самому, «потомкові арапа Пєтра Вєлікого», вдалося стрибнути в князі першого поета Росії і навіть «сонця російської поезії», за висловом редактора і видавця Андрєя Краєвского. І хтось уже тоді міг би запитати «сонце»: то чому ж українець не здатен стати князем, а ефіоп легко доскочив до звання генерал-аншефа, як його предок Абрам Ганнібал?
Українська естрада, за яку не соромно
Сімдесяті. Значуще десятиліття в літописі світової культури. Чого варта тогочасна західна популярна музика, що стала класикою. Її естетика і нині на часі. Слухати там точно є що, адже це часи яскравого присмерку епохи хіпі, буйного розквіту хардроку, фанку і диско, рання зоря електронної музики.
Віктор Гурняк. Фотомайстер і воїн
«До сліз… Мені більше за все хочеться вірити, що ми запам’ятаємо подвиг усіх тих, хто віддав своє життя за Україну. Я хлопців з Донбасу знав кілька днів, цих і багатьох інших, і їх смерть – наче смерть близького друга. Мабуть, це важко зрозуміти, але неможливо забути. Вони, без сумніву, герої, як і всі інші, які ще живі. Перед очима – їхні усмішки, їхні жарти. Боляче, але не можна зупинятися. Запитай себе: а що ти зробив для перемоги? Ворог не тільки зовнішній, але і внутрішній. Вбий його в собі – і це буде помста за їхню смерть.
Спочивайте з миром, друзі…»
Кінозлам злого мовчання
– Навіть якщо я назву тобі винних, ти їх все одно не покараєш.
– Чому?
– Тому що винна в усьому держава…
(З розмови підозрюваного зі слідчим у серіалі «Зломовчання»).
Битий шлях до музею
Передріздвяний день лоскітним морозцем укрив київські мури, що коренастими баштами заглибилися у пагорби над Дніпром. Нашорошені вершники сумлінно пазили сиву далечінь строкатого Подолу, поволі стишуючи крок. Звіддаля наростало покотьолом – гула змерзла на груду земля. Комонний тупіт і важке торохкотіння підступали волинським шляхом до околиць і розтікалися вулицями Києва.
Полювання на енциклопедиста
Постанову про заведення справи-формуляра датовано квітнем 1946 року. Справу завело 1 (розвідувальне) управління МДБ УРСР, яке отримало інформацію, що в Австрії, у м. Інсбруку, в туберкульозному санаторії лікується активний оунівський діяч Жуковський Аркадій Іларіонович, 1922 року народження, уродженець м. Чернівців, українець. У 1940 році із Чернівців виїхав до Німеччини в м. Бреслау (нині – м. Вроцлав, Республіка Польща), де був одним із керівників міського проводу ОУН. Мешкаючи в Бреслау, зазначається далі в постанові, підтримував під час війни зв’язок з Центральним Проводом ОУН і з Проводом ОУН у Галичині й Румунії, проводив активну оунівську роботу. Відтак надано й оперативне забарвлення справі – «українські націоналісти».
«Ой радуйся, земле!..»
Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся!
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
З першими звуками цієї колядки моя душа завмирає…
Дорогами предків. З роменської старовини
«… О Вітчизно моя! Крапочко маленька на земному обширі, Ти завжди зі мною, – вічна, нев’януча у своїй красі, однаково мила. <… > Мені навіть очей не треба закривати, щоб уявити Тебе. Я дихаю пахощами Твоїх лісів і полів, чую рокіт Твоїх вод, відчуваю їх свіжість…»
– Марко Вовчок
«Нам треба було все своє життя якнайкраще віддати Україні»
5 грудня 2021 р. у Львові на 102-му році спочила ветеран повстанського руху, нескорена Ольга Ільків (псевдо «Роксоляна», «О. Звіробій»). Нині вперше публікуємо фрагмент її інтерв’ю, записаного півтора десятиліття тому.
Яковенкова бандура ще співатиме
Спілкувалися телефоном з народним артистом України кобзарем Тарасом Компаніченком про бандуру харківського бандуриста Павла Павловича Компанійця. Її мав намір передати панові Тарасу мій добрий приятель народний артист України Василь Голуб. А я у них був наче за посередника, бо знайомий з обома.
Дива Зимової країни
Столичний ВДНГ зустрів нас міріадами різнокольорових вогників та різдвяною гостинністю. Ми поринути в атмосферу свята, розчинились у теплі натовпу, хоча морозець лоскотав нам щічки.
Маестро Кошиць оселився на київському узвозі. У двох будинках
Цій історії – 23 роки. Тоді свідома громадськість запропонувала відкрити меморіальну дошку легендарному українському хоровому диригентові і композиторові Олександрові Кошицю. На фасаді будинку №13, що на Андріївському узвозі Києва. Ініціативну групу очолював поет Іван Драч. Утім ідея ця одразу ж наштовхнулися на сильний і злагоджений спротив: український митець дуже муляв очі прибічникам «русского Кієва».
Невтраченими шляхами
Навчений як багаторічний читач усілякими літературознавчими монографіями, трактатами, дослідженнями, навіть літературними портретами і нарисами, засідав за читання нової книжки професора Василя Яременка з певною осторогою. Побоювався, на жаль, звичного для нашого часу відчуття ніяковості, навіть досади, коли читаєш натовчені у томи і томики літературні опуси людей, дружбою-приятельством з якими дорожиш. А до Василя Васильовича Яременка маю особливий респект. Знаю його дуже багато років, ще з часів мого абітурієнства, коли він з височин приймальної комісії оцінював мою незуграбну «творчу» писанину, що мала стати перепусткою на факультет журналістики столичного Шевченкового університету, – і по суті цю перепустку мені милостиво видав. Та й потім, коли слухав його незабутні лекції з історії української журналістики, і ще перегодом, під завісу мого спудейства, коли 1980 року він взяв мене у свою групу студентів-стажистів за кордон, до Чехословаччини. А там, у купе потяга до словацького містечка Банська Бистриця, розповідав нам, ошелешеним новизною й моторошністю фактів, про літературу «Розстріляного Відродження»… І затим приводив до тями веселими бувальщинами та політичними анекдотами, які тоді, в «странє развітого соціалізма» і «побєдівшей дємократії», розповідали лише своїм, на рідній кухні, та й то пошепки.
«За київським часом»
Тридцять років Референдуму.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила «Акт проголошення незалежності України». І постановила провести 1 грудня 1991 року Всеукраїнський референдум на підтвердження цього документу, а також вибори президента України. Перший і останній Президент СРСР Михайло Горбачов розумів, що без України СРСР перестане існувати. Так само як і нинішній московський герой футбольних кричалок і агресор розуміє, що без України його потуги відновити імперію марні. Горбачов намагався всілякими засобами на кшталт різних економічних союзів зберегти велику комуністичну країну.
Австрійський принц із серцем українця
Австрійський ерцгерцог Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен, відомий як Василь Вишиваний, зіграв помітну роль в українському національно-визвольному русі. Розсекречені документи із архіву Служби зовнішньої розвідки України, досі невідомі широкому загалу, дають змогу уточнити й доповнити наявні відомості про нього як військового діяча, політика, дипломата і, певною мірою, як розвідника.
Володимир Даниленко з «молодогвардійцями-навпаки»
У модерному видавничому центрі «Академія» протягом двох останніх років з’явилися два нових романи Володимира Даниленка – «Ніч із профілем жінки» та «Маски Діани Стогоднюк». Книжки, як і добре віскі, вартують нині грошей, тому за однією флящиною я так і не дійшов до крамниці, зате маю Даниленка…
«Маски» чекають своєї черги. А ось «Ніч» завбачливо взяв до дорожньої валізи, і роман став яскравим доповненням до кількаденної подорожі в напрямку Карпат.
Граймо в українську мітологію!
В Україні для популяризації української мітології створили настільну гру для школярів «Чарівний світ. Джерело сили».
Цимбаліст, Богом цілований
Цьогорічна подорож до Карпат видалася навдивовижу вдалою. Погода сприяла нашим походам у гори. Ми купалися у Прутці, збирали гриби, лісову малину і чорницю, навіть вудили форель. Та одною звісткою Карпати мене вкрай засмутили. У березні цього року не стало знаменитого цимбаліста з міста Яремче, мого давнього знайомого Штефана Бойчука.
Театр у смартфоні
Уявіть: площина екрана вашого смартфона, планшета, ноутбука та простір сцени більше не відділені одне від одного. Актор прямо на ваших очах стає то пласким, то об’ємним і може вільно пересуватися між екранною та сценічною реальностями.
Синевирськими нетрями
Нарешті збулося! Позаду колотнеча зборів, вокзальна метушня, неспокійна ніч у потязі, що цурпелився геть подалі від проковіднілої столиці. Довкола осіння дзвінка тиша, до якої м’яким фоном додається легкий шепіт далекого потічка. У п’янкому простиглому чистому повітрі ледь вловлюються терпкі пахощі грибів, відпалої хвої, пожухлого листя. Добридень, урочище Остріки, вітаю тебе, край Синього Вира!
День народження Лицарів
72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців – військове формування механізованих військ ЗСУ з осідком у Білій Церкві на Київщині. Саме тут, у місті, де й народилась бригада, наприкінці жовтня святкували День народження бригади. З вітальним словом виступив міський голова, вручив нагороди військовослужбовцям, ветеранам. Але найсердечнішими були вітання своїх захисників звичайними людьми.
«Натхнення – це для дилетантів», або Viva OLE!
Того вечора у столичному середмісті, на вулиці Ярославській було велелюдно. Автівкам бракувало місця, аби припаркуватися – у «Dymchuk gallery» відкривали виставку «OLE!» та презентували книжку «Прогулянки забороненими садами Йомасали Хухіса з живописцем і майстром кунг-фу» художника, прозаїка та драматурга Леся Подерев’янського.
У садибі «чудесного лікаря»
… Одного разу йому на операцію принесли окремо голову і тіло солдата. Такою була віра в професіоналізм «чудесного доктора»… Йдеться про Миколу Пирогова – унікального лікаря, геніального хірурга, педагога, власне, про людину, яка зробила величезний вклад у розвиток медицини.
Професор Стойко. Заповідання
Якщо будете у верхів’ях Ужанської долини, обов’язково завітайте до села Стужиця. Тут, на Закарпатській Лемківщині, ростуть два знаменитих дерева – Дідо-дуб і Дуб Чемпіон. Віком 1300 і 1200 років, вони вважаються найстаршими в Україні.
З глибин і до вершин
Його не згадує жодна радянська енциклопедія. А він, Юліан Медведський, був визначним українським геологом, петрографом, професором, академіком і кількаразовим очільником Львівської політехніки.
«Чому я живий». Напередодні
У столичному «Довженко-центрі» за партнерства Українського інституту національної пам’яті відбувся допрем’єрний показ фільму Віллена Новака «Чому я живий». Стрічку знято за автобіографічним оповіданням «Тепер я турок, не козак…» Євгена Митька, який дитиною мешкав в окупованому нацистами Маріуполі.
Фестини крафтового сиру
У ці дні столична ВДНГ набралася не лише п’янких ароматів осіннього лісу, а того вишуканого солодкого і терпкого гастрономічного паху, який вабить тонких гурманів. Сировари з усієї країни знову зібралися у Києві, щоб позмагатися за звання найкращого – на вже Четвертому фестивалі крафтових сирів. Традиційно це масштабне свято організувала ГО «Гільдія ремісничих сироварів».
Іван Миколайчук зі снопами вітру
Людина живе, поки її пам’ятають… І наживо, і на тому березі Вічної Ріки Часу, де пам’ять закарбовано у світлинах, полотнах і пластичному мистецтві, у фільмах і виставах, у поезії, прозі, у співах і музиці…
«Погані дороги» ведуть до «Оскара»
Український Оскарівський комітет обрав вітчизняну кінострічку, що представлятиме Україну на 94-тій премії «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук, у категорії «повнометражний фільм». Претенденткою на світову відзнаку стала кінодрама «Погані дороги» режисери і сценаристки Наталки Ворожбит, відомої за сценарієм серіалу «Спіймати Кайдаша». Про це комітет повідомляє на сторінці у фейсбуці.
«Ти знов мені вернуло дальні дні,.. Осіннє свято!»
Відзначили 30-річчя Музею-садиби родини Рильських, що в Романівці Житомирської області. Тепло, по-сімейному щиро й зворушливо пройшло це свято на землі, яку сходив Максим «малими, босими ногами».
Плавай, плавай, «Шабелино»!..
Народження – завжди непростий і болісний процес. Так народжувався і Перший всеукраїнський фестиваль історичної пісні та поезії «Шабелина» – від заснування «Козацької слободи «Раковець»), до самого фестивального дійства, мистецьки насиченого та багатогранного. На врочистостях поважні гості з Львівської облдержадміністрації, обласної ради, місцеве керівництво тішилися, передовсім, народженням… нової дороги до села Воля Якубова. Її по праву можна назвати фестивальною, бо з’явилася за три дні до його старту. Через 30 років після останнього ремонту. І заслуга влади в цьому незаперечна. Тим паче, що вона, влада, пообіцяла наступного року другу чергу асфальтового покриття, по всьому селу.
Благословення іменем Григора
Літературні конкурси, як відомо, стимулюють письменника. Сам факт перемоги багатьох окриляє і вселяє надію: пишеш недаремно. А коли твій переможний рукопис ще й виходить омріяною книжкою!..
«А Сталіна я не виню…»
Ольга Гнатівна Улещенко (у дівоцтві Бруєнко). Її в історії села Погреби, уже надрукованій, немає. Немає та й вже. А тамчасом вона була. Тут жила своє життя, тут її могила.
Якось я заїхав до Ольги Гнатівни, щоб козиного молока для онучат купити. А вийшло щось схоже на імпровізоване інтерв’ю.
Було це 24 квітня 2010 року.
Змагались етноблогери
У столичному Музеї Майдану врочисто нагородили переможців конкурсу етноблогерів імені Олександра Капіноса, Героя України.
Творець Педагогічної республіки
Наприкінці 1966 року на екрани вийшов фільм Геннадія Полоки «Республіка ШКІД» – екранізація однойменної повісті Григорія Бєлих і Леоніда Пантелеєва. Й одразу стала культовою для мільйонів дітлахів мого покоління. Затамувавши дихання, ми дивилася як на екрані починали нове життя наші ровесники, колишні безпритульні. У школі-комуні імені Достоєвського (ШКІД), під орудою педагога Вікніксора (Віктора Миколайовича Сорокіна).
Коли достигає угорка
Ще довго після закінчення школи саме наближення 1 вересня та перші осінні дні будили в мені солодку щемну хвилю спогадів, тихого жалю, вдячности (кому? за що?) й геть зовсім безпідставних надій. Осінь – це взагалі для мене так і не збагнене до кінця диво, коли стрічаються й два чи три місяці ведуть круто заворожений чи то танець, чи двобій два непримиренні партнери – Життя й Смерть. Недарма наші прабатьки саме у вересні, в дні осіннього рівнодення шанували Світовида, бога рівноваги, осмислення й примирення непримиренних Сил.
З обгорілим «Кобзарем» на руках…
Родинно-біографічна, автобіографічна документалістика все потужніше входить у наше життя, стає його частиною. Заборони, цензура дозована інформація при СРСР так в’їлися нам у печінки, що нині багато з нас залюбки стають «розвідниками», створюючи на основі віднайдених цікавих фактів, історій, сюжетів прецікаві документальні полотна. До речі, саме цей жанр (опис очевидців, передавачів) у всі часи слугував історикам найвірнішою «поживою» при формулюванні наукових історичних суджень.
Я теж вирішив долучитися до оновлення-уточнення рідної історії, доповнивши її оповіддю про свій рід. Звісно, подаю лишень фрагменти, записів набагато більше, й колись, сподіваюся, вони визріють до біографічної книжки, яка «оживить» у пам’яті портрети моїх неймовірних предків на тлі минулої доби.
«Дозволяємо собі те, чого інші не зможуть»
Постановку Олексія Доричевського «Гей парад» вперше столичний «Дикий театр» показав три роки тому. Тоді її прийняли добре: київський арт-експерт Євгеній Карась написав, що у виставі «шикарний сценарій і гра акторів, і… геніальна сценографія». Відтоді вистава «про стереотипи» прописалася в репертуарі театру, створеного у 2016 році Ярославою Кравченко. У центрі історії – звичайна сім’я, якій пропонують субсидію від Євросоюзу. Для цього члени родини повинні три тижні прожити із представником ЛГБТ.
Григорій Кохан. 90 літ несамотності
Він покинув знімати у 67 років (фільм «Тупик» виявився останнім). Цьому, як не дивно, «посприяло» призначення сина, Тимофія Кохана, заступником міністра культури; хочете вірте, а хочете ні, але той відразу сказав батькові, що фінансуватися державою його стрічки не будуть.
У добрий час, «GrinBo»!
Таку назву перебрало фотооб’єднання, створене в Інституті журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. За словами його засновника та координатора Романа Ратушного, старшого викладача кафедри журналістики та нових медіа, тут, у «GrinBo» студенти освоюватимуть практичні премудрості журналістики та фотомистецтва. На семінарах, де обговорюватимуть усі події, що ілюструють історію фотомистецтва й сучасні його тенденції та школи, відвідуючи фотовиставки, реалізуючи свої творчі можливості у різноманітних фотозйомках. І, безумовно, беручи участь своїми набутками у республіканських та міжнародних фотоконкурсах.
Творчий полудень Тамари Хрущ
Нову збірку поезій «На семи вітрах» журналістки Тамари Хрущ презентували у Національному музеї літератури. У залі, де одночасно експонувалася виставка ікон і картин Мирослави Збожної. Гарна виставка, чудова розмова про поетичне слово пані Тамари з незабутньою, затишною, справді в чомусь божественною атмосферою, створеною ликами, котрі начебто відсторонено, але спостерігали зі стін за дійством у залі.
Три таїни Івана Миколайчука
«15 червня 1941 року народився Іван Миколайчук — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії, – йдеться у Вікіпедії. – Зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв та має дві режисерські роботи. В УРСР носив тавро «неблагонадійного».
На Буковині, зокрема, у Чернівцях та рідному селі Миколайчука Чортория, відбудуться вшанування 80-ліття знаменитого актора. Презентуватимуть і нову книжку Мирослава Лазарука «Чорторийські марева-видіння» (Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2019р.).
Білокур. Притча про незнищенність
У день 60-х роковин пам’яті Kaтeрини Білокур сталося сонячне затемнення. Сонце побуло ущербним, і згадалися слова Катерини Василівни: «…Все життя відчуваю ущербність своєї долі». Зі 120-ти її років половину строку її нема на Землі. Отака рівновага. Але дивовижна потужність Катерини Білокур тільки зростає, про що свідчить і довжелезна черга на її виставку у Мистецькому Арсеналі, і яскраві альбоми, що виходять один за одним… Нові генерації вбирають її в історії свого життя.
Бердянськ чекає онова
Міський голова Бердянська Валерій Баранов анонсував появу на Азовському узбережжі п’ятизіркових готелів із казино. Про це очільник курортного міста заявив на пресконференції, організованій Туристичним прес-клубом України і присвяченій новому курортному сезону.
Каньйони і озера з «вареною» рибою
Трапилась нагода відвідати Побужжя, Миколаївщину. Мигія, Радонове озеро, каньон у Южноукраїнську тепер моя любов назавжди. Окрім прекрасних туристичних маршрутів скелями, каньонами, є ще й суперовий впорядкований пляж. Та й саме місто атомників зовні охайне і чисте.
ВИШИВАНЕ СВЯТО З ІСТОРИЧНИМ АКЦЕНТОМ
Українці люблять святкувати! З-поміж багатьох календарних свят, професійних, релігійних, світських, все ж не так багато набереться душевних. А саме душевні свята, підтримані й окрилені народом, надзвичайно характерні, автентичні, неповторні… Таке, як Всесвітній День вишиванки. Він відзначається кожного третього травневого четверга. Нинішнього року цей день випав на 20 травня.
Про криницю і не тільки…
За давньою традицією між областями України при автошляхах є своєрідні місця відпочинку. Кожен їх облаштовує по-своєму. На трасі Суми – Київ (межа між Сумською та Полтавською областями) традиція «зустрічати на межі» високих гостей із Києва перейшла ще від Союзу. Стрічали різних секретарів, міністрів, артистів… Тут тобі й коровай «із кущів вибіжить» й чарчина «викотиться». На пару з бутербродом… Одним словом: «Сумщина вітає!»
Після гробків…
У рідному селі буваємо переважно раз на рік – на понеділкові гробки або могилки, через тиждень після Паски. Часом село кличе на ювілеї і весілля, але ці візити завжди коротші. А гробки – може, і не найщасливіший привід навідатись на рідний ґрунт, але саме в ці дні можна побачитись із багатьма однокласниками, сусідами, дальшими родичами і просто знайомими, які ніби й упізнають тебе, а ніби й ні, здебільшого дивуючись: «Яка ти гарна і геть не змінилася…»
Історія однієї світлини
Переглядав архівні фото мандрів Україною і пригадався травень 2012 року. Від Святогірська долиною Сіверського Дінця прямуємо велосипедами до Харкова. Надвечір, вже на кордоні Харківської і Донецької областей здибаємося зі стрічною велокавалькадою.
«Стометрова Киянка»
40 років тому, 9 травня 1981-го, в Києві з величезною помпою відкрили монумент «Батьківщина-Мати». Тогочасна назва: Меморіальний комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років».
ПАСКА МОГО ДИТИНСТВА
От не пам’ятаю якого саме дня баба та мати пекли паски – здається, все ж у суботу. Але це й не важливо. Значніший сам процес – коли в хаті прибрано, рушники випрано, рубелем викачано і карточки на стінах ними прикрашено, коли піч натоплена і чекає дійства, коли баба Лисаветка вже вимісила тісто так довго коло нього товчучись, що мене, малого, нетерплячка брала – ну, скіки мона?! (а я ж любив сире солодке тісто, хоча баба й бурчала, що в животі кишки завернуться), коли сонце світить уже геть веселіше, ніж марудилося протягом Великого Посту, коли ще білі і ще зовсім не паски, але вже вкладені у металеві форми і вже підійшли в них, коли мати накрутила хрестів з тіста із роздвоєними їх кінцями і помазала пір’їною верхИ жовтком , коли баба якимось своїм сьомим відчуттям вирішувала: «Пора сажать!».
Життя – суцільне кіно. Бо він – кінооператор
Завжди заворожують розповіді майстрів, коли вони розкривають секрети творчості. Юрій Гармаш – один із найкращих українських кінооператорів, заслужений діяч мистецтв України, академік Української кіноакадемії, член Національної спілки кінематографістів України та Європейської Асоціації кінооператорів (I.M.A.G.O.) , володар «Золотої Дзиґи» Української кіноакадемії.
Блешня, «утоплена» у безвість
Села помирають, як і люди, але довшою, мученицькою смертю. До села з рибальською назвою Блешня, що в Семенівському районі на Чернігівщині, ми навідувались дев’ять років тому. А нині місцеві газети повідомили сумну новину: в Блешні не стало останнього мешканця…
ЧОРНОБИЛЬ: ПЕРШЕ «ПОБАЧЕННЯ»
Про аварію на ЧАЕС писано-переписано! Зазвичай, згадуємо її, цю трагічну сторінку, – 26 квітня, як і тепер. Житейська історія, яку розповім, не зовсім вписується в загальну канву спогадів. Але, як кажуть, слів із пісні не викинеш. Було й таке…
Як тебе полюбити, Києве мій?
Скоро каштани розпустять свої зелені віяла, і в нашій рідній столиці трішки повеселішає. Щоправда веселощів назагал стає дедалі менше, як і каштанів. Не перестають вони буйно цвісти хіба що в легендарній пісні по Київ. Каштани, мов ті аборигени, з трудом втримують натиск пришельців. Бо як інакше назвати вакханалію із безсистемною забудовою міста?
Стратег сталого розвитку
З професором Федором Гамором знаємося майже три десятиліття. Пригадалася наше знайомство у Рахові в першій половині дев’яностих. На той час Федір Дмитрович вже сім років очолював Карпатський заповідник, котрий незадовго до нашої зустрічі набув статусу біосферного.
Версти і милі Якима Христича
Історію творять люди. Але багатьох із них, віднесених ідеологічними вітрами у непам’ять, ми наново відкриваємо для сучасників. Серед того сонму насильно забутих – Яким Гнатович Христич, один із героїв українських визвольних змагань 1917 – 1921 рр. Його нині вдячно згадуємо разом із славетним військовими діячами УНР міністром морських справ М. Білінським, контрадміралом М. Остроградським-Апостолом, інженером О. Коваленком… Як творців Українського Чорноморського військового флоту.
Карпатська Україна: чин і уроки
- Серед обширу нашої «бромозалежної» історії це яскравий і швидкоплинний момент: проголошення Карпатської України. Паралелі із сьогоденням геть нерадісні, зате повчальні. Днями у пресцентрі Українського кризового медіацентру презентували книжку Олександра Пагірі «Карпатська Україна в документах Другої Чехо-Словацької Республіки».
ї у серії «Україна. Європа 1921-1939» випустило видавництво Українського Католицького Університету.
Сива далечінь Анатолія Мокренка
Побувавши на всіх материках, відвідавши на гастролях сотні країн, народний артист України та СРСР Анатолій Юрійович Мокренко до свого останнього дня залишався селянським сином. Вірним. Щирим. Земним. Оце сільське коріння зблизило й нас. Якось на початку 2000-х, подарувавши йому свою книжку повістей та оповідань про українське село, «Самар», отримав у відповідь таку емоційно-довірливу хвилю! Відтоді почалася наша запізніла дружба.
Лицар. Воїн. Самовидець
Напередодні вечора пам’яті Леся Танюка, в ніч з 14 на 15 жовтня, він мені приснився і сказав на прощання кілька речень, фактично, на мою підтримку. Не пригадую, чи снився він раніше, бо за останні 12 років відійшло стільки близьких і дорогих мені людей, починаючи від тата, що ні душа, ні пам’ять не втримує/не витримує. Не знаю, чому саме тепер. Може, думки про той пам’ятний вечір. Може, поїздка на Байкове за два дні до цього на могилу Віталія Шевченка, який помер у вересні. А його свіжа могила – метрів через 50-60 по діагоналі навпроти могили «воїна честі» і «лицаря культури». Так написано на козацькому хресті над могилою Леся Танюка…
«Одно і те саме!»
Виповнюється 140 років від дня народження знаного галицького письменника Володимира Бирчака (1881-1952). Михайло Коцюбинський товаришував та листувався з ним. У фондах нашого музею збереглося 13 листів Володимира Бирчака до М.Коцюбинського. Листів М.Коцюбинського до В.Бирчака, на жаль, не знайдено.
Величко, Шевченко і Жукова Балка
«За байраком байрак, А там степ та могила». Хіба скажеш ще краще про Жукове, що на західному краю землеволодіння села Чернечий Яр? У цих кількох рядках Тараса Шевченка оживають у моїх очах і Жуковий Байрак, і Сербине Поле, і сама Могила… Чи не торкаємося цим невідомої сторінки біографії Кобзаря? А може то геніальна його уява так чітко змалювала місце, згадане у літописі Самійла Величка?
«…Немає загадки таланту»
У Всесвітній день письменника, 3 березня, відбулося перше засідання журі П’ятого всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника. Члени журі – Микола Жулинський (голова), Віталій Скоцик Леся Мудрак, Євген Нищук, Анатолій Гнатюк, Іван Степурін, Олена Кононенко, Оксана Старак-Повякель, Микола Гриценко, Олег Сербін, Дмитро Чистяк – обговорили особливості цьогорічного конкурсу, адже 5 грудня 2021 року його патрону Григорові Тютюннику – 90!
Леся: руйнація «хворобливого»
До Лесі Українки давно, ще за її життя, приклеїли кліше «хворобливої жінки», яка потребує співчуття й жалю. А вона показала приклад вольової, інтелектуальної, сміливої жінки, феміністки, яка знала силу справжнього кохання.
Одне світле кохання між двох темних імперій
Додому їхали мовчки. Немов заціпенілі. Іноді слова зайві. Надто коли живеш з людиною понад 35 років (зі студентством – усі 40), і вже відчуваєш, про що вона думає, чим дихає, чим радіє чи страждає, хоч зовні й не виказує емоцій. Сьогодні він радіє. Неймовірно. І страждає також. Я точно знаю. Все в єдиному вирі: любов і муки, радість і гордість, біль, переживання, співпереживання…
ІСТОРІЯ ОДНОГО АВТОГРАФА
До 150-річчя від Дня народження Лесі Українки
Обираючи у 1983 році тему для своєї дипломної роботи з телеспеціалізації (факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка), зупинився на образі Лесі Українки. Хотілося щось нове відкрити в біографії легендарної письменниці. І я тоді занурився в її листування з Ольгою Кобилянською. Так вийшов на тему «Леся Українка на Буковині», зазначивши програму в циклі «Літературна карта України» тодішнього Республіканського телебачення. Про деталі підготовки та зйомок цієї амбітної студентської роботи на Чернівецькій студії телебачення, при нагоді, колись розповім окремо.
Вікентію від Ольги
21 лютого – день народження Вікентія Хвойки
Нещодавно з письменником Василем Трубаєм, директором Музею Вікентія Хвойки, що у селі Халеп’я при Києві, заїхали на столичну Троєщину, до Ольги Суровикіної-Чебан. Ця талановита жінка забажала передати музеєві частину своїх творів народного мистецтва, трипільської тематики.
Дві постаті крізь хуртовину
Неперебутність, незникомість класичної літератури, її коштовні блиск і мерехтіння, її багатство відтінків у тому, що вона зачіпає своїм крилом наше буденне життя, озивається несподіваними аналогіями, спогадами, подіями, людьми… В Україну повернулись хуртовини, що вже почали забуватися останніми роками. Неймовірне поєднання: віхола за вікном і утла книжечка в руках із пожовклими сторінками, до яких повертаюсь і перечитую всоте – серія «Романи й повісті» №2, 1982 р., видавництво «Дніпро», Ліна Костенко «Маруся Чурай»…
Визвольна війна сотника Байди
Як я, браття, враз сконаю,
Занесіть мня, де я знаю,
Занесіть мня на Вкраїну,
Де-м родився, най там згину.
(Стрілецька пісня на слова Ю. Федьковича)
Торік навесні у селі Березова Лука Гадяцького району Полтавщини на фасаді місцевої школи відновили зруйновану меморіальну дошку землякові Миколі Савченку, упівцю, славетному сотникові Байді. Дошку, яку відкрили ще 2016 року, потрощили вандали… Тому цього разу, щоб убезпечитися од чергової наруги, облаштували неподалік відеокамеру…
Хто ж був той великий Українець, воїн і патріот, пам’ять, про якого і після смерті не дає спокою ворогам вільної і незалежної України?
Зодчий
У грудні минуло 150 років від дня народження Тита Гардасевича, відомого полтавського архітектора, засновника наукової школи архітектурного проєктування Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва (нині – Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»).
Надія Суровцова. Життя і вічність
Відбуваючи покарання в Мордовських таборах, куди нас запроторила «родіна» для «ісправлєнія», і перебуваючи там разом із Василем Стусом, ми отримували «по ланцюжку» його ж рукописні вірші, переписували їх своєю рукою, ховали і так зберігали, а при нагоді старалися передати за межі табору. На «моєму» аркуші вірша Василя Стуса «Пам’яті Алли Горської» було написано:
Де горстка нас, малесенька щопта
Лише для молитов і переповідань.
(Сьогодні в академічних виданнях творів В. Стуса читаємо: «Лише для молитов і сподівання». Не знаю, чи хтось порадив Василеві змінити рядок, чи підправили згодом вже інші, але мій варіант для зберігання був саме таким, з отим словом «переповідання»).
Ми не мали своїх архівів, де б зберігався надбаний народом спільний історичний досвід, наші бібліотеки періодично і нагло горіли… Залишалося переповідати.
«Ацис і Галатея»: з корсетів – у комбінезони
Приземлення на далекому острові, бурхливий курортний роман і… труп на лежаку. Ні, це не початок чергової серії британського детективного серіалу «Смерть у раю». Це побіжний переказ нової адаптації барокової опери німецько-англійського композитора Ґеорґа Фрідріха Генделя «Ацис і Галатея». Українська режисерка Тамара Трунова, як завжди, обрала найнеочікуваніше прочитання, щоб зробити цю барокову оперу ближчою до сучасного глядача.
Таксі до метро. Україною
Збираюся до своєї доброї знайомої. Давно не бачилися. На мені найулюбленіші джинси (мама іноді називає їх «два мішки на двох ногах»), чорний стриманий светр, що увібрав атмосферу суботніх прогулянок з волейболістами. Пшикаю парфумами, хапаю сумку з усім необхідним для приготування смачного глінтвейну і притьмом на вихід.
Український дім завойовує світ
Хочете жити в ошатному будиночку неподалік водоспаду, або десь біля лісового озера, чи в горах? Вибір місця залежить лишень від фантазії, адже тепер можна забути про бетон, цеглу та підмурівок. Команда українських інженерів на чолі з Максимом Гербутом спроєктувала пересувний енергоефективний дім.
«Мир. Гармонія. Краса»
Творцями цього фотовернісажу стали студенти факультету журналістики Запорізького національного університету. Цікаво було знайомитися не лише з роботами, а й спілкуватися з колегами, котрі теж опановують журналістський фах. Найперше розпитала, що спонукало їх зорганізуватися у такий розмай авторських світлин. І переконалася, що мої колеги щиро переймаються пекучими проблемами сьогодення.
У скарбівні Ханенків
Омріяні палаци, розкіш, інтер’єри у стилі вікторіанської епохи… Отак живеш у сучасному діджиталізованому світі, надворі перша чверть ХХІ століття, а тут за одну мить опиняєшся в романтичному світі минулого. Це музей Ханенків, що на столичній Терещенківській вулиці, зустрічає теплими обіймами поціновувачів прекрасного. І так щодня.
Наснажені «сродною працею»
Запоріжців Олександра та Ларису Жолудь разом з сином Сергієм та невісткою Аліною згуртували спільна пристрасть і хист до гончарства. Натхненна любов’ю до рідної землі, природи, людей, історичного минулого, міфології, ця дружна мистецька родина – звісно, кожен осібно – знайшла для себе «сродну працю».
Герострати наступають
Ці фото оприлюднено на сторінці Ukrainian Modernism від користувача Dmytro Soloviov. Пан Дмитро повідав про те, що керівництво готелю «Турист» демонтувало монументальне панно «Місто на семи горбах» видатної художниці-шістдесятниці Галини Сильвестрівни Севрук. Мовляв, «не вписувалося» в новий готельний інтер’єр.
Книголюби «куражують»
В одному з павільйонів ВДНГ два дні вирувала книжкова барахолка, яку офіційно назвали «Літературним Куражем». Справжні шанувальники книги мали змогу знайти, потримати в руках і навіть купити (хто мав кошти) рідкісні видання, пожовтілу від часу букіністику, нові і старі бестселери, цікаву дитячу літературу, аудіокнижки, видання зі шрифтом Брайля.
Про що «кричать» столітні кіноплакати
Рекламу перших десятиліть ХХ століття важко назвати мистецтвом. Навряд чи можна годинами милуватися чорно-білими оголошеннями, видрукуваними на сіренькому папері. Ані Лесь Курбас із запрошеннями на свої театральні вистави у Харкові, ані Роман Шухевич, котрий створив наприкінці 30-х у Львові успішну рекламну фірму «Фама», особливо не відрізнялися оригінальністю. Як і інші, використовували ординарні маніпулятивні прийоми. Висліди такої ординарності нині можна побачити на рекламних постерах в будь-якому салоні наземного міського транспорту чи у вагоні метро.
Зелені мільйонери
Бізнесмени разом з любителями природи йдуть на рекорд: в Україні за добу буде висаджено мільйон дерев. Спершу планували акцію на березень, але через карантин відклали на осінь. Озеленятимуть усі регіони, що не потрапили в «червону» коронавірусну зону.
«Нелюдська трилогія» про людське
Руйнувати усталені погляди на навколишній світ, спостерігаючи та заглиблюючись у нього, покликана експериментальна виставка NHT – Non Hunan Trilogy («Нелюдська трилогія»), що відкрилася у столичній Лабораторії сучасного мистецтва «Мала Галерея Мистецького арсеналу».
Генерал-професор
Наші партійно-державні лідери люблять скаржитися та бідкатися: мовляв, аби втілити грандіозні державотворчі плани, бракує кваліфікованих кадрів. Разом з тим відомий журналіст Сергій Грабовський, аналізуючи, для прикладу, кадрову політику керівництва Української Народної Республіки в розбудові національної армії, дивується: «Чи справді вільна Україна не мала кваліфікованих військових кадрів? Цілий ряд командирів арміями, корпусами, дивізіями запропонували свої послуги незалежній Україні. Генерали і адмірали УНР могли б прикрасити собою збройні сили будь-якої європейської держави: Юнаков, Удовиченко, Омелянович-Павленко, Дядюша, Шандрук. Вони мали значно більший управлінський досвід, ніж науковці і літератори з числа лідерів Центральної Ради, які панічно боялися бонапартизму, тому й упосліджували «кризових менеджерів» з числа генералів і полковників».
«Молодість»: сорок дев’ята, найкрутіша…
Дві дівчинки під кінотеатром «Жовтень» обговорюють гостей Міжнародного кінофестивалю «Молодість». Звісно, найбільше захоплення у юних викликав крутий прикид на голлівудській актрисі Іванні Сахно. Бо фестиваль, червона доріжка і жінки — це завжди тема зняти фасони. Дівчатка впевнені, що «в таке» актриса одягнулась у самому Нью-Йорку. Або в Лос-Анджелесі.
Притча про Невмирущу Хату і Вічну Толоку
- Учора під час грози я вперше не зачинила вікон. Досі завжди зачиняла, бо ж а раптом залетить кульова блискавка? Не в полі, не в глухому селі, не в хаті під очеретом, а центрі величезного мегаполісу, в час Макса і Гугла…
Двері
Двері не відчинялися.
Стояли німі і незворушні.
Я і так, і так крутила ключем.
Нічого не виходило.
Пробувала притиснути плечем, потім коліном. Нічого…
Двері мене не слухались…
Батуринський Ренесанс
У минулому місто-фортеця, гетьманська столиця, в історії якої чимало драматичних і трагічних сторінок. Свого часу Вольтер називав його головним містом України. Але це в минулому. А донедавна Батурин – селище міського типу, глибока згасаюча провінція на межі Чернігівської та Сумської області.
Український Геркулес
8 серпня 1949 року у Богом забутому Єйську Краснодарського краю Російської Федерації відмучився голодною смертю український професійний борець, атлет і артист цирку, шестиразовий чемпіон світу, кавалер французького ордена Почесного Легіону, славетний Іван Максимович Піддубний. Його ім’я не зникало з афіш понад 40 років.
Німецькі вовки й українське свинство
Учора, рівно о 20-00, мій телефон висвітився незнайомим номером. І щойно я почув старечий, але бадьорий голос: «Дра-а-астуйте. Це Льонік..?», як одразу зрозумів, що то мої рідні земляки з Чернігівської області. «Це баба Маруся,.. – в телефоні щось зашаруділо, гримнуло, таке враження, що він упав, – осьо дідові даю, бо з рук вириває…»
Миколині cигари. Для Черчилля
Микола Джуран, уродженець села Вікно, що в Заставнівському районі Буковини, на противагу багатьом своїм землякам наприкінці XIX століття подався на заробітки не до Канади чи США, а на Кубу, де великими грішми тоді й не пахло.
Веломашина часу. Анатолій Матвієнко
Телефонний дзвінок раптом перервав розмірений «карантинний» ранок. Новина приголомшила: помер Анатолій Матвієнко…
Не міг повірити.
У пам’яті постав сонячний серпневий ранок 1999-го.
Софійський майдан, старт у тисячокілометровий веломарафон гетьманськими столицями, містами і селами Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини, Кіровоградщини, Черкащини. Стартуємо ми, мобільною групою: семеро велосипедистів з народним депутатом Анатолієм Матвієнком на чолі.
«Так сі стало»
Продовжуючи «паводкову» тему, пригадалися події майже двадцятилітньої давнини. На перший погляд, які тут можуть бути аналогії, але…
Індія, штат Гуджарат, лютий 2001 року. Йдемо по руїнах міста Бхачау. Тут, в епіцентрі катастрофічного землетрусу загинув кожен четвертий житель. Раптом наче з-під землі виростає постать старого. Величної постави, в помаранчевому тюрбані, бере мене за руку, заводить до себе на обійстя, показує на руїни і, спрямовуючи погляд до небес, підносить вгору руки: зітхає – все в руках Всевишнього…
Війна не знає самоізоляції
Минає третій місяць карантину і шостий рік війни. Як часто, скаржачись на нудьгу, ми згадуємо про тих, хто в окопах, ще й з медичною захисною маскою? Прикро, але заморочені вірусними страхами все менше переймаємося жахіттями нинішньої війни. А воно ж триває, і його, на жаль, не поставиш на паузу, не ізолюєш карантином.
«Голос» Голлівуду
Катерина Буцька відома українському глядачеві своїми ролями у популярних серіалах та ситкомах «Бабай», «Черговий лікар», «Дефективи», «Швидка». Але саме її голосом говорять і відомі голлівудські акторки, в українськомовних версіях фільмів «Месники», «8 подруг Оушена», «Красуня на всю голову», і персонажі дитячих мультсеріалів «Американський тато!», і Трініті з «Матриці» та Пенні з «Теорії великого вибуху»…
Таємниці старого Києва
«Як тебе не любити, Києве мій!»
Під завісу травня українська столиця відзначила свій 1538-й день народження. Скільки ж за цей величезний час місто пережило! Скільки таємниць ще приховує. Навіть корінні кияни не знають й половину прекрасних місць, які береже, таїть красень-Київ!
«Важко сказати, яка роль улюблена»
Назар Борушок – український актор театру та кіно. Відомий ролями у виставах «Украдене щастя», «Майстер і Маргарита», «Посттравматична рапсодія» та «Віденська кава». В 2018 році відбулася прем’єра фільму «Посттравматична рапсодія», де Назар Борушок зіграв головну роль.
Купуй, щоб підтримати!
Нашумілий український серіал «Спіймати Кайдаша», голосна прем’єра якого пройшла на одному з телеканалів, прихилив мільйони глядачів. Про це свідчать телевізійні заміри і розголос у засобах масової інформації. Чим захопив глядача фільм за версією відомого твору Івана Нечуя-Левицького?
Велика місія Марка Кропивницького
7 травня виповнилося 180 років від дня народження Марка Кропивницького.
У пантеоні світової слави не так уже й багато постатей, непересічний талант яких важко вповні осягнути. Особливо яскраво їхній геній вирізняється на тлі суцільної сірості, загального занепаду і песимізму, коли здається, що та справа, якою вони опікуються, навіки згинула, що їй уже ніколи не відродитися, тим більше – розквітнути.
«Тече вода…» з… гаджета та й у синє море
З-поміж новин у соціальній мережі трапилась мені якось перед очі пісня… Виявляється, є такий чудовий сайт «Українські народні і весільні пісні». Ото звідтам і заспівали, і зачарували мене п’ятеро файних дівчат, яких, власне, за віком у нашому селі уже б звали молодицями…
Казка, що біду віщує
На Миколаївщину прилетіла казка. У Тилігульському лимані, що поєднує Миколаївську та Одеську області, з’явилися фламінго. Граційно-витончені, з рожевим оперенням, заморські птахи скидаються на казкових.
Чим живе «Neizvedannoye»
Вісімнадцятирічний Єгор Гармаш з міста Нікополя опановує фах режисера кіно і телебачення, знімає фільми, займається письменництвом: пише новели, має дві збірки оповідань.
Три роки тому юнак усвідомив: творчий доробок – власний, друзів-колег – треба представляти людям, а не ховати по шухлядах.
Віктор Кріпченко: «Знімали те, що бачили»
Світле свято Воскресіння Господнього, потому – журливі поминальні дні. Цієї весни вони знову збіглися у часі з Чорнобильськими роковинами… З першими, котрі відзначаємо без славних лицарів чорнобильського операторського цеху Віктора Кріпченка та Володимира Таранченка. Вони полинули у засвіти минулого року. Практично один за одним: Віктор – 22 жовтня, Володимир -14 листопада.
«Два кольори». Нерозлучні
Багато хто, напевно, пам’ятає популярний колись сімейний дует «Два кольори» Людмили Гримальської та Олега Ледньова. Олега не стало ще в грудні 1997 року. За шість років по тому в одному з небагатьох інтерв’ю Людмила Гримальська говорила: «Ми з Олежиком були нерозлучними не лише в «Двох кольорах», а й досі! Я навіть у священника в монастирі запитала чи можна урну з прахом чоловіка тримати біля себе, то він сказав, що можна… Мені приємно, що нас ще пам’ятають. А з Києва я втекла, бо на кожному кроці дратували запитанням: «Де це Олег, ви ж завжди ходили поруч?..»
У Львові, на Лонцького…
Про зустріч домовилися заздалегідь. З Городоцької по Гоголя, через парк імені Івана Франка, перетинаю Дорошенка, і прямую на Брюллова до музею, не такого популярного серед гостей Міста Лева, як площа Ринок чи Високий Замок. Звісно, до Львова їдуть як на свято, відпочити. А на релакс до в’язниці, навіть колишньої… Сюди йдуть свідомо – відкрити для себе сумні, ба й жахливі сторінки не такої вже давньої минувшини. Місце сьогоднішньої зустрічі – Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»…
Мій Мольфар. Тарас Мельничук
29 березня 1995 року пішов у вічність один із найталановитіших і найтрагічніших українських поетів другої половини ХХ століття, істинний шістдесятник, патріот України, нонконформіст і протестант Тарас Мельничук. Безневинна, але не даремна жертва радянського інтернаціоналізму, імперського колоніалізму і тоталітарної уніфікації.
Покручена класика
Новий серіал українського виробництва «Спіймати Кайдаша»: перемога чи зрада? На перший погляд – перемога, адже професійна, якісна зйомка, ще й за мотивами української класики – повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Вшанування літературного взірця сучасною кіноадаптацією. Та чи все так добре, як видається? Схоже, ні, бо творці фільму занурюють глядача у неприємне аб’юзивне середовище.
Оповиті легендою
Зима 1942/43 років на Волині поклала початок активного спротиву нацистській, а згодом і радянській окупації, означилася створенням Української повстанської армії. Земля горіла під ногами зайд. Німецька окупаційна влада скаженіла масовим терором, каральними акціями, розстрілами й арештами. У цій масакрі склала голови родина українських лікарів і громадських діячів Рощинських: Петро і Ганна. «Як відомих і активних громадян, – пише у спогадах письменник Улас Самчук, – їх переслідували і за поляків, і за совєтів, а також, насамперед, тепер (тобто, за німецької окупації)… Рощинські далі продовжували свою лікарську практику в Крем’янці, що закінчилася для них опісля великою трагедією».
Фотограф із Шевченкового роду
Це так здається, що поняття «українська фотографія» з’явилося недавно. А насправді їй літ і літ: одразу з появою модного на той час первісного світлопису – дагеротипії або ж сріблення на металевій пластині – одне з перших в царській Росії фотоательє з’явилося саме у Києві. Відкрив його далекого 1849 року товариш Тараса Шевченка по художній академії живописець Іван Гудовський. Майстерня у кам’яниці на Великій Васильківській вулиці швидко набула популярності серед киян. Сам Тарас Шевченко спершу ставився до фотографії лише як до нового способу копіювання картин. Коли ж його заслали до Оренбурга, то місцевий аматор нової справи аптекар Михайло Цезік робив копії Шевченкових малюнків. А сам Кобзар допоміг зібрати кошти і придбати фотокамеру комендантові фортеці Іраклію Ускову, нащадку запорозьких козаків. Нині його оренбурзькі фотокраєвиди зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка. Нарешті, відомо кілька світлин Тараса Шевченка, зокрема, у колоритному кожусі і смушковій шапці…
У пошуках зими
Вперше за 140 років спостережень у Києві так і не настала метеорологічна зима. Більш того, за даними Центральної геофізичної лабораторії імені Бориса Срезневського, ще 10 лютого в українську столицю прийшла весна. Тому й не вірилося, що не десь у далекій Лапландії, а у нас усе ж є місця, де ще можна відчути примхи зими.
Шевченкове ярмаркування
У розпал літа 1845 року Тарас Шевченко побував на Іллінському ярмарку, одному із найзначущіших у тодішній імперії. Ця торговиця виникла у Ромнах, але потім її перенесли до Полтави. За товарообігом ярмарок поступався лише Нижегородському та Ірбітському на Уралі: приймав до сорока тисяч люду (вдвічі більше за тодішнє населення Полтави!) – з усіх усюд Росії та закордону.
Містика і явина Чернечого Яру
У листі князя Василя Леонтійовича Кочубея 1682 року до «Святейшого Правительствующего Синода», що зберігається у Санкт-Петербурзькому центральному державному історичному архіві, написано, що у двох верстах від тодішнього Чернечоярського монастиря, вниз по течії Ворскли у бік Михайлівки, на горі є підземний чоловічий скит, заснований до 1602 року. Це перший і єдиний на Полтавщині підземний скит, який знаємо. Того ж таки 1682 року Василь Кочубей нібито переніс той скит до монастиря, що був побудований у Чернечому Яру. Скит чоловічий, оскільки під землею мали право проживати тільки чоловіки-ченці. Звідси нібито й назва самої місцини: Чернечий Яр.
Гаряче дихання Холодного Яру
…Мертвого Василя притягли до батьківської хати, зігнали туди всю родину, закрили знадвору і підпалили. На щастя, підоспіли холодноярці, родину врятували, пожежу загасили, а головного отамана Холодного Яру Василя Степановича Чучупаку поховали на центральному цвинтарі Мельників. Так вогнем і мечем чекістські загони душили спроби українських селян захистити себе від торжества бандитського більшовизму, збудувати самоправну незалежну державу.
Аншлаг Григорія Чапкіса
Того лютневого вечора до столичного Грінченкового університету з’їхалося чимало модерних авто з упізнаваними пасажирами. Було багато телекамер та фоторепортерів. У внутрішньому університетському дворику монтували пишні лаштунки телепрограми «Світське життя»: процесом керувала сама Катя Осадча…
На заздрість міланським музейникам
Музеї якорів, шоколаду, звуку, музей контрабанди… Звичайно, йдеться про Одесу, яку заслужено називають містом гумору, незаслужено забуваючи, що це ще й місто рідкісних колекцій і зібрань. «Музей вогню» – єдиний в Україні, заснований одеситом Євгеном Борисковим. У невеликому напівпідвальному приміщенні – майже три тисячі експонатів: від перших примітивних, але досить складних пристроїв, до екстрасучасних.
Шлюзовий російської революції
Від радянсько-більшовицьких часів його прізвище асоціюється із попом-провокатором, що намовив беззахисних петроградських міщан і робітників іти до Ніколая ІІ «біть чєлом». Але Кривавий імператор не зрозумів вірнопідданні вимолювання «послаблєнія», а тому, за наказом його дядька, на підступах до Зимового палацу мирну демонстрацію розстріляли рушничними залпами вояки елітного Преображенського полку і дорубували шаблями «казакі». Чолобитна закінчилася трагедією, що отримала назву «кривавої неділі». Власне, цим епізодом і ввійшов в історію піп Гапон.
За межею
Чи уявляєте українську комедію без шаблонного гумору та акторів на кшталт Станіслава Баклана (у таланті якого не сумніваюся)? Якщо ваша відповідь ствердна, є хороша новина: нарешті зможете насміятися від душі, й узагалі не шкодувати витрачених часу і грошей на перегляд вітчизняної кінострічки. Йдеться про фільм «Мої думки тихі» – дебютний «повний метр» режисера Антоніо Лукіча. Картину можна віднести одразу до кількох жанрів: роуд-муві, лірична драма та комедія.
Вінницькі таємниці фюрера
Як сьогодні пам’ятаю день, коли з татом і молодшим братом їхали подивитися справжні перегони. Мені було років десять, і розуміння того, що «картинки з телевізора» скоро оживуть і на власні очі побачу дійство, від якого перехоплює дихання, затьмарювало свідомість. Так, що більше ні про що не могла думати. Тоді ще не знала, що нічого подібного до славетної «Формули-1» не побачу. Радше, це було вітчизняною «реплікою» змагання світового рівня.
Зять з Верховини
Після короткої перерви на викладання у Київському музично-драматичному інституті імені свого учителя Миколи Лисенка 1920 року Василь Верховинець міцно вкорінився у Полтаві. Цьому місту випало стати рідним для вихідця з гуцульського краю – композитора, співака, хореографа та етнографа.
«Він глибоко розумів життя»
Листи як люди: мають свою долю, своє призначення і свій вік. Є листи, що вмирають іще в конвертах, а є такі, кому відміряне якщо не безсмертя, то життя неозоре.
Не доконче легке. Часто навіть страдницьке, але таке, що зазвичай переходить у спадок поколінь.
І геть не обов’язково бути великим, знаменитим, нести на собі добру чи злу славу, щоб твою епістолярію прихилила до себе історія. Просто вона, ота примхлива богиня Кліо, як усяка розкішна жінка, любить щирі самоцвіти, правдиві перлини. Їх призбируючи, творить собі діадему, яку колись мудрий Гельвецій назвав «романом фактів».
Дволикий «Віталік»
Перша і єдина постановка п’єси українського драматурга Віталія Ченського – це у сміливому, розкутому і таки скандальному столичному «Дикому театрі», заснованому Ярославою Кравченко, постійною ведучою у телепрограмі Майкла Щура. Режисерське втілення – Максима Голенка, відомого масштабним театрально-цирковим проєктом, виставою-трилером «Афродизіак».
Віддані
Роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» вийшов 2014 року та був вельми приязно сприйнятий публікою. За кілька років, кінопроект «Віддана» – екранізації роману – виграв конкурс Міністерства культури України й отримав двадцять п’ять мільйонів гривень фінансової підтримки. Загальний же кошторис фільму сягає шістдесяти мільйонів. Зйомки тривали лише тридцять днів, і завершилися у червні 2019-го. Трейлери фільму, безперечно, вдалися красивими і навіть несли до глядача шарм загадковості. А ось що за рекламою, уже можемо пересвідчитися з 16 січня можемо дати оцінку в кінотеатрах країни.
Рет-лук, хот-род, стенс, лоурайдер, або Історія одного хобі
Хтось тяжіє до минулого, хтось – до майбутнього. Істина «Все нове – це добре забуте старе» загальновідома. Вона або палко підтримується, або змушує критично запитати: як взагалі «оце старе» може подобатися? Як країна пострадянського простору маємо унікальну спадщину. В усьому. Втім, облишмо спадок політичних ідей, переконань, хоча вони рішуче впливали на всі інші сфери життя тогочасної людини – на мистецтво повсякдення, побут. Архітектура, дизайн, одяг, автомобіль – це те, на що глянувши хоч раз, можна вловити епоху.
«І корабель пливе». Нова хвиля українського кіно
З кожним роком український кінематограф не лише стрімко зростає та розбудовується, а й шліфується, граниться. Як коштовний камінь. Звісно, конструкція поки що хистка, але крок за кроком вивершуються основи, зміцнюється фундамент. Регулярно відбуваються кінопрем’єри, українські фільми здобувають нагороди престижних світових фестивалів, поступово налагоджується співпраця кінокомпаній з державою, іноземними партнерами.
Мода, схожа на балет
Зоя Звиняцьківська, одна з найяскравіших дослідниць та експертів у царині моди, представила у столичному Мистецькому арсеналі свою книжку «Дрес-код України доби Незалежності. In progress. Dress-Code of Independence: Fashion of Ukraine since 1991». На презентації говорили про моду, дискутували про її розвиток з відомими українськими дизайнерами Андре Таном, Юлією Вагановою та зі співзасновником «Ukrainian Fashion Week» Олександром Соколовським.
Скорялися і бронза, і граніт
У 70-ті роки доля звела мене з відомим полтавським скульптором Корнієм Посполітаком, автором пам’ятників Леоніду Глібову в селі Веселий Поділ, Іванові Котляревському в Горошиному та «Нескореним полтавцям» в обласному центрі.
То що ж святкуємо на Святки?
«Старий новий рік». Абракадабра – ні в тин ні в ворота. У ці дні українці здавна вшановують Маланку і Василя, а ще в глибших традиціях наших предків – це день вшанування Місяця, який саме в ніч з 13-го на 14-те січня входить у сузір’я Козерога слідом за Сонцем та Венерою.
Молоде українське кіно. Погляд зсередини
У квартирці людей – як маку. І всякої кіношної техніки – очі розбігаються. Од світла софітів мимоволі мружишся. Кипить робота: хтось заклеює вікна, інші налаштовують світло, камери, хтось біжить зустрічати акторів. У такій суцільній творчій метушні народжується соціальний ролик режисерки, яка тільки-но на початку свого мистецького шляху.
«Тут ангели чудяться…»
Гарячий шоколад чи глінтвейн, ялинка, яка сяє на весь будинок, новорічні дзвіночки і дитячий сміх – так твориться передчуття казковості. Не вистачає хіба що снігу й морозу…
Сумний у сміхові, веселий у смутку
Недаремно Полтавщину нарекли колискою талантів. Бо ж насправді неозорий та багатющий лан неперебутніх імен породили її рахманні чорноземи. В усіх мистецьких царинах, навіть у такому не вельми залюдненому літературному жанрі, як сатира і гумор. «Серед провідних байкарів, письменників, що використовували в творчості іронію та сарказм, бурлеск, гротеск, писали усмішки та фейлетони (Г. Сковорода, І.Котляревський, Є.Гребінка, М.Гоголь, О.Вишня), безумовно, гідним був в цій плеяді всесвітньо відомих сміхотворців, сумний у своєму сміхові та веселий у невимовному смутку Олександр Ковінька, – зауважував онук Олександра Ковіньки Сергій Нагорний. І з журбою підсумовував: – Трагічна доля письменника-гумориста, як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити, – зараз, на жаль, забувається сучасниками».
Голосом повернувся з непам’яті
Зимовою ластівкою прилетіла з Полтавщини добра новина: нашого автора, журналіста Григорія Титаренка відзначено премією обларади імені Петра Ротача. Доробок колеги визнано кращим у номінації «Літературне краєзнавство» – за розвиток краєзнавчого руху, вивчення минулого і сьогодення Полтавського краю.
«Гуцульський Гомер»
Ген у горах знаменитої Криворівні, під самісінькими небом усамітнено жила Параска Плитка-Горицвіт. Її маленьку хатинку не оминав жоден односелець чи подорожній. А вона фіксувала на простенький фотоапарат кожну мить нелегкого життя і події, свідками, яких була. Знімала й повсякденний побут горян, їхні свята, дні народження і дні похорон. Художниця, фольклористка, казкарка та народний філософ – таку лишила по собі добру пам’ять.
Максим ДЕВІЗОРОВ: «До «зіркової хвороби» у мене імунітет»
Колись у телепрограмі «Кумири і кумирчики» він зображував маленького Бориса Мойсеєва. Нині 23-річний Максим Девізоров – актор театру і кіно, один з головних героїв українського молодіжного серіалу «Перші ластівки», прем’єра якого нещодавно відбулася на «Новому каналі». Знятий у жанрі трилера-детективу, серіал порушує чимало проблем тинейджерів: булінг у школі, непорозуміння з батьками, думки про суїцид, гомосексуальність, формування особистості.
Мертвий сезон
До теми мандрівок горами у міжсезоння навернув опублікований у «Грінченко-інформі» матеріал «Як ми на Піп Іван ходили».
Три метри каліграфії
Стів Джобс у своїй легендарній промові перед випускниками Стенфордського університету згадав про те, що відвідував уроки з каліграфії. «Я й не сподівався, що ці знання використовуватиму в своєму житті. Але через десять років, коли ми розробляли перший комп’ютер «Макінтош», вони стали в нагоді. «Maк» був першим комп’ютером з красивою поліграфією…»
Лицар визвольної звитяги
Будівлю залізничного вокзалу у Боярці, що неподалік Києва, прикрасив бронзовий барельєф. На ньому статний красень-бородань на фоні прапора, Тризуба та червоної калини, у строї січового стрільця, тримає правицею бойову шаблю. Нижче викарбувано: «12-15 лютого 1919 року третій полк корпусу Січових стрільців Армії УНР під командуванням полковника Івана Чмоли (1892-1941) організував оборону і стримував наступ російсько-більшовицьких окупантів на станції Боярка».
Подорож мертвим містом
Привіт, любий друже! Сьогодні я запропоную тобі екскурсію містом, про яке останні п’ять років воліють мовчати.
Два символи безмежжя
Як на мене, істина від Жуля Верна абсолютна: «Тільки людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним».
Бо море й справді чарує своєю глибиною, спокоєм, якоюсь лише йому підвладною магією. Той чар у різні епохи увічнили Іван Айвазовський, Олексій Боголюбов, Гендрік Месдах, Леонід Афремов… Але морю все ще є що повідати митцям. І вони невичерпно захоплюються ним, беруться по-новому осмислити, відчути, відобразити.
«І загула та книга голосами»
«Григорій» – з грецької «невсипущий».
Птахові-сороці Рокі, з яким ми ділили життєпростір у помешканні № 3 на Першій Тополі, чорно-білому диву, що навчився людської мови і звав мене «Кріча», п р и с в я ч у ю.
«Біжить рядок рядкові навздогін»
Поезія завжди несподівана – образами, почуттями, римами. Тим вона й невичерпно дивує. Бо у справжнього поета свій Всесвіт, який той відкриває людям із небайдужими серцями. Людям, які разом з поетом плачуть від подиху, радіють не лише грозі, а й сльозі…
Віталій Білозір завершує навчання в одній із загальноосвітніх шкіл Жашкова, що на Черкащині. Потяг до слова, напевне, народився під впливом бабусиних пісень, яка виходить у ранки і «сапою підбиває роси». Попри відкритість і щирість, голос Віталія не збивається на простоту, у віршах помітна непритаманна для його років зрілість.
Упевнений, що рідне місто сьогодні для Віталія – Всесвіт, рясно напоєний поезією. А на обрії обдарованого юнака нові світи, які він іще відкриє читачам.
Володимир ЗЕМЛЯНИЙ, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола
Едгар Вінницький із білими віршами на чорному тлі
Йому лише 25, але він уже доволі відомий в Україні митець, значною мірою через те, що «засвітився» в телешоу «Голос країни». Едгар Вінницький не із тих, хто засиджується. Переконує: живе «одним днем». Вважає себе щасливою людиною і воліє змінити на краще увесь світ. У творчих шуканнях подорожує Україною та зарубіжжям. І зазвичай дарує перехожим пісні та поезії просто так – як звичайнісінький вуличний музика.
Алла Горська: зламаний вітраж та незламні ідеї
Її життя варте фільму. Певно, це була би героїчна епопея з елементами трилеру. У стрічці «Заборонений» про Василя Стуса Горської було замало, що цілком логічно: складно за півтори години повноцінно відтворити долі одразу двох видатних особистостей. А поки «кіна» немає, доводиться лише мріяти, яке б воно могло бути, і попутно читати спогади друзів Горської, їхнє листування та її картини. Кажу «читати картини», бо ніби зчитуєш життя художниці, дивлячись на ті роботи. Іноді витвори митця можуть розказати більше про особистість, ніж будь-які слова знайомих.
Звабливі Марми
Надихнувшись тишею Ґорґан, помандруймо до іншого не менш мальовничого, зате найбільш загадково-дикого гірського масиву Українських Карпат, з різних причин досить маловідомого для широкого загалу. Хоч, як це часто буває в епоху інтернету, маловідоме може швидко стати знаменитим.
Будував Баранович, фондував Мазепа…
В скарбниці Чернігівських міських архітектурних пам’яток Свято-Троїцький кафедральний собор є головним і найдосконалішим діамантом поміж зразків Українського бароко. Білосніжний семиголовий храм з різьбленими вікнами-хрестами зберігає в собі таїнства молитов і сповідей багатьох поколінь чернігівців, а струнка дзвіниця в ліпнині і жовтій штукатурці служить символічними сходами від грішної землі до небес.
Труба Олександра Сальникова
З-поміж кращих трубачів України його вважають метром. Сьогодні, у цю осінню листопадову днину, він народився. Те трапилося, каже, дуже давно… Літа справді «на осінь повернули»… Але музика не старіє! Олександр Сальников мешкає в старій частині Чернівців, в одному з ошатних двориків. Там і досі чи не щодня звучить труба. Її срібний голос чути іноді притлумлено, а часом – ніби їй немає ані меж, ані кордонів…
«Ніколи не сміявся без любові»
130-та Вічність Остапа Вишні
Життя не залишило йому вибору: або сміятися, або піти у безвість… Про його літературне покоління, що тоді вже стояло на порозі звірячого сталінського терору, очевидець і такий же мученик ГУЛАГу Григорій Костюк згадував: «Ми були, як заворожені кролики перед пащею удава». А значущість літературного сміху Остапа Вишні увічнив такими доводами: «…Це не порожній сміх чергового скалозуба, а соціально і національно значущий, сповнений не тільки дотепу, сарказму, кпину, але й смутку, докору і навіть грізного оскарження. Я не зроблю великого перебільшення, коли скажу, що ця магічна сила Вишниного слова тоді докопувала чуда: майже всі вороже чи байдуже наставлені вчителі, що їх українська школа успадкувала від царських часів, досить швидко стали щирими і відданими працівниками української школи і освіти».
Чи побачить глядач Гончареві записки з полону?
Український письменник, академік, громадський діяч. Лауреат найвищих літературних відзнак радянського періоду та перший лауреат Шевченківської премії. Його твори перекладено 67-ма мовами світу. Найвідоміший твір – роман «Собор» – швидко розійшовся півмільйонним тиражем. Після чого твір було заборонено…
Натхненна тиша Ґорґан
Всі кажуть: гори, Карпати, «Буковель», були, їздили… А хто з вас, затяті подорожувальники, бував у карпатських Ґорґанах? Чи принаймні хоча б чув про них?
Корифеї, народжені корифеями
Українському театру чотириста років! Хтось розводячи руками подивовано запитає: «А звідки ж узялися ті століття?» Проте знаємо не лише рік, а й день його народження.
«Юрко», лікар повстанців
Влітку 1945 року в Чорному лісі, що на Станіславщині (нині Івано-Франківщина), під час бою з карателями НКВД боєць УПА на псевдо «Юрко» потрапив в оточення. І щоб живим не дістатися катам, по-лицарськи розпорядився останньою кулею зі свого нагана…
Вільний театр вільних людей
В цьому театрі артисти не забувають ролей: основою кожної вистави – творча імпровізація. Як у джазі, лише жива акторська гра. Камерна сцена, невеличкий зал в історичному центрі столиці. Напевне, ви здогадалися: йдеться про «Чорний квадрат» – перший в Україні театр імпровізації. Заснований ще 1991 року режисером Анатолієм Нейоловим, винахідником методу «сценічної імпровізації», театр уже створив понад 120 постановок.
Ми спілкуємося зі старожилом «квадратної» сцени, актором і режисером Євгеном ВОЛОШЕНЮКОМ.
«Космічна» популярність Жадана
До столичного Університету імені Бориса Грінченка без особливих анонсів та реклам навідався прозаїк і поет Сергій Жадан. Увірвався студеним бадьором з київської осінньої золотої вулиці. Простора актова зала була запруджена по вінця, не лишилось вільних місць на балконі, викладачі та студенти стояли у проходах між рядами, а дехто примостився прямо на підлозі поза залою у коридорі.
Мистецький прорив Євгена Поступайла
Осінні подихи міста підганяють перехожих, різкий вітер обдирає сорочини з дерев. Притлумлену першим холодом зелень змінюють гарячі кольори. На тлі білих стін будинків густе гілля нагадує чарівні візерунки. Я й не здогадуюсь, що за якусь мить мене знову засипле червоним, зеленим і білим. У Національній Спілці майстрів народного мистецтва України – виставка гончаря з Черкащини Євгена Поступайла, майстра головківської фляндрованої миски.
Ні серпом, ні молотом
Входи в усі зали кінотеатру стікаються у великий та яскравий хол з острівцями, де можна придбати квитки, купити смаколики, попити кави. Люди вештаються туди-сюди, насолоджуючись передчуттям поринути у таїну Кіно. Легкого видовища не очікуєш: на екрані постане життя тих, хто йшов через пекло «серпа й молота» до калинової волі…
«Що мені ті кораблі, на яких не видно прапорів моєї вітчизни!..»
Висловом письменника Юрія Яновського, винесеним у заголовок, мовби виписано життєве кредо, духовний світ і мистецьку спрямованість українського скульптора та громадського діяча Сергія Литвиненка.
Два міста сперечаються за право називатися його родовою колискою: Полтава і Пирятин. Проте достеменно відомо лише те, що появився він у тій колисці на початку жовтня 1899 року.
Стус, який у пам’яті
Чекав з нетерпінням показ фільму про Василя Стуса. Одна з причин – мене особливо цікавив епізод протестної акції в кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків». Справа в тому, що я був на цій прем’єрі. Не збираюся зіставляти реальну подію, свідком якої мені довелося бути, з її кіноверсією. Розбіжностей багато. Але не буду на них акцентувати. Краще розповім, що бачив насправді.
Геніальний мученик
Звичайному українцю він уявляється у двох образах – як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Проте ці образи – дуже поверхові, бо в глибині їх – і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка.
Подарунок Михайлові Коцюбинському
Неоціненним надбанням української літератури стала повість Ольги Кобилянської «Земля». У швидкому часі по написанню вона побачила світ багатьма мовами світу. Саме цим твором велика буковинка поклала початок символізму в українській літературі...
Житейський сад у саду літератури
– А буде сам ювіляр, Валерій Шевчук? – цікавилися в кулуарах.
– Ні, на цьому ювілейному вечорі замість автора говоритимуть критики, – хтось на те дотепно віджартувався.
Забута битва
620 років тому на берегах Ворскли відбувся бій із золотоординцями, який істотно вплинув на перебіг європейської історії.
Валентина ГОНЧАР: «Ми живемо в такий час, коли література майже нікому не потрібна»
Будинок на розі столичних вулиць Богдана Хмельницького і Михайла Коцюбинського – іменний. Наприкінці двадцятих минулого століття отримав ім’я Роліт – абревіатуру від «Кооператив Робітників літератури». Дослідники кажуть, що в його стінах у різні части мешкало чи не 130 літераторів, відомих діячів мистецтв. Про це нагадує цілий «іконостас» меморіальних дощок на фасаді. Крізь рясну зелень плюща, що оповиває цоколь будинку, немов крізь пелену забуття дивляться на людську вуличну метушню бронзові, гранітні лики кумирів минулого. Пригадалося: «Sic transit gloria mundi»…
Кобза і скутер Василя Жданкіна
У рідному Кременці, що в Тернопільській області, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди загинув володар гран-прі фестивалю «Червона рута» 1989 року легендарний український кобзар Василь Жданкін.
Еліта нації. Сіль землі. Обрані…
29 серпня – День пам’яті полеглих у російсько-українській війні… Два роки тому я опинилася (мабуть, так треба було) біля могили Тараса Бруса. Я не знала тоді, хто це, мене просто вразила могила, прикрашена чорно-червоними прапорами, на цвинтарі невеличкого прикарпатського села.
Країни іншої не треба
Третьою стежкою
Треба їхати цілу ніч потягом. Тоді двома автобусами, набитими оригінальними людьми – гуцулами.
– Пані, то вже мусите мені вибачєти, шо-с мій міх – на Ваших плечєх…
І коли вже стане закладати вуха, як у літаку, і закінчиться дорога, треба ще пересісти у спеціальний місцевий всюдихід…
Поборник розкріпачення
«…Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки», – писав Пантелеймон Куліш своєму одноліткові й землякові Григорію ґалаґану. Проникливий Куліш ясно бачив його світоглядну позицію: «ґалаґан сильно проголошує на користь національності». Заможний і культурний господар-землевласник, прогресивний державний діяч, меценат, основоположник кооперативного руху в Україні, ґалаґан першим ініціював перед імператорами Ніколаєм І та Алєксандром ІІ звільнення селян з кріпацтва, та не просто так, а з земельними наділами. Був дієвим провідничим цієї реформи, домагався зменшення викупних виплат.
На гостини до Варвари й Катерини
То був мій перший візит у Яготин. Перший, але тепер упевнена – не останній.
Їхали електричкою, вартість квитка дванадцять гривень для дорослих і сім студентам. Економклас, як кажуть, та ще й з приємними додатками. По вагонах розносять напої, шкарпетки, біляші, газети й інші товари, без яких, переконані коробейники, ваша поїздка не складеться.
Гетьманівна Олена
За передвиборчою колотнечею тихо і непомітно минув столітній ювілей останньої представниці давнього аристократичного роду – її ясновельможності гетьманівни Олени Павлівни Отт-Скоропадської.
Про людину з палким українським серцем, щирої подвижницької вдачі згадували у затишному куточку древнього Подолу – Музеї гетьманства, на відкритті ювілейної фото-речової виставки «Гетьманівна Олена».
Ратай,.. Хутірний,.. Гургурдядько,.. КУЛІШ
«Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости в Україні й поступалися б один одному в тому, що близьке нашому самолюбству, але шкідливе для успіху справи».
Пантелеймон Куліш
Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч.
Прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, історик, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, літературний критик, публіцист, соціолог, педагог, художник, видавець.
Павло Ратай, Панько Хутірний, Необачний, Гургурдядько…
Душа збереженої казки
«Запам’яталось з дитинства на все життя: «Виростеш… і поїдеш у подорож навколо світу», – пророкував Батько… І далі батьківське пророцтво…почало збуватися… Моя казка – яскрава, голосиста – ярмарки у Перевозі, у Ковалівці, в Сорочинцях. У далеку дорогу лаштували віз, мостили духмяним сіном, упрягали дядькового коня. Вйо!» Так описала перші дитячі враження від ярмаркових поїздок письменниця, майстриня мандрівної прози, та перекладачка Оксани Соловей.
«Повний сили та одваги»
У Ліни Костенко є вірш:
Ходить дивний чоловік по лісу.
Дивиться, дивиться, шарудить
У осінньому листі.
Розгортає траву, копирсає паморозь моху.
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
Каже: – Себе…
У всіх повні кошики грибів,
А у нього порожній.
Ця метафора влучно характеризує мого доброго товариша Григорія Титаренка, якому 1 серпня виповнюється 70.
Неділько, «табірний» кібернетик
За сталінських часів слово «кібернетик» було гіршим за «нецензурщину». Ним не лаялися – ним таврували. Найперше вчених, які фахово захоплювалися цією «лженаукою», пропагували її. Але з таким клеймом нещасним зазвичай стелилася єдина доріжка – за судовим вироком «у зону». Там, а ще на поселеннях багато їх затято продовжували свої студії.
«Україна починається у Бердичеві»
Тут вам найперше розкажуть про вінчання у костелі Святої Варвари класика французької літератури Оноре де Бальзака з місцевою красунею, поміщицею Евеліною Ганською. На виході з костелу старий бердичівський кравець поцікавився у знатного француза, де мсьє пошив свій сюртук. Почувши у відповідь, що в Парижі і уточнивши до нього відстань, кравець щиро здивувався: «Ти диви, так далеко від Бердичева, а шиють дуже пристойно». Зрозуміло, що Бердичівську швейну фабрику тут також згадують у переліку найдостойніших міських пам’яток…
У Софії, де гуде Мазепин дзвін
Пізанська вежа в історичному серці Києва – хто в таке повірить? Але часом Софійську дзвіницю порівнюють зі знаменитою вічно похиленою перлиною архітектури. Втім, відхилення верхів’я величного купола нашої дзвіниці непомітне для ока: на дванадцять з половиною сантиметрів…
«Смерті не треба боятися – таке життя козаче!»
Останні пошуки ймовірного поховання гетьмана Богдана Хмельницького привернули до Суботова особливу увагу. Село, де був родовий маєток Хмельницьких, нині згадують найчастіше серед інших перлин Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Навіть більше за легендарний Холодний Яр.
Пісенний «Кобзар» Павла Муравського
Він не встиг уповні здійснити свого задуму, але заповів його завершити своїм учням і послідовникам. Поціновувачам української співочої культури Павло Муравський відомий як довголітній (понад 20 років!) художній керівник і головний диригент державних українських хорових капел «Трембіта» і «Думка», хору Українського радіо та навчального хору студентів диригентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Ще в «Трембіті» запровадив свою методику акапельного співу й відтоді не розлучався з камертоном. Прожив століття, відначений Шевченківською премією, званнями «Народний артист» і «Герой України». Та найвище його досягнення – збірня пісенних творів Тараса Шевченка.
«Пісенний Кобзар. Хорова Шевченкіана» у семи томах та зібрання його аудіозаписів побачили світ уже після смерті Митця. Випуск трьох музичних альбомів (по три диски в кожному) здійснено за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду .
Ворог шкідників і «політичний шкідник»
Мало хто навіть чув проукраїнського ентомолога Бориса Боженка. Немає про нього статті у Вікіпедії, куди частенько зазирають користувачі інтернету. А саме він, ще до революції, впроваджував нові методи боротьби зі шкідниками овочевих і зернових культур.
Чари містичного міста
Чернігів не велелюдний: 300 тис. мешканців. Хоча у часи Київської Русі це княже місто змагалося значущістю із самим Києвом. Деякі архітектурні знаки цієї істинної величі дожили до сьогодення.
Мурал, народжений в «екстремальних» умовах
Чернігівці віднедавна милуються велетенським портретом на стіні багатоповерхівки. Роботою бразильського художника Родріго Бранко. Мені стало цікаво: чому раптом у Чернігові, чому на стіні і як художникові творилося?
На урок зайшла війна
Ось і останній урок, закінчення якого так нетерпляче очікує увесь клас. Кортить швидше вибігти на шкільний дворик, насолодитись теплим травневим днем. Вітрець за вікном, ніби шепоче: не сиди за партою…
Сумно і тепло про Миколу Холодного
Побачила світ книжка, яка мала б вийти багатотисячним тиражем, натомість прийшла до читача лише у кількох сотнях примірників. Та й знайомити з нею найширший загал книголюбів годилося б десь у переповненій людом і телекамерами просторій університетській світлиці. Натомість презентували її у скромній актовій залі НСПУ і аж при … десятку присутніх найзатятіших прихильників поета, про якого та книжка й повідує.
На «кухні» «Нового»
Телевізор та інтернет хазяйнують у нашому житті. Ми щодня дивимось новини, авторські програми, серіали. А хто і як творить той контент для нас? Робота на телебаченні творча, хоча великою мірою рутинна. Моя співрозмовниця Катя НИКОНЕНКО розповідає про «кухню» знаного в Україні «Нового каналу».
Коли пробило 1:23:45…
Відтепер найпопулярнішим телесеріалом в історії за версією платформи IMDb став фільм «Чорнобиль», відзнятий американський телеканалом НВО спільно з британською телемережею SKY. Швидко набрані шалені 9.6 за 10-бальною шкалою стали справді рекордними для таких рейтингових мірок.
«Дикий театр»: гра не за правилами
Коли чую «театр», уявляю славетні місця столиці, де в інтер’єрі архітектурних шедеврів народжуються шедеври сценічні. Як, наприклад, у Національній опері чи Театрі імені Івана Франка. Несподівано до цих київськиї святилищ Мельпомени доєднався молодий, незалежний, амбітний «Дикий театр». Про нього кажуть – «найбрутальніший театр», де грають не за правилами, не бояться відвертих сцен і прихованих тем.
Але який він насправді, «Дикий театр»? Розпитуємо актора Микиту СЛОБОДЕНЮКА.
«Губами теплими і оком золотим»
Так називалася книжка Миколи Вінграновського, яка вийшла 1984 року в письменницькому видавництві. За обсягом — усього 62 сторінки. Анотація, якою презентувалася кожна книжка для читача і якою, немов бронежилетом, захищалася від ймовірних ударів ідеологічних церберів, тут украй куца: «Поезія Миколи Вінграновського глибоко правдива і конкретна, найтонші інтимні мелодії органічно вплітаються у вірші високого громадянського звучання».
Дон Кіхот Кірсанов
Наприкінці 60-х років минулого століття цьому незвичайному чоловікові добігало дев’яносто років. Уже з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою класичний інтелігент, який дивом уцілів від більшовицького терору. Сергій Васильович Кірсанов таки був справжнім інтелігентом. У 1905 році закінчив історико-філологічний факультет Одеського університету і до революції служив директором міської жіночої гімназії. Тому за імперським «Табелем про ранги» мав генеральський чин.
Художниця Люба ЛЕБІДЬ-КОРОВАЙ: «Безталанних не існує»
Її дар занурюватися у глибочінь віків, освоювати лабіринти людських душ вражає. А стиль дивує неординарністю. Філософська естетика її картин надихає замислитися над важливим та вічним, що височіє десь там, за білими хмарами, у блакитній нескінченності.
Анатолій МАРКОВСЬКИЙ: «Добрі люди надихають одне одного»
Цю зустріч хтось назве випадковою, хоча, може, нас звела сама доля. Ось ви йдете вулицею, аж раптом вас зупиняє незнайомий добродій. І питає думку про людину, котра стоїть поблизу. Бо вона, як йому видається, ідеальний типаж для картини про козацьку минувшину. Глянувши на ймовірну «натуру», погоджуюся: дядько й справді схожий на старого козака…
В арсеналі духовної зброї
Цьогорічний Міжнародний «Книжковий Арсенал» уже став історією. Прекрасною з огляду на сотні учасників і справжнє велелюддя відвідувачів, на десятки яскравих локацій і незабутніх творчих зустрічей, автограф-сесій, дискусійних майданчиків, круглих столів і лекцій. І море книжковиї новинок з усіх усюд України, від видавців близького і далекого зарубіжжя.
Микола СЯДРИСТИЙ: Мікросвіт, що став Усесвітом
Манюсінький фрегат не пливе. Покірно стоїть під прицілом мікроскопа і чекає, коли прийде мрійник, прихилиться до вічка з надпотужними діоптріями, аби розглянути кожну деталь. І на кожен такий захоплюючий погляд кораблик привітно золотом засвічує крихітні ілюмінатори, мовби воліє повідати таїну свого народження…
«Усе починається з пустоти»
«Пусто» – неакадемічний проект про літературу, живопис та кіно. Як він народжувався? Цим і розпочалася розмова з продюсеркою Тетяною КУЛИК – львів’янкою, нині першокурсницею одного зі столичних вишів.
Козацький нащадок
Сто сорок років тому, 22 травня 1879 року, в родині полтавського міщанина побачив світ Симон Петлюра. Він зростав в українському середовищі з міцно закоріненими традиціями. Рід Петлюр походив із козаків Запорозької Січі: Остап Петлюра у часи Петра Калнишевського був отаманом Платнирівського куреня, його брат Симон служив дяком і вчив дітей грамоти. А коли московське військо руйнувало гніздо козацької вольності, зі своїми вихованцями зумів перебратися дніпровськими плавнями до Самарського монастиря. Звідти допомагав Семенові Гаркуші розбивати карателів Суворова.
Галина ДОВБЕЦЬКА: співачка, яка надихає жити
Зал ціпеніє, коли на сцену виходить Вона. І нема різниці, чи це славетні столичні концертні палаци, чи імпровізований майданчик просто неба, там де пахне порохом, де гаряче, де чатує біда. Ошатно вбрана, своя, чуттєва, вона Галина Довбецька говорить і співає душею – так, що їй безумовно віриш. Саме такою, вочевидь, і має бути співочий голос Заслуженого академічного зразково-показового оркестру Збройних Сил України. Напередодні Великодня ми побували на концерті за її участі у столичному Центральному будинкові офіцерів ЗСУ. А після справжнього свята класичної музики, народної пісні та поетичного слова поспілкувалися із заслуженою артисткою України.
Вибух куражу і джазу
Ми танцюємо на вулиці з морозивом у руках під нову пісню Монатика. Навколо нас багато молоді, яка «ловить» ритм, весело сміється і мружиться від щастя. Поруч білявка у рожевому светрі голосно підспівує. На неї час від часу поглядають люди, але їй байдуже, бо вона потрапила на «Кураж Базар Jazz Only».
Золотий голос Жар-птиці
Метушня перед входом до столичного Палацу «Україна», огороджена червона доріжка, яка не гасить стукоту каблуків. То під об’єктивами телекамер і фотоспалахами впевнено та бадьоро крокують зірки української сцени. Так починається церемонія нагородження переможців премії «Золота Жар-птиця», заснованої музичним телеканалом М2 та компанією «Таврійські ігри».
Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…»
З народним артистом України кінорежисером Борисом Савченком домовилися зустрітися у самому середмісті столиці – у сквері біля Золотих Воріт. Ось він іде. Стрункий, шляхетна постава, гострий погляд, з-під сивого чуба. Коли дивишся на розкішну срібну шевелюру та опасисту бороду, складається враження, що це невдала робота гримера-початківця – так вони дисонують з його молодцюватою постаттю та блиском в очах. Не віриться, що Борис Іванович на порозі ювілейного 80-річчя.
Наша розмова з обговорення сьогодення якось непомітно перейшла в режим спогадів.
Творець українського біґ-біту
Маестро української пісні Левко Дутківський святкує нині свої славні 76 весен. Так склалося, що з ним ми знайомі з перших виступів його дітища, тоді ще самодіяльного ВІА «Смерічка», у програмах Чернівецької студії телебачення. Колектив тоді записував свої пісні до новорічної програми…
Онук командарма Миронова
Нині цього талановитого полтавця пам’ятають лише нечисленні живі друзі та ще сотні його вдячних пацієнтів, серед яких були не тільки дорослі. Мова про Віктора Івановича Миронова, визначного мануального терапевта, учня визначного, але теж незаслужено забутого цілителя Андрія Касьяна-старшого – «діда Андрія», славетного батька відомого лікаря Миколи Касьяна. Безліч пацієнтів з інвалідністю ІІ і навіть І групи, від яких відмовлялася офіційна медицина, Віктор Іванович повертав до повноцінного життя.
Професор Микола ЛИТВИН: «На жаль, наші чиновники не знають нашої історії»
Мапи минувшини. Колишніх, вже неіснуючих королівств, імперій, республік. Наскільки точними є дані, зафіксовані у топонімах, гідронімах, хто з ким межував, воював, укладав угоди й унії? Історична картографія може миттєво і наочно подати інформацію, для опанування якої в інший спосіб доведеться переглядати силу-силенну грубезних фоліантів, копирсатися в архівах і бібліотеках, а в наш час – ще й перелопачувати гігабайти у тенетах світового всемережжя. Про це подумалося, вкотре розглядаючи експозицію Музею Української революції 1917 – 1921 років: там презентували тільки-но видану карту Західноукраїнської Народної Республіки.
Пам’ятники Одесі-мамі і дюку-татові…
Хто не знає фрази з класичної літератури про те, що всю контрабанду роблять в Одесі, на Малій Арнаутській? Місцеві дотепники додають: перші джинси зшив одесит Олексій Штраус, який назвався пізніше Леві Страусом. Тому в Саду скульптур, що став однією з «родзинок» місцевого Літературного музею, з’явилася копія пам’ятника першому управителю Одеси, особливо шанованому городянами дюку де Рішельє, одягненому в джинси. Але не лише завдяки модним штанам легендарний герцог поближчав до городян. Музейна копія менша за знаменитий оригінал, який зустрічає одеситів і гостей міста на площі перед Потьомкінськими сходами – цьому бронзовому французу можна запросто потиснути руку.
«Я визнав мужиків за рідну націю»
Дочекалися: повертаються птахами з вирію імена забутих видатних людей України. Згадаймо з-поміж них і Сергія Жука, скульптора, мистецтвознавця, письменника, професора.
«Надто вже багато “гетьманів” з’явилося»
З часу загибелі, а фактично вбивства, В’ячеслава Чорновола минає 20 років. І досі українське суспільство не дочекалося закінчення розслідування. Мені, наприклад, дуже хотілося б дізнатися, де зараз той «майор ФСБ Бабенко», який начебто готував вбивство Чорновола, а напередодні намагався попередити його і «здався» СБУ.
Дарунок долі
З Вартаном Маркар’яном мені пощастило познайомитися у далекому 1973 році, коли після закінчення вузу я приїхав за призначенням на роботу до Полтавського автоагрегатного заводу. Там Вартан Согомонович працював головним інженером. Одразу впадали в око його шляхетність, інтелігентність – геть незвичні для тогочасних важких на людяне слово «командирів виробництва».
«Бо до тебе навесні я повернусь, мила…»
4 березня Володимирові Івасюку виповнилося 70. А сорок років тому, у квітні 1979-го, яскраву життєву зірку славетного піснетворця підло загасили у Брюховицькому лісі коло Львова…
Обираємо Голохвастова?
На більшості печатку ніде поставити… Чотири десятки коучерів вселенського масштабу… Це я про кандидатів, що лізуть в Президенти. І якщо ти не знаєш, що таке коуч, вони (зуб даю!) прийдуть до тебе, обіцяючи за твої ж гроші «всєобщєє благодєнствіє», успіх у бізнесі, шалене кохання, манну з неба і газ за низькими цінами… А ти стоятимеш, як Проня Прокопівна, роззявивши качиного рота, і «красіва жизнь» кружлятиме над тобою разом з небесною манкою…
Георгій ПАПАКІН: «Створення УАН – це була академічна революція»
Георгій Папакін, доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, презентував книжку «Павло Скоропадський та Українська академія наук». Перше комплексне дослідження стосунків Гетьмана Української Держави з наукою та науковцями, його ролі у створенні 1918 року Української академії наук (УАН) та опікуванні розвитком української науки в еміграції.
Вояк переднього краю
«У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, також стали державним народом. І щоб такими бути у третьому, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й «мачуха», і «старший брат», і «пшияцюлка» нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних…». Так у своєму передньому слові історик Іван Монолатій орієнтував читачів книжки спогадів Павла Шандрука «Сила доблесті».
Слово, яке ставить на крило
Про нього кажуть різне. І по тому, що і як кажуть, можна скласти враження радше про самого казальника.
Перелякано – не готовий чоловік сприймати професорові одкровення, життям і знаннями здобуту Правду. Криво посміхаючись та «кому це вже зараз треба?» закидають ті, що їм власне сите життя дорожче і за ту вистраждану народом Правду, і за долю самого народу.
Історик Олександр КУЧЕРУК: «Вся територія від Верховної Ради, закладена плиткою, – там скрізь кістки і могили…»
Київ, вулиця Володимирська, 57. За цією адресою у теперішньому Київському міському будинку вчителя «мешкає» Музей Української революції 1917 – 1921 років. Цілком законно: у цьому будинку колишнього Педагогічного музею тоді засідала Українська Центральна Рада. Втім приводом поспілкуватися з директором музею Олександром Кучеруком цього разу стала не сама експозиція, а книжкова новинка. Монографія пана Олександра про маловідомі сторінки історії української столиці.
«Саваоф», який перетворив радянський герб на павука
«Аксакалом», а ще «Саваофом» ми у нашому колі жартома називали старійшину полтавського мистецького цеху художника Віктора Трохимця-Мілютіна. 26 лютого минає рік, як наш талановитий приятель полинув у засвіти.
Костянтин КУКУШКІН: «Я просто ідеаліст»
Молодий, харизматичний, амбіційний, талановитий баяніст Костянтин Кукушкін – з Куп’янська, що на Харківщині. Там народився в сім’ї залізничників, закінчив місцеву гімназію №1. Попри молодий вік (йому 22 роки) здобув заслужене визнання не лише у мистецькому світі. Його знають і люблять шанувальники музики в Україні і за її межами: Костянтин – лауреат всеукраїнських та міжнародного конкурсів.
Сподар
Сподар – господар, хазяїн.
(«Словарь української мови» Бориса Грінченка)
“23 січня 1931 року народився великий український журналіст Іван Васильович Сподаренко.
Радянську газету «Сільські вісті» в незалежній Україні він перетворив на орган демократії, правди, національного відродження і справедливості. Він став засновником нової журналістської традиції: ріж правду-матку, незважаючи на звання і посади і не бійся нічого, захищай простого трудівника та Україну.
Його правди та мужності нам сьогодні дуже бракує.
Був гнаний радянською владою і переслідуваний новим кланово-кримінальним режимом.
Пам’ятаймо про нього, бережімо його традиції”.
Олександр КАРПЕНКО, заслужений журналіст України
У Бадольчика
Уже йшлося до середини шістдесятих, коли селом шибнулася звістка: «Бадольчик здався!». То було справді, як грім з ясного неба, навіть у школі, особливо ми, хлопчаки, нею не один день переймалися.
«Син великої надії»
Один із багатьох напівзабутих засновників Центральної Ради. Лікар, письменник, художник Василь Королів-Старий. В одному з листів він, очевидно, передбачаючи оте своє тривале посмертне «безімення», іронічно напише: «Космос, поскільки є космос і має свій сенс для мене, поки я його відчуваю. А як тільки по мені задзвонять дзвони, – начхать мені й на всю красу природи, й на мудрість, і на осягнення людського духу, бо нема мене – нема й мого космоса, а є чийсь инший, і нехай собі той инший з ним цілується».
Різдвяний фестиваль рятує життя
Диво. Можливо, це те найприємніше, найпрекрасніше та найпотаємніше, на що сподівається кожен. Воно стається несподівано, падає на тебе як сніг на голову, але так вчасно, що перехоплюється дихання від радості і ти мимоволі дивуєшся питаючи себе: «Таке взагалі можливо?». Багато хто чекає дива, але є люди, для яких особливо важливе саме сподівання… Ба й життєво необхідне!
Джордж Форман і дядько Шура
Нині ювілей легендарного американського боксера Джорджа Формана: 10 січня йому виповнилося 70! Його слава – усесвітня, він має мільйонні статки, його чемпіонські досягнення – неперевершені, він – легенда.
Який фартух у Меланки?
Про Меланку й Василя, як і про водіння Кози, слід сказати окремо; це надзвичайно древні традиції, що, з одного боку, забулися, перемішалися з християнськими новорічними традиціями, а з іншого – незмінно хвилюють нас невмирущої красою символіки, людською теплотою, веселими витівками й добрим гумором.
Географія доблесті
Колектив Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини уклав і видрукував унікальну «Карту стрілецької слави Тернопільщини» (шкода, що невеликим тиражем). У чотирьох розділах – інформація про місця постою та боїв Січових стрільців, про їхні пам’ятники та могили. Увінчує цей своєрідний путівник гасло «усусів»: «Не ридать, а добувать!». Чим не дороговказ для усіх поколінь борців за волю України?
Дві душі Максима Рильського
Голосіївський ліс засипало снігом. Верхів’я дерев – під білою ковдрою. Пухнасті сніжинки лоскочуть тепле проміння ліхтаря. За гілками двох велетенських ялинок прозирають жовті віконця будинку. І голоси, ледь чутні, вечорові…. Колись зимовими вечорами господар цього дому Максим Рильський у затишній вітальні грів душу в добірному товаристві письменників, митців, науковців. Картини, ліжко, стіл, приймач, сервант з посудом, крісла, рояль, телевізор – нічого відтоді не змінилося.
Таке захопливе читання
Ілюстратор Женя Миронюк оздоблює дитячі книжки справжніми мистецькими перлами. А радше сказати – осучаснює видання. Вони мають вабити з першого погляду, проситися до рук.
Її книжки успішно конкурують з популярними інтернет-ресурсами. Якою ж магією творчості володіє художниця, яка створила вже свою чималу авторську книгозбірню?
Шекспір застерігає
Завжди боялася сірості. Отого «совковського» натовпу, який і досі, здається, переслідує на наших вулицях. Інколи, коли читаю чужі коментарі під якимись політичними постами, які, дякувати Богу, лише випадково з‘являються у моїй «Фейсбук»-стрічці, мені теж стає страшно. Так, ніби ці недолугі сірі люди намагаються затягнути мене кудись в минуле, у сіру прірву, в котрій їм, напевно, по-мишачому буде сито і тепло.
Державник
«Успіх народу залежить від його політичної зорганізованості, від наявності серед того народу людей із талантами політичних організаторів. Ми мали блискучих науковців, письменників, артистів, але ми не мали талановитих політиків. І в цьому полягає наша слабкість». Так писав Михайло Воскобойник (Воскобійник), історик і публіцист, український громадсько-політичний діяч. Його думка справджується і нині, в часи російської інтервенції, коли політичні діячі не стали авторитетами для суспільства, коли більшість самоназваних «лідерів нації» не здатна дієво обстоювати суверенну, правову, демократичну Українську державу.
Вартовий України
9 грудня 2018 року виповнилося 155 років від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка – відомого українського письменника, вченого, педагога, освітнього і громадського діяча. Невтомного трударя, феноменальною працездатністю якого захоплювалися сучасники. Його ім’я, за словами Івана Липи, «щодня було на вустах у тисячі людей, то тут, то там – скрізь по Україні, бо в яку тільки сферу українознавства не заглянеш, зустрінеш Б.Д.Грінченка» (1).
Планета Білокур
На Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а мо’, повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння – і саме такою, якою увічнив пензель її Генія.
У Катеринин день з «Чумаками»
«Не вмирайте, Чумаки!», – побажав хлопцям Василь ГерасимовичТриліс. Сказав і щиро, і з іронією, як уміє лише він. І раптом сталострашнувато. Ні-ні, живіть, «Чумаки»! Бо хто ми без вашої пісні? Для нас – цесіль, щоб життя не було пісним. Для України – це збройна сила в умовах гібридноївійни! Ви – наше буття! Вже 30 років з вами і «чорна хмара наступає», і «чумаквоза завертає»,і «гай, гай, зелен розмай», і «річка Дунай», і «не стелитьсяхрещатий барвінок», і «стає зоря над Почаєвом». 30 років, ви ходите заТрилісовою валкою, а ми – за вами. Як побачимо чумацьке багаття – кидаємо всена світі і біжимо на цей чистий вогонь. Він зігріває, опритомнює, дає силу ймудрість.
Василь Герасимович вважає, що народна пісня – це національне Святе письмо. Ініхто йому ще не зміг заперечити. Та й не наважиться. Бо у народного чумакаУкраїни аргументи «залізні». Тому краще – слухати і вчитися«як треба». А щоб опанувати правду народної пісні, знаєте, скільки пудів солідоведеться з’їсти? Якщо навіть по одному пуду в рік, то за 30 літ з’їли«Чумаки» майже півтонни! Недарма, московити кажуть, що сіль у київськихмагазинах пропала. То її «Чумаки» їдять! Ради української народної пісні вонище тонну готові з’їсти. Не страшно. Навезуть з нашого Криму, будьте певні! А зтою сіллю скільки пісень назбирано по крупинці? Десь з півтисячі. А скількилюдей перейшло через гурт? Дві-три сотні! І полягло хлопців немало, слава ісвітла наша пам’ять чумацькій чоті!
1993 року народний чоловічий хор «Чумаки» виборов І місце серед чоловічих хорівУкраїни на пісенному конкурсі імені Миколи Леонтовича. Для Триліса досізагадка, як вижив цей гурт, який «не обіцяв нічого доброго». Як він самнаблизився до того чумацького багаття – теж таїна. А може воно й добре, що є насвіті ці нерозгадані загадки буття? Бо в простеньких піснях все зрозуміло. Атут глибочезний зоряний колодязь, з яким ми повноцінні, багаті і просто –Україна!
Якби українська народна пісня співала сама себе, то співала б саме так, якспіває гурт «Рідна пісня». Співала б, як чумацькі сестри – Оксана Гордієць,Валентина Орел, Катерина Левенко – три прекрасноголосі, шляхетні, вродливіжінки. Вони в усьому справжні. Бо ж хто вчитель? «Дівчата, не викаблучуйтеся»,– сказав один раз в житті Василь Герасимович. Може, й не до нихзвертався. Але ця настанова на все життя.
«Дівчата, ах, які ж ви молодці!.. Ох, і молодці!.. Ах, звучите!..»
І ця похвала відхудожнього керівника гріє, як чумацьке багаття. Заслужили! Жіночий народнийгурт «Рідна пісня», лауреат літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди,лауреат пісенного конкурсу імені Порфирія Демуцького, об’їхав з піснею лише півсвіту. А хочеоб’їхати весь! Дай Боже! Атим часом дівчата сердечно привітали братів-чумаків, подякували за дружбу,чумакування, подарували розкішні народні пісні і заспівали «Многая літа!».
Триліс не старіє! Вважає, що після 80-и життя прецікаве і прекрасне. Саджає у себе на садибі дуби і хочеподивитися, чи родитимуть вони жолуді у свої сто років. Знає Василь Герасимовичще одну мудрість: «народнийчумак України» має гіднопередати традицію головування, що він і продемонстрував. Церемонія передачівлади була безкровною і просто зворушливою! «Повірте, без жодного жалю передаюцю булаву і чумацький батіг випускникові Київської музичної академії Оресту Шинкаруку», – щиро сказавВасиль Герасимович. От би цей приклад нашим очільникам, для яких посада –кінець світу! От би послухати їм чумацьку пісню!
На щастя, чумацька пісня вневолі не звучить. Творитьсяне з примусу, а з потреби співати! І ювілейний вечір, присвячений 30-літтюнародного чоловічого хору «Чумаки», став насущною потребою – співатиі слухати. І дякувати за цей Божий бонус! Слухати Героя України народного артистаАнатолія Паламаренка. Здається, що «Ярмарок» Остап Вишня написав саме дляАнатолія Несторовича. Ну хто ще прочитає так, як цей лицар слова!
А час летів зі швидкістю несамовитої євробляхи. І так ми його заощаджували, щой зайвого слова не сказали, куплета зайвого не проспівали. Чумаки з часом незмагалися, а працювали на випередження! Неквапна чумацька валка наповнила вечіртакими ключовими посилами мудрості, сутності, справжнього свята, що й завтра іпіслязавтра працюватиме вонина Україну. Просто потрібна критична маса людей, які зрозуміють, що «мир силоюне втримаєш, його можна досягти тільки порозумінням»! І чумацька пісня тут–медіаторка і миротвориця.
Ради неї перелетів океан Святослав Стус, соліст гурту, один з найперших йогоспіваків, який давно мешкає у США. Ізнову відчув себе у рідному чумацькому колі своїм, ніби й не відходив відбагаття. І заспівав, як колись – прекрасно, натхненно! Одержимі люди!
Ради свята напекла смачнючих пиріжків письменниця Тетяна Лемешко, дружинавірного чумака Сергія Лакизи (за сумісництвом доктора хімічних наук:), і присмачила їх поетичнимирядками. Привітав «Чумаків» Василь Кушерець, голова правління Товариства«Знання», яке реально підтримує гурт. А скільки б хлопці могли наспівати, якбищедрих людей було більше!
Я б мала спитати пана Василя, чи всі свої статки, нажиті за гонорари, вінзадекларував. Знаю, що він скаже: «Пані Галю, ми співаємо не за гроші, не заславу. Ми співаємо, бо неможемо не співати!».
Мала б спитати Василя Герасимовича, чи довго він співатиме? Скаже: «Скільки житиму, стільки й співатиму. Це – як дихати». Для цих людей піснявизначає смисл і якість життя. Це простір їхньої Свободи. Це їхня і нашаУкраїна. І безсмертя.
І зустріч, що у Катеринин день сотворилася, – безсмертна. Якщо згадуватимемо найщасливіші стрічі в нашому житті, то неодмінно спогадаємо й цю.
Донецькі нотатки. Костянтинівка, Бахмут, Іванопілля
Це продовження розповіді про спільну поїздку на Донеччину з американськими колегами-журналістами Романом Кокодиняком та Джоном Діллоном. Тож, вийшовши з редакції «Провінції», їдемо Костянтинівкою, зупиняємося біля бетонного паркану. Вздовж периметру – рілля, справжня КСС (контрольно-слідова смуга), деінде попереджувальні таблички «Міни!». Біля воріт кремезні хлопці у камуфляжних одностроях, крапових беретах з автоматами напоготів. Ми на КПП 90-го аеромобільного батальйону. За чотири роки свого існування підрозділ вже зажив бойової слави: воював у Пісках, Водяному, Опитному, промзоні Авдіївки. Оборона терміналів Донецького аеропорту – особлива сторінка звитяги десантників 90-го.
Заспівали Тараса, пом’янули Павла
У Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва відбулося ювілейне П’яте хорове свято «Школа Павла Муравського», приурочене завершенню Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає Кобзаря». Національна заслужена капела бандуристів України імені Григорія Майбороди, муніципальна академічна чоловіча хорова капела імені Левка Ревуцького, хор студентів Національної музичної академії України імені П.І Чайковського, яким Павло Іванович самовіддано керував понад 40 років і виховав понад 1000 високопрофесійних музикантів, любительський камерний хор «Moravski» при благодійному фонді «Хорова школа Павла Муравського», хор та симфонічний оркестр Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, зразковий хор «Соняшник» БДЮТ «Дивоцвіт» Дарницького району м. Києва – ці та інші провідні мистецькі колективи України під керівництвом учнів і послідовників Великого Маестро виконували, зокрема, хорові твори з укладеного Павлом Муравським семитомного зібрання «Тарас Шевченко. Пісенний Кобзар».
33-тій… (Документальні епізоди української правди)
« …Аби не було голоду!», – кожну свою молитву моя покійна мати закінчувала цими словами.
Щовечора вона змушувала мене повторювати за нею слова її молитви.
…Мати не любила заглиблюватися в деталі надто трагічних історій, особливо тих, до яких сама була причетна: «Я вже тобі розказувала…». Але я все одно знову щось нове дізнавався, поповнюючи своє уявлення про той віддалений час дивовижним фактажем, настільки страхітливим, що дитяча душа ніяк не могла той реальний трагізм охопити.
Крафтове пиво у столиці шампанського
Солод, хміль, вода та дріжджі – складники класичного пива. Порівняно віднеавна до цього рецепту пивовари почали додавати різні наповнювачі: овочі та фрукти, лактозу, мед, трави, квіти. Ці експерименти започаткували виробництво крафтового пива. Такий напій виготовляють на невеликих приватних броварнях. Нині вони ростуть мов на пивних дріжджах. У світі та й в Україні. Працює крафтова броварня і на Донеччині, у Бахмуті.
Кіно на партиципаторних засадах
Фастів, містечко на Київщині, має свою віковічну історію, традиції, культуру. І надихає талановитих людей. Таких, як журналіст і режисер Сергій Гордєєв. Знявши з однодумцями декілька робіт, Сергій плекав надію створити кіностудію «Фастів-фільм», екранізувати відомі літературні твори. Проте кінематограф – справа недешева: оренда техніки, костюми, декорації, а з меценатством в наш час геть сутужно…
Чіпка Вареник з хітом «Ромадан»
Листопад — місяць театрів. Коли із холодної, вогкої та сірої імли хочеться пірнути у яскравий світ вишуканих світильників, м‘яких крісел, усміхнених та красиво одягнених людей. А ще для того, щоб знайти відповіді на свої болючі питання, бо листопад він такий: місяць, коли разом з листям опадають ілюзії.
Життя з чистого аркуша: варто спробувати
З напівтемного офісного коридору спалах світла притягає магнітом. Відчуваєш себе метеликом, якого приманює барвисте сяйво квітки. Це – творча майстерня дизайну. Інший незвичний світ, неначе з казки «Аліса в задзеркаллі». Тільки замість Аліси – Ірина. Ірина НАУМЕНКО. приємна дівчина з добрими очима і сяйним усміхом.
Книжка, народжена у шпиталі
Маргариту Довгань, журналістку-шістдесятницю, добре знають у Київському військовому шпиталі. Тут вона своя, рідна: часто днює і ночує, щоб морально підтримати вояків, поранених, контужених, травмованих у нинішній «близькосхідній» війні. Для когось стала доброю мамою, комусь – турботливою бабусею. З лютого 2015-го по березень 2018 року жінка записала 287 історій про героїв – оборонців України. Створивши правдивий літопис доблесті, болю, сили духу, волі до життя…
Дорогою з його долонь
Журналістський світ ушановує Століття Дмитра Прилюка. Читаю публікації у пресі – душа співа: в Шевченковому університеті відкривають його іменну аудиторію – щоправда, не в Жовтому корпусі, де Дмитро Михайлович багато літ очолював факультет журналістики, а в нинішньому Інституті – на вулиці імені палкого революціонера Мєльнікова. Хтось замилувано пише про «Прилюкову калину», яка проізроста у скверику біля тієї ж таки сьогочасної Тарасової кузні журналістських кадрів. Але мовчать про те, що якась вандальська потороч кілька років тому зірвала пам’ятну меморіальну дошку на будинку, де мешкав Прилюк. Зірвала – і кінці у воду. Подейкують, що зникла вона в акурат із сусідською – меморіальною дошкою Олексію Фьодорову, коли декомунізували центр Києва. З Фьодоровим усе ясно: перший секретар Чернігівського обкому партії більшовиків й очільник горезвісної сталінської «трійки», яка загатила трупами невинно убієнних ціле урочище Халявин, не варт не тільки дошки, а й погруддя на столичній Алеї слави, яке бовваніє там і досі.
Там, у львівськім парку…
Львівський парк, що на вулиці Данила Галицького, поволі міряє тяжкими кроками чоловік. Запалі очі, мовби виполоскані в сірому осінньому туманці, дивляться підсліпувато з-під козирка бувалого у бувальцях картуза, скроні рясно потяла сивина, а пальці рук зрадливо б’є стареча дрож – і навіть палиця тут не підпора. Не знаю, що підказало мені підійти до нього, – осінній пахмур чи просто моя цікавість, але я таки наважила порушити його самотність. Запитала, чи він львів’янин і що б мені, приїжджій, порадив би тут найближче подивитися?
Донецькі нотатки
Потяг спроквола сунеться від станції до станції. Їхні назви читаються немов з інформаційних повідомлень літа 2014 року про визволення Донбасу: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка… Ось і Костянтинівка – кінцева станція, приїхали. Далі в бік Донецька київські поїзди ще не йдуть. Місцевий вокзал – як ворота в інший світ: «Донецьк, Горлівка, Макіївка», – голосно гукають водії – перевізники у потойбіччя, на, як кажуть чиновники, непідконтрольну територію. Поки що непідконтрольну.
Славко повернувся
У цьогорічному календарі знаменних і пам’ятних дат Тернопільщини немає згадки про стодесятиліття від дня народження людини, яка, поза сумнівом, лишила неординарний слід в історії краю. Мова про Мирослава Луцишина — наймолодшого учасника Першої світової війни. Народився він у Тернополі 1908 року, розпочав свій фронтовий похід… у семилітньому віці. Та довший час про це було мало хто знав.
Глина оживає, душу зігріває…
Цього дня більшість гостей столичного Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» – дорослих і дітей – мали незвичний вигляд. Наче щойно з толоки: сліди присохлої глини на руках, одязі, навіть на лицях. Але скільки щастя в очах! Школа народної традиції «Орелі» організувала для гостей «Глиняну вечірку» – гончарський майстер-клас, на якому поважні дорослі, зазвичай уперше в житті розминаючи пальцями податливу глину, ставали дітьми, а діти часто творили нею по-дорослому.
«Донбас»: віконце в бедлам
Чому новий фільм «Донбас» викликає такий вир емоцій в українського глядача, а російського – рве на шмаття?
Києву брат і суперник
Через віки ми повертаємося до першовитоків нашої християнської віри, яка понад тисячоліття осяває живлющим промінням душі вірних українців. Треба розчистити джерела нашої історичної пам’яті, прийти до тих святинь, про які ми призабули у повсякденному суєтному…
«Полтава-Док»: таланти є!
А таки символічно, що День українського кіно у місті над Ворсклою відсвяткували відкриттям 8-го Всеукраїнського екологічного фестивалю документального кіно «Полтава-Док».
Пафос навиворіт
Після перегляду «Таємного щоденника Симона Петлюри» практично нічого не залишилося. Порожнеча й одинокі тіні – наче в залі кінотеатру «Київ», де я це кіно подивився. Загуслий грим на крупних планах Винниченка і Грушевського, батальні сцени,що нагадують поширені нині клубні масовки-реконструкції, зал паризької ресторації з автентикою вкрай обмеженого кошторису часів спочилого у бозі не безталанного телешоу Віктора Андрієнка. Наші заслужені і народні, які у рясному поті чола грають як уміють французьке життя, французьку Феміду і навіть тамтешній вищий політикум… З усього цього гамузу запам’ятається хіба що миттєвість: тюремний наглядач у виконанні славного актора Вертинського.
Океан Незалежності
Що таке свобода? І як це – бути незалежним? Кожна людина прагне схожості з вітром: линути туди, де просторінь.
І Дніпро, і гори. Заповідні
Канів… Напевне, немає в Україні людини, яка б не чула про це старовинне наддніпрянське місто. Коли стоїш на Чернечій горі та вдивляєшся у світанковий задніпровський простір, відчуваєш якусь фантастичну принаду цієї землі. Невипадково тут обрали місце вічного спочину «українського сонця» Тараса Шевченка.
Такого немає в Парижі
За сусіднім столиком чотирирічна дівчинка розчаровано шматує листок паперу, на якому щойно малювала веселку.
Ауріка в гостях у Сашка
Ця світлина з мого архіву раптом потрапила на очі, і пам’ять миттєво нагадала її історію. Давню. Осінь 1990 року, Запоріжжя. В нашому місті гастролює шалено популярний тоді Олександр Сєров…
У «Софілоренівці» біля Диканьки
Одразу застережу, читачу: не справляйтеся про цю топографічну новацію у довідниках та на мапах. Її не існує в природі. Офіційна і правдива назва сеї знакової точки на мапі України – село Чернечий Яр Диканського району. А «Софілореніка» – це так: моя метафора, не більше. Хоча й не вигадана отак з доброго дива і навіть цілком обґрунтована.
Володар видовища. Віктор КІСІН
Початок вересня вже далекого 1997 року. На лаврському подвір’ї поряд з корпусом кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка-Карого багато людей. На їхніх обличчях застиглий вираз жалю, печалі, відчуття непоправності того, що сталося… Серед скорботних ликів – багато тих, кого знають мільйони: телеведучі, актори, режисери. Не менше й тих, хто за своєю телелевізійно-кінематографічною долею весь час «за кадром». Усіх їх того дня об’єднало спільне горе: прощатися з учителем, колегою, другом Віктором Борисовичем Кісіним.
Геній: зустрічі і прощання…
Познайомитися з Іваном Драчем, живим класиком української літератури, мені випало 2014 року. Тієї весни в Луцьку Інститут літератури НАН України проводив конференцію, присвячену Лесі Українці, і мене запросили презентувати там упорядковану та видану мною збірку творів Івана Стешенка.
Український Гоголь в українській Пальмірі
Слухай сюди: а ти хочеш заміж? І не тоді, коли ти з кимось у стосунках чи вже маєш нареченого, а просто заміж? Як зміни статусу. Ну, щоб по супермаркету з ним, законним чоловіком, вальяжно так, із кошиком, повним скарбів, пройтись. Чи залом аеропорту, з красивими валізами. Чи вулицею: ти вся така втомлена, щось тягнеш важке сама, а він – раз і підхопив…
Провідничий «нескаламученого світу»
Шістнадцять скупих рядочків знаходимо про нього в Українській літературній енциклопедії. Але навіть не вказано місце народження… Лише натяк – Полтавщина. І додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось тут, напевно, і «зарито собаку».
«Донецьк – не бидло і не покидьки. Донецьк – це українці…»
Від часу окупації в Донецьку діє українське підпілля. Наприклад, в соціальній мережі «ВКонтакте» – інформаційна група з романтичною назвою «Донецька хунта». Тут поширюють матеріали антисепаратистського змісту. І, найголовніше, інформаційні підпільники пропонують об’єднувати сили, щоб протидіяти самозванцям-«республіканцям». Не лише згаданий ресурс, а й обговорення на різних пабліках, анонімні інтернет-опитування доводять, що настрої багатьох мешканців Донбасу далекі від «руского міра».
Рильські: від Максима до Максима
На вершину пагорба, що сповзає до Горіховатського озера, яке межує з Голосіївським лісом, ведуть 104 сходинки. За ними – колишня вулиця Радянська, нині названа на честь Максима Рильського. На подвір’ї будинку №7, де мешкав поет-академік, на мене чекає усміхнений чоловік. Максим Рильський-молодший, онук Максима Тадейовича. Хоча час поволі стирає вікову дистанцію між ними. Вже і його, онукові, скроні посріблила сивина, і він досяг високого статусу дідуся. Максим Георгійович не зробив карколомної кар’єри, ніколи не спекулював гучним прізвищем. Шанується, а ще більше шанує пам’ять про свого славетного предтечу.
Хай Вам і там буде сонячно, Іване…
Про творчість геніального поета-сучасника, кіносценариста Івана Драча написано чимало рецензій, здебільшого доброзичливих і захопливих, але часом і не вельми. Про нього, як депутата Верховної Ради України і одного з очільників Народного Руху, говорили різне, траплялося, що й образливе. Розповім про «свого» Івана Драча…
Телезірка, «Міс Україна», волонтерка…
Вікторія Кіосе, успішна українська телеведуча, знайома багатьом завдячуючи популярній ранковій програмі «112 хвилин» на каналі «112 Україна». Ця дівчина поєднує в собі, здавалося б, геть несумісне: образ чарівної переможниці конкурсу краси та діловитої ведучої.
Наша розмова з Вікторією про те, якими добрими справами займаються дівчата – учасниці конкурсів краси і якими життєвим принципами слід керуватися, щоб бути успішним та щасливим.
Міні-сцени нижче плінтуса і тату в скляних кімнатах
На ній 400 мультидисциплінарних творів. 85 митців з усієї України та 30 південнокорейських фотографів. Це виставка «Exposure. Opening of season», яка до 22 липня обжила мистецький центр «Арт-завод Платформа». Скульптури, живопис, графіка, світлини, різноманітні інсталяції, татуювання та навіть акторська майстерність – всі ці творчі напрями репрезентовані у просторі «Exposure» (у перекладі – «Перебування під впливом»).
«Дивак»
Другого червня Леопольдові Ященку виповнилося б 90. Цю справді знаменну для України дату Київ, чиїм вірним сином він був і зостається, кого любив до нестями і неповторно оспівав-возвеличив на цілий світ, його Вічний Київ відзначив Першим «іменним» хоровим фестивалем у Національному музеї архітектури та побуту і, здається, локальним, «родинним» ушануванням, організованим Ященковими побратимами і посестрами з хору «Гомін» в Музеї Івана Гончара. Все відбулося скромно, околицями та малими силами. На хоровому конкурсі імені Ященка лише кілька колективів виконали його авторські пісні та обробки народних.
Пішов третій рік, як геній масового народного співу упокоївся на закутні престижного Байкового цвинтаря, а столиця так і не увічнила його назвою вулиці, хоча досі затято шанує невідомих Механізаторів, Електриків чи того ж таки горезвісного вбивцю-енкаведиста Кудрю.
Сходься, роде, хлібець краяти!
Ця експозиція найперше має своє осібне пахілля. Не аромат, а саме пахілля, пах. Так пахне щасливий достаток, мир, материнство, Різдво, Великдень…
Грабовські: дві долі, два таланти…
Борис Грабовський, єдиний син відомого українського поета-революціонера, публіциста і критика, перекладача з багатьох мов Павла Арсентійовича Грабовського, прожив, як і батько, значуще життя. Кажуть, що природа на дітях геніїв відпочиває, але це не про Бориса Павловича. Названий батьком на честь свого найближчого товариша – українського письменника, лексикографа, перекладача, автора першого фундаментального «Словаря української мови» Бориса Грінченка, він теж залишив помітний слід в історії – як один із винахідників телебачення. Об’єктив сконструйованої ним телекамери вперше в світі транслює рухоме зображення, яке повністю передається і приймається електронним способом…
Дизайнер Ірина ТИДНЮК: «Найважливіше – робити все з любов’ю та повною віддачею»
Це не вигадка, це щира правда: українські дизайнери починають конкурувати зі світовими брендами. У колекціях молодої та вдатної Ірини Тиднюк – одяг для жінок у стилі кежуал: неповторні геометричні тренчі, сукні, сумки, светри та багато іншого модного краму. Кожну річ, виконану з першокласних матеріалів, створено для доповнення будь-якого образу. А ціна – більш ніж прийнятна. «IRYNA TYDNYUK» – бренд, який поєднує у собі класичні та оригінальні речі чорного, білого та бежевого кольору.
«Полтавороси»
Коли в середині XVIII століття в Москві та Петербурзі відкрили перші медичні школи при шпиталях, одразу виникла справжня проблема набрати туди учнів: освоєння медицини потребувало обізнаних у латині, а в Росії цю мову мало хто знав. Тому 14 березня 1754 року Синод видав указ – викликати студентів Києво-Могилянської академії – «малоросійських людей, які володіли латинською мовою». Тому майже весь набір тогочасних медичних шкіл Росії складався з українців. Серед кращих учнів Києво-Могилянської академії, направлених на навчання в Петербурзьку медичну школу, були і брати Олександр та Павло Шумлянські.
«Чумацький шлях» прослався світами
Ельміра Шемседінова – художниця й одна із 35 учасників проекту «Чумацький шлях». Мистецтво у її кримськотатарській родині передається з покоління в покоління. Тому Ельміра подала на проект не лише свої роботи, а й твори батька та діда. Її дідусь Ірфан Шемседінов – скульптор та архітектор, автор севастопольської стели, відомої як «Багнет і вітрило», що стала своєрідної візиткою міста.
«Танець вибрав мене»
«Танцюю, бо це моє покликання, у танці я щирий і справжній. Танцюю, бо танець стимулює до творчості. Танець –то мистецтво, а мистецтво – найсильніші ліки» , – пояснює Володимир ГРЕК, хореограф-балетмейстер, артист, старший викладач Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка.
Аграфена ГАНДЗЮК: «В Україні у митців виростають крила»
У стінах столичного Будинку художника вперше виставляються твори Аграфени Гандзюк. Миколаївської хужожниці, яка за 20 років неповторного образотворення підкорила найкращі галереї Франції, але зберегла вірність Батьківщині.
Море Юрія Єгорова
Він шукав у навколишньому світі вічну красу, вищу сутність, досконалість природи, які людина може відчути, але не завжди здатна осягнути. Одеський художник-нонконформіст Юрій Єгоров. Ключова фігура українського мистецтва ІІ половини ХХ століття.
Бузковий рай над Видубицькою обителлю
Травневі дні радують киян та гостей столиці не тільки теплою погодою, а справжнім буянням природи. Квітують яблуні, магнолії, тюльпани та бузок… П’янкий аромат цвіту по вінця наповнив не лише віковічні Київські гори, міські парки і сквери, а й вулиці, провулки, двори… проте є у столиці особливе місце: бузковий едем. А по-науковому – сирингарій Національного ботанічного саду ім. М.М.Гришка.
… І Кий-град заговорить до вас
Будь-яке місто ховає в собі більше, ніж вам розказують глянцеві фото, звичні екскурсійні маршрути та рекомендації з путівника. Кияни та гості Києва за прискореним темпоритмом столиці часто не помічають цікавих місцин, які дихають живим дихом тисячолітньої Історії, його гір, парків і садів, давніх неповторних на вид будинків, пам’ятників.
Зором серця, порухом душі…
Митці з вадами зору та хворобами опорно-рухового апарату презентували свої роботи на виставці «Мій талант тобі, Україно!» в агентстві «Укрінформ». Неважко здогадатися, хто саме автор об’ємних картин, які сприймаються і на доторк: жага творити сильніша за фізичні недуги.
«КІБОРГИ» ПЕРЕМОГЛИ
Найочікуваніша для кіномитців подія відшуміла видовищами, пафосними виступами, відгомоніла щирими розмовами про зроблене і не звершене. Національна кінопремія «Золота Дзиґа» вдруге знайшла своїх достойників.
Журба і радість Марії Нелеп
Стримані, печальні усмішки, чорні виразні контури постатей, мовби зупинені чорно-білим часом і, водночас, барвисті, соковиті кольори – як нестримний подих сьогодення… Це диво-картини, на жаль, маловідомої широкому загалу художниці-самоуки Марії Нелеп. Щоб зануритися у її неозорий світ образів, достатньо відвідати виставку в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Тут ексонується більше шістдесяти робіт народної майстрині, хоча лише у фондах цього музею їх понад чотириста.
Євген ШЕВЧЕНКО: «Якщо позбавити народ національної пам’яті, ним стане легше маніпулювати»
Сумний факт: наша держава і значна частина її громадян усе ще далекі одне від одного. Ремствують на життя-буття педагоги і лікарі, промислові трударі і селяни, науковці, пенсіонери, студенти… Втрачають віру у своє покликання, у цінність обраної професії. Рвуться у чужі світи, де навіть у чорній, інколи каторжній праці почуваються матеріально та й морально комфортніше, ніж дома. І від тієї новітньої міграційної лихоманки міліють духовні глибини, люди фактично байдужіють до рідної землі, отчини, до її традицій та культури.
Євген Шевченко, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва, наголошує на життєвій необхідності передавати багатющі культурні, духовні надбання нашого народу від покоління до покоління. Бо лише так можна зберегти етнос, державу на світовій мапі цивілізації.
Фатально-трагічний…
Кожну історичну подію варто оцінювати в часовому просторі. Сьогодні з віддалі багатьох десятиліть усвідомлюємо, яку непроминущу роль в історії української політичної думки відіграла Українська революція. Вітчизняний історик і політичний діяч, активний учасник тих буремних подій Іван Кедрин згадував: «Постала просто нова українська людина, з новим підходом до справ рідного краю і зовнішнього світу, з новою психікою, новим розумінням того, що зветься нацією. І московські більшовики не творили б у Харкові «робітничо-селянський» уряд та не проголошували б УССР, коли б не побачили вже тієї зміни, яка заходила в умах і серцях українського народу».
Полтавські «каменярі»
Масонство в Україні з’явилось понад 250 років тому, спричинене західними впливами та місцевими суспільними процесами. Григорій, син Пилипа Орлика, приєднався до масонського руху у Парижі, а 1734 року вирушив у ризиковану подорож до Лівобережної України – для переговорів з козаками про боротьбу проти Росії за незалежність України.
Єриком, з «бабайкою»…
Містечко Вилкове у самісінькому гирлі Дунаю, на кордоні з Румунією, яке ще називають «українською Венецією», потерпає від повені. Довга хвиля весняного водопілля, сильний вітер переповнили численні протоки. Це стало малоприємною несподіванкою навіть для місцевих мешканців, які з дитинства звикли не ходити, а плавати на човнах.
Першоієрарх пострадянської України
Ще кілька десятиліть тому його характеризували як «петлюрівсько-шляхетсько-гестапівського годованця». І, звісно ж, «буржуазно-націоналістичного зрадника». Сьогодні його називають Божим помазаником, духовним лідером нації, однією з найвизначніших постатей ХХ століття, Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові і його Церкві.
Сяйво віри з дніпровської кручі
Київському пам’ятнику князю Володимиру Святославичу, Хрестителю Руси-України – півтори сотні років. Одна з найдавніших скульптур столиці, серед небагатьох культових пам’ятників, що збереглися після російської революції 1917 року, коли комуністи повели смертельну боротьбу з релігією – «опіумом народу», як вони її називали.
Як звук павутинки
Цього року, 10 квітня, Вікторові Близнецю виповнилося б 85. А він, талановитий український письменник, прожив усього 48. Автор численних оповідань, низки повістей і роману, розрахованих переважно для дітей і підлітків, Віктор Семенович був справжній у всьому – в літературі, роботі, житті. Залюблений у степові неозори своєї малої батьківщини (Кіровоградщина), високо цінував щирих друзів, оберігав і леліяв рідну мову, а найбільшу втіху мав у полоні творчого натхнення.
Наталя СУМСЬКА: «Бути в образі, працювати в театрі – прекрасна спроба втекти від сьогодення»
Ми зустрілися біля службового входу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Цього вечора у народної артистки України Наталі Сумської була вистава: роль Мадам Гортензії у знаменитій постановці «Грека Зорби» за романом грецького класика ХХ століття Нікоса Казадзакіса.
Вона відчинила двері гримерної, ми ввійшли до кімнатки із зеленими стінами, і я відчула себе частинкою невідомого закулісся, яке так манить глядача.
Бахмутські образки
«Мене звуть Аліна Кириленко. Я навчаюсь у Х класі школи № 18 міста Бахмута на Донеччині та відвідую секцію «Журналістики» у місцевому Центрі дітей та юнацтва. Мій улюблений український письменник – Остап Вишня. Я прочитала багато його творів. Вони мені підіймають настрій. Можливо, той настрій і навчив мене помічати все довкола, виокремлювати якісь кумедні події. Тепер про «пережите» пробую писати…
Пропоную кілька своїх робіт на конкурс «Слово в душі – душа в слові».
Олена ЯЩУК: «Нації важливо ідентифікуватися у мистецтві»
На мистецьких просторах бачимо нову хвилю, що відносить нас від звичних виставок до модерних інсталяцій і проектів-конкурсів. «Український тиждень мистецтв» закріпився у столичному Будинку художників ще з 2009 року і відтоді набув визнання серед українських та іноземних цінувальників прекрасного. А тому й відбувається двічі на рік.
Про сезон «2018-весна», його переможців та прийдешнє мистецтва розповідає Олена Ящук, художниця і куратор уже XVI Міжнародної виставки-конкурсу «Український тиждень мистецтв»
В ім’я добра, супроти зла
Старшому поколінню читачів, та й молодшій порослі, закоханій в українську літературу, навряд чи треба пояснювати, хто такий Степан Олійник. Його злободенні, гостросюжетні потішні вірші, гуморески, фейлетони упродовж десятиліть не сходили зі шпальт газет, журналів, хвиль радіоефіру, а книжки багатомільйонними тиражами «покривали» увесь простір колишнього Союзу й, без перебільшення, зачитувалися до дірок.
На хуторі Абази, де був Тарас і музи правили
Їдучи з Києва до Полтави вам не оминути Абазівку – траса ділить село. Проїздив його і Тарас Шевченко. Хутір Абази Тарас згадує в повісті «Близнецы». У час заснування, 1798 року, він називався Курелихівкою. Ставши у першій чверті XIX ст. селом, отримав аж дві назви: Дмитрівка і Єлизаветино. А на початку ХХ ст. його стали називати Абазівкою.
УКРАЇНСЬКЕ КІНО: ДИНАМІЧНИЙ ПОСТУП
Голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко публічно відзвітував про стан справ у рідному кінематографі. Попри те, що нині ця галузь культури як ніколи важлива, на жаль, сам факт звіту не набув широкого розголосу.
Від кріпака до мецената
Григорій Гладинюк пройшов шлях від кріпака до купця першої гільдії. Підприємець, котрий одним із перших розпочав готельний бізнес у столиці. Меценат, чиї дари донині служать на благо людям. Про сторінки його життя, внесок у розвиток дореволюційного Києва говорили на презентації фотовиставки «Григорій Гладинюк: кріпак, який подарував Києву палаци».
Тисячолітні традиції столітньої історії
Нашому Державному гербу – Століття. Про історію його появи й утвердження як головної емблеми Української держави розповідає виставка у столичному Національному музеї історії України «Символ твоєї свободи: 100 років Державного герба України».
З Америки наше видно, а вдома – зась…
Вперше до української святині в Каневі майбутнього народного артиста України Василя Голуба, тодішнього студента театрального інституту, привіз 1969 року професор Михайло Михайлович Карасьов. Цікавий і сміливий то був чоловік, не боявся розповідати студентам про Героїв Крут і навіть побувати з молоддю на місці героїчного бою, а потім відвідати Аскольдову Могилу, де колись, до того як більшовицькі осквернителі стерли з виду цвинтар, лежали у київській землі лицарі-«крутяни». Карасьов був учнем Станіславського і його послідовником. Що й казати, пощастило Голубові з учителем!
Футбол на Полюсі
Матч в Антарктиді, на Говерлі, стрибок з парашутом на Північний полюс… Звучить як вигадка, як переказ фантастичного фільму. Насправді, так проводить свої відпустки чи кілька вільних днів спортивний журналіст і коментатор Валентин Щербачов.
«Розплинуся в тобі і вічно житиму…»
Його французьке життя було схожим на веселий і кольоровий калейдоскоп. Та й сам він був таким же яскравим, епатажним, трохи бешкетуватим жартуном: міг співати серйозну оперну партію на сцені і грати в футбол зі своїм напарником так, щоб ні слухачі, ні суворий режисер нічого не помітили.
Слава співоча, слава козацька
У непримітному будиночку на одеському Пересипу – Музей історії розвитку українського козацтва. Коли Одеси ще не було, у південному краї давно дзвеніла козацька шабля. Саме на Пересипу полковник Семен Палій розбив татарське військо і звільнив з полону чимало бранців. Пізніше, в час війни з Туреччиною українське козацтво стало ударною силою російської армії.
Батько. Українського, поетичного…
Не лише театр починається з вішалки. Будинок кіно також.
– Ми в Червоний зал, на вечір пам’яті Василя Цвіркунова, – каже пані, передаючи верхній одяг гардеробниці, і здивовано чує у відповідь:
– То вам не в Червоний, там вечір Висоцького, а в менший, Синій зал…
Неопалиме Українське коло
«Народе України!
Твоєю силою, волею, словом стала на Землі українській вільна
Народня Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх,
– борців за вольности і права трудящих».
Так починається історичний ІV Універсал Центральної Ради, що проголошував 22 січня 1918 року незалежність Української Республіки. Сьогодні цей вікопомний документ – серед сотень інших неоціненних раритетів у Музеї історії Києва. Тут розгорнуто унікальну експозицію «Українське коло», присвячену Сторіччю визвольних змагань проти царської, а згодом і більшовицької Росії. Виставку врочисто відкрили теж 22 січня.
– Саме цього дня закордонні українці святкують Незалежність України, – веде розповідь один із організаторів та нинішній куратор «Українського кола», знаний історик Юрій Савчук. – А ми ж 22 січня відзначаємо День Злуки – об’єднання Української народної і Західноукраїнської народної республік, що відбулося пізніше, у 1919 році.
До слова, у Верховну Раду вже надійшов законопроект, який унормовує зв’язок правонаступництва нинішньої держави Україна не від УРСР, а від УНР. Історія піднімає фальшиві завіси і розвіює міфи, нав’язані донедавна окупаційною совковою ідеологією.
«Українське коло» об’єднує бібліотечні і архівні документи, унікальні експонати з 29-ти музеїв та установ не лише України, а й Польщі, США та Швейцарії. Наче кольорові скельця, експонати склалися в мозаїку епохи, охопивши події в усіх регіонах нашої Вітчизни.
Документи про вступ України до Ліги Націй, міжнародний договір, що дістав назву Брестського миру, прапор УНР, реставрований польськими колегами… Зали-скарбівні, якими проходиш з відчуттям активного учасника пізнавального історичному квесту. Квиток члена Української Центральної Ради, Велика державна печатка УНР, затверджена у березні 1918 року за ескізом визначного українського художника і скульптора Василя Кричевського. І для нас то вже не просто раритет, а символ, жива пам’ять, знак у майбутнє.
Експозиція – це, власне, чотири тематичні сектори: відродження Нації, розбудова Держави, змагання за Україну, боротьба за міжнародне визнання. І цілковито новаторський підхід її організаторів до змісту та подачі величезної кількості оригінальних експонатів, чимало з яких виставлено вперше.
Юрій Савчук зізнається: готувалися понад рік. Треба було не лише домовитися з архівами та музеями інших країн, а й забезпечити перевезення експонатів, здійснити юридичний супровід, знайти фінансування. Не обійшлося без труднощів. Зокрема, велися непрості перемовини із женевським офісом ООН: там зберігаються архівні матеріали Ліги націй, до яких процедурно вкрай складно доступитися. Музей війська польського люб’язно надав і свої експонати – попри нинішні загострення стосунків з Польщею саме в царині історичних досліджень. Чимало раритетів надійшло із приватних колекцій закордонних українців. Чимало цих історичних скарбів Юрій Савчук розшукав ще тоді, коли очолював Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. Деякі реліквії вдалося повернути в Україну. А давні зв’язки стали у нагоді для організації нинішньої виставки.
Одних лише унікальних печаток цивільних і державних установ, військових підрозділів – понад вісімдесят у цій експозиції. Перша банкнота УНР з написами українською, російською, польською та єврейською мовами, особисті речі Симона Петлюри та Володимира Винниченка, Універсал Директорії про затвердження Злуки УНР та ЗУНР і печатка, що її скріплювала, прапор 1-го пішого Запорізького імені Гетьмана Петра Дорошенка українського полку.
А ось лист № 278 – звернення до українців збирати кошти для потреб Української Центральної Ради, скріплене підписом Михайла Грушевського. Уряд потребував кількох тисяч карбованців, а зібрали три з половиною мільйона. А ось ощадна книжка з тризубом мешканця Вінниці Григорія Чаботаря, в якій запис про вклад: п’ять тисяч карбованців. Тож рівень довіри до нової влади був високий: попри революційні потрясіння економіка молодої республіки працювала.
Символічно: свої перші гроші УНР друкувала у Різдвяний вечір. Ескізи карбованця, а потім і гривні виконав геніальний графік Георгій Нарбут. Це були таки українські гроші: орнамент у стилі козацького бароко, декоративні шрифти і вперше Тризуб – родовий знак Володимира Великого.
У двох вітринах – однострої армій УНР та ЗУНР. На думку Юрія Савчука, сьогодні простіше знайти обладунки середньовічного лицаря, ніж українську уніформу часів визвольних змагань. У радянський період спадок доби УНР, надбання української культури та історії ретельно знищували. Скажімо, у Львівському національному музеї (нині – імені Андрея Шептицького) 1952 року дві тисячі художніх полотен отримали «смертний вирок». Тож не дивно, що українські музеї сьогодні часто поповнюються з приватних зібрань : там такі експонати фактично переховували від владних нищителів.
Один із таких раритетів «Українського кола» – видання Михайла Грушевського «На порозі Нової України». Праці видатного історика і державного діяча цілеспрямовано вилучали. І за зберігання такої літератури можна було добряче поплатитися. Коли свого часу працівники новоствореного Київського музею Михайла Грушевського оголосили про збір експонатів, до завідувачки Світлани Панькової зателефонував мешканець Немирова, що на Вінниччині. Виявилося, його дід, колишній листоноша і засновник «Просвіти» в околичному селі Стрільчинці Карпо Карпенко, ще з дореволюційних часів читав Грушевського. А в часи боротьби з «буржуазним націоналізмом», ховав брошури у вуликах. Згодом повшивав їх у томи російських класиків. Так фонди Будинку-музею Грушевського поповнилися книгами Михайла Грушевського, серед яких і політичний заповіт «На порозі Нової України».
Про зверхнє ставлення більшовицько-радянської влади до нашого народу, про більшовицьку нетерпимість до української національної ідеї красномовно свідчить такий приклад. Дружній шарж 1917 року зобразив Грушевського, який вибиває гопака перед прем’єром Тимчасового уряду Керенським: «А Україна ще не вмерла!» Через дванадцять років невідомий художник «переквецяє» цей шарж уже на карикатуру, ще й спорядить її висмоктаним зі свого олівця жовчним діалогом:
« – Товариш Грушевский, ради бога потише, Россия умирает!
– Росія вмирає? А Україна, бачте, ще не вмерла! Гоп, мої гречаники, гоп!..»
Виставка «Українське коло» символічна навіть назвою. Ми знову постали перед життєвою необхідністю оружно боронити свій етнос, культуру, свою державність, своє майбутнє. Перед нами ті ж виклики, що і в добу Української національної революції. Вчитаймося ще раз у засадничі положення ІV Універсалу про Незалежність: «А тим часом петроградське правительство народніх комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардійців-большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна,
наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь
безладдя, злодіяцтво, безчинство». Так, наче і не було між згаданими подіями і сьогоднішнім днем цілого століття! Не дамо розірвати наше Українське коло! Нехай воно міцним перевеслом єднає нас в одній родині!
Вождь «української смути»
Він увійшов в історію як батько «укапізму», тобто українського націонал-комунізму.
«Серед усіх інших українських комуністів, які ставали на захист національних прав українського народу в часи радянської влади, Василь Шахрай був найбільш послідовним, – писав публіцист Сергій Домазар у нарисі «Реставратори голубих мрій». – М.Скрипник, С.Лапчинський, О.Шумський, М.Хвильовий та інші – всі вони були полум’яними борцями за відродження української нації. Але над ними Дамокловим мечем висіла доктрина російського комунізму, згідно з якою національне відродження неросійських народів – це буржуазно-націоналістична контрреволюція, яку треба збройно поборювати. Один-єдиний Василь Шахрай твердо відстоював національні права українського народу… Постать В.Шахрая, його особиста доля, цікавить нас як яскравий приклад того які дивовижні плоди дає протиприродне схрещування українства (як ідеї) з марксизмом».
З Житомира до Києва – середньовічним тунелем?
Після того як в Житомирі розкопали давні підземелля, а в них знайшли старовинні монети, козацькі керамічні люльки та мушкетні кулі XVII–XVIII століть, у молодих археологів з’явилася надія, що й їхні імена можуть занести в скрижалі історії рідного міста.
Ambo olie. Амбодик
Історична література тривалий час тиражувала думку, що засновниками медичної справи, освіти та науки в Росії були німці, голландці та представники інших національностей Західної Європи. Це не відповідає дійсності. Хоч це правда, що в Московії часів Петра I медичну справу організували переважно чужинці: своїх освічених фахівців практично не було. Але про заслуги українців у цій царині майже ніде не згадується.
Дурилюди з новорічної карпатської казки
Плацкартний вагон прямує через ніч у зимові Карпати. Саме там на нас чекає Новорічна казка… Проте казка блякне вже в потязі… Ми отримали sms від наших орендодавців: «У нас епідемія жовтухи, вся сім’я злягла. Жінка хвора, діти хворі, щось з водою не те. Але не хвилюйтеся, я вас завтра зустріну машиною, маємо в Яремчому ще один будиночок, заселимо»…
Переберія: ведмеді, відьми, чорти і нардепи
Важко повірити: Маланці в буковинському містечку Вашківці не злічити років, а вона виспівує пісень, розсипається сміхом, щедра на жарти-витівки.
«Там сила вража не устоїть»
Нарешті у вітчизняному кінематографі з’явилося вагоме, присвячене героїчній борні на Східному фронті, – повнометражний художній фільм «Кіборги. Герої не вмирають» українського режисера Ахтема Сеїтаблаєва.
«Далекеє небо – моя сторона»
У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, що входить до історичного комплексу «Софія Київська», презентували видання «“Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” в перекладах мовами світу».
Обитель козаків і «дикого попа»
Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, на лісовому півострові, який утворюють рукави старого і нового русла Самари, нас зустрічає найбільша козацька святиня, центр православ’я і добродійності для запорозького козацтва – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Колись за розпорядженням Коша сюди поміщали тяжко поранених січовиків, на цих святих землях доживати останні дні сивочолі воїни.
Золотава лілея для Патріарха
У мирській одежі він був схожий на знакового художника. Щодня робив прогулянки у ботанічний сад Шевченкового університету. Міряв круті алеї пружною ходою горянина, і треба було бачити у цей час його обличчя. Воно промінилося мудрим сяєвом: здавалося б, Усевишній наділив цю людину даром розуміти таїнний шерех дерев і квітів, многомовність пташок, зітхання вітру і шамотіння дощу. Багато з нас милується природою, та небагато бере її близько до серця. Але навіть з тих небагатьох лише поодиноким обранцям удається так злитися з природою, щоб у ній відчути свою власну душу. Володимир Романюк – у цьому сонмі: для нього природа була другим храмом, в якому зболена життєвим терновинням душа розправляла чисті крила, наповнюючи довкілля праведним одсвітом. А люди бачили цю чистоту і линули до неї.
Дім із Новорічними дивами
Для багатьох нині прикрасити ялинку до Новорічно-різдвяних свят – справа вельми затратна. У гривневому еквіваленті. Тому спробуємо знайти альтернативу традиційним купованим ялинковим іграшкам.
Аніліновий фотоживопис Михайла Французова
Однозначної періодизації вуличної фотографії не існує. В літературі зустрічаються імена окремих фотографів, які творили в цьому жанрі ще на межі XIX і XX століть. Львів’янин Михайло Французов створює не просто стріт-фото, а таке надприродне явище фотомистецтва як анілінові вуличні світлини. Побачити роботи та відчути стиль, почерк майстра можна було на виставці «Indigoterra» (тобто, «Земля індиго»), в київській галереї «ART 14».
«Я для тебе жив, мій краю!»
Людина, яка стала символом боротьби за права кримськотатарського народу у XX столітті. Громадський діяч, який проклав міст між українцями та кримськими татарами, привітав створення Української Народної Республіки. Голова першого Курултаю кримськотатарського народу Номан Челебіджіхан.
Чайка-Берегиня
Олеся Чайка — поетеса, бард, філософ. Cмілива, закохана в Україну співачка Революції. Прибула до Києва з рідної Тернівки, міста на березі козацької Самари, тільки-но почувши про розгортання Майдану 2013 року. Приїхала з друзями, аби влитися в людське море, бути в його епіцентрі, зі своєю Піснею. Вже згодом вона чарувала співом багатотисячну аудиторію героїв, виконувала Славень пліч-о-пліч з Русланою, розмовляла з кобзарем Юрком Фединським…
Генерал-скарбівничий
Він кохався в народному мистецтві, був затятим колекціонером, фондував великий музей українських старожитностей – на довгий час окрасу Всеукраїнського музейного містечка в Києві.
НАРОДОВБИВСТВО
Умисне організований сталінським режимом у 1932 – 1933 рр. Голодомор в Україні належить до найжорстокіших і найбільших актів геноциду, котрі знало людство. Примара комунізму з перших днів будівництва нового суспільства привела із собою голод. Організатором голоду на теренах поваленої Російської імперії виступили більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним). У травні 1918 р. на Всеросійському з’їзді рад народного господарства він заявив, що «нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя сотень мільйонів людей». Конкретною метою соціально-економічних перетворень було привласнення державою (одержавлення) промислового і сільськогосподарського виробництва, заготівля і розподіл всіх видів сільськогосподарської сировини і продуктів (продрозкладка), ліквідація товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового комуністичного господарства.
У густому бур`яні
«Дивна доля спіткала Андрія Головка. Потужний і «трудний» письменник, навколо якого в 20-ті та 30-ті роки точилося стільки суперечок і який викликав на себе стільки скоординованого вогню пильнуючої догм критики, – тепер ніби відійшов кудись углиб, і побіля нього запанували в літературному середовищі…мирна тишина і згідливе визнання», – писав у статті «Між схемою і монументальністю» академік Іван Дзюба.
UA соціальна: альтернативний світ?
Цю тему ігнорують ЗМІ. Його ім’я нічого не скаже широкому загалу. А проте акаунти в соціальних мережах стали продовженням нас самих. Після заборони 16 травня 2017-го російських соцмереж «ВКонтакте», «Одноклассников» багато хто залишився сам на сам із питанням: «Що далі?»
Зміни, увічнені в митях
Фотоконкурс «Країна змін» – це не просто платформа для реалізації креативних задумів творчої молоді з хистом до фотомистецтва. «Країна змін» – це сигнал суспільству, заклик до дії, привертання уваги до краси, яку ми не помічаємо. І до гострих соціальних проблем, які часто недооцінюємо.
«Беззабійні страви» під портретом Толстого
Це тільки здається, що вегетаріанство ввійшло у побут недавно. Насправді ж, як повчає біблійний Екклезіаст, немає нічого нового під сонцем. У Полтаві, наприклад, їдальню «беззабійної їжі» відкрили ще на початку січня 1912 року. Троє жінок – М. Богданенко-Дудченко, Е.Каплан і А. Перель – об’єдналися у гурток й організували їдальню «Жизнь во всем». У підвалі на розі тодішніх Дворянської й Стрітенської, відомих нині полтавцям, як вулиці поки що Паризької Комуни і Комсомольська.
Партквиток як перепустка у смерть
Гей, у нашому селі
Посмутились куркулі.
Гей, гей! Ге-е-гей!
Комнезам розбагатів,
Бо з’єднався в колектив.
У часи колективізації серед сільської бідноти ця пісня композитора Василя Верховинця була дуже по популярною. А слова до неї склав полтавець Олександр Косенко, випускник Інституту народної освіти, учасник творчого об’єднання «Плуг».
Слово після страти
Київ, ріг вулиць Стрілецької та Рейтарської. Біля муралу австралійського стріт-арт-художника Гвідо Ван Хелтена, з якого зорить у вишиваній сорочці Леся Українка, просто на тротуарі – строката вервиця книжок. Пожовклі, зморщені від часу сторінки терпко пахнуть минувшиною так само, як і руки їхнього власника. Дідусь розгойдує тишу середмістя звертанням до перехожих: «Купіть що-небудь, мої дорогі!». Хтось підходить, переглядає, купує. Є й такі, що погортавши книжку кладуть її на імпровізований прилавок разом з грішми…
За весь час нацистського періоду (1941-1945 рр.) існування концтабору смерті «Аушвіц» («Освенцим») зафіксовано лише один випадок вдалої втечі. І це здійснив 16-річний відчайдух Вадим Бойко. «Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові», – так починає він свою документальну повість «Слово після страти». Сьогодні, вдячний долі, Вадим Якович у свої вже 92 роки, розпродуючи власну бібліотеку, збирає гроші на лікування поранених бійців АТО.
Сонце із кримських сувоїв
У неї нагло забрали малу батьківщину, будинок, але вона не зламалася. Хоч змушена була поспіхом переїхати до «великої України». Тепер вона в Києві, здобуває нову освіту, займається мистецтвом, організовує виставки і дарує світові красу своїх картин.
Оселя муз
В одному із мальовничих куточків неподалік Спаської церкви стоїть привітний двоповерховий будинок. Побудований 1912 року в стилі пізнього ампіру, він належав хорольському поміщику Володимиру Болюбашу.
«Кузинка» Олена
Ми познайомилися на зламі 80-х – 90-х років минулого століття, коли працювала у Київському музеї Лесі Українки. Журналістка з «Літературної України» Елеонора Блажко, яка часто навідувалася до музею, організувала у Національній спілці письменників Жіночий клуб. На зустрічі запрошували знаних митців: художників, поетів, співаків… Та й ми гостювали в майстернях художників, у музеях, на виставках.
«Твоя країна»,.. Моя Країна
Першокурсниця зі Львова бере слухавку, нітиться і враз осяває щастям. Хоча голос чує вперше в житті. Закінчивши розмову, миттю поринає у звичні клопоти подорожньої: квитки, речі, мамина дорожня валіза… А на душі – хвилювання, острах, очікуванням неймовірного: шлях неблизький, ушир України, до Слов’янська…
«Припутні». Любов, яка робить людей народом
Я не буду про дороги та тротуари. Це вторинне. Потрапляючи у світ, вільний своїм самовираженням від того, а що скажуть люди, пронизаний любов’ю та доброзичливістю, де всі усміхаються одне одному, де слова «дякую» і «будь ласка» звучать на кожному кроці (навіть тоді, коли вибачитися мав би ти, бо зачепив когось ліктем, тобі кажуть «вибачте мені»), – так ось досі я ніяк не могла визначити у ньому свій статус.
Подих Новоріччя
Теплий осінній день. На столичній вулиці Терещенківській гамірно, біля музею Ханенків зібралося багато школярів. У дітей іскряться очі, вони щось жваво обговорюють. «Мабуть, обов’язкова шкільна екскурсія до музею», – подумалося. В шкільні роки такі екскурсії набридали. Раділа одному, що раніше в такі дні можна було раніше потрапити додому. А ці діти на вигляд не стомлені – навпаки: захоплено діляться враженнями, показують одне одному фото на своїх смартфонах.
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ:
«Мене виховували життя,
дух Львова і бібліотека»
У Чернігів, до Сонцепоклонника, до великого Михайла Коцюбинського приїздив Шевченківський лауреат, живий класик української літератури Мирослав Дочинець. Він каже, що святі люди, і в літературі теж, освячують собою землю, на якій живуть, їхні сліди там не зникають століттями, їх чути у шурхоті осіннього листя, і тому кожен, нині сущий, хто себе поважає і чує українцем, неодмінно має вибрати час на прочанство до таких місць…
Соловій України
(Сім сюжетів із життя Генія)
Цими днями виповнилося б 85 років Герою України, всесвітньо відомому тенорові Анатолію Солов’яненку, чия земна дорога, на жаль, обірвалася 1999-го. Його життя сповнене таких неповторних барв, таких яскравих сюжетів, що ними міг би пишатися будь-який великий митець, майстер світового рівня.
Забутий мовознай, невідомий словник
Прізвище Андрія Багмета, українського словникаря, мовознавця і письменника, не знайдемо в жодній енциклопедії. Навіть у відносно недавно упорядкованій Українській літературній, чи в іще новішій Енциклопедії сучасної України місця йому не знайшлося. Забули? Не знали?
Куля у світле серце
В часи новітньої Незалежної України сталася у Золотоноші подія, яку не надто хто й помітив: перейменували одну із вулиць міста – була Миколи Островського, а стала… Олелька Островського. Попередник – більшовицький літератор – біографічно і творчо не мав до Золотоноші жодного відношення. Зате Олелько Островський, український письменник, громадський діяч, актор і режисер, народився в Золотоноші. І прожив там більший період свого короткого життя.
Так писала п’ять років тому місцева газета «Козацький край».
Вишиванка війни у фарбах, словах і звуках
Талановиті люди – талановиті в усьому. І скрізь встигають… Років зо три тому в забічному селі на Чернігівщині, за сто кілометрів від столиці, де я маю дачний будиночок, з’явився раптом новий сусід. Інший сусід-абориген, компанійський, метикуватий дядько, вже наступного дня повідомив мені, що то столичний художник. Ну, художник – то й художник.
На найдовшій косі, з бенгальськими тиграми і металевим сантехніком
У Бердянську сенсація не місцевого значення. У приватному зоопарку «Сафарі» народилися рідкісні білі бенгальські тигренята – аж четверо відразу. По-перше, тигри дають потомство не частіше одного разу на три роки, а тигриця Азіра вже приводила дитинчат рік тому. По-друге, на Землі не більше двохсот білих бенгальських тигрів, тож бердянське поповнення стало значущим у світовому обширі.
Усмішка птаха
Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я.
(Іван Франко)
Живильною волею різця його герої розламують вікову кору і видибаються з дерева, мовби з далекої історії. Розпростерши рамена та струсивши геть лузгу забуття, розплющують очі, мружаться від безміру світла і парсунами вподібнюються усміхненим птахам. Ця осібна світла печать виразу відтепер позначатиме їх завжди і скрізь суворими карпатськими буднями: у селянські праці, повсякденних родинних клопотах, у празникових розвагах-балюваннях, у дружбі-цімборстві, у коханні і щасті материнства, в зустрічах і провадинах, у радості й журі. Бо тепер вони житимуть усім, що наповнює життя, не очікуючи смерті й тліну: істинний мистецький твір гине лише з останнім його шанувальником.
Землетворець
Була б моя воля – державним законом потвердив би, щоб кожен, хто наживає чи прагне надбати статків хазяйнуванням на вкраїнській ниві, обов’язково хоч раз побував у селі Михайлики на Полтавщині, в «Агроекології» – приватному сільгосппідприємстві славетного Семена Антонця. Для переважної більшості господарників це стало б одкровенням, що зміцнює дух і примножує мудрість, – як для віруючих святі місця, знаки Божого дару чи першохрами. Комусь треба їхати сюди на селянську прощу. Для декого вона, можливо, стала б покаянною: розбудила б давно приспану совість, і він, той дехто, може, навіть паленіючи із сорому, пересвідчився б тут, при чистому ликові живодайних Антонцевих нив, яке дикунське гарбання та поругу чинив доти на своїй землі, якщо задля свого блудного лакомства, на догоду тричі розпроклятому баришу, нівечив, виморював, витруював її живу плоть, витягував останні соки.
Чигиринські нотатки (частина ІІ)
Головківка, що обсіла пагорб на околиці Холодного Яру, віддавна славиться кращою в районі картоплею, цілющою радоновою водою з джерела «Живун» і керамікою, яку так і звуть – «головківською». А ще тут є народний музей. Погодьтеся, в наш прагматичний час – явище унікальне, не те що для району, а навіть для області…
Зазорів Піснею
Таке буває: пам’ять, зберігши купу прохідних деталей, навідріз відмовляється видавати щось украй важливе. Пам’ятаю собачий холод пізньої осені, перемерзле руде листя каштанів, навісний вітер насівав колючою крупкою, знайомий під’їзд «хрущовки», знічений, змалений, зчорнілий, з балконами, насупленими на більма вікон, коли виносили його труну. І наш тихий спів, що одчайно бився об цеглу будинку:
Коли ми вмирали, нам сурми не грали,
Ніхто не заплакав за нами…
Чигиринські нотатки
Богданова гора. З її вершечка чудово видно як у туманних затясминських далях сходить яскраво розжарене сонце, віщуючи новий спекотний літній день. Сяйні промені золотять постаті скульптурної композиції пам’ятника Богдану Хмельницькому. Чутно віддалені відголоски звичайного ранку маленького провінційного містечка: завершення переклички «нічного дозору» псячого племені, спів пташок, вранішня побудка-кукурікання півнів. Доброго ранку, стольний гетьманський Чигирине!
Провісник Українського ренесансу
Українська національна революція, століття якої минає, збурила і мистецьке життя в країні. Його потужна хвиля була добре відчутною ще й у 30-х роках – її на довгі десятиліття збили тотальні репресії творчої інтелігенції. Поява нових стилів і форм, наприклад, конструктивізму чи монументальної скульптури, поєднувалася з відродженням давніх українських традицій – не лише народного мистецтва, а й візантики чи бароко. Згадаймо київські школи малярства Михайла Бойчука та графіки Юрія Нарбута. І засновники творчих шкіл, і їхні учні та послідовники своєю самобутністю не вписувалися у прокрустові канони соцреалізму – масового мистецтва для малограмотних. Уряд зліквідував усі творчі об’єднання, заарештував і знищив переважну більшість самобутніх українських митців, вдався до системної руйнації художніх пам’яток.
Характерник
Перший спогад про нього – у мареві. Літ тому із сорок. Здається, новорічне празникування, і точно пам’ятаю – в залі тодішнього видавництва «Молодь», де працювала моя дружина і куди я потрапив саме з цієї причини. Гуляння було замашне, з усіма заводійськими прибамбасами, на які вистачало вигадки тодішнім комсомольським активісти культмасової роботи. Столи ломилися в міру профспілкового кошторису, плюс «кожен із собою», культурна програма була розрахована переважно на гуртові «гоцки» і можливість мимовільно заіскрити, тручись клубами і тим, чим дівчата-молодиці так люблять самоутверджуватися. Словом, усе як завжди, якби не він і його бандура. В якусь перерву між олів’є й лангетом раптом срібно озвалися струни і його гортанний, як у горлача, приглушений голос повідав думу. Ставний, тонкої кістки, з виразними очима стиглого терену, він співав, огортаючи теплом кожне слово. Неначе тихо мислив думою. Мовби журився. Чи досадував. А мо’, й кепкував з нас.
На хутір до Миколи
У київському Центрі української культури і мистецтва, що на Подолі, триває виставка петриківського декоративного розпису. Серед новинок – ужиткова кераміка, розписана Наталею Підгірною. Молода майстриня каже, що «петриківку» переносили на порцеляну і Марфа Тимченко, і Віра Клименко-Жукова, але масового поширення їхній досвід не набув, а останнім часом про розпис на кераміці взагалі забули. Основу виставки «У вінку нев’янучих традицій» склали роботи сімейства Деків, Валентини та Миколи, і їхньої доньки Світлани Біленко. Точені метрові вази, стилізовані і цілком сучасні скрині: Микола шукає форму, а Валентина її розмальовує. Світлана – авторка багатьох панно, що дихають природою степової Петриківки.
Туди, на Дніпропетровщину, у рідну майстерню під відкритим небом, невдовзі після відкриття виставки, ми й приїхали у гості до митців. Приїхали, щоб зайве переконатися: у самобутній творчості петриківців – земне коріння.
«Коронація» вибраного нації
Сімнадцять років тому з примарного, неясного спершу задуму, зате з рішучого бажання з’явився український літературний «Оскар» – «Коронація слова». Хтозна, чи сподівалися тоді Тетяна та Юрій Логуші, що їх подвижництво пустить таке міцне коріння і так заколоситься тим мистецьким змаганням на національній письменницькій ниві? Певно ж, вірили, бо інакше б і «тин не в’язали», і немалі кошти з року в рік у ту Божу справу не офірували. Тепер ось пан Юрій каже: прямуємо до 20-річчя…
На щиті двох мільярдів літ
Україна – прекрасна і неповторна, але ж як мало ми знаємо її дивовижні живописні місцини! Вкотре в тому переконався, відвідавши Буцький каньйон, що на річці Гірський Тікич у Маньківському районі на Черкащині.
Чесноти Праги і Калинівки
На початку липня 1917 року під селом Калинівка, що в Зборівському районі на Тернопільщині, зійшлися у герці чеські і словацькі вояки, які виступали на боці російської армії, та їх австро-угорські противники. Першим удалося прорвати лінію фронту і просунутися углиб на 2-5 кілометрів. Дорогою ціною – 185-ма загиблими та 700-ма пораненими.
«Червень тому зелениться, хто в роботі не ліниться»
Його називають полуднем року. А ймення своє дістав найшвидше від буйного розквіту природи, де з-поміж зелені проглядають червоні маки, червоні півонії, троянди. Хоча кажуть, що його так названо, бо колись о цій порі із землі виходили комахи – червець, які осідали на листках. Їх струшували, збирали, сушили. І виготовляли з них червону фарбу, якою фарбували нитки: вони не линяли і мали теплий та лагідний для ока колір. На жаль, червець безслідно пропав, і його вишукану червону барву підмінила насичена та різка анілінова фарба.
Рушникова стежина до Максима
Сивий, трохи стомлений, в літах чоловік, якого ми пам’ятаємо з фотографій і якого немає з нами понад півстоліття, – наш сучасник. Максим Рильський, поет-академік, мовознавець, перекладач, суголосний майданній епосі сьогодення.
Зодчий української кооперації
Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса: одна з «візитівок» Красної площі Москви, пам’ятник Мініну і Пожарському – його витвір. А типажами скульптурного зображення двох «рятівників Білокам’яної» послужили сини митця – майбутні історики.
Лицар
Знайомтеся: Андрій Хоманчук, активний учасник Революції гідності, волонтер і воїн. Це він подарував десятьом учасникам бойових дій на Сході України, які пересуваються на візках, квитки на фінал «Євробачення», який відбувся 13 травня у Києві.
Самотність
Рання весна. Дивлюся в окуляр камери, як путівцем, крайком наїжаченого сухими бур’янами колишнього поля, важко простує пара літніх людей. З торбами, що обтягують руки. Колишні мешканці Поліського – Лідія Олексіївна та Руслан Петрович. З невідселених сусідніх Луговиків долають 11 кілометрів, аби провідати Аллу Іванівну, останню жительку міста, вже вісімнадцять років покинутого мешканцями…
ЛЮДИНА ДОБРА
Цей скромний чоловік із Закарпаття став знаний в Україні. І неспроста. Коли з ініціативи сільської жінки з Дніпропетровщини Галини Заболотньої та поета-академіка Бориса Олійника 2008 року пролунав патріотичний заклик «Збудуймо Всенародний пам’ятник Матері-Вдові!», Денис Добра, дитина-напівсирота війни, відгукнувся на нього одним із перших. А далі його прізвище, що так відповідає порухам душі Дениса Денисовича, стало з’являтися у списку жертводавців із постійністю, гідною захоплення. Впродовж трьох років він зі своєї скромної пенсії тринадцять разів переказував кошти на пам’ятник, щоразу вносячи від 50-ти до 150-ти гривень.
ЄВРОПЕЙСЬКА ПІСНЯ З УКРАЇНСЬКИМ КОЛОРИТОМ
«Євробачення» офіційно ще не почалося, а в Києві вже розлився його бадьорий настрій, вибухнули на Майдані музичні фонтани, відкрилася глядацька зона на Хрещатику, де залунали пісні українських виконавців. А в національному агентстві «Укрінформ» обладнали прес-центр для іноземних журналістів. Один із залів перетворили на затишну вітальню, де переплелися народний колорит і сучасність, де автентичні речі свідчать про неповторність української культури і звичаїв. Прес-центр назвали «Арт-хабом»: тут зручно працювати і відпочивати.
Опадає листок, як зів`яле чаїне крило…
Я для інших одцвів,
я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти –
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь!..
Землю обняв орлиним летом
Служити українській ідеї ще донедавна означало добровільно нести тяжкого хреста, щоб на ньому тебе ж і розіп’яли. Скільки славних постатей нашої культури, якщо вони не віддавали свій талант «во славу» Російської імперії чи більшовицькому молохові, було приречено на моральне та фізичне знищення.
До зірок через Житомир
Три з половиною метри: житомирська лялька-мотанка – вже у Книзі рекордів України. Але можемо сміливо стверджувати: її місце – і серед світових рекордсменів. Ляльку створили місцеві майстрині рік тому, до відкриття житомирського Дому української культури. Вона, як господиня, гостинно зустрічає гостей. А щоб убрання не зіпсувала негода, мотанці спорудили скляну хату.
«Тичина, Жадан і Собаки»
Холодна зала, замуровані цеглою вікна, стара ліпнина на стелі, англійська мова серед глядачів. Що ж тут відбуватиметься? Ми побачимо нову театральну постановку Ярої мистецької групи з провокуючою назвою «Тичина, Жадан і Собаки», створену за поезіями зі збірки Павла Тичини «Замість сонетів і октав» і на музику гурту «Собаки в космосі».
Прадід створив «Мурку», правнук – «Чивокуню»
Багато полтавців знають і вельми цінують творчість свого земляка, талановитого поета-барда Юрія Трейгеля. Маю зауважити, що Юрку не до вподоби саме слово «бард», а талант він взагалі вважає чи не найостаннішою з чеснот, якими іноді природа обдаровує людину.
Безкінечник
Хата Василини Сумаряк – на околиці Усть-Путили. В сусідах – порослі лісом груньочки, по яких сторожко, будячи хащі відчайдушним цявчанням синиці, піднімається вгору весна. Ген за ними напівсонні карпатські полонини курять зимний туман. А через дорогу – Черемош навзаводи, як справжній чабан, зганяє з гір очамрілі від рясного сонця, шумні та ревучі череди зимової остуди.
Генерал Відвага
Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген МАЛАНЮК
Його ім’я сьогодні малознане для переважної більшості українців. Письменник Роман Коваль зауважив: «Наше безпам’ятство, а відтак непошана до кращих синів України, які вічно спочиватимуть від своєї нелюдської, зверхсильної праці на землі – для рідного краю, переконує хто ми є насправді – попри нашу високу самооцінку». У цьому уривку Коваль частково цитує Євгена Маланюка – його захоплення воістину нелюдською, зверхсильною працею свого командира, полковника Армії УНР Євгена Мєшковського.
«…Справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі», – так тепло згадував про цього визначного діяча Армії УНР його однокашник по Академії Генерального штабу генерал-хорунжий Микола Капустянський.
Хлібні колоски Іванові Козловському
Напередодні врочистого відкриття у столичному Михайлівському Золотоверхому монастирі меморіальної дошки видатному українському тенору, оперному та камерному співакові, унікальному виконавцеві духовних піснеспівів та народних пісень Іванові Семеновичу Козловському багато електронних видань в анонсах бравурно писали: «…запрошено творчу еліту країни, серед якої – Іван Драч, Борис Олійник, Павло Мовчан, легендарна актриса Лариса Кадочнікова,.. у святкуванні також візьме участь дитячий ансамбль з Мар’янівської музичної школи, яку свого часу, не зважаючи на заборону, І. С. Козловський побудував на батьківщині, у рідному селі Мар’янівка на Київщині, за власний кошт…».
«Bellissimo»: бравіссімо!
Інститут мистецтв столичного Університету імені Бориса Грінченка започаткував Всеукраїнський конкурс інструментально-виконавської майстерності «Bellissimo» – для учнів музичних шкіл, студентів педагогічних коледжів та інститутів. На славний почин з’їхалися понад шістдесят учасників з усієї України.
«Війна химер». Післямова напередодні великого екрана
25 березня, в рамках міжнародного кінофестивалю « Docudays UA» відбудеться перший показ фільму, яким усі ми жили останні три роки. Тож знову зустрілися – розпитати одне одного, що відчуваємо саме тепер, коли завершується певний етап життя і його буде винесено на великий екран. Коли наважилися зробити видимим усе, що досі, можливо, залишалось для нас невидимим.
Ось ми, перед вами: режисери фільму Анастасія і Марія СТАРОЖИЦЬКІ, головний персонаж Валерій ЛАВРЕНОВ («Лавр») та Сергій МІЩЕНКО («Яр»), військовий консультант фільму, який також з’явиться на екрані у кількох епізодах.
Вільний простір у білому коридорчику
Коридори Києво-Могилянської академії нічим не відрізняються один від одного. Хіба що оцей, на першому поверсі, за який взялися дві студентки-художниці – Галина Осадча та Марія Пашкова. Тепер він не лише має назву «Білий простір», але й існує немов окремий вимір, як самостійна частина академії – арт-простір чи антикафе.
Незгасне «Здоровенькі були!»
«І нехай нині говорять, що нове покоління не пам’ятає виступів Тарапуньки й Штепселя, і що їх з телебачення витіснила «свіжа гвардія» гумористів. Та незабутні штепселе-тарапуньківські вислови: «Здоровенькі були!», «Увечері в газеті – вранці в куплеті» й багато інших житимуть, мабуть, вічно», – писала якось одна полтавська газета. Згадавши призабуті гумористичні перли, люди неодмінно всміхнуться. І в уяві знову постане високий худорлявий актор з таким загадковим для не-полтавців і таким зрозумілим усім полтавцям ім’ям Тарапунька. А поруч – невисокий опецькуватий партнер з цікавим сценічним ім’ям Штепсель.
В гаражі з «Radio Plush»
Прохолодна репетиційна база звичайного гаража: гітари, підсилювачі, шнури, кабелі… В такому аскетичному інтер’єрі музичної робітні спілкуємося з більшістю київського гурту «Radio Plush»: Іваном, Артемом, Олексієм. Ще один учасник, теж Олексій, соліст гурту, сьогодні не прийшов, працює. Колектив аматорський, хоча добре знаний у колі шанувальників року – брав участь у багатьох фестивалях, ставали фіналістами кількох пісенних батлів, його композиції не сходять із прайм-таймів популярних радіостанцій.
Біля Диканьки, коло дубів Шевченка і Мазепи
Столітня світлина свідчить. У березні 1917 року, відзначаючи день народження Великого Кобзаря, жителі Диканьки посадили два дуби. Один – на честь Тараса Шевченка, а другий – у пам’ять Івана Мазепи. Ініціаторами й організаторами виступили місцеві патріоти з Української партії соціалістів-революціонерів. Вони провели мітинг і пройшли на чолі народної ходи кількома селами. Серед найпомітніших активістів осередку був селянин-середняк Григорій Якович Маяр.
Шевченко і Гоголь: «дві половинки одного серця»
Дослідник творчості Тараса Шевченка Гнат Стеценко писав: «Йшли вони у світ різними стежками, з різними долями. Увійшли, щоб розказати Світові про український народ, яким він був, яку мав свою нелегку долю. Про народ, який є, живе і народжує вірних синів своїх, на жаль, як часто буває в житті, не тільки вірних». Твори Миколи Гоголя – світового осягу і слави. Безперечний вплив їх і на Тараса Шевченка, котрий знав їх ще в молодості.
Згадуючи Михайла Бєлікова
Під завісу зими в центральному залі Національного музею «Чорнобиль», на символічній плиті біологічного захисту реактора ЧАЕС зібралися творці Чорнобильського ігрового кінематографу – його першопрохідці. Прийшли й послідовники – студенти, напевне, майбутні зірки українського сценічного та кіномистецтва. Зійшлися, щоб ушанувати пам’ять Михайла Бєлікова – українського кінорежисера, сценариста і кінооператора, лауреата Шевченківської премії, заслуженого діяча мистецтв, народного артиста, академіка Національної академії мистецтв України. День і місце зустрічі – не випадковість: Михайло Олександрович народився саме 28 лютого, а одна з його численних стрічок – «Розпад», стала першим ігровим фільмом про Чорнобильську катастрофу.
«Не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки»
Відтепер кожного, хто заходитиме до Будинку звукозапису Українського радіо, стрічатиме при вході Володимир Івасюк. Меморіальну дошку на його честь урочисто відкрито наприкінці минулого тижня. Кошти офірувала Київська міська адміністрація.
Вершини Павла Білошицького
Жила і не здогадувалася, що мій симпатичний бучанський сусід, сивочолий Павло Білошицький, було, пригрів біля себе «ворогів народу». По закінченню Київського медінституту він разом зі своїм учителем академіком Миколою Сиротиніним створював на кавказькому Ельбрусі медико-біологічну станцію Академії наук України. Згодом очолив цей науково-дослідний центр, де готували до польотів радянських космонавтів. І сам, як лікар, теж тренувався до мандрівки на Місяць. Тоді й приблукали на Ельбрус, ховаючись від арешту, троє греко-католицьких священиків. Білошицький, не побоявшись наслідків, зарахував їх у штат. І довгий час вони переховувалися у нього на станції.
Син гаїв, родом із Пісні
Його школярські віршики вперше надрукувала районна газета. А звідти римовану добірку передали до обласної партійної «Радянської Житомирщини». Хлопця помітив і підтримав Василь Земляк. І в області про нього заговорили. А він пас корови у селі. І писав нові вірші. Одного разу на пасовисько прибігає схвильована мати: «Ходімо, там тебе сурйозні люди кличуть». До Шатрищ, його рідного поліського села, аж із Житомира примчав обкомівський «бобик» з двома добре вдягнутими і напахченими дядьками. Виявилося, високе партійне начальство дало команду цього «творчо обдарованого старшокласника» доставити до обласного Будинку культури – на зустріч трудящих із знаменитим земляком, кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР Максимом Рильським.
Груша
ПАМ’ЯТІ ДІДА СЕМЕНА
Сучасні технології дозволять відновити втрачені комп’ютерні файли. Людський мозок теж здатен на це. Але як? Відкрити закон тяжіння Ісаака Ньютона сподобило яблуко. Відновити файл пам’яті мені пособила груша: не знаючи законів фізики, на моїх очах очепилася корінням од землі і гепнула долу.
Мовби спогад про мрії
Національний художній музей України відкрив ювілейну виставку «І спогади, і мрії» до 100-річчя від дня народження Тетяни Яблонської.
Дім, де райдуга
Похмурий ранок наганяє смуток. Монітор і ще сонний я; спроквола розумію, що бере початок новий день. Гортаю веб-сторінки, побіжно, в пошуках якої-небудь цікавинки.
Столітня скрипка ожила
У Диканській картинній галереї, що на Полтавщині, відбулося музичне свято на честь 140-річчя від дня народження славетного земляка – музиканта, композитора і хорового диригента Федора Попадича. Організатори підготували для гостей дійства справжній сюрприз: після маже столітнього мовчання зазвучала скрипка, експонат місцевого краєзнавчого музею.
Кришталеві чаші Вадима Крищенка
Вадим Крищенко почав римувати ще в Київському університеті. За однією спудейською лавицею сиділи, до речі, з Борисом Олійником. Якось випала така нагода, і він дав свій зшиток з поезіями великому Андрієві Малишку. Рукописний «томик» був у єдиному примірнику і Крищенко розумів, що ризикує свої «шедеври» більше не побачити. Адже метр спокійнісінько міг це твориво десь затицяти, загубити або й викинути. Так думав Вадим Крищенко, коли Андрій Самійлович узяв його віршенята, сказавши «подивлюся».
«Колодка, яка ж ти солодка…»
Весняний цикл традиційних свят українців розпочинає Колодій (Масляна). Це неповторне веселе колоритне свято сповнене народних ритуалів. Обряд Колодія, як стверджують дослідники, дуже давній, дохристиянський. Його первісний зміст загубився протягом віків.
Корінь і крона Натхнення
У виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, що у Києві, на вулиці Рейтарській, 27 -А, – нова експозиція. Звітують дві близькі за духом народні майстрині, які працюють зі схожим матеріалом, проте різні у творчих формах і техніці.
Стожари Павла Дворського
Ми були сусідами у Чернівцях. Але того разу зустрілися в Києві, у мистецькій кнайпі «Купідон», неподалік Хрещатика. Там зазвичай добра кава, і там, в інтер’єрі струганих лавиць та давніх ужиткових речей, віє епохою «розвинутого соціалізму». Якраз в ту епоху, сорок років тому, і написав Павло Дворський одну з найчарівніших своїх пісень – «Стожари». Тепер таких пісень не густо. Та й час нині інший. Пісні – інші. Дещо, може, і не гірше лягає на душу, але… не таке. А, може, то ми «не такі», з торбою минулого на плечах…
Микола Мозговий. Минає ніч
З людиною непростого характеру і митцем Божого таланту Миколою Мозговим я мав не одну і не дві здибанки. І в Чернівцях, у компанії не дуже-то й церемонних хлопців з газети «Час», «божественної» трійці прихильників рому – Сулими, Кобевка та Кожелянка, і Буковинському земляцтві Києва, що мало осідок поблизу цирку… Але те, що вартує пригадати і переповісти, трапилося за часу президентства Віктора Ющенка, завдяки якому, власне, Микола Мозговий і став генеральним директором і художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна». На тій посаді він і пішов передчасно за межу. Але до тієї біди, до трагічної липневої ночі ще лишалося два роки…
Колгосп імені Гітлера, колгосп імені Сталіна
Перед війною в нашому селі вже запанував був невеличкий соціалізм, навіть з’явилося з десяток розкішної фактури паній, переважно жони начальства та заготівельників. Ці красуні, зрозуміло, на колгоспні роботи не ходили – у тої серце, в тої нирки, в тої ще якийсь діабет… І тут прийшов Гітлер.
Василь Триліс. Homo ludens*
Знаю його тридцять із хвостичком літ, а він, слава Творцю, все не міняється. Немовби той Вічний Верхівень із пісні, з прапісні, що «На воронім коні грає, На сонечко поглядає». Та ж таки жилава і струнка постава аскета, яку увінчує лискуча барокова храмова маківка голови, з-під мичок брів з кожним зглядом на тебе хлюпає щось тепле і терпуче, сяйне і бездонне, премудре і лукаве, щось ясне і ворохобне.
У казці Бескидів
Такої морозної сніжної зими давно не було у Бескидах. Вдивляючись з Ужоцького перевалу у пронизану памороззю серпанкову далечінь, серед занесених снігом смерек і бучин усвідомлюєш: ти у величному храмі Природи. І щоб побувати серед такої зимової казки, не треба їхати хтозна-куди. Вона майже поруч, на крайньому Заході нашої держави, на Закарпатській Лемківщині, де сходяться кордони Польщі, Словаччини та України.
Михайло Стельмах: Білі лебеді, Чорні лебеді…
Нестандартний як на той час, продовгуватий конверт із білого гладенького паперу. Листа мені передали з учительської. Дрібний, але розбірливий почерк: «Петриківка, середня школа, 8-б кл., Володимиру Земляному». Зворотна адреса відсутня. Я вже здогадувався, але ще не вірив. З місяць назад, набравшись сміливості, написав листа зі своїми віршами Михайлові Стельмаху. Невже відповідь? Абияк розриваю конверт…
Слов’янськ: музей, «відкритий на ремонт», і сітки для «хлопчиків»
Вертаємося зі Слов’янська. Хвилина в хвилину встигли вскочити в потяг.
Живі, сильні, стріляні молоді містяни – поповнили ряди НАШИХ у проекті Школи Лохвицького земства, а ми – їхні.
Ключі від «Євробачення»
В останній день січня президент міськради шведського Стокгольма Єва Слорак передала меру Києва Віталію Кличку ключі від «Євробачення».
Берег Любові в далекім тумані…
Лілія Сандулеса не озирається назад. І не живе минулим. Дуже неохоче згадує все, що було колись…
Суп із пастайками від Івана Поповича
Його щирій вдачі, його голосу, що струменіє, мовби з гірських потоків, нема, здається, спину. Його голос і пісні не сплутаєш. За багато років його ніхто й ніколи в українському пісенному просторі не намагався наслідувати чи імітувати, бо, зрештою, те сфабрикувати неможливо. Він такий один. Як, скажімо, Том Джонс в Америці чи наш Олександр Сєров, котрого звабили колись до Росії. Мені завжди здавалося, що його пісня «ллється на просторі» вільно і щасливо, що ніщо й ніде її не зачіпає, вона собі як чисте мистецтво в бурхливому вирі життя.
ЗИМОВА ЛАСТІВКА І ВАСИЛЬКИ
«Ой в полі, полі сам Бог походжав
Та й матір Божу за руку воджав»,
– голосно тягнуть два чоловічі баси. Прокидаюся не так від співу, як від яскравого світла і колючого пшеничного дощу на обличчі. Я ще малий, але вже знаю: якщо сусіди, дядько Володька і дядько Микола, у нас засівають, значить, настав ще один Новий рік – старий. Здогадуюся, що зараз мати зацокає посудом, наллє їм по чарці. Провалюючись у сон, ніяк не можу зрозуміти, чому, вітаючи з Новим роком, дядьки ще й додають: «Та з васильками!» Звідки квіти взимку?
Відлуння пострілу
19 грудня минулого року під час відкриття фотовиставки сучасного мистецтва в Анкарі застрелили російського посла в Туреччині Андрія Карлова. 22-річний нападник Мевлют Мерта Алтінтас, згодом теж убитий поліцейськими, розряджаючи обойму пістолета, викрикував: «Не забувайте про Алеппо!». Відповідальність за атентат взяло угруповання «Джейш аль-Фахт» («Армія завоювання»).
Співаймо «Кобзаря»!
Тарас Шевченко. «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Автор ідеї видання О. А. Шокало. Твори a cappella. Тт. 1, 2, 3. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014–2016. – по 240 сс.; фото.
Упорядкував це рідкісне зібрання хорової Шевченкіани Павло Іванович Муравський (1914–2014) – великий український хоровий диригент і педагог, патріарх української музичної культури, легенда хорового мистецтва ХХ–ХХІ століть, народний артист України, почесний академік Національної академії мистецтв України, лауреат Шевченківської премії, Герой України.
Від Різдва до Водохреща
На січень, який в народі ще називають студнем, припадає три свята: Різдво, Новий рік і Водохреща.
Новий рік наші предки зустрічали навесні, і лише з утвердженням християнського календаря, а точніше після указу Петра I його почали відзначати взимку. Тому інколи дивно чути: у колядках чи щедрівках, які співають у січні, про зиму, мороз і метелицю не згадується, зате віншують прихід весни, пробудження природи, початок польових робіт:
Геній ядучого сміху
По радіо в прямому ефірі йшла передача: слухачі могли зателефонувати до студії, поставити читачеві програми якесь запитання або ж коротенько висловити свою думку про почуте. Гостем того разу був редактор газети, цілком типової для сьогодення – з тих, котрі схиляються перед можновладцями так низесенько, що ледь не обтирають порошинки з їхніх черевиків.
Ірина КАЛИНЕЦЬ: «Коли народ не цінує вищих цінностей, то обов’язково стоятиме перед руйнацією»
Не з’єднає, не розділить,
не потішить, не приспить…
Калиновим мостом біло
тільки слід, лиш слід ячить.
Ірина КАЛИНЕЦЬ
Львів захоплює у свій магічний полон з першої зустрічі. Хоча потроху давить своїми напрочуд красивими, але, на жаль, здебільш занедбаними фасадами. Навіть сталевим блиском мокрої після дощу бруківки, посіченої незвично вузькими як для столичного гостя трамвайними коліями. І насторожує таїною, здається, нескінченних нетрів прохідних дворів. Але магнетизм міста Лева непереборний. Повертатися на побачення з ним варто саме вранці вихідного дня, коли на його вулицях меншає авто і бензиновий сморід не в змозі вбити тонкий аромат вранішньої кави, що стелиться містом…
«ЗВИЧАЙНА» ІСТОРІЯ СЕРГІЯ КОШЕЛЄВА
Три десятиліття тому, 30 листопада 1986 року над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС завершили зведення «Саркофага». Два тижні по тому, 14 грудня, надійшло офіційне повідомлення: держкомісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд – Об’єкт «Укриття». Це була перша перемога у подоланні найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. А може страшні казки про вогнедишних ненажерливих звірів, які пам’ятаємо з дитинства, – лише відгомін у людській пам’яті давніх катаклізмів? Природних чи й техногенних, що знищили попередні цивілізації.
«Батько-фершал»…
Данило Заболотний (16 (28) грудня 1866 – 15 грудня 1929) – видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР та УРСР, а у 1928 – 1929 роках – президент Української Академії Наук. Засновник Міжнародного товариства мікробіологів, творець і перший директор Інституту мікробіології НАН України у Києві.
Біограф Ніна Піцик у своїй монографії «Даниил Кириллович Заболотный» називає дещо іншу дату народження вченого: 2 січня 1867 року, посилаючись при цьому на його докторську дисертацію та формулярний список.
Володимир Івасюк і біла дама…
Понад чотири десятиліття тому на пікові творчості і слави Володимир Івасюк пише свій черговий шедевр. Один із багатьох.
Хто дає крила пісням
Пісня… Що не кажіть, але з-поміж усіх мистецьких творів вона здатна найшвидше долинути до серця. На творчих зустрічах мене часто запитують, як народилася та чи інша пісня, до якої я маю причетність. І ота цікавість мені зрозуміла: пісня поєднує хист і старання багатьох – поета, композитора, виконавця. Тож пропоную читачам видання «Грінченко-інформ» коротенькі оповідки.
Генії не грають вар’ятів
Ось уже два роки минуло, як у грудні 2014 року пішов у кращий світ Євген Сверстюк. Український дисидент-шестидесятник, переслідуваний протягом років за участь у самвидаві, політв’язень, згодом відомий літератор, гоголезнавець, філософ, головред газети «Наша віра», лауреат Шевченківської премії і президент Українського ПЕН-клубу…
Учитель «шістдесятників»
Матвій Шестопал – унікальна постать в історії факультету журналістики столичного Шевченкового університету: минуло майже 50 років від часу насильного, скандального звільнення декана та викладача за «демагогію з національного питання» та 30 років від дня його смерті, а Матвія Михайловича не лише пам’ятають, а й належно вшановують, щоб ця пам’ять передавалася майбутнім поколінням викладачів і студентів.
«Серп і Молот – Смерть і Голод»
«Ми ставимо собі завдання виділити сто мільйонів пудів хліба, щоб розподілити його примусовою розверсткою по губерніях і повітах. 100 мільйонів пудів для зголоднілої Росії, для Росії, котрій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення з боку сходу. Ці 100 мільйонів – цифра колосальна… Багата Україна, хлібна Україна – наша: не буде голодувати московський пролетаріат».
(Шлихтер А*. Продовольствие с Украины: М., 1919, с.13.)
*Олександр Шліхтер, уродженець Полтавщини, тоді, в 1919, – нарком продовольства УСРР, яка офіційно не входила до складу Росії, адже Союз РСР було створено в грудні 1922 р. (Підкреслення наше. – В. Б.)
Гарячі барви Петра Холодного
На початку 1910 року в київське помешкання художника Василя Кричевського прийшов огрядний чорнявий чоловік років 33-х, в окулярах, з кучерявою борідкою. В руках тримав велику теку.
– Мене звати Петро Холодний, – сказав він. – Я малюю. Хотів би показати вам свої роботи і порадитися з вами у кого мені вчитися.
В об’єктиві серця
Він давно знімає війну. Від середини дев’яностих, коли спалахнули збройні конфлікти в Югославії. Знімав участь українських миротворців в Іраку, в Ліберії, Сьєра-Леоні… На одній із своїх фотовиставок, коли російська агресія лише розгорталася на Сході, Сашко Клименко сказав друзям, що йому здається: цю далеку триклятущу війну він приніс із собою.
«Я вчився і вчуся в народу»
Розмова з народним артистом України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героєм України Анатолієм ПАЛАМАРЕНКОМ
« … Як дихання, як птахові політ»
Національній спілці майстрів народного мистецтва України – 25 років: чудова нагода, щоб зібратися у рідному столичному гнізді, що на вулиці Рейтарській, 27А. У невеликій залі – традиційна виставка «Кращий твір року». На стінах – рушники і килими, народні картини, на столах і підставках різьблені і плетені вироби, гончарні шедеври, витвори із соломи і коріння, вишиті сорочки, народні строї. Ужиткові, але рівня високого мистецтва речі, і чисто художні витвори. У залі тіснява – не часто народним майстрам випадає нагода показати свою творчість на виставках, поспілкуватися з глядачами і колегами. І в держави, і у них самих навіть на такі маленькі свята бракує грошей.
Титан з душею дитини
Унікальним, надзвичайно широкого діапазону голосом обдарувала полтавська земля свого сина Андрія Кикотя. За визначенням фахівців і людей, яким випало його слухати, він перевершував співом всесвітньо відомого Федора Шаляпіна, міг вільно виконувати як басові, так і баритональні партії. Його голос звучав рівно у всіх регістрах, та особливо могутньо – в нижніх: навіть наближався до рідкісного нині профундо.
Вежа
Якраз напередодні переглянув фільм культового Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі»… І ось їду, а за Черніговом, у бік Новгород-Сіверського, пообіч гомінкої траси всі поля у кукурудзі. Куди оком кинь – вона. Десь там, у потойбіччі, Микиті Хрущову, напевно, подають тепер гарячу мамалигу з поставок відбірного українського борошна…
«Консиліум»
Вчора був важкий день. Для мене і для всього товариства рятівників Миколаївської церкви із села Городище Менського району Чернігівщини. Поважне зібрання обговорювало долю храму на теренах нашого київського скансена у Пирогові, куди розібрану реліквію вже два місяці як перевезено, але й досі з різних причин не розпочато її встановлення. Обговорення було важким і неприємним. На жаль, конструктивної розмови не вийшло, а вийшов справжній балаган і «рада нечестивих» (мовлю не про всіх – чиновники із Міністерства культури були цілком доброзичливими і врівноваженими). А цієї ночі мені, як ото Мєндєлєєву його таблиця, наснилося пояснення. А точніше – історія-алегорія. Вважайте її фейлетоном чи й памфлетом. Тож раненько підхопився і записав свій сон. Я ж не тільки священик, а й журналіст. Звісно, до Іонеску мені далеко, та все ж. Не можу мовчати.
Неперебутній
Його творча спадщина та й мистецька кар’єра пролягли, по суті, між двома віховими піснями. Першу написав ще дванадцятирічним хлопчаком, підбираючи мелодію на батьковій фронтовій гармошці, – «Ой цвіте, цвіте біла вишенька». Другу – «Мамину вишню» на слова Дмитра Луценка – явив людям уже в поважному віці.
«Рай на стику трьох кордонів»
Саме так називається фотовиставка, днями презентована у приміщенні столичного агентства «Укрінформ» ентузіастами розвитку туризму на Ужанській Верховині, що у Закарпатські області.
Всесвіт Станіслава Конюхова
«Рік народження – 37-й; я пишу – і тремтить рука: невідомий хтось і підступний пише наклеп на більшовика», – отак несподівано поетичними рядками почав колись для мене оповідь про своє життя генеральний конструктор ракетно-космічного КБ «Південне» Станіслав Конюхов. Я навіть не знаю, чиї це рядки – може, й самого Станіслава Миколайовича. Але ними він дав зрозуміти, що народився у рік жахливих сталінських репресій. І явитися на світ саме 12 квітня – для майбутнього творця ракетно-космічної техніки це воістину надзвичайна гра долі.
«Маріїн парк» під прапором Махна
Чаплівка – глухий пустир на краю селища під Гніванню. Сама назва свідчить що за птаха була тут аборигеном. Поблизу голуба бинда Південного Бугу і високі дерева понад ним – зручні «подри» для чапель. Довколишня земля піщана, неродюча, заросла дрібною літоростю, бур’янами, з глибокою западиною, кількома убогими городиками, стихійним звалищем.
Микола Ге і «дон Григоріо»
Влітку 1890 року на залізничній станції «Полтава» з нічного потягу зійшов чоловік міцної статури, схожий на проповідника. Його вродливе обличчя мало риси шляхетності і сили. З палицею в руці, перекинувши торбу за плечі, як носять паломники, відмовившись від послуг візника, чоловік пішки побрів через все сонне місто. Пройшовши близько п’яти верст, опинився в передмісті Полтави – Павленках, біля садиби художника Григорія Мясоєдова. Було чотири години ранку і двірник спросоння не хотів його пускати: «Чого тобі в такий ранній час треба, всі сплять і барин також». Та все ж пустив. Чоловік пройшов у сад, ліг, підмостив торбу під голову і з Євангелієм у руках, якого ніколи не залишав, відпочив дві години.
Дорогами синевирського краю
Саме тут, озираючи неосяжні краєвиди, мешканець низин остаточно усвідомлює незворотність приходу осені. Десь там, у долинах, ще догорає літня спека. А в горах уже пора жовтого листя. Хоча неповторна і багатобарвна палітра матінки природи не обмежується одним кольором.
«…Оживе все знайоме до болю»
Кожна пісня, крім слів і музики, має ще свій голос, яким спілкується з народом. Подеколи, почувши його раз, – запам’ятовуєш назавжди. Отак пісня стає духовним скарбом мільйонів.
1/60
Перше відвідування студії Довженка влітку 1966 року я забути не зможу. Кілька разів я вже писав про це. Сьогодні, розповідаючи про студію Довженка студентам, мені доводиться витрачати чимало часу на flashback – коротке повернення назад. Цей flashback, насправді, ніколи не буває коротким, бо дуже важко коротко розповісти про той час, коли все, починаючи з дрібниць, було регламентоване і контрольоване невидимим Статутом, частиною якого був Статут Творчої Служби Радянського кінорежисера, сценариста, актора.
Бідняк-багач
Телескоп Галілео Галілея та Карла Цейса, Біблія Івана Федорова-Федоровича, рукописи Пушкіна і Гоголя – це лише кілька назв з унікальної колекції, яку 22 роки тому виявили на тихій кіровоградській вулиці Урожайній, у мешканні Олександра Борисовича Ільїна. Небіжчик працював електриком, роками ходив у старій робі і дірявих чоботях, навіть бабрався на смітниках, у недоїдках. А коли 1993 року помер, у його помешканні виявили раритети, вартість яких досі не визначено. Дослідники кажуть про десятки мільйонів і навіть про мільярди доларів.
Параджанов. (Неформальні спогади кінооператора)
Назва моєї дипломної роботи «Фініш» була для мене багатозначною. Це був фініш чотирирічного навчання в інституті кіно, це був фініш найліпших, веселих і безтурботних студентських років та фініш холостяцького життя. У жовтні захистив диплом, у листопаді дружина одягла мені обручку.
Ярослав ШУКАЛЬ: «Треба сіяти серед людей довіру, тоді вона може зрости добробутом»
Нарешті Ужоцький перевал… Скільки б не доводилося їхати через Самбір і Турку з Львівщини на Закарпаття, неодмінно зупиняєшся на межі областей. Перед очима відкривається знайома далечінь. Тож маленька порада: навіть, якщо дуже поспішаєте, припаркуйте свій транспорт, аби насолодитися незабутньою панорамою, що відкривається з цієї висоти. Місце примітне: вододіл між Балтикою і Чорним морем, історичний рубіж між Галичиною й Закарпаттям. Зовсім поруч – на польському кордоні – витоки Сяну, від якого до Дону – ген-ген далеко. За декілька кілометрів по інший бік перевалу починається Уж. А це вже басейн Дунаю.
Дорога до Вавилону
Не люблю передмов. Це – ніби нав’язливий ритуал. Наче обов’язок виправдати те, до чого тулиш свою писанину.
Слово Юрія Гармаша не потребує виправдань.
Навпаки – вкрай необхідне суспільне заохочення, коли хочете, громадська чолобитна: мусимо усім миром просити шанованого в Україні та й поза її межами кіномитця продовжити ці нотатки. Які з часом, вірю, зіллються у дивовижний кіносценарій.
Мандрівничий
Вісімдесятий меридіан Олеся ДОРІЧЕНКА
У дуже тісному товаристві шанувальників українського красного письменства, що сорок років тому склалося на моєму курсі студентів-журналістів тодішнього Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, про Олеся Доріченка говорили мало не пошепки. Хтозна-чому, може, й мимоволі, але, читаючи деякі його вірші, незграбно видрукувані кимось на аркушиках тонкого пожовклого паперу, ми лише стверджувалися у вірі, що автор мав би мати серйозні проблеми з тогочасними видавцями і навіть, цілком імовірно, з владою. Якщо не за відверте «дисидентство», як «кумир» студентства, майстер жовчної іронії, епатажний Микола Холодний, то принаймні за непідробний, а тому крамольний для тих років синівський пієтизм до українства. Та ще за особливе «багатошарове» значення поетичної фрази.
Колиска для спадкоємців
Майже десять років у Дніпрі на правах громадської організації працює Інститут україніки. Щоб, як розповідає його засновник Олексій Лазько, «на регіональному рівні формувати громадянську й патріотичну свідомість земляків».
«Пісенний Побідоносець»
Стихією Григорія Верьовки був хоровий спів. Ще учнем Чернігівської семінарії він спочатку співав у хорі під орудою Павло Тичина, а згодом і сам заступив Павла Григоровича.
Повернення
З 10 січня 2013 року в «гончарській столиці країни» селищі Опішному діє єдиний в Україні Музей мистецької династії Кричевських, створений за ініціативи провідного наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства Олеся Пошивайла й онука патріарха родини Кричевських Василя Лінде-Кричевського.
Антарктична одіссея Антона Омельченка
Одна з бухт Антарктиди носить ім’я полтавського селянина, який пробирався до Крижаного континенту з маньчжурськими кіньми й одержував державну пенсію від Великобританії.
БУВАЛЬЩИНИ ПРО ІВАНА
Напередодні Дня українського кіно в Києві, на лівому березі Дніпра, на Березняках, навпроти будинку, де останні 16 років свого земного шляху мешкав славетний Іван Миколайчук, урочисто відкрили сквер, названий на його честь. І заклали камінь на місці, де буде споруджено пам’ятник видатному кіномитцеві.
Ступені свободи Валерія Голейка
Навіть у столиці «спальні» райони не переобтяжені закладами культури. З такої не дуже втішної констатації почалася розмова з художником-абстракціоністом Валерієм Голейком, якого друзі з повагою називають Веном. Сидимо у затишній галереї «Енігма», яка вже півтора десятка років знайомить відвідувачів з ідеями тральфреалізму.
Щасниця
Щасниця – як масниця: сім день на рік.
(Почуте).
У неділю, заледве благословляється на світ, Марта Дундій прибирається до Божого храму. Від їхнього висілка церква прямісінько кілометра з півтора, в самому серці Грибови. Для молодих хіба то даль? Рукою подати: навпрошечки полем, потім через пастівник, а там брусом-кладочкою перемайнув аршинний Жирак, та під горбочок у сільську вуличку – за мить видко церковну браму.
А трипільці – ще й ливарники!..
Трипільську ливарню, якій близько 6 тисяч років, відкопали у Кам’янці-Подільському. Археологічна знахідка цілком змінює уявлення про спосіб життя та господарство носіїв знаменитої культури, яку доти вважали суто хліборобською.
Біль перебитого крила
У Зборові започатковано нове друковане періодичне видання – науково-краєзнавчий збірник «Білий Берег» (назва тамтешньої історичної місцини). Перший випуск часопису присвячений засновникові музею «Зборівська битва», поетові, журналістові, краєзнавцеві Григорію Барану (1929-2013), котрий свої твори підписував псевдонімом Радошівський. Це – низка спогадів про людину рідкісного таланту. Більшість поезій автора прийшла до читачів після його поневірянь в каторжних таборах, десятиліть переслідування і заборон. Ті вірші обпалені болем його перебитого крила.
Останній мольфар
Чергова зустріч з горами добігала кінця. Насичена цікавими «походеньками», зйомками, спілкуванням з давніми друзями, новими знайомствами… Автівка гірського рятувальника Петра легко бігла дорогою вздовж Чорного Черемошу. Ми прямували з Верховини у бік Верхнього Ясенова. Саме у цьому гуцульському селі мешкав Михайло Нечай, якого людська поголоска прозвала «останнім мольфаром»…
Бій після бою
З поразкою Української Народної Республіки і захопленням влади більшовиками по-різному склалися долі тих людей, які брали участь у становленні самостійної Української Держави 1917-1921 років. Не всі вони опинилися в еміграції. А з тих, хто залишився в Україні, не всі були репресовані та знищені сталінською інквізицією. Саме до таких діячів і належить Прокіп Понятенко, земляк і друг Симона Петлюри, з яким вони співпрацювали на політичному терені ще з юних літ, а потім і в період УНР.
Мокрі горіхи для Януковича
Моя бабця Уляна якийсь тиждень не дожила до виборів у міські, сільські і селищні ради та ще якісь кілька місяців до своїх 93-ох літ. Останні дні божкалась, що їй усе зболіло, і відмовлялася їсти. П’ять діб до тієї шостої години ранку, за якою обірвалась її фінішна стрічка, не взяла до рота ані макової зернини, а тільки просила мою матір і свою дочку: «Принеси мені холодної води з колодязя».
Соло для труби й вогню
«Так ви музикант ілі пастух?», – питається панянка у фільмі «Вєсьолиє рєбята». І чує у відповідь: «Ну, сєгодня пастух, а завтра – музикант!..» Це – про Григорія Гізу. Мого давнього доброго товариша – від Бога пічника і не менш талановитого музику.
Михайло СИРОТА: «Сильна Україна потрібна багатьом країнам світу»
Михайло Сирота. Він належав до тих небагатьох парламентаріїв, яких відрізняє ненаграний демократизм, щира повага до співрозмовника. А ще – висока внутрішня культура. Таке відчувається відразу, інтуїтивно чи на рівні підсвідомості. Його називали «батьком Конституції»: саме він у червні 1996 року керував парламентською Тимчасовою спеціальною комісією з доопрацювання та прийняття проекту Основного закону країни. А через рік загальнонаціональний конкурс «Людина Року» визнав його «Парламентарієм року». Він став лауреатом Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика.
Поет з душею скіфського царя
80 років тому, у 1936-му, народився видатний вчений-археолог, дослідник скіфських курганів в степах Придніпров’я і поет Борис Мозолевський. А 45 років тому, 21 червня 1971-го, о 14 годині 30 хвилин, розчищаючи долівку підземелля Товстої Могили на Дніпропетровщині, він натрапив на скіфську дивину – нагрудну царську пектораль. Моя фантазія, писав згодом Борис Миколайович, виявилася надто убогою, щоб уявляти собі щось подібне до початку розкопок. Його потім запитували, що відчув, коли знайшов пектораль. Відповів: «Розуміння неповторності, дивовижності та унікальності знахідки, радість побачення з нею, як з вічністю».
ТРІЙЦЕ СВЯТАЯ, СЛАВА ТОБІ!
Друга назва свята Трійці – П’ятидесятниця: відбувається воно у 50-й день після Великодня – як свято жнив і подяки. Цього дня у давньому Єрусалимі збиралися євреї з усього світу для подяки та пожертв. У Новозавітній Церкві святкування П’ятидесятниці приурочує подія зішестя Святого Духа на Апостолів.
«У мене в кишені був револьвер»
Упродовж десятиліть історії СРСР дослідники вважали його видатним педагогом і письменником, стверджуючи, що «центральною проблемою педагогічної діяльності Макаренка є виховання в умовах радянського суспільства всебічно розвинутих і відданих Комуністичної партії борців за комунізм».
«Гей ти, батьку мій, степ широкий…»
«Вмерти або перемогти – ось що стоїть перед селянством України в теперішній історичний момент. Але всі вмерти ми не можемо, нас надто багато, ми – людство: отже ми переможемо».
(Нестор МАХНО)
Влітку 1967 року покровська районна газета видрукувала спогади старого більшовика Михайла Чауса про буремні події громадянської війни у тутешніх краях. Поміж іншого він згадав «звірячу розправу місцевих махновців з червоноармійським продзагоном».
Мирослав ГОНЧАРУК-ХОМИН: «Намагаюсь у віршах не грати»
Житомирський поет чи стоматолог з Ужгорода, музикант чи науковець? Насправді ж, Мирослав Гончарук–Хомин не любить шаблонів. У нього різнобічне життя, з гранями витонченими. У свої 25 літ він видав 5 поетичних збірок, став секретарем науково-навчального центру судової стоматології. А ще він – лауреат премії Національної Академії медичних наук України, стипендіат програм Верховної Ради України та Президента. Його ім’я лунало у німецьких, італійських, російських словацьких, грузинських фахових виданнях…
Всесвіт з добрими очима
Залами Національного музею українського народного декоративного мистецтва снують школярики: «організована екскурсія». Вони сміються, щось навперебій одне одному доводять, галасливо обмірковують, гамірно дивуються, який «класний кавун» намальовано на картині у сусідній залі. Спитаєш – навряд чи хтось тут-таки згадає прізвище художниці.
В барельєфі печалі спинилася мить
Низка всеукраїнських заходів, присвячених 75-річчю з дня народження класика українського поетичного кіно Івана Миколайчука, розпочалася зі столиці: в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбувся вечір-спогад про Майстра.
Диво-птаха на стіні
В Києві з’явився новий «пташиний» мурал. Такі арт-фрески мають прикрасити будівлі у багатьох куточках стольного міста…
Цю красу витворив маестро стріт-арту, американський художник Eрнесто Марані. На видовженому вузькому торці будинку, що на проспекті Бажана, художник зобразив неймовірної краси квітково-вогняну птаху. Здається, що це чарівне створіння за мить оживе і злетить.
Коли тобі нав’язують темряву, а ти вперто рухаєшся до світла
«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!»
Сергій ФАЙФУРА: «Моя пісня має крила»
Сергій Файфура чимось схожий на Кукриніксів, з їхньою холодною війною проти фашизму, де сутичка на ватмані була не менш пекельною, ніж герць багнетовий. Сьогодні маємо інший фашизм – карликовий, гібридний, але роль яскравих мистецьких засобів у війні така ж важлива і неперебутня, як і сім десятиліть тому. Пісні та кліпи Сергія Файфури жалять «ватників», ніби мохнаті шершні, а українцям повертають почуття гідності і честі. Правда, є між тими Кукриніксами і Файфурою сумна відмінність. Карикатуристів-бійців «совєцкая страна» колись, як і Росія тепер, усіляко підтримувала і заохочувала, а Файфуру рідна держава, з її численними адміністраціями, мінкультами та мінстецями, все не помічає, навіть ігнорує. На жодному телеканалі в країні, де йде війна, пристрасних пісень Файфури, а по-щирості – маленьких яскравих вистав з неймовірною енергетикою, ви не побачите і не почуєте. Зате там суцільне «русскоє пєніє» і примітивне волання.
Слава Богу, що є Фейсбук, що є ЮТУБ, що є волонтери, з якими Файфура їде на фронт – співає тим, хто часто у тих його піснях і є найпершими героями!
ДЕНЬ ВІЧНОГО МІСТА
Я, може, щось і плутаю, але, здається, саме він, один російськомовний українець, котрий сподвигнувся ввійти в класики радянської літератури (та так, що його зело героїчний роман бідні школярі мали ледь не напам’ять зазубрювати), – так от він якось узяв та й залишив безсмертю премудру фразу:
«Найдорожче, – сказав, – що є у людини, – це його життя. Воно, – сказав, – дається один раз, і його, – сказав, – треба прожить… у Києві».
За землю, за волю…
Збройне повстання селян, яке сталося у квітні 1930 року в Павлоградському районі, – одне з найпотужніших, а проте й досі маловідоме, замовчуване і майже не досліджене. Як висловлюється доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, воно спростовує твердження про покірне прийняття українським селянином насильницької колективізації. Бо непокора павлоградців набрала такої потуги, що «повсталі з гвинтівками і пістолетами в руках ладні були розправитися з уповноваженими та присланими партією з міст комуністами і комсомольцями, з місцевими активістами, а в результаті змінити державний режим».
Самородок
Другого травня друзі і шанувальники добірного грона талантів Івана Новобранця відсвяткували його 77-річчя. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України і Національної спілки кобзарів України, заслужений художник України, лауреат премії імені Самійла Величка. Кобзар, лірник, майстер народних інструментів. Його шанує і щоразу тепло вітає українська столиця. Він відомий в Польщі та Франції. Його мистецькі полотна – в музеях Європи та Америки. Можливо, Новобранця менше знають у рідній Полтаві, але що тут дивного, коли навіть пророкам не віддавалось належне на своїй землі. Час, звісно, все розставляє на місця. Ми ж маємо віддавати людям належне за життя.
Данило – і назавжди!
Змінюючи один одного, мчать безкінечним полем історії вершники-пам’ятники. Хтось на повному галопі вискакує на п’єдестал і застигає там довічно, хтось при тому збиває копитами епохи і режими. Іноді хроніка ледь устигає фіксувати епізодичну велич або неславу володарів високих постаментів.
Там, де не чути матюків і не торгують біля церкви
Ти знаєш, мій френде, я несподівано відчула свою меншовартість!
Ні-ні, не в Парижі: там я правильною виделкою їм жаб’ячі стегенця, цитую цинічного Бегбедера і фліртую не гірше місцевих madame…
З дубцем супроти лицарської шпаги
Його іменем починається ряд видатних українців, котрі допомогли людству прорватися в позаземні, космічні простори. Уже за ним – Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк (Шаргей), Сергій Корольов, Валентин Глушко, Михайло Янгель, Володимир Челомей…
Хто ж він, Олександр Засядько, і як потрапив у такий знаковий для наших сучасників список?
НЕМІЧНИЙ ДІД «АРСЕНАЛ»
Хотілося б романтично нафантазувати, що з вікон кімнати видніється море чи хоча б невелике люстро озера, але прагматичною альтернативою тому є зубожілий закинутий завод. У самісінькому центрі міста. Архітектурна пам’ятка і помилка водночас, він простягався на півшляху між двома станціями метро і нахабно псував бульварну перспективу однакових дев’ятиповерхівок і кількох скляних новобудов, що, в принципі, теж дуже псували цю перспективу. Але навіть ця маячня містобудівної думки при сусідстві зжалюгідненого індустріального барака мала гармонійний і модерновий вигляд.
«Я – Українець! Цим усе сказав»
В XVI томі «Літопису УПА» та в книжці «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА», виданій в Аугсбурзі 1949 року, подається біографія полтавця, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Волоша-Василенка. Народився 1921 року в селі Війтовці Яготинського району Полтавщини (нині Київська область), у багатодітній родині. Його батько, свідомий українець, тяжко працюючи у колгоспі, мріяв про те, щоб найстарший син Петрусь, дуже здібний, охочому до науки, здобув вищу освіту. Доля батька обірвалася трагічно. У 1936 році його арештували і засудили на 10 років заслання в табори. Відтоді сліди його загубилися. Швидше за все його, як і сотні тисяч українців, скосила енкаведистська куля десь у підвалах-катівнях чи глухих «розстрільних» урочищах.
Ростислав ОМЕЛЯШКО: «Панує конкуренція влади, але, на жаль, відсутня конкуренція честі»
У сховищі Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф – рідкісна колекція. Її понад чверть століття разом з колегами збирає керівник центру Ростислав Омеляшко. Їздять покинутими поліськими селами, рятуючи уламки, залишки, колись могутньої цивілізації. Вперше довелося побачити унікальну скарбницю під час зйомок фільму «Інший Чорнобиль».
«Свята паска – як сонце, красна»
Великдень в Україні – одне з найважливіших свят року. До нього готувалися заздалегідь. Обов’язково білили хату всередині, прикрашали її малюванням, витинанками, на покуті вивішували солом’яного «павука», дерев’яних або паперових голубків. Постову буденну хатню тканину міняли на святкові рушники, скатерті. Часто скриню, стіл й піл застеляли килимами. На ярмарках перед Великоднем батьки купували дітям обнову: одяг та прикраси.
Дмитро ГНАТЮК і гіркий трунок з чорнобривців
Напередодні Христового Воскресіння не стало Дмитра Михайловича Гнатюка. Господь зумисне саме в ці дні його покликав. За такого свята він кличе до себе найдостойніших… Років із сім тому я зателефонував йому, мало сподіваючись, що він зголоситься на інтерв’ю. А він каже: «Приходьте». – «Коли?», – питаю. – «Та вже і йдіть», – відказує. Зустрілися в Національній опері. І говорили тоді зо дві години, і говорили зовсім не про те, що я напланував його питати. Тепер, по цій сумній звістці, найперше, що спливає в пам’яті, як тоді Дмитро Михайлович розповідав про панотця з їхнього села…
ВСЕСВІТТЯ ПИСАНКИ
Коли розквітає лишень одна писанка – враження, мовби красою поймається цілий світ. А коли писанок десять або сто? Чи описати словами благоліпство, яке освітлює, замаює душу навіть од побіжного черкання зором? Барвисте яйце як прекрасне начало начал, як знак світотворення. Скільки віковічних віків оцьому диву чи то людської, чи надлюдської фантазії? І яким вітром прикотило його на нашу протоотчу долівку – східним чи західним, полуденним чи сіверком?
Армін КЬОЛЬБЛІ: «Є тільки дві перспективи: бути частиною проблеми, або часткою її розв’язання»
Небагато міст світу (Єрусалим, Косово, Бременсверде та український Іванків) можуть похвалитися тим, що добробут і спокій їхніх мешканців захищають монументальні скульптури-обереги у формі яйця. Їхнім автором є німецький митець Армін Кьольблі.
Світла зброя «Книжкового Арсеналу»
Як кожен мисливець знайде свою здобич, так кожен автор відшукає свого читача. Чи навпаки, як це відбувалося на щорічному, вже VI міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» – найбільшій і найгучнішій культурній події столиці Україні, що об’єднує літературу і мистецтво. Цього року її приурочили до Всесвітнього дня книги й авторського права. Епіцентром зацікавленості всіх книголюбів, книгоманів, книгоестетів та гурманів, як завжди став Мистецький Арсенал. Незалежно від статі, віку, смаків та вподобань, тут кожен читач мав змогу знайти свого автора.
«Mepozo» з Умані
19-річний уманський студент Дмитро Короташ створив у форматі «Landing page» принципово нову соціальну мережу «Mepozo». Про це повідомляє 04744.info
Хлопець переконаний, що врахував усі недоліки популярних соціальних мереж.
Під покровом святого Флоріана
Місцеві люди, проходячи повз цю кам’яну фігуру, завжди хрестяться і вклоняються їй. У Швайківцях так заведено віддавна, хоча вже рідко хто може більш-менш правдоподібно розповісти, як потрапила у їхнє село скульптура чоловіка в обладунку римського воїна. І чому замість меча тримає у руці жбан, з якого струменить вода на будівлю, схожу на церкву? Напис латиною «Renova tum» означає «кафедральний собор», якого у селі ніколи не було. Дата встановлення цього незвичайного пам’ятника – 1864 рік.
«Антилопою» – на Великдень
Рік тому о цій порі, у місяці квітні, ще світлим надвечір’ям, за кілька годин до Пасхальної ночі жвавою трасою від Чернігова у бік Сосниці, одразу за мостом через повноводий Снов я мусив гальмувати. Просто не міг не спинитися. Бо на узбіччі стояло щось таке, що відразу вводило у ступор…
Яснозорий
Кругосвіття Степана Ганжі
Риби в захваті п’яно,
Лишаючи вод килими,
Повітря гостре і пряне
Юними крають крильми.
Летять мотилями квіти
Над луками, а мотилі
Квітками вростають у віти
І рясно ряхтять на стеблі.
Армія безсмертних. Генерал-хорунжий Василь КУК
Ця історія починалася у Києві на Печерську, в приміщенні Центрального державного архіву громадських організацій. Ми готувались до зйомок сюжету про Романа Шухевича. Тож, вивчаючи тему українського повстанського руху, не можна було не зустрітися з відомим київським архівістом Анатолієм Кентієм. Хтось скаже: робота в архіві нудна і марудна – отак з дня у день копирсатися у вкритих пилюкою стосах тек, годинами гортаючи пожовклі аркуші. Втім, у багатьох випадках, лише завдяки архівістам, які з дня у день збирали і зберігали непотрібні для багатьох сучасників «папірці», або, навпаки, документи з тодішніми різними заборонними грифами, для нас тепер відкриваються невідомі, а то й просто забуті сторінки минувшини.
Тіні незабутих предків
Коли побачив, як неподалік села Лопушня Рогатинського району, що на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей, розгортається спорудження величного меморіалу з білосніжного мармуру, граніту й ракушняка, перше, що спало на думку: мабуть, тут постане величний пантеон стрілецької слави. Адже у Першу світову війну в цих місцях воювали відважні «усуси», Українські січові стрільці. Однак, пізніше з’ясувалося, помилився. Щоправда, не набагато…
Олександр ПОНОМАРІВ: «Щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати»
Доктор філологічних наук, професор кафедри мови та стилістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, академік АН ВШ України, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Олександр Пономарів говорить про мовну політику в Україні, про становище української мови на східних землях.
Він народився на Донщині у Таганрозі. Тепер це – Російська Федерація.
СЮРРЕАЛІЗМ СОВКА, або ГОДИННИК, ЩО ЦОКАЄ
Не те, щоб особливо боявся займати позицію і висловлювати її публічно, а з цікавості і ввічливості (треба було підтримувати бесіду з незнайомою людиною) запитав я в одного литовського політика, члена Сейму (сиріч, депутата народного, хоч і литовського), одного з підписантів декларації про державний суверенітет Литви у далеких 80-х роках: а вам було страшно підписувати декларацію і руйнувати СРСР?
«ПРОБАЧТЕ, ТАРАСЕ ГРИГОРОВИЧУ!..»
Саме так запропонував назвати цю вельми гірку публікацію полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Микола Посполітак.
Чому? Самі зрозумієте. Мова піде про твір Миколи Корнійовича – пам’ятник Тарасові Шевченкові, встановлений у місті Гадячі. Власне, не стільки про пам’ятник, як про напис на ньому, який з’явився через півроку після відкриття.
НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН
Закарпаття. Одвіку люди тут жили з лісу: він годував, зігрівав, оберігав. Ліси – безперечно, найбільший природний ресурс краю. Це загальновідомо. Окрім усього іншого, вони виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, кліматорегулюючі функції. І не лише у регіоні. Не даремно саме карпатські ліси називають «Зеленими легенями Європи».
Іво БОБУЛ і небеса його пісень
За два дні до палацу «Україна» киян та гостей столиці запрошує на свій концерт народний артист України Іво Бобул. Його нова програма зветься «Про любов…». А ми дещо розповімо про самого Іво Бобула, дещо з його життєпису. З того плину днів, де Іво Бобул завжди залишався українським співаком і патріотом, ніколи не збиваючись на шансонні манівці, як то часто трапляється з багатьма, на жаль, заслуженими українськими виконавцями.
Чи повернемо Козака, що «за Дунай їхав»?
Був собі козак Семен Климовський.
Жив десь на Слобожанщині. Ніхто тепер не знає, коли він народився, коли помер; є думка, що прожив усе ХVIII століття. Та воно може б і не так важливо, але одного разу склав Семен пісню «Їхав козак за Дунай». Видана ХVIII століття , вона швидко стала популярною, була перекладена й поширена в Англії, Франції, Шотландії та інших країнах, а в Німеччині на її мелодію Бетховен навіть опуса написав!
ЯНГОЛ ДОБРА
Німецькі емігранти з України, волонтери, ще рік тому довідавшись про легендарного дядька Гришу, скинулися, зібрали тисячу євро і купили йому самохідного інвалідного візочка. Правда, дядько Гриша розхвилювався: «Що про мене люди подумають? Що я, збираючи гроші для фронту, сам наживаюсь? Нехай тоді вручають цей візочок мені на моєму «робочому місці», щоб народ бачив і знав – Григорій Янченко ні на кому не наживається!».
ДОМЕКАЄМОСЯ?
За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить,-
Могила єсть; її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;
І щовесни з гори рвуть хвилі глину,
Обвалюють у воду береги,
Щоб вирвати в недбальців домовину
Й на дні сховать останки дорогі…
Михайло Старицький
«ВИШИВАНІ ШКОЛИ» Й ОМЕЛА, ЩО ВИЇДАЄ ДУШУ
Всі проїхані села – сім! – були порожні від людей й ніжно освітлені дуже дозованими пучками сонячних променів з-за густих крон старих дерев.
З людей за весь день бачили лише двох дуже п’яних чоловіків у різних селах.
Олеся БІЛАШ. Монолог про батька
Злились в мені мелодія і слово воєдино,
Як батька-матері любов в дитині,
Як два однакових крила,
Що, піднімають в небеса орла.
Олександр БІЛАШ
З плином часу, коли музика композитора, вірші поета живуть уже своїм, власним життям, наступним поколінням, молоді важко уявити, що Олександр Білаш – це не лише українська музична легенда, і не бронзове погруддя у центрі його рідного Градизька.
Яким насправді був Олександр Іванович? Саме з цього запитання почалося розмова з Олесею Олександрівною Білаш.
ДАША… ОДАРКА
Львів не хоче спати.
Безшумно крадуся його двориками повз веселі компанії, повз хлопців, що співають, пари, що відчувають першими весну, яка не за горами-Карпатами.
Тихо йду й обережно, щоби не перейти дорогу чорним нічним котам.
«А ЗА ДУШЕЮ НІГИЧ ДІЛА…», або ЧАС НЕБАЙДУЖИХ, ПОЛТАВО!
Неможливо переоцінити значення національної освіти у процесі становлення незалежності держави. Складовою частиною освітніх програм є збереження національної пам’яті, святинь, та шанування національних героїв.
Але ці очевидні істини чомусь не для нашого міста.
Конфлікт довкола «тихотемних»: історія на межі політики
Деякі польські організації та посадовці звинуватили Український інститут національної пам’яті у перешкоджанні вшануванню на Хмельниччині їхніх земляків-«тихотемних». В інституті кажуть: річ не у повазі до пам’яті, а в конкретних людях, які брали участь у боротьбі проти українського визвольного руху і могли бути причетними до злочинів проти цивільного населення. Такий крок може загострити давні суперечки обох народів.
Микола СЯДРИСТИЙ: «Мені пропонували своє громадянство ще п’ять країн»
Розмова з усесвітньо відомим творцем мікромініатюр, народним художником України.
Давно мріяв зустрітися з цим українським чародієм, слава про якого облетіла весь світ. А особливо заохотився до розмови з ним, побувавши на дивовижній виставці, що діє на території Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Неподалік знаменитої майже стометровової лаврської дзвіниці знайшли оселю унікальні мікромініатюри, кожна з яких, без перебільшення, – шедевр, гідний книги рекордів Гіннеса.
