Архів розділу: Вікно в Україну

«Федот»

«Я – киянин, я – українець, і я буду битися за свою землю».
Денис Федоренко.

110 годин української пісні: забутий рекорд

Його не описують сьогочасні масмедіа. Ніхто не згадує цю важливу подію. Про те, що 2012-й – не тільки рік футбольного Євро… Йдеться про забутий світовий рекорд, який довів, що милозвучність, багатоманітність й талант – це риси нашої України, української пісні, яка назавжди нас єднає.

Без кореня

Ідучи вулицею, ніколи не вирізните їх серед інших: адаптуватися до нового їм не вперше. Ці історії молодих та амбітних людей, котрі ще дітьми через напад росії на Україну вимушено покинули рідні домівки на Донеччині.

«Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну»

«Пісні для мене – це все. Це вираження людських почуттів. Без пісні я не уявляю свого життя. Цим почуттям пронизано все: моя родина, друзі, колеги по творчості. Тому пісня завжди з нами. Кожний теплий прийом знімає втому, адже людина щаслива тим, що приносить радість людям, дарує їм задоволення. Хочу співати для вас гарних пісень, що западають у душу, в пам’ять серця, несуть гарні думки, зачаровують красою мелодій», Назарій Яремчук.

Серед протагоністів

Вони заново відкривали свою індивідуальність, унікальний погляд на мистецтво після років насадження соцреалізму радянською владою… Виставка «Протагоністи. Живописний заповідник/Паризька комуна» зібрала під дах столичного Українського дому близько 300 робіт різних авторів, переважно з двох мистецьких об’єднань: «Живописний заповідник» та «Паризька комуна». Більшість представлених творів ніколи не експонувалися.

Книжкова хвиля радості

На масштабному фестивалі «Книжкова країна» у столичному Національному комплексі «Експоцентр України» 140 учасників за 4 дні зустріли 68 тисяч бібліофілів.

На висоті 818 метрів, де повертають украдене дитинство

Літні канікули навіюють спогади про аромат сонцезахисного крему, змішаного з терпким запахом хвойних дерев і квітів. Про безтурботні дні, проведені під співи пташок на берегах мальовничих озер, серед зелених лісів чи на рідному бабусиному подвір’ї. Всеосяжне відчуття гарячого піску під ногами і холодної на дотик води змішується з миттю радості, коли ловиш першого окуня чи виграєш естафету на майданчику. Це все вони – ностальгічні образи дитинства, до яких хочеться повертатися.

Голос із «Червоної книги»

«Зараз я не бачу такої від суспільства великої потреби у високому мистецтві,.. нема глядача вихованого, немає і вихованих артистів, одне поєднується з другим».

Анатолій Солов’яненко.

Натхненний

З Олександром Балабком надзвичайно комфортно спілкуватися. Можливо, це теж стало рушієм його повноцінної творчості. Не лише журналіста, а й майстра художньо-документальної прози і поета-пісняра.

Репом про «Червоний ренесанс»

Цей молодий музичний проєкт висвітлює треками одну з найболючіших трагедій українського народу XX ст. Ідея записати альбом про наших поетів, репресованих сталінщиною, виникла в Олександра Хоменка по приїзду в Київ з окупованої Ясногорівки. Тоді й зібрав кістяк майбутнього гурту, до якого ввійшли Віктор Ткаченко, Микола Шмундир, Олександр Заїка.

Кришталева душа

Здавалося, саме повітря в переповненому волонтерському центрі насичене болем, втратами і надією. Я роздавала гарячий чай та пайки, намагаючись хоч якось полегшити присутнім тягар. Раптом погляд зупинився на маленькій фігурці, затиснутій у кутку кімнати.

Кіно про місто-спогад

Після перегляду цього фільму переосмислюю все, що доти знав про Чорнобиль. В «Іншому Чорнобилі» режисера Андрія Михайлика немає ані хрестоматійних кінокадрів зруйнованого четвертого реактора ЧАЕС, ані документальної хроніки евакуації людей із Чорнобиля, Прип’яті та сіл «Тридцятикілометрової зони». Зате є історія міста, що надовго залишиться без людей – на відкупі дикої природи. Історія, відтворена в долях чорнобилян, яких розвіяла світами найбільша техногенна катастрофа в історії цивілізації.
Вони впізнають одне одного за своєю кодовою назвою: чорнобиляни. За історичною назвою, яка, схоже, з’явилася в Х столітті, коли Чорнобиль був форпостом Київського князівства.

Найближче укриття

Ще одна ніч повномасштабної війни. Глупа ніч. І вже майже очікувано динамік телефону, до болю звичним казенним голом: «Увага! Повітряна тривога! Пройдіть до найближчого укриття та чекайте на відбій!».

МІСТО-ПРИМАРА ЗА ЗАВІСОЮ БАЙДУЖОСТІ

«І вони відбудують старі руїни, відновлять колишні спустошення. Вони відновлять зруйновані міста, втрати багатьох поколінь».
(Ісая 61:4, Нова версія короля Якова, (NKJV).
Живе місто від мертвого відрізняє звук. Точніше навіть, звуки. Їхнє переплетення та какофонія, хаотичне виникнення та несподіване згасання.

Знищені радянцями

Українська історія сповнена кривавих сторінок, і чи не найбільшим болем у ній озиваються 30-ті роки: Розстріляне відродження та Голодомор. Сталінська репресивна машина поховала тисячі унікальних талантів.
Нинішня навала російської орди така ж варварська, бо, як і їхні царсько-більшовицькі предтечі, намагається стерти з лиця землі, все, що засвідчує етнодуховну самобутність і багатовікову історичну тяглість українства.

Казимир Малевич (1879-1935), всесвітньовідомий український художник-авангардист, засновник супрематизму, один з фундаторів кубофутуризму, автор однієї із найвідоміших картин ХХ століття «Чорний квадрат».

Наприкінці 1920-х років митця звільнили з Київського художнього інституту, а згодом звинуватили у шпигунстві. Під час допитів більшовицькі кати змушували зізнатися його у шпигунстві. Малевичу вприскували воду у сечогінний канал й у нього розвинулася хвороба простати. 15 травня 1935 року в страшних муках художник помер.

Олександр Мурашко (1875-1919). Український живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму. Його приватні виставки експонувалися в Берліні, Кельні, Дюссельдорфі. Проте і в Києві Олександра Мурашко любили не менше. Він був співзасновником Української академії мистецтв, де очолив одну зі студій.

15 червня 1919 року Олександра Мурашка вбили поблизу дому пострілом в голову. За офіційною версією більшовиків, вбивцями були «грабіжники», які, на диво, забрали не всі цінні речі. Незадовго до вбивства художника затримували чекісти.

Михайло Бойчук (1882-1937), художник світового рівня, основоположник українського монументального мистецтва, заснованого на національних традиціях. Навчався у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі. Повернувшись в Україну, викладав у Київському художньому інституті, був професором Української державної академії мистецтв, при якій заснував художню школу монументального мистецтва.

Михайла Бойчука звинуватили в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльности» та розстріляли 13 липня 1937 року разом зі своїми учнями. Майже всі картини знищили.

Федір Кричевський (1879-1947), талановитий художник та педагог, один із засновників та перший ректор Української академії мистецтв. Написав славетний триптих «Життя», в якому показав зовнішню красу людей з народу, їхнє душевне благородство, моральну силу та велич. Триптих експонувався не тільки в Україні, а й за кордоном.

Після Другої світової війни квартиру й дачу Кричевських зруйнували. Федора позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв. Обіцяли помилування за портрет «батька народів», але художник відмовився. Він помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року.

Алла Горська (1929-1970), українська художниця, дисидентка, одна із найяскравіших постатей шістдесятництва. Уважно ставилася до творів народного мистецтва, захоплювалася їхніми формами, барвами. Головним у її мистецтві був саме колір. Разом з іншими митцями намагалася переосмислити народну творчість в більш сучасних формах.

28 листопада 1970 року Алла Горська загинула від швидкого та точного удару по голові. У вбивстві звинуватили старенького свекра, який важко пересувався. Наразі відомо, що це була «робота» КҐБістів, які пильно стежили за художницею.

Іван Падалка (1894-1937), геніальний графік, стиліст, художник-бойчукіст. Його картини експонувалися та успішно продавалися на виставках у Нідерландах, Данії, Італії, Німеччині, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Франції, Японії. Разом з бойчукістами брав участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові (найбільший на той час монументальний комплекс України).

У 1936 році його заарештували як «ворога народу». В казематах енкаведистські кати мордували митця, вимагаючи зізнатися в терористичній діяльності. 13 липня 1937 року Івана Падалку розстріляли у вʼязниці НКВД разом із Михайлом Бойчуком та Василем Седляром.

В екранних барвах міфів

У сутіні древнього лісу, де шепочуться вітрами таємниці, існує світ, сповнений чар та загадок. Там стає реальністю міф, а легенди оживають у нас на виду. Тут серед шелесту листя та таємничих звуків ночі, осідок того, хто втілює фольклорну давність, – Перелесника.

Дитинство на флешці

Моє дитинство можна назвати модним, трохи неформальним словом «прикольне». На це впливала низка факторів. Найперше – тоді трава здавалася зеленішою, а повітря свіжішим. А ще – пісні Скрябіна в старенькій синій «Таврії».

Вічна «Земля»

Цей фільм Олександра Довженка навіки вписано у скрижалі шедеврів світового кінематографа. Наступного року відзначимо його 95-ліття, хоча й нині кадри «Землі» дихають новизною і викликають непідробне захоплення.

«Лінія зіткнення»

В минулому житті пара весільних фотомайстрів, а нині – одні з найвідоміших у світі військових фотографів Костянтин та Влада Ліберови відкривають фотовиставку «Лінія зіткнення». В її експозиції – 150 документальних світлин створених від початку повномасштабної війни.

Сакура тішить…

Квітень. Недарма українці так нарекли цей місяць, коли рясно прокидається цвіту. Звісно ж, цієї пори хочеться побувати всюди, подивитися, як квітне геть усе.

Війна очима братів наших менших

В український прокат вийшов документальний фільм «Ми, наші улюбленці та війна» блогера і мандрівника Антона Птушкіна. За задумом творців, це спроба показати події в Україні під іншим кутом – не через бойові дії та людські трагедії, а через стосунки людей і тварин, які теж стали свідками та й жертвами цієї війни.

Михайло

Я волонтерка в «Helpingto Leave» – організації, яка допомагає виїжджати людям з тимчасово окупованих українських територій, прифронтових зон та й із самої росії. Регулярно чую від своїх колег неймовірні та життєствердні історії людей, котрих евакуюємо. Переповім одну з них.

«Пекельний філософ» і «Народний психолог»: польоти наяву

Колективна та індивідуальна пам’ять стала темою зустрічі-дискусії українського філософа Сергія Дацюка та політичного психолога Олега Хом’яка в столичній студії «Колесо Життя»… Ця третя зустріч стала для глядачів та й самих учасників цілковито неочікуваною, непередбачуваною, справжньою гештальт-зустріччю. І в цьому сенсі вона не була, а триває.

«Життя, як пісня, що не віддзвенить»

Вибігаю зі столичної підземки на «Кловській» і на бігу вводжу в онлайн-мапу потрібну мені адресу, бо вже спізнююсь усюди на світі. Мов з корабля на бал, спішу з одного заходу на інший.

«Коли у гуслях – дух Боянів»

Культурне життя нашої воєнної столиці – окремий стиль, окремий феномен, окремий клімат. У повсякденності героїки, болю і надії, у будні без свята, коли виття сирен повітряної тривоги в’їлося звичним супроводом кожної доби, всі мистецькі локації – театри, кіно, виставки, музеї, дискусійні майданчики, благодійні концерти, книгарні-кав’ярні – стали справжніми матеріальними знаками неопалимості української культури. А отже вартують нашої щирої уваги, поваги і підтримки.

Володимир ІЛЬЧЕНКО: «Журналістика – це спосіб життя»

Володимир Ільченко, власкор національного інформаційного агентства «Укрінформ» в Нью-Йорку, на час онлайн-спілкування зі студентами-журналістами Столичного Грінченкового університету і сам став респондентом. Розповів про особливості роботи журналіста закордоном, поділився враженнями про культурну, фінансову та медійну столицю світу, про сферу своїх професійних інтересів. І звісно ж, відповідав на наші запитання – різноманітні.

До рідних…

Пів на сьому ранку, ґвалт на пероні столичного вокзалу стихає, люди похапцем розсіюються вагонами, через 5 хвилин потяг рушить у звичайну для багатьох, але не для мене подорож до Запоріжжя.

«Снайпер. Білий ворон»: проєкція реальності

– Дуже важливо, щоб ми виховували дітей з думкою про те, що ми – нація героїв, – влучно висловився український актор театру і кіно Роман Ясіновський на одному з показів фільму «Снайпер. Білий ворон».

Легенда зблизька

Мені було одинадцять чи то дванадцять, коли Кузьми не стало. Я не знала, хто він, але добре пам’ятала кожне слово пісні «Старі фотографії». Тоді я не відчувала втрати. Відчувала її з дорослішанням. А переглянувши фільм режисерки Ольги Ряшиної, «Я, «Побєда» і Берлін», відчула, як туга втрати переповнює.

«Я з тобою»

Ця виставка під дахом столичного «</spanPinchukArtCentre доволі маленька, але зусиль для її реалізації було закладено дуже багато. Самі посудіть: зібрати за наших реалій роботи митців і мисткинь не лише з України, а й із Мексики, Туреччини, Індії, Бельгії, Данії, Франції та США – це багато вартує!

«Я випалюю сльози роботами»

Алла Горська в Українському домі

У цій виставці вражає все, починаючи від черги до каси. Знаменита, скажу вам, черга! Стоять у ній переважно на вид студентська юнь, молоді татусі-матусі зі щебетливими дітками і люди середнього віку. Для нашого пенсіонерського брата експозиція безкоштовна. Як, до слова, і для тимчасово переміщених осіб. Так от, оті добрі люди терпляче вистоюють у довгенькій вервиці по квитки, хоча доступ у фоє, звідки починається виставка, не заступають ані плечисті секюріті, ні звичні в таких місцях всевидющі контролерки. Здавалося б, іди собі з Богом, очей у Сірка позичивши, а ніт, нікому з тої черги й на думку таке не спадає.

Дівчина з квіткового краю

Етноблогерка, активістка, палка шанувальниця української культури – все це про Анастасію Свідерську.

Галактика Валерія Франчука

Аншлаг, аншлаг, аншлаг! Що не кажи, а приємно бути причетним до цього…

Побачене серцем

Україну не скорила повномасштабна війна, яку принесла на її землю терористична росія. Про це красномовно свідчать світлини Мацея Ястшембского, виставлені в галереї Віктора Огнев’юка столичного Грінченкового університету. Автор експозиції – польский дипломат, радіоведучий, журналіст, колумніст і мандрівник за покликанням. З першою фотовиставкою дебютував чотири роки тому в польській столиці. «З фотоаппаратом в руках я намагаюся зазирнути у ті прояви життя, які ми схильні не помічати в поспіху сучасності», – повідав фотомитець на церемонії відкриття виставки «У ревінні сирен життя шепоче».

Микола Мащенко. Кожен фільм, як останній

Велелюддя на вечорах у Червоній залі столичного Будинку кіно Національної спілки кінематографістів стає доброю традицією. І що особливо тішить – молоде велелюддя. Того вечора кіноспільнота вшанувала пам’ять Миколи Мащенка, до 95-ліття від дня народження знаного кінорежисера, сценариста, письменника, громадського діяча, багатолітнього директора кіностудії імені Олександра Довженка.

Ярослав Шукаль: «Хлопці боронять Україну, а нам довірено охороняти її Природно-заповідний фонд»

Наприкінці минулого року Комітет ЮНЕСКО із захисту культурної спадщини у випадку збройного конфлікту затвердив рішення внести ще п’ять об’єктів культурної спадщини України з Одеси, Чернігова, Львівської та Закарпатської областей до Міжнародного переліку культурних цінностей, які перебувають під тимчасовим посиленим захистом. Зокрема й церкву Архангела Михаїла села Ужок Закарпатської області.

Швидкі секунди

7 січня 1839 року на спільному засіданні французьких Академії наук і Академії витончених мистецтв фізик Домінік Франсуа Араго докладно доповів про результати багаторічних дослідів хіміка і винахідника Луї Дагера – метод отримання відбитка зображення (дагеротипа).

По науку до Якова

«Життя прожити – не поле перейти»…. Звичний вислів. А що якщо життя завдовжки у цілий вік? Коли людині на роду написано топтати ряст сто років… Здається, нині, у час лютих пандемій це може бути тільки захмарною вигадкою. А ще коли за вікном війна. Коли дні і ночі виють сирени, а сусіда-вампір, який століттями впивається чужою кров’ю, не шкодуючи власної, шматує ракетами, дронами, снарядами, бомбами нашу землю, наші оселі, наші долі.

Шкереберть під овації

Щирісінька правда: з цією виставою таки щось не так. Актори плутаються в тексті, сценічні «мерці» оживають, кудись пропадає такий необхідний для мізансцени реквізит, замість фальшивого віскі-скотчу акторам наливають правдивий чи то очищувач скла, чи ще якусь хімічну чортівню і вони щоразу з огидою порскають цим пійлом.

Маланка сама не ходить, Маланку Василь водить

Ой господарю, господарочку,
Пусти до хати Маланочку.
Наша Маланка не сама ходить –
Нашу Маланку Василь водить.

Від Романа до Йордана

Напевно, всім з дитинства знайоме відчуття очікування зимових свят. Коли час відчувається суцільним дивом. Коли за оселями темінь, а в оселях сяє. У вікнах миготять різнокольорові вогники, видніються завислі рукотворні сніжинки, різдвяні павуки… І цю композицію доповнює по-новорічному неповторний хвойно-мандариновий аромат. Триває це диво півтора місяця: відкриває цикл зимових пригод свято Романа, а закінчується освяченням води на Йордана.

Революція Гідності: доленосний досвід

– У 2013 році я була студенткою, – пригадує викладачка і громадська активістка Уляна Яцьків. – Тоді мріяла завершити навчання і працювати тут, в Україні. Тим паче влада тоді ще нерішуче, але декларувала європейський вибір. Хоча на деяких опозиційних каналах вже лунали скептичні запевнення, що слова свого Янукович і компанія не дотримаються, багато з нас усе ще вірили владним обіцянкам. А виявилося, що вірили даремно.

Не «Конотопською відьмою» єдиною

На прем’єрі в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

«Майдан – це найкраще, що відбулося з Україною за останні 100 років»

Відтворюю десятилітні події Революції Гідності. Разом з моїм батьком Олександром Власенком.

Дух єднання

Без тіні пафосу: Революція Гідності справді героїчна сторінка новітньої історії незалежної України. З іменами Героїв Небесної Сотні, закарбованими нашою вдячною пам’яттю, і з мільйонами імен тих українців, які обрали європейське демократичне майбутнє України і рішуче стали в оборону цього доленосного вибору.

Історія вусатих легенд

Колоритне тріо, яке гучно заявило про себе на увесь світ. Їхні грайливі вуса і густі чуби веселили глядачів Швеції, Італії, Болгарії, Ірану. Не промовивши ані слова, вони згуртували навколо не одне покоління українців. Якщо не здогадалися про кого йдеться, то ви в халепі, бо всі плани на сьогоднішній вечір перекреслить легендарний мультсеріал «Все про козаків».

«Після Майдану моє життя змінилося»

Українці згадують Євромайдан і Революцію Гідності. 10 років тому розпочалися визначні для країни події: люди вийшли на київський майдан Незалежності, виказуючи незгоду із зміною курсу країни – рішенням влади Януковича призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС.

«Українка Юля»

Це вже історичні артефакти: пофарбована в синьо-жовтий каска, зім’ятий шмат металу, обгорілі на сонці світлини на яких звичайні люди з бруківками в руках та сталлю в очах… Жоден історик не розповість про ту героїку красномовніше, аніж оці «німі свідки».

Вірменське серце Майдану

На одній із будівель побіля столичної Михайлівської площі за рік по кривавих подіях Революції Гідності з’явилася фреска португальського художника Алешандре Фарту. Портрет хлопця кавказької зовнішності, одного із перших Героїв Небесної Сотні. Його напрочуд виразні чорні очі тепер завжди зоритимуть на Київ. На місто, яке він мріяв підкорити, але куля карателя вирішила інакше.

«Піаніно Свободи»

Холодні пальці вистукували по клавішах піаніно наче востаннє. Їхні сміливі рухи було видно всім. Особливо тій чорній стіні озброєних людей, що ховалися за металевими щитами. Наче тигри на ловах, вони були готові накинутися щомиті. Напруга зростала. Висіла в повітрі. Фоном чулися якісь крики, галас. Супроти металевих щитів наростав дух свободи. Народ зі сталевим стержнем не готовий впасти. Все тільки починається.

В окупації, при клятві Гіппократа

Під час медичної місії на Херсонщині разом з волонтерами «Frida» зустрічав багато сильних особистостей, котрі пережили нелюдські умови окупації і не зламалися, не пішли у спілку з ворогом, не зневірилися в нашій перемозі.

На толоку!

Геть захеканий, заскочив до волонтерського автобуса і нарешті зупинився. Відсапуюсь, подумки проклинаючи систему київських підземних переходів. Мені, нетутешньому, орієнтуватися у мегаполісі дуже важко, а тому, й так запізнюючись, втратив ще купу часу, щоб просто допетрати, як дістатися на протилежний бік дороги. А потім ще стільки ж, аби втрапити до потрібної точки. Благо, все вже позаду, нарешті починаю роздивлятися.

Двісті п’ятдесят «Корсиканок»

Саме стільки разів актори столичного Театру драми та комедії на Лівому березі виходили на сцену в цій вічно молодій і життєствердній постановці!

Митець у барвах України

Його називали «українським Мунком», «українським ван Гогом», а він відрізнявся оригінальністю, самобутністю. І присвячував свою творчість рідному народові, мріяв нею про суверенну Україну.
Батьківщина його довго не знала, а тимчасом про мистецтво Олекси Новаківського говорив світ.

Її голос навіки з нами…

«Галю, я обов’язково співатиму», «А я, Ніно, стану поетесою…», – так юнки Ніна Матвієнко і Галина Цепкова, прагнули великого. Відтоді, як після закінчення школи дівчата мріяли про своє майбутнє, минуло не одне десятиліття.

Покликання цілителя і серце патріота

Направити до Києва чотири бригади медичних працівників з Рівного та три зі Здолбунівського, Корецького та Острозького районів. Таке рішення у розпал Революції Гідності ухвалили на позачерговій сесії депутати Рівненської облради. До столиці виїхало сім швидких, укомплектованих усім необхідним. У сформованих бригадах – лікарі, фельдшери, загалом понад двадцять медичних працівників. Серед них був і фельдшер з Рівного Віктор Тобяш. Мій тато.

«ЗА СТЯГ НАШ, ЗА ВКРАЇНУ»

Максим Бодяк, Дмитро Дубик, Володимир Григорук, Юрій Єрмолаєв, Марк Кацідан, Владислав Комісаров, Валентин Крисюк, Олександр Кузенков, Владислав Медзенівський, Олександр Осадчий, Михайло Паламарчук, Євген Слюсаренко, Роман Ткаченко…

Ніч в університеті

З’являлося у вас коли-небудь бажання потрапити в минуле? Зануритися у нього не завдяки книгам, а по-справжньому. Ходити тогочасними вулицями спостерігати за стрічними, слухати їхні розмови. І впізнавати місця, які вже бачила у рідному сьогоденні…
У мене була така мрія, і нещодавно вона здійснилася.

Джеймс Мейс. Непогасна вкраїнська свіча

Голодомор в українській історії – явище, на жаль, не одноразове. Тоталітарна влада прагнула винищити, стерти українців, і їй вдавалося. Здавалося б, до 90-х роковин Голодомору всі українці мали б зробити недвозначні висновки. Але, як писав Василь Ключевський, історія нічого не вчить, а тільки карає за незнання уроків. До Дня вшанування памʼяті жертв Голодомору в стінах Університету Грінченка презентували перевидану книжку Джеймса Мейса «Свічка у вікні».

«Очі Всесвіту» Мирослави Збожної

У столичному Музеї Марії Заньковецької – мистецький світ Мирослави Збожної. Виставка робіт у стилі сучасного «наївного малярства», створених мисткинею протягом 2011-2023 років.
Художницею вона себе не вважає, тому за старою тележурналістською звичкою підписує свої полотна: «Автор». 

Біль крізь віки

Часи, коли смерть була спасінням. Коли звірячі інстинкти були сильнішими за любов і дружбу. Людей не існувало. Вулицями сновигали чорні тіні і кидали хижі погляди на кожного, хто мав бодай шматок хліба…
Імперська репресивна машина робила все, аби замордувати, винищити, стерти з лиця землі український народ. Перетворити його на бездушне тіло, нездатне мислити, любити, існувати. Такі були тодішні реалії… Такими їх хоче для нас зробити і сьогочасний кремлівський варвар.

«Ця книга – мій щит і мій меч»

Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України,   презентував  у Національному музеї літератури свою нову книжку. Цього разу – науково-публіцистичне дослідження про рідне село Солотвин що на Житомирщині.

Олесь Санін в інтер’єрах «Довбуша»

Лише за перші 12 тижнів показу історичний фільм кінорежисера Олеся Саніна «Довбуш» зібрав 67 мільйонів гривень і став лідером національного прокату. З 24 серпня картину синхронно почали показувати у 7 країнах. Нині фільм підкорює серця глядачів у 22-ох країнах. Невдовзі має відбутися польська прем’єра стрічки. Про це Олег Санін розповів, завітавши до Грінченкового університету, аби особисто представити «Довбуша».

Книжки про війну допомагають Оборонцям

Харківська волонтерка і письменниця Людмила Охріменко проводить тур Україною, презентує свої книжки про нинішню війну. У публічній бібліотеці Коростеня читачі мали змогу поспілкуватися з авторкою книжок «Оскар», «Муха в окропі на окупованій території» і «Волонтерські історії». Роман Людмили Охріменко «Оскар» журі літературного конкурсу «Коронація слова – 2021» визнало найкращим романом на воєнну тематику.

Той, хто «збаламутив воду»

… Сонце припікає голову через вікно в їдальні, гаряча кава обпікає горло, але млинчик у горло таки не лізе. Рука тягнеться за цукеркою.
– А хто такі колаборанти? Чим вони гірші від просто росіян?
Питання від вітчима вводить мене в ступор. Рука завмирає над цукерками в яскравій червоній обгортці від «Любімов».
Справді, хто ж вони такі!?

Замки, в яких живуть легенди

Йдеться про замки Закарпаття, яким загрожує час і людська байдужість. Бо декотрим із них полічено їхній земний вік, якщо влада невідкладно не заопікується ними, якщо не знайдуться інвестори, які вдихнуть нове життя у ці перлини історії, архітектури, фортифікації.

Українська тревел-журналістика. Адаптація до війни

Нові реалії життя вимагають відповідного контенту. Українські тревел-проєкти теж адаптуються до сьогодення. Замість вояжів цікавими туристичними місцями України фільмують воєнні злочини росії на наших територіях. Й інформують про умови життя українців. Принаймні три таких проєкти точно кардинально змінили свою концепцію.

Наймасштабніший «Довбуш»

Прем’єра українського історичного фільму «Довбуш» режисера Олеся Саніна приурочили до 32-гої річниці Незалежності України. Це поки що найдорожчий вітчизняний кінопроєк: бюджет – 120 мільйонів гривень, 65 мільйонів з яких виділено державою.

У Місті-музеї

Унікальні експонати, цікаві історії, приємні зустрічі… Такою неповторною атмосферою позначилися мандрівка студентів факультету журналістики Грінченкового університету до «музейної мекки України» – Переяслава.

Кінематографісти – з новим головою

У столичному Будинку кіно відбувся IX (XV) з’їзд Національної спілки кінематографістів України.

Фільми печального сміху

Війна – важкий тягар для всіх. Український кінематограф – не виняток. Але в темні часи помітні не лише світлі люди – добре видно світло кіноекрана. Згідно з даними «Економічної правди», за перші вісім місяців 2023 року фільми українського виробництва зібрали 192 млн гривень – на 12 мільйонів більше, ніж за весь найуспішніший з точки зору касових зборів вітчизняного кіно 2019 рік.

Вулиця-герой

Про вулицю Вокзальна українського містечка Буча світ дізнався 27 лютого 2022 року. Тоді, на початку великого вторгнення, після атаки «Байрактарів» вулиця перетворилася на кладовище побитої рашистської військової техніки. Світлини палаючих танків на тлі розбомблених будівель назавжди закарбувалися в людській пам’яті. І в новітній історії безприкладного героїзму і незламності народу України.
Якою Вокзальна стала сьогодні?

Національний парк. Природи? Ідентичності!

Коли зупинився на Синевирському перевалі традиційно привітатися з довколишніми верхами, відмітив небачену досі інтенсивність автомобільного трафіку, радше властивого столичному середмістю, аніж гірській глибинці. Навряд чи верхів’я Тереблянської долини, володіння Національного природного парку «Синевир», бачили колись таку навалу відпочивальників.

Маріуполь: пекло і гарт

Фільм «20 днів у Маріуполі» українського воєнного кореспондента та письменника Мстислава Чернова вкрай важкий і психологічно, і морально. На великому екрані пече кожна найменша деталь – пронизує свідомість, збурює потрясіння. Занурюєшся в жахливу атмосферу війни, переживаєш почуття людей, які перебували в Маріуполі. З першої хвилини цієї документальної хроніки мимоволі не стримуєш слізного відчаю, опинившись віч-на-віч з гігантської руїною, яка колись була квітучим містом. Розумієш, що це не ігрове кіно, не якась мильна мелодрама, а реальність пекла, яке пережили і переживають люди.

Світлана ТЕТЕРЯ: «Кобзарство – унікальна традиція, притаманна лише Україні»

Якщо будете у Переяславі, неодмінно завітайте до старовинної одноповерхової кам’яниці. Тут, у середмісті древнього княжого града знайшла осідок одна з перлин коштовного намиста музеїв Національного історично-етнографічного заповідника «Переяслав». Зібрання, присвячене феномену української ідентичности – кобзарству.

Багатостраждальна Слобода

Слобода́ – село в Україні, у Іванівській сільській громаді, за пів години їзди від Чернігова.

Незникоме…

Роботи, над якими вона працювала кілька років, вода змила за один день…
6 червня 2023 року українська культура втратила унікальний дім-музей художниці Поліни Райко. Після підриву окупантами Каховської ГЕС вода в її будинку доходила ледь не до стелі. Більшість робіт постраждали, а деякі вже не підлягають відновленню.

Звитяжець українського кіно

Коли я прийшов навчатися у дев’ятий клас Великобудищанської середньої школи тодішнього Диканського району, Юрій Гармаш уже був студентом московського Всесоюзного державного інституту кінематографії. Навчався там на операторському факультеті. Ми не були знайомі, лише раз бачив його у Будищах, коли Юрій гостював у батьків. Ішов сягнистим кроком біля сільської ради і вразив мене епатажними штаньми з надзвичайно розширеними внизу холошами та волоссям, що спадало майже до пліч…

Петрусь

За яскравістю і коротким шляхом життя мого юного товариша Петра Арясова нагадує слід метеорита…

Українська музика: злет

Радієш, бо хороша українська музика – це вже не лише «Скрябін», «Океан Ельзи» та «Один в каное». Створення якісного та різноманітного музичного контенту стало практично мейнстрімом серед нашої талановитої молоді.

Магія живої нитки

Що для вас килим?
Для мене це морозяний зимовий вечір у бабусі, коли замість дешевих мелодрам по телебаченню я годинами розглядала казкові візерунки на хатньому килимі, і кожна його деталь розгорталася крихітними частинками власної історії. Розповідала про весняні сади, де квіти п’ють росу, про гори, що височать над безкрайніми долинами, і про стежки, які ведуть до вічної мрії.

Моє місто – моя сила

Покровськ – звичайне шахтарське містечко, яке на початку повномасштабного вторгнення росіян, як і тисячі інших міст України, взяло на себе відповідальність приймати переселенців з найгарячіших точок Донецької та Луганської області. Місто зустрічало не тільки тисячі біженців, а й гуманітарні вантажі. Не дивлячись на важкість логістичних послуг, Покровськ продовжує жити та розвиватися.

При світлім імені Григора Тютюнника

Погожого травня в історичній читацькій залі столичної Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого вшанували переможців Шостого всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника. Зі всієї України з’їхалися літератори, чиї твори журі конкурсу на чолі з академіком Миколою Жулинським визнало кращими у цьому конкурентному змаганні.

Під стукіт вагонних коліс

Кривий Ріг. Залізничний вокзал, умитий дощем. Голос із гучномовця:
«До уваги пасажирів! Розпочинається посадка на потяг сполученням «Кривий Ріг – Київ». Нумерація вагонів з голови поїзда».

Мистецькі знаки війни

Знайомий світ щезнув. Пронизливий свист ракети забрав його назад, у минуле.Те, що оточувало роками, звичні очам вулиці міста, його будинки, люди, образи та обриси власних рідних стін стали кришталем в руках жорстокості. Рідне стало нічим. Рідне зникло.

Живемо красою

Знаєте, коли тебе поглинає коловерть буденності, усе видається таким несправжнім, бутафорним, наче копія, зроблена з копії. Нічого не можеш торкнутися, і ніщо не може торкнутися тебе, бо все так далеко, так неосяжно.

Сповідь капелана

Ми зустрілися у Києві на Подолі. Усміхнений чоловік середнього зросту у тьмяно-болотяному пікселі, з помітним надписом «капелан» міцно потиснув мою правицю. У нього вже проступала сивина, міцні пруги розкочувалися по засмаглому обличчю, чорні брови вигиналися над карними очима.

Я повертаюся…

«Усе минає…» Цю вічну істину нині знову згадали. Так говорять ті, хто пережили жахи новітньої війни й пробують забути побачене як нічний кошмар. Та це непросто. Адже страх чатує на тебе на кожному кроці, дістає виттям сирени, нічними вибухами, диханням згарищ…

Street-art Києва. Олександр Корбан

Останніми роками у Києві з’явилося понад сотню масштабних артоб’єктів. Переважно мурали, що прикрашають фасади будівель. Вони стали окрасою столиці.

Свято книги-повернення

Добірне оточення – наше все. Обрамляйтеся ним і побачите, що ви – суспільна історія, ви – безсмертна книга, ви – просвітлена істина, ви – набагато більше, ніж можете уявити. Бо вам щастить на людей!

Журналістська «група крові»

Національна спілка журналістів України представили в Укрінформі книжку «Україна: журналісти на передовій». Присвячену майстрам пера, мікрофона і камери, котрі не лише ведуть боротьбу з ворогом на інформаційному фронті, а й безпосередньо обороняють нашу державу на полі бою.

Капсульні ґуґля і гуня

«Gunia Project» – бренд виняткових речей. Аксесуарів, елементів одягу, посуду, інших дизайнерських виробів, створених у стилі традиційної культури українців. Творець капсульних колекцій.

Воєнкори. Епізод І

У столичному Будинку кіно презентували документальний фільм режисера Дениса Возовича «Покажи, як я воюю!»

Ілюзія. Повоєнні мотиви

У час, коли вечірній спів солов’їв глушать сирени, коли болюча тривога повсюди і в душах теж, українці шукають розраду в мистецтві.

Intermezzo

Із самого ранку небо не ясніло; ранкова зоря не палала вогнем, а ледь розливалася м’яким рум’янцем. Сонце не було ані розплавленим, як у тривалу засуху, ані тривожно-багряним, як перед бурею. Воно променіло і те проміння спливало під цибатою хмарою в загадковий туман…

За пів години від пекла

23 кілометри до міста-фортеці Бахмута. Пів години на машині. Пів години до лінії фронту, до запеклих боїв, до болю, відчаю та кривавої боротьби. Маленьке містечко Костянтинівка на півночі Донецької області живе завдяки цим тридцятьом хвилинам. Живе місто, живе ринок «Центральний»: щодня місцеві виходять з продовольчим товаром, розташовуються якомога ближче одне до одного, дарма що місця з лютого 2022 стало набагато більше, але так, здається, безпечніше. 

А заграймо по-нашому!

Славетний «НАОНІ Оркестра» під керівництвом маестро Віктора Гуцала влаштував у столичному Будинку кіно великоднє свято рок-хітів і саундтреків. Глядачі насолоджувалися унікально аранжованими рок-композиціями та улюбленою музикою з кінофільмів.

Телефонний учитель української

За рік великої навали країни-терористки спілкування російською перетворилося на погану звичку і навіть пережиток. Все більше українців переходять на рідну мову. І помічними їм у цьому стають різноманітні платформи та додатки.

«Паска красна днесь витає»

Будинком усюди розтікається приємний аромат. Заходите на кухню, і від гарячого духу щойно спечених пасок аж млієте!

Толока відродження

… Вони розбирають завали, самотужки ремонтують дахи, повертають до життя понівечені школи, пошкоджену інфраструктуру, поругані ворогом оселі.

«Вівтар»: утілення надії

Сакральне і профанне. Священне, залежне, містичне та повне протиставлення – щось непосвячене, невтаємничене, світське, а інколи навіть безбожне. Минуле, обмежене. І те, що скеровує нас до глибини власного пізнання й «вічності», де перебуває Бог.

Кіно, про яке говоритиме світ

Український кінематограф переживав у рідному житейському морі чимало буревіїв, штормів і могутніх хвиль, таких, що виростають страшними дев’ятими валами. Як тепер, у трагічний і героїчний час повномасштабної війни. Вона не лише змінила фокус уваги кінематографістів, а й часто їхню долю. Деякі режисери, продюсери, актори взяли до рук зброю і пішли у самісіньке пекло фронту, боронити Україну від варварів-окупантів. Багато кіномитців відчули свій священний обов’язок тримати стрій у професії: фіксувати ту жахітливу й величну правду війни, яка має стати історією. Неспростовними свідченнями злочинів проти людності, скоєних в Україні рашистськими варварами.

«Донбасія»: шлях до України, а не від неї

Це не тільки політика, це життя людей. Їхні переживання, втрати , сум , але водночас радощі, досвід, гордість. Саме про це книжка-спогад «Донбасія» Ігоря Зоца – журналіста, багаторічного головного редактора газети «Донеччина». Праця у пресі дозволила йому зібрати довкола єдиного українськомовного обласного видання цвіт українства: однодумців, творців, шанувальників, які потім стануть героями книжки. Мета була радикальною – випускати український якісний продукт, прорвати інформаційну блокаду, яку намагалася втримати на Донеччині росія.
Саме з розмови про нову книжку розпочалася зустріч студентів-грінченківців зі старшим колегою.

Про що говорить Київ

До вагона підземки забігає невеличкий гурт дівчат. Дзвінкий сміх привертає увагу пасажирів. Галас, вочевидь, не всім до вподоби, тож за сміхом почулося шикання…

Василь Катола: «Найбільше надихають люди»

Родом він з Ходорова на Львівщині, але багато років мешкає у столиці. 25 грудня минулого року Василь разом зі своєю собакою Циганом вирушив у похід Україною. За два з половиною місяці пройдено пів тисячі кілометрів. Вони (в нашій розмові Василь не відокремлює себе від чотирилапого друга) ведуть телеграм-канал та збирають донати на підтримку ЗСУ.

«Тривають позиційні бої»

Цей підсумок часто можна побачити у щоденних зведеннях. Після цього більшість видихне: «Все нормально, тримаються». Але за трьома словами криється щось значно більше, що пересічному громадянину неможливо уявити у нефронтовому місті. Я і сам цього не уявляв, допоки не зіткнувся особисто.

І навіть на одеському клозеті «єсть надпісі на руском язикє»

Як повідомляє сайт «Одеське життя», в місті при морі з’явилася чергова «мила одеська штучка» – настінний малюнок, «присвячений» відомому українофобу експрезиденту росії дмітрію мєдвєдєву.

На сумському прикордонні

Сумщина однією з перших відчула на собі свинцеві обчаси війни та побачила її на власні очі, адже область масштабно граничить з країною-агресором – понад 560 кілометрів державного кордону. Багато міст, містечок, центрів територіальних громад і сіл області після масових обстрілів та просування військової техніки загарбників опинилися під російською окупацією, яка тривала 42 дні. Попри первісну розгубленість од віроломства сусідів, попри відсутність комунікації, чітких вказівок керівництва мешканці області все ж зуміли дати гідний опір ворогові.
Як живеться прикордонню нині?

«Баришівська хунта» не знає вихідних

Кожні вихідні тепер починаються для мене однаково: перехопивши сніданок, іду відчиняти двері культурно-мистецького центру. Тут, у будинку культури моєї Баришівки, містечка під Києвом, о тій порі збираються люди. Не для розваги, а для дуже потрібної справи: плетуть маскувальні сітки.

Ромен Гупіль: «Кінематограф спонукає нас думати»

Минув рік, як Ромен-П’єр Шарпантьє, французький режисер, відомий за псевдонімом Ромен Гупіль, їхав до української столиці. Прямував у протилежний бік від десятків тисяч українських жінок, дітей, старих, котрі враз покинули рідні домівки і втікали у невідомість від жахів ординської навали. Гамір і товкотнеча велелюдного варшавського вокзалу, великі плани облич, розгублених, у розпачі, враз змінюється на тишу порожнього вагона. Потяг суне до Києва, по нову хвилю біженців. Гойдання кадру у ритм перестукування вагонних коліс не заколихують глядача, навпаки відчувається тривожне, напружене очікування невідомості. Так починається документальна стрічка метра Ромена Гупіля «Київ, Площа Перемоги, 2».

На румовищі «Рідного краю»

Україно мила! Як добрая ненька,
Дітей своїх мову прийми, привітай,
Від щирого, рідного свого серденька!
Лети ж, рідне слово, лети в рідний край!
Олена Пчілка, «Рідне слово».
(З часопису «Рідний край»)

Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, відома нам як Олена Пчілка, ніколи не була лояльною ні до царського уряду, ні до більшовицького режиму. Цю нелояльність міцнила велика любов до України – рідної мови, культури, героїчної історії. «Непримиренною» справедливо назвав Ольгу Петрівну Валерій Ясиновський (Архипов) у своїй передмові до книжки письменниці «Викинуті українці».

Марія Штофа: «Важливо знати, з чого все почалося»

За кілька днів до річниці початку широкомастабної війни росії проти України в український прокат вийшла воєнна екшн-драма режисера Ахтема Сеітаблаєва «Мирний-21». Детальніше про фільм, емоції і враження від роботи на знімальному майданчику під орудою одного з найвідоміших сучасних українських кінорежисерів спілкуємося з виконавицею головної жіночої ролі стрічки – Марією Штофою.

«По кривавій по дорозі нам іти у світ…»

Дев’ять років тому із зимового середмістя Києва утікав світ за очі лютий мороз, а на вулиці Інститутській, на Європейській площі, на майдані Незалежності, у Будинку профспілок розверзалося пекло. Центр української столиці тодішня антиукраїнська влада, що засіла на вулицях Банковій і Грушевського, перетворила у поле бою. У поле вбивства своїх-таки громадян, які масово вийшли на протест проти факту державної зради, вчиненої тодішнім президентом Януковичем, який всупереч обіцянкам, даним народу, змінив курс України з демократичного європейського на російський деспотичний. На цю демократичну акцію волевиявлення влада відповіла кулями. У результаті понад сто убитих протестувальників. Легіон Небесної Сотні борців за незалежну, демократичну Європейську Україну.

«Червона Рута» свободи

1989 рік, Чернівці. Майорять синьо-жовті стяги, тут і там з натовпу виринають міліціянти з кийками, поміж людьми панують щирість та єднання, а поки ще нікому не відомі виконавці, заспівують відновлення незалежности, створення вільної країни. Це все про фестиваль «Червона рута».

Герої не бояться, вони діють

Зараз лютий – і це не про страх та холод, а про сміливість та палкий вогонь наших сердець. Майже рік триває повномасштабне вторгнення росії в Україну. І майже дев’ять років війни, яка розпочалася з Революції Гідності. Нині нас захищає ЗСУ, тоді – Небесна Сотня.

Гаряча кров Холодного Яру

Холодний Яр, що на Черкащині, – із тих історичних місць, де кожен українець бодай один раз має побувати. Події, які відбувалися тут у 20-х роках минулого століття, довго замовчувалися чи подавалися в перекрученому вигляді. Так було вигідно радянській пропаганді. Все, що пов’язане з національно-визвольним рухом в Україні, комуністичною влада просто паплюжила, витоптувала із суспільної пам’яті. А найперше – очільників, сподвижників, героїв цього руху.

На Лющиній ямі, з творцем «Толоки»

У серпні 2010 року відпочивав з онуками на Ворсклі, поблизу села Писаревщина. В річці проти сонця, у верхніх шарах води, побачив великі силуети головнів. Захоплений цим дивом, повільно йшов берегом Лющиної ями проти течії Ворскли. У кінці пляжу, подалі від піску лежав чоловік, мені здалося, я навіть упізнав у ньому полтавського художника Віктора Трохимця-Мілютіна. А біля нього стояв незнайомець.

«Заплету віночок, заплету шовковий…»

Не один рік в Україні дискутують про «шароварщину». У мистецтві зокрема. Хоча начебто суперечки й не до часу, але ж нині українська культура стає затребуваною в усьому світі. Пора й нам нарешті припинити плутати самобутнє мистецтво з кітчем. Проте це питання не таке просте, як здається. «Шароварщина» губить національну пам’ять, паплюжить, обмежує народну культуру, викривляє уявлення про духовні витоки.

Предтеча української військової фотожурналістики

Згадуючи Івана Іванця, якому 9 січня виповнилося 130 років, дослідники української історії зазвичай відтворюють його військовий шлях у легіоні Українських січових стрільців (УСС). А от про значущий внесок цієї непересічної особистості у розвиток і становлення української фотографії, зокрема фотожурналістики, пишуть украй скупо.

Як спалах комети

У грудні 2022 року в боях під Бахмутом поліг Олександр Кузенков (позивні «Поет», Хорт») – випускник факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, автор книжки «Останні посмішки Іловайська».

Творчиня образів

Неспинно йде у засвіти могутнє покоління митців, початок творчості яких випадає на 60-ті роки, на час надій і сподівань чи, як тоді казали, «період хрущовської відлиги». Хтось скаже: це об’єктивна реальність буття, на зміну старшим приходять нові генерації. Та й не зникають вони у мороці забуття – залишають по собі добрий вічний слід…

ВІЧНИЙ СПУДЕЙ

Україна і світ відзначають 300-ліття Григорія Сковороди

Він один із найдавніших наших світочів. Але це аж ніяк не заважає йому сяяти із глибин трьох століть! Ще й бути молодим. Бо його справді-таки любить молодь. Можливо, тому, що в уяві віддалених поколінь Сковорода – вічний учень і вічний мандрівничий, який, не вдовольнившись знаннями за партою, вирішив здобувати їх у самої природи.

Дорогами Мандрівного філософа

Напередодні 300-річного ювілею Григорія Савича Сковороди як не скористатися нагодою побувати у місцях, пов’язаних із життям і творчістю славетного філософа?..

Деталь, що ячить болем

Чи можна передати стан людини, не кажучи нічого про те, що саме вона відчуває? Виявляється, можна. Спільна робота сценариста Степана Колесника, режисера Володимира Артеменка та оператора Олександра Вертелецького, втілена у фільмі «Солдатські вдови», – вельми переконливий приклад.

Смачна репутація України

Кажуть, найпростіший спосіб завоювати серце й розум – через шлунок. І цим нехитрим прийом людство користується не одне тисячоліття. Наприклад, Клеопатра довгі роки утримувалась на троні, зокрема й завдячуючи ситості своїх підлеглих та союзників. Та й наші предки, бувало, щедро обдаровували смачними напоями та наїдками друзів, союзників і навіть ворогів. Коли щиро, а коли і для того щоб задобрити чи притупити пильність.

«Миру з ними у нас не буде»

З Микитою познайомився у березні. Онлайн, в одному з телеграм-каналів. Микита розповідав про те, як навчається на оператора БПЛА, і я написав йому в приватні повідомлення. Хотів дізнатися більше про «безпілотники». А спілкуючись довідався і про самого Микиту.
До війни він був звичайним цивільним, хлопцем, який любить своє рідне місто, свій Харків. Але від початку повномасштабного вторгнення росії, поміняв цивільний одяг на однострій, узяв зброю і пішов захищати державу на харківському напрямку. Він і нині там, де гаряче, – боєць 93 ОМБр з позивним «Ник».

Юрій Шухевич: «Це була сатанинська система, вона мусила розвалитися»

На 90-му році життя відійшов у засвіти український дисидент, учасник Української Гельсінської групи, син Головного Командира Української повстанської армії Юрій-Богдан Шухевич. Понад три десятиліття він провів у тюрмах, таборах та на засланні.
За роки журналістської та кінематографічної практики важко достеменно згадати всіх співрозмовників і деталі численних інтерв’ю. Але є незабутні моменти, закарбовані пам’яттю назавше. Таким був епізод спомину Юрія Шухевича про останнє побачення з батьком…

Герої креативного фронту

Після початку війни світ ще гучніше почув про Україну також завдяки потужній кампанії, проведеній українською рекламною агенцією «Banda Agency» разом з офісом Президента України та Міністерством цифрової трансформації.

Творча окраса життя

Жанна Миляшкевич, професійна художниця, майстриня з Луцька, володарка найдовшої на Волині коси, зуміла не лише творити справжні мистецькі скарби, а й заохотити до творчості інших.

«Жили у справжньому пеклі»

В одну мить дім, найбезпечніше місце, перетворився на в’язницю. Коли чуєш, який жах творять загарбники, важко повірити, що це відбувається в ХХІ столітті, ще й у центрі Європи.

На прицілі – культурний спадок

Станом на жовтень в Україні зафіксовано понад 540 випадків воєнних злочинів рф проти культурної спадщини. Зокрема, проти 161-го об’єкта культурної спадщини, 23-х пам’яток національного значення, 129-ти пам’яток місцевого значення, 143-х об’єктів цінної історичної забудови та 9-ти щойно виявлених об’єктів. Про це на брифінгу «Спадщина і війна: досвід і висновки 225 днів» повідомила заступниця міністра культури та інформаційної політики Катерина Чуєва.

Не Булгаковим єдиним…

Українське незалежне інтернет-видання «TEXTY.org.ua» розробило інтерактивну мапу з місцями проживання у Києві 29-ти визначних українських письменників. До слова, тільки у шести з них є іменні музеї.

Зупинити ядерного терориста!

На найбільшій в Європі Запорізькій атомній електростанції, з 4 березня хазяйнують російські загарбники. Розміщують на промисловому майданчику станції військову техніку, боєприпаси, обстрілюють прилеглу територію. Гатять і по самій станції, цинічно звинувачують в цьому ЗСУ. Як наслідок – відключення енергоблоків.

Про літеру «і», пам’ять та перший поцілунок

Затишна кав’ярня в самому центрі столиці. Вона в мене викликає спірні почуття. В цьому приміщені колись був «Морозівський гастроном», тут дитиною я вперше виклянчив у мами жаданні чипси. Тут зненавидів, а потім полюбив оливки. Тут спогади про юність і студентство.

Врятований Дивосвіт

Головною столичною вулицею до «Українського дому» тяглася подвійна людська черга. До закінчення виставки робіт Марії Примаченко залишалося дві години. Люди терпляче ступають по пів кроку, аби, дістатися каси, оплатити квиток і нарешті побачити те, заради чого сюди прийшли.

Про маленьке село з великою історією

Того дня в Чернечий Яр, село неподалік славетної Диканьки, з’їхалися земляки ледь не з усієї Полтавщини. Зійшлася і сільська громада – від старого до малого. У цей скупий на радісні події час настрій у людей був святковий: зібрала ж неординарна подія – презентація книжки земляка Григорія Титаренка «Історія села Чернечий Яр 50-х років ХХ століття». Ще й за два дні до знаменної для чернечоярців дати – 350-річчя першої згадки про село. Документальної, в Універсалі гетьмана Івана Самойловича 29 серпня 1672 року.

В чарах кохання

«Тоді дівка пишна, як заміж вийшла». Справіку в народі нашому шанують чи не найголовніший, найбагатший на мелос і найколоритніший обряд – весілля. Символічно, що саме тепер, осінньої пори весіль, Національний заповідник «Софія Київська» відкрив виставку шлюбних традицій та обрядів «Кохайтеся, чорнобриві…» У залах галереї «Хлібна» представив експонати фондової колекції Національний музей народної архітектури та побуту України.

«На героїчних вчинках наших борців виховаються нові покоління, і вони завершать нашу справу»

У Небесному Повстанському Війську поповнення: 12 серпня 2022 року упокоїлася Дарія Гусяк (псевдо «Дарка», «Нуся») – зв’язкова головнокомандувача Української повстанської армії, генерала-хорунжого Романа Шухевича, активістка Організації українських націоналістів, політв’язень, засновниця громадської жіночої організації «Всеукраїнська Ліга Українських Жінок».

Мальована хроніка війни

Мистецтво – це також фронт. Багато наших художників, дизайнерів мобілізували свій талант задля нашої перемоги: малюють, друкують, продають листівки, а вирученими коштами підтримують ЗСУ. Серед них ілюстраторка Леся Бельдій. Чи не найпопулярніша її робота – «Щоденник Заї та Коті», про лагідну пару, котра завжди підтримує одне одного.

Чуття великої людини

З Леонідом Сорокіним, звукорежисером, легендою звукозапису, я познайомився випадково. Звісно, до того знав, що він озвучував фільми «Д’Артаньян і три мушкетери», «Карнавал», «Енеїда» та багато інших. Як і про те, що у його записах звучали в ефірах Софія Ротару, Алла Пугачова, Михаїл Боярскій, Йосип Кобзон, Ніколай Караченцев, Микола Мозговий і ще багато «зірок» естради. Те, що Сорокін скромно мешкає у Полтаві, я також знав.

З точки зору Маловіцького

У київській бібліотеці імені Володимира Винниченка Національна спілка фотохудожників України, столичний фотоклуб «9х12» представили виставку фоторобіт кінооператора Олега Маловіцького. Як зазначає сам Олег, це своєрідний підсумок-ретроспектива.

Натхненник ляльки

Які незвичайні професії можете згадати? Працівник антарктичної станції? Людина, котра перевертає пінгвінів? Дегустатор? А як щодо театру ляльок? Хто ці люди, котрі, ховаючись за кулісами, дарують усмішки? Як опанувати такий незвичний фах та чому з-поміж усіх професій хтось обирає саме цю?

Павло Мовчан. Ювілейне

На світлинах-стопкадрах з передачі парламентського телеканалу «Рада» 2008 року – епізод спілкування з Павлом МОВЧАНОМ. Скільки їх було у моєму житті? Не так уже й багато, але й не порахуєш. Напевне, найпам’ятніший для мене – знайомство. Світлин на тій зустрічі не робили. Передзим’я «перестроєчного» 1989 року. Оголосили чергові – як виявилося згодом, останні – вибори до Верховної Ради УРСР, одночасно обирали й до місцевих рад.

«Ми повернемося»

Хочемо змін і боїмося їх, очікуємо й уникаємо, але не все і не завжди залежать від наших бажань. Великі і страшні зміни приніс Україні «русскій мір». Хтось залишився без житла, хтось без роботи, хтось втратив рідну людину, а хтось і життя. У кожного українця своя історія війни.

Знеславлена, народжуюсь…

Через трем у пальцях рядки на аркуші паперу покоцані, скалічені криві й криваві… Одяг, який тоді був на мені, зашкарублий од рудих плям крові, нітиться біля смітника. Чекає, коли наважуся спалити його, як ті моторошні дні.

Григір удома…

Фасад скромного будинку № 28 на столичній вулиці Миколи Раєвського прикрасила меморіальна дошка геніальному українському новелісту Григору Тютюннику. Тут він з родиною оселився в 1967 році і мешкав до останнього свого трагічного дня 1980 року. Лише через кілька років після смерті його було удостоєно звання лауреата Національної премії імені тараса Шевченка. Так у нас буває. Зі сміливими й правдивими митцями.

Херсонці не під’яремні! 

Мій Херсон, мою Таврію нині топче варвар-окупант. Пригнічення та страх примушують людей покидати домівки, йти на ризик, щоб виїхати з області, бо жодних «зелених» коридорів від початку війни не було. 18 травня окупанти з «Градів» обстріляли колону мирних людей біля села Давидів Брід…  Але є ті, хто зміг вирватися, і ці сміливці та щасливці погодилися розповісти про життя в окупації та свій страшний шлях до свободи.

Нас чекають червоні доріжки

За останніх 5-6 років український кінематограф мав потужний поступ, ставав справжньою кіноіндустрією. Свідчення цього – перемоги наших фільмів на великих міжнародних кінофестивалях.
Про завдання, що стоять перед вітчизняними кінематографістами в умовах широкомасштабного рашистського вторгнення, йшлося на брифінгу виконавчої директорки Української кіноакадемії, генеральної директорки Одеського міжнародного кінофестивалю Анни Мачух. 

Щоб не плакати, ми сміялися

Український стендап упевнено перетворюється на якісну індустрію із своїми «родзинками» та новаціями. Комедія – насправді спосіб не лише відпочити, розслабитися, але й відрефлексувати цілу низку подій навколо. Навіть воєнне лихоліття.  Сольники у бомбосховищі, марафони «розпайки» в ютубі, меми навіть у новинах і нескінченний потік жартів у соцмережах щодня роблять свою справу : «розкручують» людей,  заряджають бадьором. 

Мати рідненька, сорочка біленька…

Воно на людях, а у ньому – цілий світ: історія народу, доля нації, її естетичні вподобання та культурні цінності. Індивідуальна неповторність і багатющі мистецькі традиції етносу. Це я про вбрання. Про наше народне вбрання. Археологи впізнають його ще в артефактах скіфській давнини. У деталях вбрання срібних чоловічих фігурок VІ ст. виявляють дивовижну схожість із українським народним вбранням XVІІІ-XІX століть. А Княжа епоха України явила для нас очевидними регіональні відмінності в одязі – найперше у прикрасах та орнаменті на сорочках. До кінця ХІХ століття український одяг зберігав значні регіональні відмінності, а на початку ХХ століття вони трохи асимілювались.

Українське кіно: не соромно

За незрозумілими стереотипами багато людей звикли вважати українське кіно «шлаком». Начебто в країні з достойних проєктів – хіба що сльозливі мелодрами. Та за останніх 10 років вітчизняна кіноіндустрія помітно просунулася: створено цілу галерею знакових фільмів, які не соромно і світові показати. З початком повномасштабної війни дуже багато наших громадян нарешті усвідомили свою приналежність до великої нації.  Почалася «українізація знизу», з власної волі, люди придивилися до сучасного вітчизняного контенту і були приємно здивовані.

Нескореній Бучі

Кожен любить рідне місто чи село. І я люблю свою Бучу. Любити її – це як любити мамину колискову чи батькову похвалу, як поважати старшого брата чи сестру. Наша чудове місто розкинулось побіля однойменної річки, притоки Дніпра. Сади і парки огортають його з усіх боків. Красуні-квіти привітно вітають мешканців і гостей з усіх його околиць.

Буча усміхнулася дитинно…

На Київській площі міста Бучі вперше після боїв провели свято. Для бучанських дітей, які за 33 дні героїчного спротиву окупантам пережили стільки лиха, скільки зазвичай не переживає людина за увесь вік.

«Спільно і свідомо вирішили не випускати жодного треку російською, навіть після війни»

Музика у час війни не змовкла, не заніміла – зазвучала новими голосами мужніх та свідомих українців. Гурт «The Pamphlets» один з тих, чия творчість засяяла на музичному олімпі нещодавно, а їхні пісні вже встигли облетіти інтернет-світом.   Ви дебютували 2020 року композицією «Spohad». Що вас надихнуло тоді об’єднатися у гурт?

Під окупантом. Генічеськ

Як свідчить deep state map, майже вся територію Херсонської області окупував агресор. А маленьке місто Генічеськ (на карті воно майже впритул до кордону з Кримом), найпершим прийняло удар рашистів.

Між Києвом та Львовом

Змінювати місце проживання завжди складно, особливо  коли втікаєш від війни. Львів став прихистком для багатьох людей з усієї України. Софії Кекух тільки-но виповнилося 19, вона народилась і виросла в Києві, однак по-справжньому подорослішала в місті Лева.

Наталія ФАЛІОН: «Україна скоро переможе, отоді дамо грандіозний концерт!»

Здається, життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Розпач, біль, сльози... Та від того тільки наростає всеохопна жага перемоги. Чимало «зірок» українського шоу-бізнесу вступили до лав тер оборони. Багато стало волонтерами, дають благодійні концерти. Змінилось і життя солістки популярного гурту «Лісапетний батальйон» Наталії Фаліон, за сумісництвом моєї бабусі.

Культурний фронт

Різноманітні «квартирники», «літературники», невеликі концерти або ж виставки маловідомих українських митців нині популяризують сучасну українську творчість не менше, ніж мистецькі заходи державного рівня.

Творити для своїх

Війна зінює світ і людей. Вона міняє матерію і дух. Мистецтво теж набуло геть нових рис. Про це добре знає художниця Поліни Каціон із села Кулябівка Київської області.

Непереможна творча сила

Невимовний біль, хвилювання, страждання, сподівання, віра. Багато людей нині втілюють свій страх, тугу, гордість і любов до України… у творчість. Така ми нація унікальна: справіку виспівуємо біль, вдаряємо лихом об землю і даємо сили закаблуками, вишиваємо узори з тривогою пополам. І набираємося життєвих сил у мальовках. А нині – в різноманітних ілюстраціях, дитячих малюнках, їдких карикатурах, у чуттєвих віршах і патріотичних піснях.

Маленьке місто з великим серцем

Рівно тиждень я прожила у гаражі власного будинку на Київщині. Тоді так прикипіла до дому, що не могла й уявити, що згодом «на нервах», у квапленні та тисняві, їхатиму кудись далеко від рідної домівки. Але тато наполіг, і 2 березня евакуаційним потягом ми прибули до Львова.

Черкаси. Життя в тилу

Українцям болить серце за долю Маріуполя, Харкова, Бучі… Не менше постраждали від рашистської напасті Сумська й Чернігівська області, населені пункти Київщини, Миколаївщина. Навіть важко уявити, які жахи зараз переживають окуповані Херсон і Таврія…

Гастрономічна рефлексія для українця

«Живемо: хліб жуємо, а іноді ще й присолюємо». Таким прислів’ям українці можуть охарактеризувати свою буденність . Втім не хлібом єдиним: уже понад 7 тисяч років наш народ творить свою унікальну кухню із багатющим ліком страв. Ще трипільці почали розробляти тонкощі кулінарії і досягли неймовірних висот: лишень хліба знали 77 рецептів! Звісно, це крапля в морі українського.

Сталева «Пташка» Маріуполя

Українки недосяжно сильні, вони доводять це щосекунди, вони щодня являють приклади героїзму, самовідданості, жертовності, нескореності. Це про них і від їхнього імені нескорена Олена Теліга зверталася до чоловіків:

Оленівка, яку знали в Лондоні

Значна частина маминого роду походить з Оленівки. Нині це невеличке село у Фастівському районі Київщини, про яке 109 років тому чули в Лондоні. Колись я проводила тут усі вихідні, шкільні канікули, а оце вже третій рік постійно тут мешкаю. Село з багатою історією, на жаль, незаслужено забутою.

При надії…

… «Коли вдосвіта 24 лютого почули сирену, я не могла повірити. Сказала чоловікові «Юро, ще трохи поспи, це навчальна». Але то кричала біда…

Таємний сенс узорів

Для українців вишиванка – не просто вбрання. Вишиванка – наша ідентичність, символ української нації, наша історія та культура. В ній зашифровано генетичний код народу.

Людина-свято

Українці ніколи не лаялися, «мат» прийшов від московитів, це ніяке не відкриття, адже так було віками. У нас також є свої гострі словечка, але вони добрі, милі. А керівник п’ятого, найпліднішого складу ВІА «Ватра» з його делікатною фразою «куртка на ваті» завжди залишався світлою постаттю серед всіх наших митців.

Я чекатиму на тебе!

Уцілілі шматки стін продовжують осипатися… Мене знову припорошило сірим бетонним пилом, але це не біда. Сьогодні я чув декілька вибухів, зовсім близько, а після цих бентежних звуків клапоть горизонту перед моїми очима запалав. Колись так горів небокрай при заході сонця, але не зараз. Я знаю, що на зміну яскраво-червоному спалаху прийдуть клуби диму, вони будуть схожими на сірих заблудлих овець, які вже ніколи не повернуться додому.

У тихому Хмельницькому…

Як і очікувалось, основний удар чергового ординського вторгнення одночасно прийшовся на північ, південь та схід України. Важко все ж таки боронити свою землю, якщо вона за обрисами нагадує коня, що скаче. Гонорового, нестримного, але від того вразливого. Тому вкотре західні області  залишаються порівняно безпечними. Через це саме туди з’їжджаються з «гарячих точок» внутрішні переселенці.

Воєнний Хатіко

Скоро закінчується весна, яка так і не почалась. Я пам’ятаю сльози та квіти, вибухи та спів пташок, новини та хвилини спокою. Вже понад 80 днів з початку повномасштабної війни, а українці досі живуть у лютому. Час зупинився, здається, назавжди. Але навіть у таких обставинах є промені світла.

«Наша дума, наша пісня…»

Неймовірно мужні, талановиті, веселі, кмітливі, працьовиті та майстерні. Це про нас, українців. Дарами, зрощеними на нашій землі, віддавна дивувався і смакував світ (ще два з половиною століття тому чумацькі мажі з України возили не куди-небудь, а до самого Парижа сушені груші, вишні  і сливи), наші уми приносять користь економікам десятків країн, наші юні генії здобувають лаври на світових олімпіадах, нашим артистам аплодують на всіх континентах, нашим співом милується людство. 

Мадіна: «Іноді твориш, іноді вмираєш»

Цей малюнок ілюстраторки та художниці Мадіни використав офіційний сайт жіночого журналу «ELLE Україна».
Мадіна народилася в росії, живе в Україні. Які в багатьох українців, її життя розділилося на «до» та «після»  війна принесла чимало болю та розчарувань.

«Вишиванка душу пригорта…»

Напередодні Всесвітнього дня вишиванки зі студентами- журналістами Київського університету імені Бориса Грінченка зустрілася засновниця цього чудового свята Леся ВОРОНЮК – письменниця, сценаристка, громадська діячка. На цю знакову зустріч відгукнулися роздумами майбутні майстри слова.

Натхнення всюди, навіть у війні

Katimo, український бренд одягу, створив нову, символічну, весняно-літню колекцію. В умовах війни, під завивання сирен.

Волонтери в окупації

Херсон – місто окупаційного полону і незламних, нескорених жителів. Тут, у ньому моє серденько було і буде. А нині від новин про події в місті та області мимоволі навертаються сльози.

Мистецька реверберація війни

Війна змінила наше життя, наші цінності. Змусила по-іншому дивитися на речі. Перевернула світ. Все вже не буде таким, як раніше. Ми стали знаходити спокій там, де раніше його не помічали. Ми стали творити нове, незвідане, не зрозуміле іншим, але життєве для нас.
Війна триває, але й триває життя, живе творчість, квітне мистецтво.

«Мамо, я буду жити…»

Сонячний весняний день у маленькому місті на Донбасі стрясають вибухи.
Десь прямо над головою оглушливо розривається касетний снаряд. Крізь лункий дзвін у вухах долітає плач. Його не чуєш – відчуваєш тілом. Мати, тримаючи ляльку, ридає, падає навколішки, зводиться, кидається до завалу, голіруч розкидає каміння. Виключно на інстинктах мчу у двір, стаю як укопана: снаряд влучив прямо в підвал…

«Я ж не хохол якийсь, я українець»

Володимир Губа – армійський офіцер у відставці. Побував у багатьох країнах, має багато друзів закордоном. Але навіть це не спонукало його виїхати з рідної країни, коли сюди нагло ввірвався озброєний до зубів окупант.

Генеральне антисовкове прибирання

Соцмережами ширяться кадри демонтажу монументального комплексу епохи соцреалізму «Арка дружби народів» у Києві. Бронзову скульптуру двох робітників під металевою дугою, яку в народі давно назвали іронічно «коромислом», установили ще 1982 року як символ «возз’єднання України з росією».

Війна і для звірів війна

 Зазвичай такої весняної пори у Київському зоопарку вельми людно і гамірно. Але нині тут неприродно тихо: порожні доріжки, зачинено павільйони, не чути співу птахів і голосу тварин… «Війна і зоопарк це несумісні речі. Ми звикли до дитячих усмішок, а не до пострілів і звуків повітряної тривоги», — розповів виданню НВ директор Київського зоопарку Кирило Трантін.

Запеклося…

Цей день в мені запікся назавжди. 24 лютого 2022 року. Буча.

«Пасха красна днесь витає…»

В Івано-Франківську від’ярмаркував традиційний великодній ярмарок.

Машка Ромашка: «Зараз надихає абсолютно все»

Мистецтво не спить навіть у воєнний час. Українська молодь, творча і сучасна, знаходить свій голос, зокрема, творенням арт-проєктів. Марія Ємельянова, вона ж Машка Ромашка вчиться в одному зі столичних вишів на художнього реставратора та має намір стати ілюстратором. Як каже сама про себе, «займаюся майже всім, що стосується художнього втручання». Художня постановка, образотворче мистецтво, фотографія – поле її творчості. За спиною Маші спільний з подругою (@ochen_original) проєкт – @ochencoolevents і декілька інших, про які розповімо далі.

«Ще не вмерла…» І не вмре!

На початку квітня цього року мережею активно поширювалися законопроекти про зміни тексту Державного Гімну України. Депутати президентскої фракції «Слуга народу» пропонували переписати наш славень, бо це, мовляв, «ознаменує новий історичний етап розвитку Української держави, її народу та нації, закріпить перемогу в боротьбі за існування та захист незалежності». Утім Президент Володимир Зеленський різко остудив гарячі голови «слуг» – заявив, що його підпису ніколи не буде під таким законопроєктом.

Крізь румовища по харчі…

Страх та невідомість. Те, що найперше відчуваю й досі, коли вибираюся кудись далі підвалу сусіднього будинку. Довго не наважувалася просто поїхати разом з батьками до магазину по продукти. Якась липка сила сковувала волю, наливала свинцем ноги-руки. Я знала: мушу сама себе здолати, перебороти свій ляк.

Відтепер ми нерозлучні

У перший тиждень війни мої батьки не змогли виїхати з Ірпеня. Відправили братів з дружинами та дітьми на Захід, а самі лишилися з літніми родичами у місті, у своєму домі. Так-бо вирішили – попри всі мої сльози та благання…

Червоноградці допомагають

У Червоноградському районі Львівщини перебуває 17 тис. переселенців. Це статистика лише офіційно зареєстрованих. Нині в райцентрі менше 10% вакантних місць. Як Червоноград дає раду потужним міграційними потокам, збуреним війною, розповіла керівниця міського гуманітарного штабу волонтерка Анастасія БЕЗПАЛЬКО.

Настя

Розповім про Настю, мою далеку родичку і матір трьох дівчаток-підлітків. Їй 34 і вона з багатостраждального, але нескореного Чернігова.
На світанку 24 лютого 2022 року її розбудили сильні вибухи та несамовите виття сирен.

По кривавій по дорозі…

З майже окупованого Макарова ми втекли 6 березня. Того дня гатили найбільше: в лікарню постійно везли поранених і мертвих. Я бачила майже всіх, бо ми часто вибиралися з підвалу на перший поверх, аби хоч трохи погрітися.

Дім серед пекла

Мама підхопилася рано – біля дому знову стріляли. Сусідні будинки майже стерто з лиця землі, а наш стоїть. Лише снаряд пройшов по дотичній і знищив дах.

Назад у Чорнобаївку

Війна і в соцмережах війна: підступні фейки, інформаційні канонади ботоферм, димові завіси «новин». І навала вірусних мемів.

Варя-рятівниця

Цій дівчинці 7 років і мешкає вона у місті Кропивницькому. Одного важкого дня, коли Україну вже шматували вибухами російські бомби і ракети, а нашими дорогами сунули механізовані армади окупантів, Варя стала іншою. Без вагань відмовила своїй заповітній дитячій мрії про новий айфон і наважилася на дорослий, без перебільшення героїчний учинок: віддала увесь свій скарб, усі гроші, які довго призбирувала на омріяне, щоб придбали бронежилет для воїна.

Старе – не віджиле

Ще недавно, у лютому наші медіа поширювали розповіді про столичних «чарівників». Про майстрів-реставраторів, які народжують творчу ідею, втілюють її в матеріальні взірці – відновлюючи старовинні київські будівлі. І тим славним прикладом заохочують й інші міста братися за реінкарнацію матеріальних об’єктів своєї архітектурної давнини. Часто-густо запозичуючи ідеї київських першовідкривачів.

Всенародний Голуб

З 2012 року я став збирати матеріали для книжки «Планетарний голос Андрія Кикотя». Був уражений, що за 40 років після смерті славетного співака його практично забули. Лише іноді, мабуть, раз на рік, радіо «Культура» з Хрещатика, 26, транслювало спів унікального баса. Тому будь-яка інформація про славетного співака, та ще й від живих свідків, для мене була на вагу золота. Можна уявити мою радість, коли Тарас Духнич, ліричний тенор, порадив мені звернутися до народного артиста України Василя Голуба, племінника Андрія Кикотя і провідного артиста Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя.

«Зірки» тримають стрій

В час Вітчизняної проти російських варварів ніхто з українців не залишається осторонь. Увесь народ мимоволі поділився на бойові підрозділи: Збройні Сили, Тероборона, кібервійська, волонтери, лікарі, спортивний, журналістський  та мистецький батальйони…

Вцілій!.. Уцілійте!..

ЗУПИНЯЮСЬ БІЛЯ КОЖНОГО БУДИНКУ, КЛАДУ ХРЕСТ І МОЛЮ: УЦІЛІЙ, УЦІЛІЙ, БЛАГАЮ! І ЗБЕРЕЖИ В СОБІ КОЖНОГО КИЯНИНА…

Сила мистецтва і віри

В малій галереї столичного «Мистецького арсеналу» виставлено фотороботи Тараса Бичка, львівського фотомайстра, відомого найперше у жанрі документальної та вуличної світлини. Тарас Бичок – учасник міжнародного стріт колективу «Little Box Collective» та співзасновник групи «Українська вулична фотографія», амбасадор бренду «Fujifilm» в Україні та переможець численних фотоконкурсів.

Льодова арена біля синього моря

Льодову арену у Маріуполі на Донеччині, відкриту нещодавно, назвали «Mariupol Ice Center». Чи не найпопулярніша вона серед міської молоді: тут секції дитячого та аматорського хокею, фігурного катання, а ще – база професійного хокейного клубу «Маріуполь».

«Було колись…». Вертається? 

Історія циклічна. Овіяна міцним духом порохунапита кровю запеклих битв, гучно звеличена дзвонами перемог. І пошрамована підступними паліями,  натхненними вічним людським пороком – хоробливою жагою владарювати. Нездатна у масі людина осягнути єством істинне значення того спокусливого плоду, який добува гетьманська булава.

Хто в «князья», а хто в «подножки»

В поезії «Моя родословная» Алєксандр Пушкін з погордою і зневагою пише, що його предок «не пел с придворними дьячками, в князья не прыгал из хохлов», а далі: «Я, слава богу, мещанин». Схоже, Алєксандр Сєргєєвіч удавав чи то скромного, чи соромливого, бо ж йому самому, «потомкові арапа Пєтра Вєлікого», вдалося стрибнути в князі першого поета Росії і навіть «сонця російської поезії», за висловом редактора і видавця Андрєя Краєвского. І хтось уже тоді міг би запитати «сонце»: то чому ж українець не здатен стати князем, а ефіоп легко доскочив до звання генерал-аншефа, як його предок Абрам Ганнібал?

Українська естрада, за яку не соромно

Сімдесяті. Значуще десятиліття в літописі світової культури. Чого варта тогочасна західна популярна музика, що стала класикою. Її естетика і нині на часі. Слухати там точно є що, адже це часи яскравого присмерку епохи хіпі, буйного розквіту хардроку, фанку і диско, рання зоря електронної музики.

Віктор Гурняк. Фотомайстер і воїн

«До сліз… Мені більше за все хочеться вірити, що ми запам’ятаємо подвиг усіх тих, хто віддав своє життя за Україну. Я хлопців з Донбасу знав кілька днів, цих і багатьох інших, і їх смерть  наче смерть близького друга. Мабуть, це важко зрозуміти, але неможливо забути. Вони, без сумніву, герої, як і всі інші, які ще живі. Перед очима їхні усмішки, їхні жарти. Боляче, але не можна зупинятися. Запитай себе: а що ти зробив для перемоги? Ворог не тільки зовнішній, але і внутрішній. Вбий його в собі  і це буде помста за їхню смерть.
Спочивайте з миром, друзі…»

Кінозлам злого мовчання

– Навіть якщо я назву тобі винних, ти їх все одно не покараєш.
– Чому?
– Тому
 що винна в усьому держава…
(З розмови підозрюваного зі слідчим у серіалі «Зломовчання»).

Битий шлях до музею

Передріздвяний день лоскітним морозцем укрив київські мури, що коренастими баштами заглибилися у пагорби над Дніпром. Нашорошені вершники сумлінно пазили сиву далечінь строкатого Подолу, поволі стишуючи крок. Звіддаля наростало покотьолом – гула змерзла на груду земля. Комонний тупіт і важке торохкотіння підступали волинським шляхом до околиць і розтікалися вулицями Києва.

Полювання на енциклопедиста

Постанову про заведення справи-формуляра датовано квітнем 1946 року. Справу завело 1 (розвідувальне) управління МДБ УРСР, яке отримало інформацію, що в Австрії, у м. Інсбруку, в туберкульозному санаторії лікується активний оунівський діяч Жуковський Аркадій Іларіонович, 1922 року народження, уродженець м. Чернівців, українець. У 1940 році із Чернівців виїхав до Німеччини в м. Бреслау (нині – м. Вроцлав, Республіка Польща), де був одним із керівників міського проводу ОУН. Мешкаючи в Бреслау, зазначається далі в постанові, підтримував під час війни зв’язок з Центральним Проводом ОУН і з Проводом ОУН у Галичині й Румунії, проводив активну оунівську роботу. Відтак надано й оперативне забарвлення справі – «українські націоналісти».

«Ой радуйся, земле!..»

Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся!

Ой
радуйся, земле,
Син Божий народився!

З першими звуками цієї колядки моя душа завмирає…

Дорогами предків. З роменської старовини

«… О Вітчизно моя! Крапочко маленька на земному обширі, Ти завжди зі мною, – вічна, невянуча у своїй красі, однаково мила.  <> Мені навіть очей не треба закривати, щоб уявити Тебе. Я дихаю пахощами Твоїх лісів і полів, чую рокіт Твоїх вод, відчуваю їх свіжість…»
– Марко Вовчок

«Нам треба було все своє життя якнайкраще віддати Україні»

5 грудня 2021 р. у Львові на 102-му році спочила ветеран повстанського руху, нескорена Ольга Ільків (псевдо «Роксоляна», «О. Звіробій»). Нині вперше публікуємо фрагмент її інтерв’ю, записаного півтора десятиліття тому.

Яковенкова бандура ще співатиме

Спілкувалися телефоном з народним артистом України кобзарем Тарасом Компаніченком про бандуру харківського бандуриста Павла Павловича Компанійця. Її мав намір передати панові Тарасу мій добрий приятель народний артист України Василь Голуб. А я у них був наче за посередника, бо знайомий з обома.

Дива Зимової країни

Столичний ВДНГ зустрів нас міріадами різнокольорових вогників та різдвяною гостинністю. Ми поринути в атмосферу свята, розчинились у теплі натовпу, хоча морозець лоскотав нам щічки.

Маестро Кошиць оселився на київському узвозі. У двох будинках

Цій історії – 23 роки. Тоді свідома громадськість запропонувала відкрити меморіальну дошку легендарному українському хоровому диригентові і композиторові Олександрові Кошицю. На фасаді будинку №13, що на Андріївському узвозі Києва.  Ініціативну групу очолював поет Іван Драч. Утім ідея ця одразу ж наштовхнулися на сильний і злагоджений спротив: український митець дуже муляв очі прибічникам «русского Кієва». 

Невтраченими шляхами

Навчений як багаторічний читач усілякими літературознавчими монографіями, трактатами, дослідженнями, навіть літературними портретами і нарисами, засідав за читання нової книжки професора Василя Яременка з певною осторогою. Побоювався, на жаль, звичного для нашого часу відчуття ніяковості, навіть досади, коли читаєш натовчені у томи і томики літературні опуси людей, дружбою-приятельством з якими дорожиш. А до Василя Васильовича Яременка маю особливий респект. Знаю його дуже багато років, ще з часів мого абітурієнства, коли він з височин приймальної комісії оцінював мою незуграбну «творчу» писанину, що мала стати перепусткою на факультет журналістики столичного Шевченкового університету, – і по суті цю перепустку мені милостиво видав. Та й потім, коли слухав його незабутні лекції з історії української журналістики, і ще перегодом, під завісу мого спудейства, коли 1980 року він взяв мене у свою групу студентів-стажистів за кордон, до Чехословаччини. А там, у купе потяга до словацького містечка Банська Бистриця, розповідав нам, ошелешеним новизною й моторошністю фактів, про літературу «Розстріляного Відродження»… І затим приводив до тями веселими бувальщинами та політичними анекдотами, які тоді, в «странє развітого соціалізма» і «побєдівшей дємократії», розповідали лише своїм, на рідній кухні, та й то пошепки.

«За київським часом»

Тридцять років Референдуму.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила «Акт проголошення незалежності України». І постановила провести 1 грудня 1991 року Всеукраїнський референдум на підтвердження цього документу, а також вибори президента України. Перший і останній Президент СРСР Михайло Горбачов розумів, що без України СРСР перестане існувати. Так само як і нинішній московський герой футбольних кричалок і агресор розуміє, що без України його потуги відновити імперію марні. Горбачов намагався всілякими засобами на кшталт різних економічних союзів зберегти велику комуністичну країну.

Австрійський принц із серцем українця

Австрійський ерцгерцог Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен, відомий як Василь Вишиваний, зіграв помітну роль в українському національно-визвольному русі. Розсекречені документи із архіву Служби зовнішньої розвідки України, досі невідомі широкому загалу, дають змогу уточнити й доповнити наявні відомості про нього як військового діяча, політика, дипломата і, певною мірою, як розвідника.

Володимир Даниленко з «молодогвардійцями-навпаки»

У модерному видавничому центрі «Академія» протягом двох останніх років з’явилися два нових романи Володимира Даниленка – «Ніч із профілем жінки» та «Маски Діани Стогоднюк». Книжки, як і добре віскі, вартують нині грошей, тому за однією флящиною я так і не дійшов до крамниці, зате маю Даниленка…
 «Маски» чекають своєї черги. А ось «Ніч» завбачливо взяв до дорожньої валізи, і роман став яскравим доповненням до кількаденної подорожі в напрямку Карпат.

Граймо в українську мітологію!

В Україні для популяризації української мітології створили настільну гру для школярів «Чарівний світ. Джерело сили».

Цимбаліст, Богом цілований

Цьогорічна подорож до Карпат видалася навдивовижу вдалою. Погода сприяла нашим походам у гори. Ми купалися у Прутці, збирали гриби, лісову малину і чорницю, навіть вудили форель. Та одною звісткою Карпати мене вкрай засмутили. У березні цього року не стало знаменитого цимбаліста з міста Яремче, мого давнього знайомого Штефана Бойчука.

Театр у смартфоні

Уявіть: площина екрана вашого смартфона, планшета, ноутбука та простір сцени більше не відділені одне від одного. Актор прямо на ваших очах стає то пласким, то об’ємним і може вільно пересуватися між екранною та сценічною реальностями.

Синевирськими нетрями

Нарешті збулося! Позаду колотнеча зборів, вокзальна метушня, неспокійна ніч у потязі, що цурпелився геть подалі від проковіднілої столиці. Довкола осіння дзвінка тиша, до якої м’яким фоном додається легкий шепіт далекого потічка. У п’янкому простиглому чистому повітрі ледь вловлюються терпкі пахощі грибів, відпалої хвої, пожухлого листя. Добридень, урочище Остріки, вітаю тебе, край Синього Вира!

День народження Лицарів

72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців – військове формування механізованих військ ЗСУ з осідком у Білій Церкві на Київщині. Саме тут, у місті, де й народилась бригада, наприкінці жовтня святкували День народження бригади. З вітальним словом виступив міський  голова, вручив нагороди військовослужбовцям, ветеранам. Але найсердечнішими були вітання своїх захисників звичайними людьми.

«Натхнення – це для дилетантів», або Viva OLE!

Того вечора у столичному середмісті, на вулиці Ярославській було велелюдно. Автівкам бракувало місця, аби припаркуватися  у  «Dymchuk gallery» відкривали виставку «OLE!» та презентували книжку «Прогулянки забороненими садами Йомасали Хухіса з живописцем і майстром кунг-фу» художника, прозаїка та драматурга Леся Подерев’янського.

У садибі «чудесного лікаря»

… Одного разу йому на операцію принесли окремо голову і тіло солдата. Такою була віра в професіоналізм «чудесного доктора»… Йдеться про Миколу Пирогова – унікального лікаря, геніального хірурга, педагога, власне, про людину, яка зробила величезний вклад у розвиток медицини.

Професор Стойко. Заповідання

Якщо будете у верхів’ях Ужанської долини, обов’язково завітайте до села Стужиця. Тут, на Закарпатській Лемківщині, ростуть два знаменитих дерева – Дідо-дуб і Дуб Чемпіон. Віком 1300 і 1200 років, вони вважаються найстаршими в Україні.

З глибин і до вершин

Його не згадує жодна радянська енциклопедія. А він, Юліан Медведський, був визначним українським геологом, петрографом, професором, академіком і кількаразовим очільником Львівської політехніки.

«Чому я живий». Напередодні

У столичному «Довженко-центрі» за партнерства Українського інституту національної пам’яті відбувся допрем’єрний показ фільму Віллена Новака «Чому я живий». Стрічку знято за автобіографічним оповіданням «Тепер я турок, не козак…» Євгена Митька, який дитиною  мешкав в окупованому нацистами Маріуполі.

Фестини крафтового сиру

У ці дні столична ВДНГ набралася не лише п’янких ароматів осіннього лісу, а того вишуканого солодкого і терпкого гастрономічного паху, який вабить тонких гурманів. Сировари з усієї країни знову зібралися у Києві, щоб позмагатися за звання найкращого – на вже Четвертому фестивалі крафтових сирів. Традиційно це масштабне свято організувала ГО «Гільдія ремісничих сироварів».

Іван Миколайчук зі снопами вітру

Людина живе, поки її пам’ятають… І наживо, і на тому березі Вічної Ріки Часу, де пам’ять закарбовано у світлинах, полотнах і пластичному мистецтві, у фільмах і виставах, у поезії, прозі, у співах і музиці…

«Погані дороги» ведуть до «Оскара»

Український Оскарівський комітет обрав вітчизняну кінострічку, що представлятиме Україну на 94-тій премії «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук, у категорії  «повнометражний фільм». Претенденткою на світову відзнаку стала кінодрама «Погані дороги» режисери і сценаристки Наталки Ворожбит, відомої за сценарієм серіалу «Спіймати Кайдаша». Про це комітет повідомляє на сторінці у фейсбуці.

«Ти знов мені вернуло дальні дні,.. Осіннє свято!»

Відзначили 30-річчя Музею-садиби родини Рильських, що в Романівці Житомирської області. Тепло, по-сімейному щиро й зворушливо пройшло це свято на землі, яку сходив Максим «малими, босими ногами».

Плавай, плавай, «Шабелино»!..

Народження – завжди непростий і болісний процес. Так народжувався і Перший всеукраїнський фестиваль історичної пісні та поезії «Шабелина» – від заснування «Козацької слободи «Раковець»), до самого фестивального дійства, мистецьки насиченого та багатогранного. На врочистостях поважні гості з Львівської облдержадміністрації, обласної ради, місцеве керівництво тішилися, передовсім, народженням… нової дороги до села Воля Якубова. Її по праву можна назвати фестивальною, бо з’явилася за три дні до його старту. Через 30 років після останнього ремонту. І заслуга влади в цьому незаперечна. Тим паче, що вона, влада, пообіцяла наступного року другу чергу асфальтового покриття, по всьому селу.

Благословення іменем Григора

Літературні конкурси, як відомо, стимулюють письменника. Сам факт перемоги багатьох окриляє і вселяє надію: пишеш недаремно. А коли твій переможний рукопис ще й виходить омріяною книжкою!..

«А Сталіна я не виню…»

Ольга Гнатівна Улещенко (у дівоцтві Бруєнко). Її в історії села Погреби, уже надрукованій, немає. Немає та й вже. А тамчасом вона була. Тут жила своє життя, тут її могила.
Якось я заїхав до Ольги Гнатівни, щоб козиного молока для онучат купити. А вийшло щось схоже на імпровізоване інтерв’ю.
Було це 24 квітня 2010 року.

Змагались етноблогери

У столичному Музеї Майдану врочисто нагородили переможців конкурсу етноблогерів імені Олександра Капіноса, Героя України.

Творець Педагогічної республіки

Наприкінці 1966 року на екрани вийшов фільм Геннадія Полоки «Республіка ШКІД» – екранізація однойменної повісті Григорія Бєлих і Леоніда Пантелеєва. Й одразу стала культовою для мільйонів дітлахів мого покоління. Затамувавши дихання, ми дивилася як на екрані починали нове життя наші ровесники, колишні безпритульні. У школі-комуні імені Достоєвського (ШКІД), під орудою педагога Вікніксора (Віктора Миколайовича Сорокіна).

Коли достигає угорка

Ще довго після закінчення школи саме наближення 1 вересня та перші осінні дні будили в мені солодку щемну хвилю спогадів, тихого жалю, вдячности (кому? за що?) й геть зовсім безпідставних надій. Осінь – це взагалі для мене так і не збагнене до кінця диво, коли стрічаються й два чи три місяці ведуть круто заворожений чи то танець, чи двобій два непримиренні партнери – Життя й Смерть. Недарма наші прабатьки саме у вересні, в дні осіннього рівнодення шанували Світовида, бога рівноваги, осмислення й примирення непримиренних Сил.

З обгорілим «Кобзарем» на руках…

Родинно-біографічна, автобіографічна документалістика все потужніше входить у наше життя, стає його частиною. Заборони, цензура дозована інформація при СРСР так в’їлися нам у печінки, що нині багато з нас залюбки стають «розвідниками», створюючи на основі віднайдених цікавих фактів, історій, сюжетів прецікаві документальні полотна. До речі, саме цей жанр (опис очевидців, передавачів) у всі часи слугував історикам найвірнішою «поживою» при формулюванні наукових історичних суджень.
Я теж вирішив долучитися до оновлення-уточнення рідної історії, доповнивши її оповіддю про свій рід. Звісно, подаю лишень фрагменти, записів набагато більше, й колись, сподіваюся, вони визріють до біографічної книжки, яка «оживить» у пам’яті портрети моїх неймовірних предків на тлі минулої доби.

«Дозволяємо собі те, чого інші не зможуть»

Постановку Олексія Доричевського «Гей парад» вперше столичний «Дикий театр» показав три роки тому. Тоді її прийняли добре: київський арт-експерт Євгеній Карась написав, що у виставі «шикарний сценарій і гра акторів, і… геніальна сценографія». Відтоді вистава «про стереотипи» прописалася в репертуарі театру, створеного у 2016 році Ярославою Кравченко. У центрі історії – звичайна сім’я, якій пропонують субсидію від Євросоюзу. Для цього члени родини повинні три тижні прожити із представником ЛГБТ.

Григорій Кохан. 90 літ несамотності

Він покинув знімати у 67 років (фільм «Тупик» виявився останнім). Цьому, як не дивно, «посприяло» призначення сина, Тимофія Кохана, заступником міністра культури; хочете вірте, а хочете ні, але той відразу сказав батькові, що фінансуватися державою його стрічки не будуть.

У добрий час, «GrinBo»!

Таку назву перебрало фотооб’єднання, створене в Інституті журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. За словами його засновника та координатора Романа Ратушного, старшого викладача кафедри журналістики та нових медіа, тут, у «GrinBo» студенти освоюватимуть практичні премудрості журналістики та фотомистецтва. На семінарах, де обговорюватимуть усі події, що ілюструють історію фотомистецтва й сучасні його тенденції та школи, відвідуючи фотовиставки, реалізуючи свої творчі можливості у різноманітних фотозйомках. І, безумовно, беручи участь своїми набутками у республіканських та міжнародних фотоконкурсах.

Творчий полудень Тамари Хрущ

Нову збірку поезій «На семи вітрах» журналістки Тамари Хрущ презентували у Національному музеї літератури. У залі, де одночасно експонувалася виставка ікон і картин Мирослави Збожної. Гарна виставка, чудова розмова про поетичне слово пані Тамари з незабутньою, затишною, справді в чомусь божественною атмосферою, створеною ликами, котрі начебто відсторонено, але спостерігали зі стін за дійством у залі.

Три таїни Івана Миколайчука

«15 червня 1941 року народився Іван Миколайчук — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії, – йдеться у Вікіпедії. – Зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв та має дві режисерські роботи. В УРСР носив тавро «неблагонадійного».
На Буковині, зокрема, у Чернівцях та рідному селі Миколайчука Чортория, відбудуться вшанування 80-ліття знаменитого актора. Презентуватимуть і нову книжку Мирослава Лазарука «Чорторийські марева-видіння» (Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2019р.).

Білокур. Притча про незнищенність

У день 60-х роковин пам’яті Kaтeрини Білокур сталося сонячне затемнення. Сонце побуло ущербним, і згадалися слова Катерини Василівни: «…Все життя відчуваю ущербність своєї долі». Зі 120-ти її років половину строку її нема на Землі. Отака рівновага. Але дивовижна потужність Катерини Білокур тільки зростає, про що свідчить і довжелезна черга на її виставку у Мистецькому Арсеналі, і яскраві альбоми, що виходять один за одним… Нові генерації вбирають її в історії свого життя.

Бердянськ чекає онова

Міський голова Бердянська Валерій Баранов анонсував появу на Азовському узбережжі п’ятизіркових готелів із казино. Про це очільник курортного міста заявив на пресконференції, організованій Туристичним прес-клубом України і присвяченій новому курортному сезону.

Каньйони і озера з «вареною» рибою

Трапилась нагода відвідати Побужжя, Миколаївщину. Мигія, Радонове озеро, каньон у Южноукраїнську тепер моя любов назавжди. Окрім прекрасних туристичних маршрутів скелями, каньонами, є ще й суперовий впорядкований пляж. Та й саме місто атомників зовні охайне і чисте.

ВИШИВАНЕ СВЯТО З ІСТОРИЧНИМ АКЦЕНТОМ

Українці люблять святкувати! З-поміж багатьох календарних свят, професійних, релігійних, світських, все ж не так багато набереться душевних. А саме душевні свята, підтримані й окрилені народом, надзвичайно характерні, автентичні, неповторні… Таке, як Всесвітній День вишиванки. Він відзначається кожного третього травневого четверга. Нинішнього року цей день випав на 20 травня.

Про криницю і не тільки…

За давньою традицією між областями України при автошляхах є своєрідні місця відпочинку. Кожен їх облаштовує по-своєму. На  трасі Суми – Київ (межа між Сумською та Полтавською областями) традиція «зустрічати на межі» високих гостей із Києва перейшла ще від Союзу. Стрічали різних секретарів, міністрів, артистів… Тут тобі й коровай «із кущів вибіжить» й чарчина «викотиться». На пару з бутербродом… Одним словом: «Сумщина вітає!»

Після гробків…

У рідному селі буваємо переважно раз на рік – на понеділкові гробки або могилки, через тиждень після Паски. Часом село кличе на ювілеї і весілля, але ці візити завжди коротші. А гробки – може, і не найщасливіший привід навідатись на рідний ґрунт, але саме в ці дні можна побачитись із багатьма однокласниками, сусідами, дальшими родичами і просто знайомими, які ніби й упізнають тебе, а ніби й ні, здебільшого дивуючись: «Яка ти гарна і геть не змінилася…»

Історія однієї світлини

Переглядав архівні фото мандрів Україною і пригадався травень 2012 року. Від Святогірська долиною Сіверського Дінця прямуємо велосипедами до Харкова. Надвечір, вже на кордоні Харківської і Донецької областей здибаємося зі стрічною велокавалькадою.

«Стометрова Киянка»

40 років тому, 9 травня 1981-го, в Києві з величезною помпою відкрили монумент «Батьківщина-Мати». Тогочасна назва: Меморіальний комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років».

ПАСКА МОГО ДИТИНСТВА

От не пам’ятаю якого саме дня баба та мати пекли паски – здається, все ж у суботу. Але це й не важливо. Значніший сам процес – коли в хаті прибрано, рушники випрано, рубелем викачано і карточки на стінах ними прикрашено, коли піч натоплена і чекає дійства, коли баба Лисаветка вже вимісила тісто так довго коло нього товчучись, що мене, малого, нетерплячка брала – ну, скіки мона?! (а я ж любив сире солодке тісто, хоча баба й бурчала, що в животі кишки завернуться), коли сонце світить уже геть веселіше, ніж марудилося протягом Великого Посту, коли ще білі і ще зовсім не паски, але вже вкладені у металеві форми і вже підійшли в них, коли мати накрутила хрестів з тіста із роздвоєними їх кінцями і помазала пір’їною верхИ жовтком , коли баба якимось своїм сьомим відчуттям вирішувала: «Пора сажать!».

Життя – суцільне кіно. Бо він – кінооператор

Завжди заворожують розповіді майстрів, коли вони розкривають секрети творчості. Юрій Гармаш – один із найкращих українських кінооператорів, заслужений діяч мистецтв України, академік Української кіноакадемії, член Національної спілки кінематографістів України та Європейської Асоціації кінооператорів (I.M.A.G.O.) , володар «Золотої Дзиґи» Української кіноакадемії.

Блешня, «утоплена» у безвість

Села помирають, як і люди, але довшою, мученицькою смертю. До села з рибальською назвою Блешня, що в Семенівському районі на Чернігівщині, ми навідувались  дев’ять років тому. А нині місцеві газети повідомили сумну новину: в Блешні не стало останнього мешканця…

ЧОРНОБИЛЬ: ПЕРШЕ «ПОБАЧЕННЯ»

Про аварію на ЧАЕС писано-переписано! Зазвичай, згадуємо її, цю  трагічну сторінку, –  26 квітня, як і тепер. Житейська історія, яку розповім, не зовсім вписується в загальну канву спогадів. Але, як кажуть, слів із пісні не викинеш. Було й таке…

Як тебе полюбити, Києве мій?

Скоро каштани розпустять свої зелені віяла, і в нашій рідній столиці трішки повеселішає. Щоправда веселощів назагал стає дедалі менше, як і каштанів. Не перестають вони буйно цвісти хіба що в легендарній пісні по Київ. Каштани, мов ті аборигени, з трудом втримують натиск пришельців. Бо як інакше назвати вакханалію із безсистемною забудовою міста?

Стратег сталого розвитку

З професором Федором Гамором знаємося майже три десятиліття. Пригадалася наше знайомство у Рахові в першій половині дев’яностих. На той час Федір Дмитрович вже сім років очолював Карпатський заповідник, котрий незадовго до нашої зустрічі набув статусу біосферного.

Версти і милі Якима Христича

Історію творять люди. Але багатьох із них, віднесених ідеологічними вітрами у непам’ять, ми наново відкриваємо для сучасників. Серед того сонму насильно забутих – Яким Гнатович Христич, один із героїв українських визвольних змагань 1917 – 1921 рр. Його нині вдячно згадуємо разом із славетним військовими діячами УНР міністром морських справ М. Білінським, контрадміралом М. Остроградським-Апостолом, інженером О. Коваленком… Як творців Українського Чорноморського військового флоту.

Карпатська Україна: чин і уроки

Серед обширу нашої «бромозалежної» історії це яскравий і швидкоплинний момент: проголошення Карпатської України. Паралелі із сьогоденням геть нерадісні, зате повчальні. Днями у пресцентрі Українського кризового медіацентру презентували книжку Олександра Пагірі «Карпатська Україна в документах Другої Чехо-Словацької Республіки».
ї у серії «Україна. Європа 1921-1939» випустило видавництво Українського Католицького Університету.

Сива далечінь Анатолія Мокренка

Побувавши на всіх материках, відвідавши на гастролях сотні країн, народний артист України та СРСР Анатолій Юрійович Мокренко до свого останнього дня залишався селянським сином. Вірним. Щирим. Земним. Оце сільське коріння зблизило й нас. Якось на початку 2000-х, подарувавши йому свою книжку повістей та оповідань про українське село, «Самар», отримав у відповідь таку емоційно-довірливу хвилю! Відтоді почалася наша запізніла дружба.

Лицар. Воїн. Самовидець

Напередодні вечора пам’яті Леся Танюка, в ніч з 14 на 15 жовтня, він мені приснився і сказав на прощання кілька речень, фактично, на мою підтримку. Не пригадую, чи снився він раніше, бо за останні 12 років відійшло стільки близьких і дорогих мені людей, починаючи від тата, що ні душа, ні пам’ять не втримує/не витримує. Не знаю, чому саме тепер. Може, думки про той пам’ятний вечір. Може, поїздка на Байкове за два дні до цього на могилу Віталія Шевченка, який помер у вересні. А його свіжа могила – метрів через 50-60 по діагоналі навпроти могили «воїна честі» і «лицаря культури». Так написано на козацькому хресті над могилою Леся Танюка…

«Одно і те саме!»

Виповнюється 140 років від дня народження знаного галицького письменника Володимира Бирчака (1881-1952). Михайло Коцюбинський товаришував та листувався з ним. У фондах нашого музею збереглося 13 листів Володимира Бирчака до М.Коцюбинського. Листів М.Коцюбинського до В.Бирчака, на жаль, не знайдено.

Величко, Шевченко і Жукова Балка

«За байраком байрак, А там степ та могила». Хіба скажеш ще краще про Жукове, що на західному краю землеволодіння села Чернечий Яр? У цих кількох рядках Тараса Шевченка оживають у моїх очах і Жуковий Байрак, і Сербине Поле, і сама Могила… Чи не торкаємося цим невідомої сторінки біографії Кобзаря? А може то геніальна його уява так чітко змалювала місце, згадане у літописі Самійла Величка?

«…Немає загадки таланту»

Оновлений склад журі Літературного конкурсу імені Григора Тютюнника

У Всесвітній день письменника, 3 березня, відбулося перше засідання журі П’ятого всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника. Члени журі – Микола Жулинський (голова), Віталій Скоцик Леся Мудрак, Євген Нищук, Анатолій Гнатюк, Іван Степурін, Олена Кононенко, Оксана Старак-Повякель, Микола Гриценко, Олег Сербін, Дмитро Чистяк – обговорили особливості цьогорічного конкурсу, адже 5 грудня 2021 року його патрону Григорові Тютюннику – 90!

Леся: руйнація «хворобливого»

До Лесі Українки давно, ще за її життя, приклеїли кліше «хворобливої жінки», яка потребує співчуття й жалю. А вона показала приклад вольової, інтелектуальної, сміливої жінки, феміністки, яка знала силу справжнього кохання.

Одне світле кохання між двох темних імперій

Додому їхали мовчки. Немов заціпенілі. Іноді слова зайві. Надто коли живеш з людиною понад 35 років (зі студентством – усі 40), і вже відчуваєш, про що вона думає, чим дихає, чим радіє чи страждає, хоч зовні й не виказує емоцій. Сьогодні він радіє. Неймовірно. І страждає також. Я точно знаю. Все в єдиному вирі: любов і муки, радість і гордість, біль, переживання, співпереживання…

ІСТОРІЯ ОДНОГО АВТОГРАФА

До 150-річчя від Дня народження Лесі Українки

Обираючи у 1983 році тему для своєї дипломної роботи з телеспеціалізації (факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка), зупинився на образі Лесі Українки. Хотілося щось нове відкрити в біографії легендарної письменниці. І я тоді занурився в її листування з Ольгою Кобилянською. Так вийшов на тему «Леся Українка на Буковині», зазначивши програму в циклі «Літературна карта України» тодішнього Республіканського телебачення. Про деталі підготовки та зйомок цієї амбітної студентської роботи на Чернівецькій студії телебачення, при нагоді, колись розповім окремо.

Вікентію від Ольги

21 лютого – день народження Вікентія Хвойки

Нещодавно з письменником Василем Трубаєм, директором Музею Вікентія Хвойки, що у селі Халеп’я при Києві, заїхали на столичну Троєщину, до Ольги Суровикіної-Чебан. Ця талановита жінка забажала передати музеєві частину своїх творів народного мистецтва, трипільської тематики.

Дві постаті крізь хуртовину

Неперебутність, незникомість класичної літератури, її коштовні блиск і мерехтіння, її багатство відтінків у тому, що вона зачіпає своїм крилом наше буденне життя, озивається несподіваними аналогіями, спогадами, подіями, людьми… В Україну повернулись хуртовини, що вже почали забуватися останніми роками. Неймовірне поєднання: віхола за вікном і утла книжечка в руках із пожовклими сторінками, до яких повертаюсь і перечитую всоте – серія «Романи й повісті» №2, 1982 р., видавництво «Дніпро», Ліна Костенко «Маруся Чурай»…

Визвольна війна сотника Байди

Як я, браття, враз сконаю,
Занесіть мня, де я знаю,
Занесіть мня на Вкраїну,
Де-м родився, най там згину.
(Стрілецька пісня на слова Ю. Федьковича)

Торік навесні у селі Березова Лука Гадяцького району Полтавщини на фасаді місцевої школи відновили зруйновану меморіальну дошку землякові Миколі Савченку, упівцю, славетному сотникові Байді. Дошку, яку відкрили ще 2016 року, потрощили вандали… Тому цього разу, щоб убезпечитися од чергової наруги, облаштували неподалік відеокамеру…
Хто ж був той великий Українець, воїн і патріот, пам’ять, про якого і після смерті не дає спокою ворогам вільної і незалежної України?

Зодчий

У грудні минуло 150 років від дня народження Тита Гардасевича, відомого полтавського архітектора, засновника наукової школи архітектурного проєктування Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва (нині – Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»).

Надія Суровцова. Життя і вічність

Відбуваючи покарання в Мордовських таборах, куди нас запроторила «родіна» для «ісправлєнія», і перебуваючи там разом із Василем Стусом, ми отримували «по ланцюжку» його ж рукописні вірші, переписували їх своєю рукою, ховали і так зберігали, а при нагоді старалися передати за межі табору. На «моєму» аркуші вірша Василя Стуса «Памяті Алли Горської» було написано:
Де горстка нас, малесенька щопта
Лише для молитов і переповідань.
(Сьогодні в академічних виданнях творів В. Стуса читаємо: «Лише для молитов і сподівання». Не знаю, чи хтось порадив Василеві змінити рядок, чи підправили згодом вже інші, але мій варіант для зберігання був саме таким, з отим словом «переповідання»).
Ми не мали своїх архівів, де б зберігався надбаний народом спільний історичний досвід, наші бібліотеки періодично і нагло горіли… Залишалося переповідати.

«Ацис і Галатея»: з корсетів – у комбінезони

Приземлення на далекому острові, бурхливий курортний роман і… труп на лежаку. Ні, це не початок чергової серії британського детективного серіалу «Смерть у раю». Це побіжний переказ нової адаптації барокової опери німецько-англійського композитора Ґеорґа Фрідріха Генделя «Ацис і Галатея». Українська режисерка Тамара Трунова, як завжди, обрала найнеочікуваніше прочитання, щоб зробити цю барокову оперу ближчою до сучасного глядача.

Таксі до метро. Україною

Збираюся до своєї доброї знайомої. Давно не бачилися. На мені найулюбленіші джинси (мама іноді називає їх «два мішки на двох ногах»), чорний стриманий светр, що увібрав атмосферу суботніх прогулянок з волейболістами. Пшикаю парфумами, хапаю сумку з усім необхідним для приготування смачного глінтвейну і притьмом на вихід.

Український дім завойовує світ

Хочете жити в ошатному будиночку неподалік водоспаду, або десь біля лісового озера, чи в горах? Вибір місця залежить лишень від фантазії, адже тепер можна забути про бетон, цеглу та підмурівок. Команда українських інженерів на чолі з Максимом Гербутом спроєктувала пересувний енергоефективний дім.

«Мир. Гармонія. Краса»

Творцями цього фотовернісажу стали студенти факультету журналістики Запорізького національного університету. Цікаво було знайомитися не лише з роботами, а й спілкуватися з колегами, котрі теж опановують журналістський фах. Найперше розпитала, що спонукало їх зорганізуватися у такий розмай авторських світлин. І переконалася, що мої колеги щиро переймаються пекучими проблемами сьогодення.

У скарбівні Ханенків

Омріяні палаци, розкіш, інтер’єри у стилі вікторіанської епохи… Отак живеш у сучасному діджиталізованому світі, надворі перша чверть ХХІ століття, а тут за одну мить опиняєшся в романтичному світі минулого. Це музей Ханенків, що на столичній Терещенківській вулиці, зустрічає теплими обіймами поціновувачів прекрасного. І так щодня.

Наснажені «сродною працею»

Запоріжців Олександра та Ларису Жолудь разом з сином Сергієм та невісткою Аліною згуртували спільна пристрасть і хист до гончарства. Натхненна любов’ю до рідної землі, природи, людей, історичного минулого, міфології, ця дружна мистецька родина – звісно, кожен осібно – знайшла для себе «сродну працю».

Герострати наступають

Ці фото оприлюднено на сторінці Ukrainian Modernism від користувача Dmytro Soloviov. Пан Дмитро повідав про те, що керівництво готелю «Турист» демонтувало монументальне панно «Місто на семи горбах» видатної художниці-шістдесятниці Галини Сильвестрівни Севрук. Мовляв, «не вписувалося» в новий готельний інтер’єр.

Книголюби «куражують»

В одному з павільйонів ВДНГ два дні вирувала книжкова барахолка, яку офіційно назвали «Літературним Куражем». Справжні шанувальники книги мали змогу знайти, потримати в руках і навіть купити (хто мав кошти) рідкісні видання, пожовтілу від часу букіністику, нові і старі бестселери, цікаву дитячу літературу, аудіокнижки, видання зі шрифтом Брайля.

Про що «кричать» столітні кіноплакати

Рекламу перших десятиліть ХХ століття важко назвати мистецтвом. Навряд чи можна годинами милуватися чорно-білими оголошеннями, видрукуваними на сіренькому папері. Ані Лесь Курбас із запрошеннями на свої театральні вистави у Харкові, ані Роман Шухевич, котрий створив наприкінці 30-х у Львові успішну рекламну фірму «Фама», особливо не відрізнялися оригінальністю. Як і інші, використовували ординарні маніпулятивні прийоми. Висліди такої ординарності нині можна побачити на рекламних постерах в будь-якому салоні наземного міського транспорту чи у вагоні метро.

Зелені мільйонери

Бізнесмени разом з любителями природи йдуть на рекорд: в Україні за добу буде висаджено мільйон дерев. Спершу планували акцію на березень, але через карантин відклали на осінь. Озеленятимуть усі регіони, що не потрапили в «червону» коронавірусну зону.

«Нелюдська трилогія» про людське

Руйнувати усталені погляди на навколишній світ, спостерігаючи та заглиблюючись у нього, покликана експериментальна виставка NHT – Non Hunan Trilogy («Нелюдська трилогія»), що відкрилася у столичній Лабораторії сучасного мистецтва «Мала Галерея Мистецького арсеналу».

Генерал-професор

Наші партійно-державні лідери люблять скаржитися та бідкатися: мовляв, аби втілити грандіозні державотворчі плани, бракує кваліфікованих кадрів. Разом з тим відомий журналіст Сергій Грабовський, аналізуючи, для прикладу, кадрову політику керівництва Української Народної Республіки в розбудові національної армії, дивується: «Чи справді вільна Україна не мала кваліфікованих військових кадрів? Цілий ряд командирів арміями, корпусами, дивізіями запропонували свої послуги незалежній Україні. Генерали і адмірали УНР могли б прикрасити собою збройні сили будь-якої європейської держави: Юнаков, Удовиченко, Омелянович-Павленко, Дядюша, Шандрук. Вони мали значно більший управлінський досвід, ніж науковці і літератори з числа лідерів Центральної Ради, які панічно боялися бонапартизму, тому й упосліджували «кризових менеджерів» з числа генералів і полковників».

«Молодість»: сорок дев’ята, найкрутіша…

Дві дівчинки під кінотеатром «Жовтень» обговорюють гостей Міжнародного кінофестивалю «Молодість». Звісно, найбільше захоплення у юних викликав крутий прикид на голлівудській актрисі Іванні Сахно. Бо фестиваль, червона доріжка і жінки — це завжди тема зняти фасони. Дівчатка впевнені, що «в таке» актриса одягнулась у самому Нью-Йорку. Або в Лос-Анджелесі.

Притча про Невмирущу Хату і Вічну Толоку

Учора під час грози я вперше не зачинила вікон. Досі завжди зачиняла, бо ж а раптом залетить кульова блискавка? Не в полі, не в глухому селі, не в хаті під очеретом, а центрі величезного мегаполісу, в час Макса і Гугла…

Двері

Двері не відчинялися.
Стояли німі і незворушні.
Я і так, і так крутила ключем.
Нічого не виходило.
Пробувала притиснути плечем, потім коліном. Нічого…
Двері мене не слухались…

Батуринський Ренесанс

У минулому місто-фортеця, гетьманська столиця, в історії якої чимало драматичних і трагічних сторінок. Свого часу Вольтер називав його головним містом України. Але це в минулому. А донедавна Батурин – селище міського типу, глибока згасаюча провінція на межі Чернігівської та Сумської області.

Український Геркулес

8 серпня 1949 року у Богом забутому Єйську Краснодарського краю Російської Федерації відмучився голодною смертю український професійний борець, атлет і артист цирку, шестиразовий чемпіон світу, кавалер французького ордена Почесного Легіону, славетний Іван Максимович Піддубний. Його ім’я не зникало з афіш понад 40 років.

Німецькі вовки й українське свинство

Учора, рівно о 20-00, мій телефон висвітився незнайомим номером. І щойно я почув старечий, але бадьорий голос: «Дра-а-астуйте. Це Льонік..?», як одразу зрозумів, що то мої рідні земляки з Чернігівської області. «Це баба Маруся,.. – в телефоні щось зашаруділо, гримнуло, таке враження, що він упав, – осьо дідові даю, бо з рук вириває…»

Миколині cигари. Для Черчилля

Микола Джуран, уродженець села Вікно, що в Заставнівському районі Буковини, на противагу багатьом своїм землякам наприкінці XIX століття подався на заробітки не до Канади чи США, а на Кубу, де великими грішми тоді й не пахло.

Веломашина часу. Анатолій Матвієнко

Телефонний дзвінок раптом перервав розмірений «карантинний» ранок. Новина приголомшила: помер Анатолій Матвієнко…
Не міг повірити.
У пам’яті постав сонячний серпневий ранок 1999-го.
Софійський майдан, старт у тисячокілометровий веломарафон гетьманськими столицями, містами і селами Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини, Кіровоградщини, Черкащини. Стартуємо ми, мобільною групою: семеро велосипедистів з народним депутатом Анатолієм Матвієнком на чолі.

«Так сі стало»

Продовжуючи «паводкову» тему, пригадалися події майже двадцятилітньої давнини. На перший погляд, які тут можуть бути аналогії, але…
Індія, штат Гуджарат, лютий 2001 року. Йдемо по руїнах міста Бхачау. Тут, в епіцентрі катастрофічного землетрусу загинув кожен четвертий житель. Раптом наче з-під землі виростає постать старого. Величної постави, в помаранчевому тюрбані, бере мене за руку, заводить до себе на обійстя, показує на руїни і, спрямовуючи погляд до небес, підносить вгору руки: зітхає – все в руках Всевишнього…

Війна не знає самоізоляції

Минає третій місяць карантину і шостий рік війни. Як часто, скаржачись на нудьгу, ми згадуємо про тих, хто в окопах, ще й з медичною захисною маскою? Прикро, але заморочені вірусними страхами все менше переймаємося жахіттями нинішньої війни. А воно ж триває, і його, на жаль, не поставиш на паузу, не ізолюєш карантином.

«Голос» Голлівуду

Катерина Буцька відома українському глядачеві своїми ролями у популярних серіалах та ситкомах «Бабай», «Черговий лікар», «Дефективи», «Швидка». Але саме її голосом говорять і відомі голлівудські акторки, в українськомовних версіях фільмів «Месники», «8 подруг Оушена», «Красуня на всю голову»,  і  персонажі дитячих мультсеріалів «Американський тато!», і Трініті з «Матриці» та Пенні з «Теорії великого вибуху»…

Таємниці старого Києва

«Як тебе не любити, Києве мій!»

 Під завісу травня українська столиця відзначила свій 1538-й день народження. Скільки ж за цей величезний час місто пережило! Скільки таємниць ще приховує. Навіть корінні кияни не знають й половину прекрасних місць, які береже, таїть красень-Київ!

«Важко сказати, яка роль улюблена»

Назар Борушок – український актор театру та кіно. Відомий ролями у виставах «Украдене щастя», «Майстер і Маргарита», «Посттравматична рапсодія» та «Віденська кава». В 2018 році відбулася прем’єра фільму «Посттравматична рапсодія», де Назар Борушок зіграв головну роль.

Купуй, щоб підтримати!

Нашумілий український серіал «Спіймати Кайдаша», голосна прем’єра якого пройшла на одному з телеканалів, прихилив мільйони глядачів. Про це свідчать телевізійні заміри і розголос у засобах масової інформації. Чим захопив глядача фільм за версією відомого твору Івана Нечуя-Левицького?

Велика місія Марка Кропивницького

7 травня виповнилося 180 років від дня народження Марка Кропивницького.
У пантеоні світової слави не так уже й багато постатей, непересічний талант яких важко вповні осягнути. Особливо яскраво їхній геній вирізняється на тлі суцільної сірості, загального занепаду і песимізму, коли здається, що та справа, якою вони опікуються, навіки згинула, що їй уже ніколи не відродитися, тим більше – розквітнути.

«Тече вода…» з… гаджета та й у синє море

З-поміж новин у соціальній мережі трапилась мені якось перед очі пісня… Виявляється, є такий чудовий сайт «Українські народні і весільні пісні». Ото звідтам і заспівали, і зачарували мене п’ятеро файних дівчат, яких, власне, за віком у нашому селі уже б звали молодицями…

Казка, що біду віщує

На Миколаївщину прилетіла казка. У Тилігульському лимані, що поєднує Миколаївську та Одеську області, з’явилися фламінго. Граційно-витончені, з рожевим оперенням, заморські птахи скидаються на казкових.

Чим живе «Neizvedannoye»

Вісімнадцятирічний Єгор Гармаш з міста Нікополя опановує фах режисера кіно і телебачення, знімає фільми, займається письменництвом: пише новели, має дві збірки оповідань.
Три роки тому юнак усвідомив: творчий доробок власний, друзів-колег – треба представляти людям, а не ховати по шухлядах.

Віктор Кріпченко: «Знімали те, що бачили»

Світле свято Воскресіння Господнього, потому – журливі поминальні дні. Цієї весни вони знову збіглися у часі з Чорнобильськими роковинами… З першими, котрі відзначаємо без славних лицарів чорнобильського операторського цеху  Віктора Кріпченка та Володимира Таранченка. Вони полинули у засвіти минулого року. Практично один за одним: Віктор – 22 жовтня, Володимир -14 листопада.

«Два кольори». Нерозлучні

Багато хто, напевно, пам’ятає популярний колись сімейний дует «Два кольори» Людмили Гримальської та Олега Ледньова. Олега не стало ще в грудні 1997 року. За шість років по тому в одному з небагатьох інтерв’ю Людмила Гримальська говорила: «Ми з Олежиком були нерозлучними не лише в «Двох кольорах», а й досі! Я навіть у священника в монастирі запитала чи можна урну з прахом чоловіка тримати біля себе, то він сказав, що можна… Мені приємно, що нас ще пам’ятають. А з Києва я втекла, бо на кожному кроці дратували запитанням: «Де це Олег, ви ж завжди ходили поруч?..»

У Львові, на Лонцького…

Про зустріч домовилися заздалегідь. З Городоцької по Гоголя, через парк імені Івана Франка, перетинаю Дорошенка, і прямую на Брюллова до музею, не такого популярного серед гостей Міста Лева, як площа Ринок чи Високий Замок. Звісно, до Львова їдуть як на свято, відпочити. А на релакс до в’язниці, навіть колишньої… Сюди йдуть свідомо – відкрити для себе сумні, ба й жахливі сторінки не такої вже давньої минувшини. Місце сьогоднішньої зустрічі – Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»…

Мій Мольфар. Тарас Мельничук

29 березня 1995 року пішов у вічність один із найталановитіших і найтрагічніших українських поетів другої половини ХХ століття, істинний шістдесятник, патріот України, нонконформіст і протестант Тарас Мельничук. Безневинна, але не даремна жертва радянського інтернаціоналізму, імперського колоніалізму і тоталітарної уніфікації.

Покручена класика

Новий серіал українського виробництва «Спіймати Кайдаша»: перемога чи зрада? На перший погляд – перемога, адже професійна, якісна зйомка, ще й за мотивами української класики – повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Вшанування літературного взірця сучасною кіноадаптацією. Та чи все так добре, як видається? Схоже, ні, бо творці фільму занурюють глядача  у неприємне аб’юзивне середовище.

Оповиті легендою

Зима 1942/43 років на Волині поклала початок активного спротиву нацистській, а згодом і радянській окупації, означилася створенням Української повстанської армії. Земля горіла під ногами зайд. Німецька окупаційна влада скаженіла масовим терором, каральними акціями, розстрілами й арештами. У цій масакрі склала голови родина українських лікарів і громадських діячів Рощинських:  Петро і Ганна. «Як відомих і активних громадян, – пише у спогадах письменник Улас Самчук, – їх переслідували і за поляків, і за совєтів, а також, насамперед, тепер (тобто, за німецької окупації)… Рощинські далі продовжували свою лікарську практику в Крем’янці, що закінчилася для них опісля великою трагедією».

Фотограф із Шевченкового роду

Григорій Шевченко з донькою Євгенією.

Це так здається, що поняття «українська фотографія» з’явилося недавно. А насправді їй літ і літ: одразу з появою модного на той час первісного світлопису – дагеротипії або ж сріблення на металевій пластині – одне з перших в царській Росії фотоательє з’явилося саме у Києві. Відкрив його далекого 1849 року товариш Тараса Шевченка по художній академії живописець Іван Гудовський. Майстерня у кам’яниці на Великій Васильківській вулиці швидко набула популярності серед киян. Сам Тарас Шевченко спершу ставився до фотографії лише як до нового способу копіювання картин. Коли ж його заслали до Оренбурга, то місцевий аматор нової справи аптекар Михайло Цезік робив копії Шевченкових малюнків. А сам Кобзар допоміг зібрати кошти і придбати фотокамеру комендантові фортеці Іраклію Ускову, нащадку запорозьких козаків. Нині його оренбурзькі фотокраєвиди зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка. Нарешті, відомо кілька світлин Тараса Шевченка, зокрема, у колоритному кожусі і смушковій шапці…

У пошуках зими

Вперше за 140 років спостережень у Києві так і не настала метеорологічна зима. Більш того, за даними Центральної геофізичної лабораторії імені Бориса Срезневського, ще 10 лютого в українську столицю прийшла весна. Тому й не вірилося, що не десь у далекій Лапландії, а у нас усе ж є місця, де ще можна відчути примхи зими.

 Шевченкове ярмаркування

У розпал літа 1845 року Тарас Шевченко побував на Іллінському ярмарку, одному із найзначущіших у тодішній імперії. Ця торговиця виникла у Ромнах, але потім її перенесли до Полтави. За товарообігом ярмарок поступався лише Нижегородському та Ірбітському на Уралі:  приймав до сорока  тисяч люду (вдвічі більше за тодішнє населення Полтави!) – з усіх усюд Росії та закордону.

Містика і явина Чернечого Яру

У листі князя Василя Леонтійовича Кочубея 1682 року до «Святейшого Правительствующего Синода», що зберігається у Санкт-Петербурзькому центральному державному історичному архіві, написано, що у двох верстах від тодішнього Чернечоярського монастиря, вниз по течії Ворскли у бік Михайлівки, на горі є підземний чоловічий скит, заснований до 1602 року. Це перший і єдиний на Полтавщині підземний скит, який знаємо. Того ж таки 1682 року Василь Кочубей нібито переніс той скит до монастиря, що був побудований у Чернечому Яру. Скит чоловічий, оскільки під землею мали право проживати тільки чоловіки-ченці. Звідси нібито й назва самої місцини: Чернечий Яр.

Гаряче дихання Холодного Яру

…Мертвого Василя притягли до батьківської хати, зігнали туди всю родину, закрили знадвору і підпалили. На щастя, підоспіли холодноярці, родину врятували, пожежу загасили, а головного отамана Холодного Яру Василя Степановича Чучупаку поховали на центральному цвинтарі Мельників.  Так вогнем і мечем  чекістські загони душили спроби українських селян захистити себе від торжества бандитського більшовизму, збудувати самоправну незалежну державу.

Аншлаг Григорія Чапкіса

Того лютневого вечора до столичного Грінченкового університету з’їхалося чимало модерних авто з упізнаваними пасажирами. Було багато телекамер та фоторепортерів. У внутрішньому університетському дворику монтували пишні лаштунки телепрограми «Світське життя»: процесом керувала сама Катя Осадча…

На заздрість міланським музейникам

Музеї якорів, шоколаду, звуку, музей контрабанди… Звичайно, йдеться про Одесу, яку заслужено називають містом гумору, незаслужено забуваючи, що це ще й  місто рідкісних колекцій і зібрань. «Музей вогню» –  єдиний в Україні, заснований одеситом Євгеном Борисковим. У невеликому напівпідвальному приміщенні – майже три тисячі експонатів: від перших примітивних, але досить складних пристроїв, до екстрасучасних.

Шлюзовий російської революції

Від радянсько-більшовицьких часів його прізвище асоціюється із попом-провокатором, що намовив беззахисних петроградських міщан і робітників іти  до  Ніколая ІІ «біть чєлом». Але Кривавий імператор не зрозумів вірнопідданні вимолювання «послаблєнія», а тому, за наказом його дядька, на підступах до Зимового палацу мирну демонстрацію розстріляли рушничними залпами вояки елітного Преображенського полку і дорубували шаблями «казакі». Чолобитна закінчилася трагедією, що отримала назву «кривавої неділі». Власне, цим епізодом і ввійшов в історію піп Гапон.

За межею

Чи уявляєте українську комедію без шаблонного гумору та акторів на кшталт Станіслава Баклана (у таланті якого не сумніваюся)? Якщо ваша відповідь ствердна, є хороша новина: нарешті зможете насміятися від душі, й узагалі не шкодувати витрачених часу і грошей на перегляд вітчизняної кінострічки. Йдеться про фільм «Мої думки тихі» – дебютний «повний метр» режисера Антоніо Лукіча. Картину можна віднести одразу до кількох жанрів: роуд-муві, лірична драма та комедія.

Вінницькі таємниці фюрера

Як сьогодні пам’ятаю день, коли з татом і молодшим братом їхали подивитися справжні перегони. Мені було років десять, і розуміння того, що «картинки з телевізора» скоро оживуть і на власні очі побачу дійство, від якого перехоплює дихання, затьмарювало свідомість. Так, що більше ні про що не могла думати. Тоді ще не знала, що нічого подібного до славетної «Формули-1» не побачу. Радше, це було вітчизняною «реплікою» змагання світового рівня.

Зять з Верховини

Після короткої перерви на викладання у Київському музично-драматичному інституті імені свого учителя Миколи Лисенка 1920 року Василь Верховинець міцно вкорінився у Полтаві. Цьому місту випало стати рідним  для вихідця з гуцульського краю – композитора, співака, хореографа та етнографа.

«Він глибоко розумів життя»

Листи як люди: мають свою долю, своє призначення і свій вік. Є листи, що вмирають іще в конвертах, а є такі, кому відміряне якщо не безсмертя, то життя неозоре.
Не доконче легке. Часто навіть страдницьке, але таке, що зазвичай переходить у спадок поколінь.
І геть не обовязково бути великим, знаменитим,  нести на собі добру чи злу славу, щоб твою епістолярію прихилила до себе історія. Просто вона, ота примхлива богиня Кліо, як усяка розкішна жінка, любить щирі самоцвіти, правдиві перлини. Їх призбируючи, творить собі діадему, яку колись мудрий Гельвецій назвав «романом фактів».

Дволикий «Віталік»

Перша і єдина постановка п’єси українського драматурга Віталія Ченського – це у сміливому, розкутому і таки скандальному столичному «Дикому театрі», заснованому Ярославою Кравченко, постійною ведучою у телепрограмі Майкла Щура. Режисерське втілення – Максима Голенка, відомого масштабним театрально-цирковим проєктом, виставою-трилером «Афродизіак».

Віддані

Роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» вийшов 2014 року та був вельми приязно сприйнятий публікою. За кілька років, кінопроект «Віддана» екранізації  роману виграв конкурс Міністерства культури України й отримав двадцять п’ять мільйонів гривень фінансової підтримки. Загальний же кошторис фільму сягає шістдесяти мільйонів. Зйомки тривали лише тридцять днів, і завершилися у червні 2019-го. Трейлери фільму, безперечно, вдалися красивими і навіть несли до глядача шарм загадковості. А ось що за рекламою, уже можемо пересвідчитися  з 16 січня можемо дати оцінку в кінотеатрах країни.

Рет-лук, хот-род, стенс, лоурайдер, або Історія одного хобі

Хтось тяжіє до минулого, хтось – до майбутнього. Істина «Все нове – це добре забуте старе» загальновідома. Вона або палко підтримується, або змушує критично запитати: як взагалі «оце старе» може подобатися? Як країна пострадянського простору маємо унікальну спадщину. В усьому. Втім, облишмо спадок політичних ідей, переконань, хоча вони рішуче впливали на всі інші сфери життя тогочасної людини – на мистецтво повсякдення, побут. Архітектура, дизайн, одяг, автомобіль – це те, на що глянувши хоч раз, можна вловити епоху.

«І корабель пливе». Нова хвиля українського кіно

З кожним роком український кінематограф не лише стрімко зростає та розбудовується, а й шліфується, граниться. Як коштовний камінь. Звісно, конструкція поки що хистка, але крок за кроком вивершуються основи, зміцнюється фундамент. Регулярно відбуваються кінопрем’єри, українські фільми здобувають нагороди престижних світових фестивалів, поступово налагоджується співпраця кінокомпаній з державою, іноземними партнерами.

Мода, схожа на балет

Зоя Звиняцьківська, одна з найяскравіших дослідниць та експертів у царині моди, представила у столичному Мистецькому арсеналі свою книжку «Дрес-код України доби Незалежності. In progress. Dress-Code of Independence: Fashion of Ukraine since 1991». На презентації говорили про моду, дискутували про її розвиток з відомими українськими дизайнерами Андре Таном, Юлією Вагановою та зі співзасновником «Ukrainian Fashion Week» Олександром Соколовським.

Скорялися і бронза, і граніт

У 70-ті роки доля звела мене з відомим полтавським скульптором Корнієм Посполітаком, автором пам’ятників Леоніду Глібову в селі Веселий Поділ, Іванові Котляревському в Горошиному та «Нескореним полтавцям» в обласному центрі.

То що ж святкуємо на Святки?

«Старий новий рік». Абракадабра – ні в тин ні в ворота. У ці дні українці здавна вшановують Маланку і Василя, а ще в глибших традиціях наших предків – це день вшанування Місяця, який саме в ніч з 13-го на 14-те січня входить у сузір’я Козерога слідом за Сонцем та Венерою.

Молоде українське кіно. Погляд зсередини

У квартирці людей – як маку. І всякої кіношної техніки – очі розбігаються. Од світла софітів мимоволі мружишся. Кипить робота: хтось заклеює вікна, інші налаштовують світло, камери, хтось біжить зустрічати акторів. У такій суцільній творчій метушні народжується соціальний ролик режисерки, яка тільки-но на початку свого мистецького шляху.

«Тут ангели чудяться…»

Гарячий шоколад чи глінтвейн, ялинка, яка сяє на весь будинок, новорічні дзвіночки і дитячий сміх – так твориться передчуття казковості. Не вистачає хіба що снігу й морозу…

Сумний у сміхові, веселий у смутку

Недаремно Полтавщину нарекли колискою талантів. Бо ж насправді неозорий та багатющий лан неперебутніх імен породили її рахманні чорноземи. В усіх мистецьких царинах, навіть у такому не вельми залюдненому літературному жанрі, як сатира і гумор. «Серед провідних байкарів, письменників, що використовували в творчості іронію та сарказм, бурлеск, гротеск, писали усмішки та фейлетони  (Г. Сковорода, І.Котляревський, Є.Гребінка, М.Гоголь, О.Вишня), безумовно, гідним був в цій плеяді всесвітньо відомих сміхотворців, сумний у своєму сміхові та веселий у невимовному смутку Олександр Ковінька, – зауважував онук Олександра Ковіньки Сергій Нагорний. І з журбою підсумовував: – Трагічна доля письменника-гумориста, як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити, – зараз, на жаль, забувається сучасниками».

Голосом повернувся з непам’яті

Зимовою ластівкою прилетіла з Полтавщини добра новина: нашого автора, журналіста Григорія Титаренка відзначено премією обларади імені Петра Ротача. Доробок колеги визнано кращим у номінації «Літературне краєзнавство» – за розвиток краєзнавчого руху, вивчення минулого і сьогодення Полтавського краю.

«Гуцульський Гомер»

Ген у горах знаменитої Криворівні, під самісінькими небом  усамітнено жила Параска Плитка-Горицвіт. Її маленьку хатинку не оминав жоден односелець чи подорожній. А вона фіксувала на простенький фотоапарат кожну мить нелегкого життя і події, свідками, яких була. Знімала й повсякденний побут горян,  їхні свята, дні народження і дні похорон.  Художниця, фольклористка, казкарка та народний філософ – таку лишила по собі добру пам’ять.

Максим ДЕВІЗОРОВ: «До «зіркової хвороби» у мене імунітет»

Колись у телепрограмі «Кумири і кумирчики» він зображував маленького Бориса Мойсеєва. Нині 23-річний Максим Девізоров – актор театру і кіно, один з головних героїв українського молодіжного серіалу «Перші ластівки», премєра якого нещодавно відбулася на «Новому каналі». Знятий у жанрі трилера-детективу, серіал порушує чимало проблем тинейджерів: булінг у школі, непорозуміння з батьками, думки про суїцид, гомосексуальність, формування особистості.

Мертвий сезон

До теми мандрівок горами у міжсезоння навернув опублікований у «Грінченко-інформі» матеріал «Як ми на Піп Іван ходили».

Три метри каліграфії

Стів Джобс у своїй легендарній промові перед випускниками Стенфордського університету згадав про те, що відвідував уроки з каліграфії. «Я й не сподівався, що ці знання використовуватиму в своєму житті. Але через десять років, коли ми розробляли перший комп’ютер «Макінтош», вони стали в нагоді.  «Maк»  був першим комп’ютером з красивою поліграфією…»

Лицар визвольної звитяги

Будівлю залізничного вокзалу у Боярці, що неподалік Києва, прикрасив бронзовий барельєф. На ньому статний красень-бородань на фоні прапора, Тризуба та червоної калини, у строї січового стрільця, тримає правицею бойову шаблю. Нижче викарбувано: «12-15 лютого 1919 року третій полк корпусу Січових стрільців Армії УНР під командуванням полковника Івана Чмоли (1892-1941) організував оборону і стримував наступ російсько-більшовицьких окупантів на станції Боярка».

Подорож мертвим містом

Привіт, любий друже! Сьогодні я запропоную тобі екскурсію містом, про яке останні п’ять років воліють мовчати.

Два символи безмежжя

Як на мене, істина від Жуля Верна абсолютна: «Тільки людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним».
Бо море й справді чарує своєю глибиною, спокоєм, якоюсь лише йому підвладною магією. Той чар у різні епохи увічнили Іван Айвазовський, Олексій Боголюбов, Гендрік Месдах, Леонід Афремов… Але морю все ще є що повідати митцям. І вони невичерпно захоплюються ним, беруться по-новому осмислити, відчути, відобразити.

«І загула та книга голосами»

«Григорій» – з грецької «невсипущий».
Птахові-сороці Рокі, з яким ми ділили життєпростір у помешканні  № 3 на Першій Тополі, чорно-білому диву, що навчився людської мови і звав мене «Кріча», п р и с в я ч у ю.

«Біжить рядок рядкові навздогін»

Поезія завжди несподівана – образами, почуттями, римами. Тим вона й невичерпно дивує. Бо у справжнього поета свій Всесвіт, який той відкриває людям із небайдужими серцями. Людям, які разом з поетом плачуть від подиху, радіють не лише грозі, а й сльозі…

Віталій Білозір завершує навчання в одній із загальноосвітніх шкіл Жашкова, що на Черкащині. Потяг до слова, напевне, народився під впливом бабусиних пісень, яка виходить у ранки і «сапою підбиває роси». Попри відкритість і щирість, голос Віталія не збивається на простоту, у віршах помітна непритаманна для його років зрілість.  

Упевнений, що рідне місто сьогодні для Віталія – Всесвіт, рясно напоєний поезією. А на обрії обдарованого юнака нові світи, які він іще відкриє читачам.

Володимир ЗЕМЛЯНИЙ,  член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола

Едгар Вінницький із білими віршами на чорному тлі

Йому лише 25, але він уже доволі відомий в Україні митець, значною мірою через те, що «засвітився» в телешоу «Голос країни». Едгар Вінницький не із тих, хто засиджується. Переконує: живе «одним днем». Вважає себе щасливою людиною і воліє змінити на краще увесь світ. У творчих шуканнях подорожує Україною та зарубіжжям. І зазвичай дарує перехожим пісні та поезії просто так – як  звичайнісінький вуличний музика.

Алла Горська: зламаний вітраж та незламні ідеї

Її життя варте фільму. Певно, це була би героїчна епопея з елементами трилеру. У стрічці «Заборонений» про Василя Стуса Горської було замало, що цілком логічно: складно за півтори години повноцінно відтворити долі одразу двох видатних особистостей. А поки «кіна» немає, доводиться лише мріяти, яке б воно могло бути, і попутно читати спогади друзів Горської, їхнє листування та її картини. Кажу «читати картини», бо ніби зчитуєш життя художниці, дивлячись на ті роботи. Іноді витвори митця можуть розказати більше про особистість, ніж будь-які слова знайомих.

Звабливі Марми

Надихнувшись тишею Ґорґан, помандруймо до іншого не менш мальовничого, зате найбільш загадково-дикого гірського масиву Українських Карпат, з різних причин досить маловідомого для широкого загалу. Хоч, як це часто буває в епоху інтернету, маловідоме може швидко стати знаменитим.

Будував Баранович, фондував Мазепа…

В скарбниці Чернігівських міських архітектурних пам’яток Свято-Троїцький кафедральний собор є головним і найдосконалішим діамантом поміж зразків Українського бароко. Білосніжний семиголовий храм з різьбленими вікнами-хрестами зберігає в собі таїнства молитов і сповідей багатьох поколінь чернігівців, а струнка дзвіниця в ліпнині і жовтій штукатурці служить символічними сходами від грішної землі до небес.

Труба Олександра Сальникова

З-поміж кращих трубачів України його вважають метром. Сьогодні, у цю осінню листопадову днину, він народився. Те трапилося, каже, дуже давно… Літа справді «на осінь повернули»… Але музика не старіє! Олександр Сальников мешкає в старій частині Чернівців, в одному з ошатних двориків. Там і досі чи не щодня звучить труба. Її срібний голос чути іноді притлумлено, а часом – ніби їй немає ані меж, ані кордонів…

Повернення гіркою правдою

Мені тоді казали розумні: ти з глузду з’їхала… А цинічні: да какая тєпєрь разніца…

«Ніколи не сміявся без любові»

130-та Вічність Остапа Вишні

Життя не залишило йому вибору: або сміятися, або піти у безвість… Про його літературне покоління, що тоді вже стояло на порозі звірячого сталінського терору, очевидець і такий же мученик ГУЛАГу Григорій Костюк згадував: «Ми були, як заворожені кролики перед пащею удава». А значущість літературного сміху Остапа Вишні увічнив такими доводами: «…Це не порожній сміх чергового скалозуба, а соціально і національно значущий, сповнений не тільки дотепу, сарказму, кпину, але й смутку, докору і навіть грізного оскарження. Я не зроблю великого перебільшення, коли скажу, що ця магічна сила Вишниного слова тоді докопувала чуда: майже всі вороже чи байдуже наставлені вчителі, що їх українська школа успадкувала від царських часів, досить швидко стали щирими і відданими працівниками української школи і освіти».

Чи побачить глядач Гончареві записки з полону?

Український письменник, академік, громадський діяч. Лауреат найвищих літературних відзнак радянського періоду та перший лауреат Шевченківської премії. Його твори перекладено 67-ма мовами світу. Найвідоміший твір – роман «Собор» – швидко розійшовся півмільйонним тиражем. Після чого твір було заборонено…

Натхненна тиша Ґорґан

Всі кажуть: гори, Карпати, «Буковель», були, їздили… А хто з вас, затяті подорожувальники, бував у карпатських Ґорґанах? Чи принаймні хоча б чув про них?

Корифеї, народжені корифеями

Українському театру чотириста років! Хтось розводячи руками подивовано запитає: «А звідки ж узялися ті століття?» Проте знаємо не лише рік, а й день його народження.

 «Юрко»,  лікар повстанців

Влітку 1945 року в Чорному лісі, що на Станіславщині (нині Івано-Франківщина), під час бою з карателями НКВД боєць УПА на псевдо «Юрко» потрапив в оточення. І щоб живим не дістатися катам, по-лицарськи розпорядився останньою кулею зі свого нагана…  

Вільний театр вільних людей

В цьому театрі артисти не забувають ролей: основою кожної вистави – творча імпровізація. Як у джазі, лише жива акторська гра. Камерна сцена, невеличкий зал в історичному центрі столиці. Напевне, ви здогадалися: йдеться про «Чорний квадрат» – перший в Україні театр імпровізації. Заснований ще 1991 року режисером Анатолієм Нейоловим, винахідником методу «сценічної імпровізації»,  театр уже створив понад 120 постановок.
Ми спілкуємося зі старожилом «квадратної» сцени, актором і режисером Євгеном ВОЛОШЕНЮКОМ.

«Космічна» популярність Жадана

До столичного Університету імені Бориса Грінченка без особливих анонсів та реклам навідався прозаїк і поет Сергій Жадан. Увірвався студеним бадьором з київської осінньої золотої вулиці. Простора актова зала була запруджена по вінця, не лишилось вільних місць на балконі, викладачі та студенти стояли у проходах між рядами, а дехто примостився прямо на підлозі поза залою у коридорі.

Мистецький прорив Євгена Поступайла

Осінні подихи міста підганяють перехожих, різкий вітер обдирає  сорочини з дерев. Притлумлену першим холодом зелень  змінюють гарячі кольори. На тлі білих стін будинків густе гілля нагадує чарівні візерунки.  Я й не здогадуюсь, що за якусь мить мене знову засипле червоним, зеленим і білим. У Національній Спілці майстрів народного мистецтва України –  виставка гончаря з Черкащини Євгена Поступайла, майстра головківської фляндрованої миски.

Ні серпом, ні молотом

Входи в усі зали кінотеатру стікаються у великий та яскравий хол з острівцями, де можна придбати квитки, купити смаколики, попити кави. Люди вештаються туди-сюди, насолоджуючись передчуттям поринути у таїну Кіно. Легкого видовища не очікуєш: на екрані постане життя тих, хто йшов через пекло «серпа й молота» до калинової волі…

«Що мені ті кораблі, на яких не видно прапорів моєї вітчизни!..»