Моє дитинство минало біля Каховського водосховища, коло рідного будинку у старій частині Нікополя. Літніми вечорами ми виходили гуляти на набережну: я, батьки, друзі. Влітку нас кусали комарі, а в повітрі роїлися зеленуваті мошки, яких приваблювала волога та вечірнє тепло. Попри це ми сміялися, вдивляючись у спокійну гладь води, за якою на горизонті виблискувала вогнями Запорізька атомна станція. Тепер сміх покинув цю місцину разом із миром.

«Я завжди думав і був упевнений, що на мій вік випаде велика війна. Чекав її і готувався: морально та фізично».

Це про те місце на тактичній мапі, де шум листя в лісі може враз розтяти хижий посвист кулі, а тінь їжака перетворитися на ДРГ. Де життя пульсує кожним подихом землі. Де копання — не просто фізична дія, а ритуал виживання.

Два роки тому одлетіла до свого Йванка Марічка Миколайчук (1941-2023). Поставив я на вечірнє підвіконня свічку, запалив і тихо помолився. Прислухаючись-придивляючись крізь огонь свічі, чи не виникне світлотінь Маріччина. Не почув і не побачив, а просто відчув: вона справді наблизилась плавно, неспішно, на крупний план. І зачаєно мовчала. А я у відповідь.

Сто років тому в Центральній мультиплікаційній майстерні Всеукраїнського кіноуправління (ВУФКУ) художник В’ячеслав Левандовський створив перший український мультфільм «Казка про солом’яного бичка» за однойменною казкою Олександра Олеся. І хоча у 30-ті роки радянська репресивна система звела українську анімацію нанівець, у 1950-х це кіномистецтво відновилося. 1961 року Давид Черкаський, згодом відомий режисер, узяв участь у створенні фільму «Пригоди Перця» режисерів Іполита Лазарчука та Ірини Гурвич.

Війна змінила багато в житті українців. Модна індустрія не стала винятком: чимало брендів, крамниць з одягом зникло, а тимчасом на ринку з’явилися нові модні марки. Вадим Сімороз – співзасновник українського бренду одягу «NeFormaT», започаткованого 2024 року. 

Вінниця відзначила свій День народження – 661-шу річницю першої документальної згадки про себе. Більшість святкових заходів передбачали збір коштів для кількох підрозділів ЗСУ.

Завжди вважала, що моє серце належить місту, де вирує життя, де кожен день приносить нові враження й можливості. Але одного разу захотілося повернутися туди, де минало моє дитинство, — до маленького села. Всі ці роки я тікала від минулого, відкриваючи для себе щось нове у великому місті. Але час від часу мене охоплювала ностальгія. Щемлива туга за Домом.

Олександр та Ірина Собки оселилися у Витачеві 2014 року. Є таке село неподалік Києва, славне унікальними дніпровськими краєвидами, які стали окрасою багатьох фільмів. 2007 року молоде подружжя придбало тут будинок. На кручі Дніпра, у тій місцині, яку наш письменник і мислитель Олесь Бердник мріяв перетворити у центр «Української духовної республіки». Тут і тепер стоїть пам’ятний камінь, який про це сповіщає, а неподалік зусиллями ініціатора цього центру духовної сили постав вітряк і дерев’яний храм, відтворений за ескізами Тараса Шевченка. Втім благородна ідея Бердника так і залишилася в намірах. Натомість те, що застало на цьому місці подружжя Собків, викликало подив і жаль.

Там, де людяне чинить опір навалі владного зла, звичайна людина опиняється у жорнах свавілля.

Особливість цього фільму режисера Алана Бадоєва в тому, що він створений з відео, надісланих понад 12-ма тисячами українців. Це хроніка про перші дні та місяці повномасштабної війни в Україні, про життя, втрати, відвагу та опір українського народу народжена з особистих історій людей. Миті війни зафільмовані на мобільні телефони самими українцями, злившись у єдине полотно, зробили це кіно унікальним свідченням самовидців, історичним документом.

Життя, яке воно чудове! Чисте полотно, на якому людина по-особливому малює своє. А хто вміє насолоджуватися ним, той живе двічі.

Дитинство Павла Поліщука минало на очах бабусі, в селі Городище-Косівське Київської області. Разом з батьками та братом хлопець мешкав у Броварах, але щотижня на вихідних вони гуртом приїздили в село. Він і досі добре пам’ятає запах свіжоскошеної трави, вив’яленого сіна, борщу з печі та сільської хати.

До початку Голодомору мої пращури були заможними селянами. За це 1932 року мого двічі прадідуся репресували. Перед тим поставивши перед вибором: або в колгосп, або до Сибіру. Прадідусь був козацького роду і радянським пішакам не скорився. Родині наказав сховатися по сусідах, бо тоді репресували цілі сім’ї, а дружині велів ані за що не йти до колгоспу. Коли до хати прийшли енкаведисти, найменший в родині, якому на той час ледве виповнилося два місяці, лежав у колисці. Діда забрали, а маленького Івана разом з колискою викинули на сніг. Пізніше з’ясувалося: ходили такими каральними загонами односельці, ті, хто «прогнувся» під більшовицьку владу. Один із них майже через 30 років приходив слізно вибачатися. Але кому вже від того був хоч якийсь хосен?

Десять років тому Оксана Нежальська з Луганщини почала волонтерську діяльність. Розвозила продукти літнім людям у довколишні та віддалені села. В серпні 2014 року автівка, де була Оксана, підірвалася на міні. Жінка втратила обидві ноги.

Його не описують сьогочасні масмедіа. Ніхто не згадує цю важливу подію. Про те, що 2012-й – не тільки рік футбольного Євро… Йдеться про забутий світовий рекорд, який довів, що милозвучність, багатоманітність й талант – це риси нашої України, української пісні, яка назавжди нас єднає.

Після перегляду цього фільму переосмислюю все, що доти знав про Чорнобиль. В «Іншому Чорнобилі» режисера Андрія Михайлика немає ані хрестоматійних кінокадрів зруйнованого четвертого реактора ЧАЕС, ані документальної хроніки евакуації людей із Чорнобиля, Прип’яті та сіл «Тридцятикілометрової зони». Зате є історія міста, що надовго залишиться без людей – на відкупі дикої природи. Історія, відтворена в долях чорнобилян, яких розвіяла світами найбільша техногенна катастрофа в історії цивілізації.
Вони впізнають одне одного за своєю кодовою назвою: чорнобиляни. За історичною назвою, яка, схоже, з’явилася в Х столітті, коли Чорнобиль був форпостом Київського князівства.

Українська історія сповнена кривавих сторінок, і чи не найбільшим болем у ній озиваються 30-ті роки: Розстріляне відродження та Голодомор. Сталінська репресивна машина поховала тисячі унікальних талантів.
Нинішня навала російської орди така ж варварська, бо, як і їхні царсько-більшовицькі предтечі, намагається стерти з лиця землі, все, що засвідчує етнодуховну самобутність і багатовікову історичну тяглість українства.

Казимир Малевич (1879-1935), всесвітньовідомий український художник-авангардист, засновник супрематизму, один з фундаторів кубофутуризму, автор однієї із найвідоміших картин ХХ століття «Чорний квадрат».

Наприкінці 1920-х років митця звільнили з Київського художнього інституту, а згодом звинуватили у шпигунстві. Під час допитів більшовицькі кати змушували зізнатися його у шпигунстві. Малевичу вприскували воду у сечогінний канал й у нього розвинулася хвороба простати. 15 травня 1935 року в страшних муках художник помер.

Олександр Мурашко (1875-1919). Український живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму. Його приватні виставки експонувалися в Берліні, Кельні, Дюссельдорфі. Проте і в Києві Олександра Мурашко любили не менше. Він був співзасновником Української академії мистецтв, де очолив одну зі студій.

15 червня 1919 року Олександра Мурашка вбили поблизу дому пострілом в голову. За офіційною версією більшовиків, вбивцями були «грабіжники», які, на диво, забрали не всі цінні речі. Незадовго до вбивства художника затримували чекісти.

Михайло Бойчук (1882-1937), художник світового рівня, основоположник українського монументального мистецтва, заснованого на національних традиціях. Навчався у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі. Повернувшись в Україну, викладав у Київському художньому інституті, був професором Української державної академії мистецтв, при якій заснував художню школу монументального мистецтва.

Михайла Бойчука звинуватили в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльности» та розстріляли 13 липня 1937 року разом зі своїми учнями. Майже всі картини знищили.

Федір Кричевський (1879-1947), талановитий художник та педагог, один із засновників та перший ректор Української академії мистецтв. Написав славетний триптих «Життя», в якому показав зовнішню красу людей з народу, їхнє душевне благородство, моральну силу та велич. Триптих експонувався не тільки в Україні, а й за кордоном.

Після Другої світової війни квартиру й дачу Кричевських зруйнували. Федора позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв. Обіцяли помилування за портрет «батька народів», але художник відмовився. Він помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року.

Алла Горська (1929-1970), українська художниця, дисидентка, одна із найяскравіших постатей шістдесятництва. Уважно ставилася до творів народного мистецтва, захоплювалася їхніми формами, барвами. Головним у її мистецтві був саме колір. Разом з іншими митцями намагалася переосмислити народну творчість в більш сучасних формах.

28 листопада 1970 року Алла Горська загинула від швидкого та точного удару по голові. У вбивстві звинуватили старенького свекра, який важко пересувався. Наразі відомо, що це була «робота» КҐБістів, які пильно стежили за художницею.

Іван Падалка (1894-1937), геніальний графік, стиліст, художник-бойчукіст. Його картини експонувалися та успішно продавалися на виставках у Нідерландах, Данії, Італії, Німеччині, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Франції, Японії. Разом з бойчукістами брав участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові (найбільший на той час монументальний комплекс України).

У 1936 році його заарештували як «ворога народу». В казематах енкаведистські кати мордували митця, вимагаючи зізнатися в терористичній діяльності. 13 липня 1937 року Івана Падалку розстріляли у вʼязниці НКВД разом із Михайлом Бойчуком та Василем Седляром.

Колективна та індивідуальна пам’ять стала темою зустрічі-дискусії українського філософа Сергія Дацюка та політичного психолога Олега Хом’яка в столичній студії «Колесо Життя»… Ця третя зустріч стала для глядачів та й самих учасників цілковито неочікуваною, непередбачуваною, справжньою гештальт-зустріччю. І в цьому сенсі вона не була, а триває.

Етноблогерка, активістка, палка шанувальниця української культури – все це про Анастасію Свідерську.

Без тіні пафосу: Революція Гідності справді героїчна сторінка новітньої історії незалежної України. З іменами Героїв Небесної Сотні, закарбованими нашою вдячною пам’яттю, і з мільйонами імен тих українців, які обрали європейське демократичне майбутнє України і рішуче стали в оборону цього доленосного вибору.

Українці згадують Євромайдан і Революцію Гідності. 10 років тому розпочалися визначні для країни події: люди вийшли на київський майдан Незалежності, виказуючи незгоду із зміною курсу країни – рішенням влади Януковича призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС.

Це вже історичні артефакти: пофарбована в синьо-жовтий каска, зім’ятий шмат металу, обгорілі на сонці світлини на яких звичайні люди з бруківками в руках та сталлю в очах… Жоден історик не розповість про ту героїку красномовніше, аніж оці «німі свідки».

Холодні пальці вистукували по клавішах піаніно наче востаннє. Їхні сміливі рухи було видно всім. Особливо тій чорній стіні озброєних людей, що ховалися за металевими щитами. Наче тигри на ловах, вони були готові накинутися щомиті. Напруга зростала. Висіла в повітрі. Фоном чулися якісь крики, галас. Супроти металевих щитів наростав дух свободи. Народ зі сталевим стержнем не готовий впасти. Все тільки починається.

Геть захеканий, заскочив до волонтерського автобуса і нарешті зупинився. Відсапуюсь, подумки проклинаючи систему київських підземних переходів. Мені, нетутешньому, орієнтуватися у мегаполісі дуже важко, а тому, й так запізнюючись, втратив ще купу часу, щоб просто допетрати, як дістатися на протилежний бік дороги. А потім ще стільки ж, аби втрапити до потрібної точки. Благо, все вже позаду, нарешті починаю роздивлятися.

Направити до Києва чотири бригади медичних працівників з Рівного та три зі Здолбунівського, Корецького та Острозького районів. Таке рішення у розпал Революції Гідності ухвалили на позачерговій сесії депутати Рівненської облради. До столиці виїхало сім швидких, укомплектованих усім необхідним. У сформованих бригадах – лікарі, фельдшери, загалом понад двадцять медичних працівників. Серед них був і фельдшер з Рівного Віктор Тобяш. Мій тато.

Голодомор в українській історії – явище, на жаль, не одноразове. Тоталітарна влада прагнула винищити, стерти українців, і їй вдавалося. Здавалося б, до 90-х роковин Голодомору всі українці мали б зробити недвозначні висновки. Але, як писав Василь Ключевський, історія нічого не вчить, а тільки карає за незнання уроків. До Дня вшанування памʼяті жертв Голодомору в стінах Університету Грінченка презентували перевидану книжку Джеймса Мейса «Свічка у вікні».

Роботи, над якими вона працювала кілька років, вода змила за один день…
6 червня 2023 року українська культура втратила унікальний дім-музей художниці Поліни Райко. Після підриву окупантами Каховської ГЕС вода в її будинку доходила ледь не до стелі. Більшість робіт постраждали, а деякі вже не підлягають відновленню.

За яскравістю і коротким шляхом життя мого юного товариша Петра Арясова нагадує слід метеорита…

Покровськ – звичайне шахтарське містечко, яке на початку повномасштабного вторгнення росіян, як і тисячі інших міст України, взяло на себе відповідальність приймати переселенців з найгарячіших точок Донецької та Луганської області. Місто зустрічало не тільки тисячі біженців, а й гуманітарні вантажі. Не дивлячись на важкість логістичних послуг, Покровськ продовжує жити та розвиватися.

Кривий Ріг. Залізничний вокзал, умитий дощем. Голос із гучномовця:
«До уваги пасажирів! Розпочинається посадка на потяг сполученням «Кривий Ріг – Київ». Нумерація вагонів з голови поїзда».

Ми зустрілися у Києві на Подолі. Усміхнений чоловік середнього зросту у тьмяно-болотяному пікселі, з помітним надписом «капелан» міцно потиснув мою правицю. У нього вже проступала сивина, міцні пруги розкочувалися по засмаглому обличчю, чорні брови вигиналися над карними очима.

Із самого ранку небо не ясніло; ранкова зоря не палала вогнем, а ледь розливалася м’яким рум’янцем. Сонце не було ані розплавленим, як у тривалу засуху, ані тривожно-багряним, як перед бурею. Воно променіло і те проміння спливало під цибатою хмарою в загадковий туман…

Будинком усюди розтікається приємний аромат. Заходите на кухню, і від гарячого духу щойно спечених пасок аж млієте!

У грудні 2022 року в боях під Бахмутом поліг Олександр Кузенков (позивні «Поет», Хорт») – випускник факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, автор книжки «Останні посмішки Іловайська».

З Леонідом Сорокіним, звукорежисером, легендою звукозапису, я познайомився випадково. Звісно, до того знав, що він озвучував фільми «Д’Артаньян і три мушкетери», «Карнавал», «Енеїда» та багато інших. Як і про те, що у його записах звучали в ефірах Софія Ротару, Алла Пугачова, Михаїл Боярскій, Йосип Кобзон, Ніколай Караченцев, Микола Мозговий і ще багато «зірок» естради. Те, що Сорокін скромно мешкає у Полтаві, я також знав.

На світлинах-стопкадрах з передачі парламентського телеканалу «Рада» 2008 року – епізод спілкування з Павлом МОВЧАНОМ. Скільки їх було у моєму житті? Не так уже й багато, але й не порахуєш. Напевне, найпам’ятніший для мене – знайомство. Світлин на тій зустрічі не робили. Передзим’я «перестроєчного» 1989 року. Оголосили чергові – як виявилося згодом, останні – вибори до Верховної Ради УРСР, одночасно обирали й до місцевих рад.

Через трем у пальцях рядки на аркуші паперу покоцані, скалічені криві й криваві… Одяг, який тоді був на мені, зашкарублий од рудих плям крові, нітиться біля смітника. Чекає, коли наважуся спалити його, як ті моторошні дні.

На Київській площі міста Бучі вперше після боїв провели свято. Для бучанських дітей, які за 33 дні героїчного спротиву окупантам пережили стільки лиха, скільки зазвичай не переживає людина за увесь вік.

Змінювати місце проживання завжди складно, особливо  коли втікаєш від війни. Львів став прихистком для багатьох людей з усієї України. Софії Кекух тільки-но виповнилося 19, вона народилась і виросла в Києві, однак по-справжньому подорослішала в місті Лева.

Українки недосяжно сильні, вони доводять це щосекунди, вони щодня являють приклади героїзму, самовідданості, жертовності, нескореності. Це про них і від їхнього імені нескорена Олена Теліга зверталася до чоловіків:

Напередодні Всесвітнього дня вишиванки зі студентами- журналістами Київського університету імені Бориса Грінченка зустрілася засновниця цього чудового свята Леся ВОРОНЮК – письменниця, сценаристка, громадська діячка. На цю знакову зустріч відгукнулися роздумами майбутні майстри слова.

В Івано-Франківську від’ярмаркував традиційний великодній ярмарок.

Розповім про Настю, мою далеку родичку і матір трьох дівчаток-підлітків. Їй 34 і вона з багатостраждального, але нескореного Чернігова.
На світанку 24 лютого 2022 року її розбудили сильні вибухи та несамовите виття сирен.

Цій дівчинці 7 років і мешкає вона у місті Кропивницькому. Одного важкого дня, коли Україну вже шматували вибухами російські бомби і ракети, а нашими дорогами сунули механізовані армади окупантів, Варя стала іншою. Без вагань відмовила своїй заповітній дитячій мрії про новий айфон і наважилася на дорослий, без перебільшення героїчний учинок: віддала увесь свій скарб, усі гроші, які довго призбирувала на омріяне, щоб придбали бронежилет для воїна.

В малій галереї столичного «Мистецького арсеналу» виставлено фотороботи Тараса Бичка, львівського фотомайстра, відомого найперше у жанрі документальної та вуличної світлини. Тарас Бичок – учасник міжнародного стріт колективу «Little Box Collective» та співзасновник групи «Українська вулична фотографія», амбасадор бренду «Fujifilm» в Україні та переможець численних фотоконкурсів.

«До сліз… Мені більше за все хочеться вірити, що ми запам’ятаємо подвиг усіх тих, хто віддав своє життя за Україну. Я хлопців з Донбасу знав кілька днів, цих і багатьох інших, і їх смерть – наче смерть близького друга. Мабуть, це важко зрозуміти, але неможливо забути. Вони, без сумніву, герої, як і всі інші, які ще живі. Перед очима – їхні усмішки, їхні жарти. Боляче, але не можна зупинятися. Запитай себе: а що ти зробив для перемоги? Ворог не тільки зовнішній, але і внутрішній. Вбий його в собі – і це буде помста за їхню смерть.
Спочивайте з миром, друзі…»

Спілкувалися телефоном з народним артистом України кобзарем Тарасом Компаніченком про бандуру харківського бандуриста Павла Павловича Компанійця. Її мав намір передати панові Тарасу мій добрий приятель народний артист України Василь Голуб. А я у них був наче за посередника, бо знайомий з обома.

Цьогорічна подорож до Карпат видалася навдивовижу вдалою. Погода сприяла нашим походам у гори. Ми купалися у Прутці, збирали гриби, лісову малину і чорницю, навіть вудили форель. Та одною звісткою Карпати мене вкрай засмутили. У березні цього року не стало знаменитого цимбаліста з міста Яремче, мого давнього знайомого Штефана Бойчука.

Ольга Гнатівна Улещенко (у дівоцтві Бруєнко). Її в історії села Погреби, уже надрукованій, немає. Немає та й вже. А тамчасом вона була. Тут жила своє життя, тут її могила.
Якось я заїхав до Ольги Гнатівни, щоб козиного молока для онучат купити. А вийшло щось схоже на імпровізоване інтерв’ю.
Було це 24 квітня 2010 року.

Ще довго після закінчення школи саме наближення 1 вересня та перші осінні дні будили в мені солодку щемну хвилю спогадів, тихого жалю, вдячности (кому? за що?) й геть зовсім безпідставних надій. Осінь – це взагалі для мене так і не збагнене до кінця диво, коли стрічаються й два чи три місяці ведуть круто заворожений чи то танець, чи двобій два непримиренні партнери – Життя й Смерть. Недарма наші прабатьки саме у вересні, в дні осіннього рівнодення шанували Світовида, бога рівноваги, осмислення й примирення непримиренних Сил.

Родинно-біографічна, автобіографічна документалістика все потужніше входить у наше життя, стає його частиною. Заборони, цензура дозована інформація при СРСР так в’їлися нам у печінки, що нині багато з нас залюбки стають «розвідниками», створюючи на основі віднайдених цікавих фактів, історій, сюжетів прецікаві документальні полотна. До речі, саме цей жанр (опис очевидців, передавачів) у всі часи слугував історикам найвірнішою «поживою» при формулюванні наукових історичних суджень.
Я теж вирішив долучитися до оновлення-уточнення рідної історії, доповнивши її оповіддю про свій рід. Звісно, подаю лишень фрагменти, записів набагато більше, й колись, сподіваюся, вони визріють до біографічної книжки, яка «оживить» у пам’яті портрети моїх неймовірних предків на тлі минулої доби.

За давньою традицією між областями України при автошляхах є своєрідні місця відпочинку. Кожен їх облаштовує по-своєму. На  трасі Суми – Київ (межа між Сумською та Полтавською областями) традиція «зустрічати на межі» високих гостей із Києва перейшла ще від Союзу. Стрічали різних секретарів, міністрів, артистів… Тут тобі й коровай «із кущів вибіжить» й чарчина «викотиться». На пару з бутербродом… Одним словом: «Сумщина вітає!»

У рідному селі буваємо переважно раз на рік – на понеділкові гробки або могилки, через тиждень після Паски. Часом село кличе на ювілеї і весілля, але ці візити завжди коротші. А гробки – може, і не найщасливіший привід навідатись на рідний ґрунт, але саме в ці дні можна побачитись із багатьма однокласниками, сусідами, дальшими родичами і просто знайомими, які ніби й упізнають тебе, а ніби й ні, здебільшого дивуючись: «Яка ти гарна і геть не змінилася…»

Села помирають, як і люди, але довшою, мученицькою смертю. До села з рибальською назвою Блешня, що в Семенівському районі на Чернігівщині, ми навідувались  дев’ять років тому. А нині місцеві газети повідомили сумну новину: в Блешні не стало останнього мешканця…

Виповнюється 140 років від дня народження знаного галицького письменника Володимира Бирчака (1881-1952). Михайло Коцюбинський товаришував та листувався з ним. У фондах нашого музею збереглося 13 листів Володимира Бирчака до М.Коцюбинського. Листів М.Коцюбинського до В.Бирчака, на жаль, не знайдено.

Неперебутність, незникомість класичної літератури, її коштовні блиск і мерехтіння, її багатство відтінків у тому, що вона зачіпає своїм крилом наше буденне життя, озивається несподіваними аналогіями, спогадами, подіями, людьми… В Україну повернулись хуртовини, що вже почали забуватися останніми роками. Неймовірне поєднання: віхола за вікном і утла книжечка в руках із пожовклими сторінками, до яких повертаюсь і перечитую всоте – серія «Романи й повісті» №2, 1982 р., видавництво «Дніпро», Ліна Костенко «Маруся Чурай»…

Двері не відчинялися.
Стояли німі і незворушні.
Я і так, і так крутила ключем.
Нічого не виходило.
Пробувала притиснути плечем, потім коліном. Нічого…
Двері мене не слухались…

Учора, рівно о 20-00, мій телефон висвітився незнайомим номером. І щойно я почув старечий, але бадьорий голос: «Дра-а-астуйте. Це Льонік..?», як одразу зрозумів, що то мої рідні земляки з Чернігівської області. «Це баба Маруся,.. – в телефоні щось зашаруділо, гримнуло, таке враження, що він упав, – осьо дідові даю, бо з рук вириває…»

Микола Джуран, уродженець села Вікно, що в Заставнівському районі Буковини, на противагу багатьом своїм землякам наприкінці XIX століття подався на заробітки не до Канади чи США, а на Кубу, де великими грішми тоді й не пахло.