Здається, світати навіть не збиралось. Небо, вистелене хмарами, почало рясно скидати на землю клапті мокрого лапатого снігу. Ми, група ентузіастів, сунула темним лісом до вершини гори Піп Іван. Дехто йшов з ліхтариком, дехто, розраховував на свій добрий «нічний зір», йшли до першої цілі – полонини.

Потому як розвиднилося – трохи розпогодилося. Крізь густий туман ззаду на снігу проступали вервечки наших слідів. Годі озиратися, нам вгору, вперед! Сценарій розгортався стандартний: вихід на полонину, яку ми ледь знайшли без надійного навігатора (а карта для «бувалих», бо ж бували до того в горах, – хіба зайва річ? – ред.), фотографування біля колиб на фоні засніженого лісу та сніданок.

Трохи перепочивши, рушаємо далі. Наші сподівання побачити мальовничі краєвиди з вершини гори, танули на відміну від густого туману і непогоди, яка знову застала нас. Не вияснювалося і з навігацією. Та чудовий настрій допомагав впіймати правильний ритм підйому, наче додавав нових сил.

Ліс майже скінчився, залишився унизу. Здовж дороги – лише де-не-де тоненькі покручені вітром ялиночки-смерічки. Вперше в житті на собі відчула, як владарюють сили природи. Вирвалася трохи вперед від групи (ще одна характерна і вкрай небезпечна помилка новачків, – ред.) і не могла втриматись на ногах. Шквальний вітер буквально валив з ніг. Ледь спромоглася озирнутись назад і напіврозплющеним оком (інше геть заліпив сніг) оцінила ситуацію: сім учасників групи розтягнулися на кілька десятків метрів. Стримувані вітром і «пухляком» (так називають свіжий сніг), ішли дуже повільно, провалювалися в кучугури майже до пояса.

Так, ситуація склалась досить небезпечна, але ніхто не хотів повертати назад. А ЦЬОГО НЕ МОЖНА РОБИТИ! В подібній ситуації, потрібно обов’язково вертатися (добре, що усвідомили) – (але ж не повернули! – ред.). Та ми були наполегливими і безстрашними, не знали що таке обмороження і лавинна небезпека. Де доріжка, з’ясувати не вдавалось: знали напрямок – і йшли за ним.

Якоїсь миті з білого туману-молока перед нами постає чи то скеля, чи то марево. Виявилося, що ця скеля і була єдиним шляхом на гору. Без належного спорядження, чи хоча б кішок, довелося дертися. З набором висоти вітер доповнювався мокрим снігом, який врізаючись, миттєво застигав на поверхнях, тому схил уже вкрив шар льоду, і це вкрай ускладнювало підйом.

За відчуттями, цю перепону долали вічність. Ті з групи, хто першими видряпалися нагору, прихистилися у невеличкій ямці, сміючись спостерігали за іншими. Це був неоціненний досвід долання перешкод, підкорення.

Далі підйом був доволі пологий але неймовірно довгий. Ми йшли і йшли, і йшли, і йшли… Усі горбочки, снігові намети і кучугури видавалися нам ціллю сходження – обсерваторією на вершині гори. Комусь здавалося, що перед нами дерево, комусь ввижалася будівля.

Товариші втрачали сили і наснагу, та дійти ми мали. Близько 15:00 помітили вершинку якогось стовпця. Це ж ворота до обсерваторії! Її досі не було видно, бо видимість була не більше 15-ти метрів.

Я розгублена, схвильована, радісна і дуже галаслива, як і вся група. За воротами проступала будівля, знаменитий «Білий слон». На нас вже чекали рятувальники і ще дві групи. Усі вони грілися, обідали, сміялися, обговорювали погоду і віталися з кожним новоприбульцем.

В кімнаті у рятувальників нам дозволили погрітися біля пічки, випити гарячої води і підсушити хоча б щось із одягу. Як варіант ми обрали рукавички. Ці півтори години на обсерваторії незабутні – побачити стільки однодумців в одному місці! Таке не вкладалося у голові. Це був моє друге сходження в гори. Хоч з вершини так нічого й не побачили, зате спомини про ту мандрівку, пережиті відчуття і нині зі мною.

Наш спуск почався енергійно, в тумані побачили якогось птаха, що спочивав на сніжку, і вкотре загубили доріжку. Але пропри все зійшли униз, і о десятій годині вечора дісталися селища. Промокли до ниточки – дощовики вже не допомагали. Ми падали і з’їжджали з болотяно-сніжних спусків, почергово несли рюкзаки, снігом з ялин намагалися тамувати спрагу і любили весь світ. Як ніколи…

* * *

Від редакції
Чорногірський хребет – не лише найвисокогірніший, але й через складність рельєфу, віддаленість від населених місць вважається чи не найнебезпечнішим районом Українських Карпат. А вершина Піп Іван Чорногірський (або Чорна Гора ) – то й поготів.