Як ми на Піп Іван ходили

Здається, світати навіть не збиралось. Небо, вистелене хмарами, почало рясно скидати на землю клапті мокрого лапатого снігу. Ми, група ентузіастів, сунула темним лісом до вершини гори Піп Іван. Дехто йшов з ліхтариком, дехто, розраховував на свій добрий «нічний зір», йшли до першої цілі – полонини.

Потому як розвиднилося – трохи розпогодилося. Крізь густий туман ззаду на снігу проступали вервечки наших слідів. Годі озиратися, нам вгору, вперед! Сценарій розгортався стандартний: вихід на полонину, яку ми ледь знайшли без надійного навігатора (а карта для «бувалих», бо ж бували до того в горах, – хіба зайва річ? – ред.), фотографування біля колиб на фоні засніженого лісу та сніданок.

Трохи перепочивши, рушаємо далі. Наші сподівання побачити мальовничі краєвиди з вершини гори, танули на відміну від густого туману і непогоди, яка знову застала нас. Не вияснювалося і з навігацією. Та чудовий настрій допомагав впіймати правильний ритм підйому, наче додавав нових сил.

Ліс майже скінчився, залишився унизу. Здовж дороги – лише де-не-де тоненькі покручені вітром ялиночки-смерічки. Вперше в житті на собі відчула, як владарюють сили природи. Вирвалася трохи вперед від групи (ще одна характерна і вкрай небезпечна помилка новачків, – ред.) і не могла втриматись на ногах. Шквальний вітер буквально валив з ніг. Ледь спромоглася озирнутись назад і напіврозплющеним оком (інше геть заліпив сніг) оцінила ситуацію: сім учасників групи розтягнулися на кілька десятків метрів. Стримувані вітром і «пухляком» (так називають свіжий сніг), ішли дуже повільно, провалювалися в кучугури майже до пояса.

Так, ситуація склалась досить небезпечна, але ніхто не хотів повертати назад. А ЦЬОГО НЕ МОЖНА РОБИТИ! В подібній ситуації, потрібно обов’язково вертатися (добре, що усвідомили) – (але ж не повернули! – ред.). Та ми були наполегливими і безстрашними, не знали що таке обмороження і лавинна небезпека. Де доріжка, з’ясувати не вдавалось: знали напрямок – і йшли за ним.

Якоїсь миті з білого туману-молока перед нами постає чи то скеля, чи то марево. Виявилося, що ця скеля і була єдиним шляхом на гору. Без належного спорядження, чи хоча б кішок, довелося дертися. З набором висоти вітер доповнювався мокрим снігом, який врізаючись, миттєво застигав на поверхнях, тому схил уже вкрив шар льоду, і це вкрай ускладнювало підйом.

За відчуттями, цю перепону долали вічність. Ті з групи, хто першими видряпалися нагору, прихистилися у невеличкій ямці, сміючись спостерігали за іншими. Це був неоціненний досвід долання перешкод, підкорення.

Далі підйом був доволі пологий але неймовірно довгий. Ми йшли і йшли, і йшли, і йшли… Усі горбочки, снігові намети і кучугури видавалися нам ціллю сходження – обсерваторією на вершині гори. Комусь здавалося, що перед нами дерево, комусь ввижалася будівля.

Товариші втрачали сили і наснагу, та дійти ми мали. Близько 15:00 помітили вершинку якогось стовпця. Це ж ворота до обсерваторії! Її досі не було видно, бо видимість була не більше 15-ти метрів.

Я розгублена, схвильована, радісна і дуже галаслива, як і вся група. За воротами проступала будівля, знаменитий «Білий слон». На нас вже чекали рятувальники і ще дві групи. Усі вони грілися, обідали, сміялися, обговорювали погоду і віталися з кожним новоприбульцем.

В кімнаті у рятувальників нам дозволили погрітися біля пічки, випити гарячої води і підсушити хоча б щось із одягу. Як варіант ми обрали рукавички. Ці півтори години на обсерваторії незабутні – побачити стільки однодумців в одному місці! Таке не вкладалося у голові. Це був моє друге сходження в гори. Хоч з вершини так нічого й не побачили, зате спомини про ту мандрівку, пережиті відчуття і нині зі мною.

Наш спуск почався енергійно, в тумані побачили якогось птаха, що спочивав на сніжку, і вкотре загубили доріжку. Але пропри все зійшли униз, і о десятій годині вечора дісталися селища. Промокли до ниточки – дощовики вже не допомагали. Ми падали і з’їжджали з болотяно-сніжних спусків, почергово несли рюкзаки, снігом з ялин намагалися тамувати спрагу і любили весь світ. Як ніколи…

* * *

Від редакції
Чорногірський хребет – не лише найвисокогірніший, але й через складність рельєфу, віддаленість від населених місць вважається чи не найнебезпечнішим районом Українських Карпат. А вершина Піп Іван Чорногірський (або Чорна Гора ) – то й поготів.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company