Активні бойові дії весни 2022 року за звільнення Київщини від рашистських окупантів переворили на руїни цілі квартали мальовничого і затишного Ірпеня. Лише на одній міській вулиці Северинівській понад 200 родин залишилися без домівок. Частина їх погодилася на житлові сертифікати, інші й надалі чекають на відбудову. Щоб самостійно боротися за право повернутися додому, на початку 2026 року мешканці об’єдналися у благодійний фонд «Відбудуємо рідні стіни». Про втрату, роки очікування та боротьбу за відновлення житла розповіла.

– Моя родина прожила в будинку на Северинівській понад 30 років, – розповідає директорка фонду Галина Остапчук. – Я була ще підлітком, коли батьки отримали тут квартиру. Северинівська до війни – це був той  Ірпінь, який багато хто пам’ятає: серед лісів, тиші й повітря, яким хотілося дихати. Тут виросло не одне покоління. У дворах проходило справжнє дитинство – з друзями, які ставали родиною. Наш будинок – це не самі стіни. Це сусіди, які знали одне одного десятиліттями, спільні свята, підтримка і взаємодопомога. Ми справді жили як одна велика родина.

– Як ці три з половиною роки очікування вплинули на життя мешканців?

– Це наші найважчі роки. Ми втратили не лише житло – втратили звичне життя. Багато наших розлетілося по всіх усюдах. Хтось виїхав за кордон, хтось залишився тут і намагається виживати як може. Багато наших і досі мешкають у модульних містечках, орендованих квартирах або в родичів. Але ми не втратили зв’язок – підтримуємо одне одного, бо нас об’єднує спільне горе, спільна історія і спільна боротьба за повернення додому.

Після втрати житла родина Галини Остапчук була змушена розділитися. Вона з чоловіком нині живе у його батьків. А її мама та син виїхали за кордон. За словами Галини, після важких хвороб мама не має можливості повернутися, бо нікуди повертатися.

– Із двох сотень  родин ваших родин скільки досі залишаються без власного житла?

– Житлові сертифікати, які дехто із наших був змушений взяти, на жаль, не покривають  втрачених розмірів житла і не дають повноцінної компенсації.

Понад 100 родин досі залишаються без власного житла й надалі борються за відбудову своїх будинків.

Наш аварійний будинок демонтували разом з квартирами, які дивом вціліли. Два під’їзди вигоріло вщент. На одному з будинків нашої вулиці художник Бенксі залишив графіті гімнастки, яка граційно балансує зі стрічкою прямо на дірці від ворожого снаряда.

– Коли зрозуміли, що потрібно об’єднуватися і створювати благодійний фонд?

– Приблизно рік тому стало очевидно: якщо не об’єднаємося, нічого не зміниться. Спочатку був звичайний чат між сусідами, де ми ділилися новинами і підтримували одне одного. Потім з’явилася група у Facebook, через яку ми почали привертати увагу до нашої біди. Згодом зрозуміли, що вже потрібен не просто майданчик для спілкування, а реальний інструмент для захисту наших прав. Так і виникла ідея створити благодійний фонду. Її нам підказали юристи.

– Чому взялися очолили цей фонд?

– У нашому фонді три засновники, по одному від кожного постраждалого будинку. А керівника обирали відкритим голосуванням серед мешканців. Зважилася на це не заради посади – це відповідальність, яку на мене поклали люди, і яку тепер несу разом громадою.

Тепер нас – понад 100 родин. Ми направили десятки колективних та індивідуальних звернень – до місцевої і центральної влади. На жаль, отримуємо здебільшого формальні відписки. Наші листи часто «футболять» між установами. А про конкретні рішення чи строки відбудови будинків не повідомляють.

Читаємо відписки про «процеси», «опрацювання» і «плани».

– На якому етапі нині процес відбудови?

– Цей процес фактично завис. Немає чітко затверджених термінів початку чи завершення робіт, немає прозорого плану дій. Люди живуть у постійній невизначеності. Ми бачимо, що в інших громадах відбудова іде, а нашій біді ніхто з владців не береться зарадити.

– А сертифікати «єВідновлення»?

– Повторюся: вони не покривають реальної вартості втраченого житла. За ці кошти часто неможливо придбати аналогічну квартиру – ні за площею, ні за розташуванням. Люди змушені або погоджуватися на гірші умови, або доплачувати власні гроші, яких у багатьох просто немає. Для нас важливо не просто отримати компенсацію «на папері», ми прагнемо повернути людям житло.

– Хтось допомагає вашому фонду, вашій громаді?

– Ні, ми не маємо системної допомоги ні від міжнародних партнерів, ані від великих фондів. Змушені самостійно привертати увагу до проблеми, звертатися до різних інстанцій і шукати підтримку. Бачимо, що відбудова можлива. Але для цього потрібні конкретні рішення.

– Що саме очікуєте для себе від влади?

– Чіткого і публічного рішення про відбудову наших будинків – із визначеними термінами, відповідальними особами, підтвердженим фінансуванням.

Наші чиновники люблять козиряти фразами про «цілковиту відбудову регіону». Боляче це слухати з нашої Северинівської вулиці, з тієї страшної порожнечі, на якій колись височіли наші красені-будинки. Ми хочемо вірити в ці слова. Але ота гірка мертва пустка не дає.

– Яке слово найкраще описує ваш стан сьогодні: надія, втома чи боротьба?

– Боротьба. Попри втому і всі труднощі. Поки не відновимо законне право людей на свою домівку, будемо боротися.