Атмосферу презентації короткометражної документальної стрічки «Світ Дмитра» важко було б змонтувати навмисно – після добової рясної осінньої зливи та чергового масованого комбінованого обстрілу столиці. Цей контекст за стінами Будинку кіно став ідеальним прологом. Бо нова робота Івана Сауткіна, створена у творчому об’єднанні «#BABYLON’13» за підтримки Українського культурного фонду (УКФ), по-чоловічому стримано розповідає, як зберегти внутрішній стрижень, коли зовнішній світ намагаються перетворити на руїни.

Режисура, камера, кольорова подача

Іван Сауткін зняв абсолютно документальне кіно: без режисерських маніпуляцій чи штучної драми. Сама реальність підкинула йому готову мову образів. Його камера працює спостережливо, чутливо, без метушні: не підглядає за героєм, а співіснує з ним. Сам темпоритм стрічки навмисно уповільнено, і це діє як сильний контраст із хаотичною, нервовою пульсацією війни. Кольорова подача чітко розділена: сучасні кадри дихають м’яким світлом майстерні, а ще стриманими, приглушеними тонами київських вулиць – органічного тла для соковитих, майже тактильних мазків на полотнах Митця.

Від Цеху до особистої щирості

Це кіно – шана пам’яті славетної родини художників Георгія Якутовича, Олександри Павловської, Сергія, Ольги та Антона Якутовичів. Унікальні архівні кадри 1960-1970-х років, зняті Георгієм Бєляєвим, перетворюють сучасний камерний портрет на велику історію про спадкоємність. Святкове застілля в домі Якутовичів, де за одним столом сидять Іван та Марічка Миколайчуки, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Борис і Катя Брондукови, Оля Рапай, сприймається як епізод Тайної вечері – прощання з епохою великого українського поетичного кіно. Аж ось у кадрі з’являється малий Дмитрик – непосидючий, усміхнений, безпосередній. Сауткіну вдалося перенести цю дитячу щирість у сучасні кадри. Той Дмитрик сьогодні – вже немолодий чоловік із непростою долею, але в його погляді залишилося те саме первинне світло. Навіть у тому кадрі, коли він стоїть на кладовищі біля могили рідних.

Цей фільм про життя, яке триває попри втрати, про віру, сподівання і неминучу перемогу добра, любові. Перемогу світу Дмитра над темрявою війни, над руйнацією, забуттям, глухотою байдужості та нівеченням людської душі.

Раритет за склом: метафора творця

Одним із найпотужніших візуальних акцентів стрічки є сцена, коли художник Дмитро Якутович працює у своїй імпровізованій «майстерні» на балконі. Сауткін знімає свого героя з кімнати – крізь замацану, забризкану фарбами шибку. Цей операторський прийом народжує глибоку метафору. Людина у своїй абсолютній, відвертій щирості та чистій творчості постає як раритет. Це каламутне «спрацьоване» віконне скло мовби заступає митця від бруду, жорстокості та цинізму зовнішнього світу. Крихкий бар’єр не дозволяє цьому унікальному внутрішньому мікрокосму розбитися об цинічну реальність війни.

Монолог про любов на тлі канонади

Звуковий супровід стрічки – робота композитора Олександра Кохановського та звукорежисера Ігоря Казмірчука – ретранслює потворний голос війни: віддалені вибухи, різке виття сирен, тривожний гул міста. І на цьому тлі внутрішній голос Дмитра (через його інтертитри та роздуми) звучить як маніфест.

Особливо потужно резонує його філософський монолог про любов:

«Треба полюбити, полюбити весь світ і людей такими, якими вони є насправді. Якщо ти любиш світ, навколишній світ, любиш людей – отаких, якими вони є, – от тоді тобі вдасться все. Треба просто кохати, любити, любити… І прагнути усього найкращого. Все можна змінити, якщо ти любиш. А любити світ треба таким, яким він є. Треба його приймати. Коли людина любить, то вона здатна на все. І коли я створюю свої роботи, я з любов’ю все це роблю. Кожен сюжет, кожен твір, усе, за що я берусь, треба спочатку полюбити. І робити так, щоб воно було якомога краще».

«Світ Дмитра» не намагається штучно витиснути з глядача емоцію. Суворе, чесне, але напрочуд ніжне кіно фіксує просту істину: тиха світлосила однієї людини, підтримана пам’яттю її роду, здатна чинити опір цілій воєнній машині. Просто залишаючись собою.