Я люблю прокидатися весною. Не просто вставати з ліжка, а саме –  прокидатися душею. Ранки у цю пору року особливі: прозорі, свіже повітря із запахом землі, ще вологе від розталого снігу, але вже насичене ароматом життя. Слухаєш спів птахів  і,  здається – це особисте послання саме для тебе: «Просинайся, усе тільки починається!».

… Це був звичайний день – такий, яких сотні. Холодний вітер підхоплював жовте листя й крутив його вихорами на асфальті. Люди поспішали у своїх справах, заглиблені у щоденні клопоти, а я, як завжди, намагалася встигнути всюди й одразу. У метро, у вічному поспіху,  випадково підслухала уривок розмови між двома людьми. Один із них – чоловік років сорока, з виразними втомленими очима, шрамом на щоці й руками, що видавали звичку тримати зброю, розповідав, як після повернення з фронту довго не міг звикнути до тиші. «Спиш, а тебе будить не вибух – а його відсутність. І ця тиша – страшніша за будь-який гуркіт», – сказав він.

Остання мить,

останній дзвін,

У кожному місті є будинок, у якому завжди горить світло. Воно мовби не підпорядковується енергетичним графікам, не реагує на тривоги, не тьмяніє від новин. Світло в цьому вікні – це  не лише про електрику. Воно – про людей, які тримаються за життя, коли весь світ розсипається на уламки.

У вікні тремтить фіранка, мов серце, що ще не вирішило – закохане воно чи ні.
На сторінці книги – висохла пелюстка, що пахне червнем, хоч за вікном – листопад.
В очах коханої – світло, відбите від свічки, але те світло каже більше, ніж тисяча слів.

Гуде земля. Над нами – птах зі сталі,

Несе вогонь, неначе в судний день.

Ідентичність – це не просто відповідь на запитання «хто я?» – це голос, який шепоче ще до того, як ми навчимося говорити. Це не паспорт і не геолокація. Ідентичність – це сукупність внутрішніх мелодій, що відлунюють у наших жестах, страхах, звичках, навіть у тому, як ми заварюємо чай і на кого дивимося, коли мовчимо.

На розі вулиці Героїв Небесної Сотні височіє девʼятиповерховий будинок. Панельний. Сірий.  Монотонне полотно його стін подекуди нівечить бунтівна (поза межами естетики) яскравість утеплених квартирних фасадів. Не страшно. На тлі залізобетонної незворушності ці барвисті виплоди латентного вандалізму скидаються радше на купку маргіналів, та аж ніяк не на відчайдушних повстанців. Не важливо. Лише при денному світлі вони набувають певної іпостасі. Зараз же це однаково темні й безликі квадрати. Притлумлену індивідуальність цих хаотичних «вкраплень» могли б врятувати вуличні ліхтарі, але цієї ночі планове відключення світла лишило їх на поталу безжалісній темряві. Не пощастило.

… Поїзд гальмував повільно, тихо, ніби не хотів когось будити. Метал коліс стискав повітря перону в передчутті очікування.

Мій рідний Києве! Забракне слів…

Ти – місце сили, волі й перемоги!

дорога вперед, поки що не додому.

обіймаю своїх, кожною комою.

кожним словом, поки що тільки подумки.

дорога вперед, чи буду я поряд?!

ловити життя, порожнечу просторів,

хаотичні ознаки долі, дорога на південь.

слова застрягають в горлі,

граюсь зі смертю піжмурки,

ховаюсь всередині волі

сподіваюсь, що з вами зустрінемось

скоро.

У перші дні великої війни Катерина навчилася не боятися темряви. Вона знала, що темрява – це не кінець, а початок… Це іноді те місце, де живі ще можуть бути разом. Її дім у передмісті Ізюма став прихистком для восьми людей: троє сусідів, дві літні жінки з будинку навпроти, хлопчик Льоня з бабусею і контужений хлопець з сусіднього села, якого знайшли під парканом.

Журналістика і література… Ці дві музи – посестри. Адже їм обом має бути притаманною «іскра Божа». Звісно, коли йдеться про високі зразки.