Панорамні вікна аеропорту пропускають помаранчеві промені заходу сонця. Люди звично волочать валізи, дивляться в телефони, нервують через посадку та дедлайни. Буденність у своєму найхолоднішому прояві. Аж раптом у центрі холу, біля піаніно народжується магія.

До музиканта підходить незряча дівчинка й починає співати «Voilà» Барбари Праві. Її голос, спершу тендітний, а потім пронизливо-сильний, змінює простір навколо. Люди завмирають. Хтось усміхається, хтось витирає сльози, а хтось просто перестає поспішати.

У цей момент вони вже не пасажири. Вони – люди.

Або інша сцена: торговий центр, гамір фудкорту, випадкові перехожі. Дві сестри, піаністка та скрипалька, починають грати. І простір навколо ніби поступово оживає. До них приєднується чоловік із контрабасом, потім ще один музикант. За кілька хвилин посеред торгового центру виникає майже імпровізований оркестр.

І це дивне відчуття впізнаєш одразу, навіть через екран смартфона: коли незнайомі люди раптом стають чимось більшим за натовп.

Мабуть, саме для таких моментів в англомовному інтернеті й з’явився вислів «People are peopling». Його часто пишуть під відео, де люди ніби синхронізуються без жодної команди – допомагають одне одному, співають разом, плачуть від краси чи просто на кілька хвилин пожвавлюються, стають дуже живими.

Раптом помічаєш дивну річ: в українській мові для цього майже немає слова.

Це не вперше, коли мова зупиняється перед новим переживанням. Кирило і Мефодій свого часу теж виявили, що деякі поняття в слов’янських мовах просто не мають назви – і саме ця порожнеча стала поштовхом до творення нових слів.

У нас є «людяність» – але це радше риса характеру. Є «олюднювати» чи «людяніти», але вони про інше. А от дієслова для самого процесу – для моменту, коли люди створюють між собою щось тепле й живе просто тут і зараз – ніби й немає.

Пропоную неологізм: людити.

Коли музиканти зливаються в один ритм із випадковими перехожими – вони людять. Коли натовп в аеропорту завмирає разом із незрячою дівчинкою – вони людять. Коли хтось у коментарях пише незнайомій людині: «Тримайся, ми поруч» – це теж людіння.

Бо це слово не про доброту «взагалі», а про активну присутність. Про момент, коли люди перестають бути функціями, ролями чи статистикою – і знову стають людьми одне для одного.

Для України це слово вкрай важливе.

Ми навчилися людити в укриттях, на вокзалах, у чергах за гуманітарною допомогою. Навчилися збирати гроші незнайомцям, вивозити із-під обстрілів чужих тварин і за кілька годин об’єднуватися навколо чужого болю так, ніби це наш власний.

Очевидно, саме це і тримає нас разом.

Коли поділилася цією ідеєю з подругами, реакція була миттєвою: «Овва, про це навіть не думала, але це воно!». Ми почали серйозно про це розмовляти, перебирати варіанти, хтось навіть сам сказав, пояснюючи іншій людині: «Ну це коли люди людяться». А мама сказала, що це «прям за живе».

І головне – ми всі зрозуміли одне одного без зайвих пояснень. Це відчуття «людіння» вже давно висить у повітрі, нам просто бракувало спільної назви.

Так, слова «людять» поки що немає в словниках. Але мова ніколи не народжується в словниках – вона народжується серед людей, в живому спілкуванні, в потребі назвати те, що раптом починаємо дуже гостро відчувати. Кожне нове слово – це новий спосіб бачити світ.

Тому наступного разу, коли побачите, як незнайомці раптом створюють щось красиве й дуже людське, просто захопіться:

– Як красиво вони «людять»!..