Тут, біля університетського корпусу студенти збираються ще задовго до початку пар. Хтось умостився на сходах із кавою в руках, хтось поспіхом гортає конспекти, а решта мовчки «випасає» телефони. У гамір Києва вплітаються уривки розмов про навчання, дедлайни та майбутню сесію.

— Я вже перестала прокидатися від будильника, — жартує Марина. — Тепер мене або сирена будить, або повідомлення в студентському чаті.

Попри жарти, втома помітна майже на кожному обличчі. За останні роки студенти навчилися жити в новій реальності: поєднувати навчання, роботу, волонтерство та постійне очікування небезпеки.

У коридорах університету людно. Викладачі, студенти групами і поодинці розтікаються по аудиторіях. Нічого незвичного: навчальний процес, вивірений багатьма роками. За вікнами весняний Київ засвітив каштанові свічки. Мир і благодать. Наче й війна десь далеко, поза реальним світом.

Але вона тут, присутня навіть у побутових деталях. Біля кожного поверху –  вказівники до укриття, і викладачі на початку семестру нагадують правила безпеки, а телефони студентів уже й забули режим «без звуку».

А ось і різкий окрик війни: авдиторні заняття нагло розрізає звук сирени. Уже до болю знайомий. Авдиторія реагує спокійно: студенти зосередилися у телефонах, перевіряють офіційні повідомлення. Викладач просить усіх пройти в укриття.

Ніхто не панікує. Всі вивчили маршрут майже глибинами інстинкту самозбереження, а тому швидко спускаються донизу. У вузькому коридорі укриття всідаються на лавах, а хтось і на підлогу. Працюють з ноутбуком, слухають музику в навушниках, нервово переглядає стрічку новин.

Поруч кілька студентів обговорюють майбутній модуль.

— Якщо чесно, я вже не пам’ятаю, коли востаннє готувався до пар у повній тиші, — чую голос Андрія. — Постійно щось відбувається: або тривога, або новини, або недоспані ночі.

Атмосфера в укритті теж цілком буденна. Розмовляють без напруги, жартують, ділиться зарядками, водою. Молодь навчилася триматися разом.

Довгоочікуваний відбій. Загули юним гулом коридори і поверхи. Сміх уже не приглушений, розмови розкутіші, хтось фотографується, а в студентському кафе майже немає вільних місць.

Бариста за стійкою каже, що це вже ритуал: після тривоги й  укриття у більшості непереборне бажання випити кави.

— Це заспокоює, — усміхається дівчина. — Кава тепер працює майже як антистрес.

За сусіднім столиком студенти обговорюють благодійний збір для знайомого військового. Хлопець демонструє у телефоні банку, хтось уже перекидає гроші. Для багатьох моїх ровесників волонтерство стало частиною життя. Вони допомагають військовим, сортують гуманітарну допомогу, беруть участь у благодійних заходах.

На першому поверсі університету помітна коробка для збору коштів на потреби ЗСУ. Біля неї постійно хтось зупиняється. Невеликі купюри, дрібні гроші (бо які ж вони у студентів?), перекази через телефон — це теж майже рутинна робота.

Ввечері Київ залюднюється. Озивається мелодіями вуличних музикантів, підморгує теплим світло кав’ярень, гомонить молодими голосами, – повертає містянам відчуття нормального життя.

Біля метро компанія студентів тішить вечір сміхом. Фотографується. Люди поспішають додому після роботи, а неподалік волонтери збирають кошти для військових.

Це наш Київ. Місто, у якому одночасно живуть тривога, втома, мужність, підтримка та надія.

Тепер студенти дорослішають екстерном. Значно швидше за своїх батьків. Вони вчаться будувати плани навіть тоді, коли не впевнені, що буде завтра. Вчаться радіти простим речам — зустрічам із друзями, звичайній каві між парами чи спокійному вечору без сирен.

І, можливо, саме в цьому непереборна сила студентського Києва — не в гучних словах, а у здатності тривати у повноцінному житті, навчатися й підтримувати одне одного навіть у найважчі часи.