Його постать у важкому бронежилеті здається мені непохитною скелею, об яку розбиваються всі негаразди. Його руки шорсткі, натруджені, зі слідами дрібних шрамів. Руки людини, яка роками тримає важку зброю. Але коли він обіймає мене, вони здаються найніжнішими і найнадійнішими у цілому світі.

У його коротких телефонних дзвінках чи повідомленнях з фронту найчастіше звучить спокійне: «Усе добре, працюємо». Або турботливе: «Як ви там?». Знаю: за цією скупістю слів криється безмежна любов і бажання вберегти нас від жахів війни, які він бачить щодня.

З 2014-го війна залишила відбиток на його зовнішності, здається, викарбувала в ньому справжню сталь. Коли дивлюся на нього у час його рідкісних і таких довгоочікуваних відпусток, бачу, як змінилося рідне обличчя. Він не звик нарікати чи скаржитися, але в його очах – раніше завжди усміхнених і безтурботних – тепер залягла глибока, тиха мудрість і втома, яку він усіма силами намагається приховати від родини. Його погляд став украй зосередженим, ніби він завжди прислухається до чогось далекого.

Сивина у його волосся насіялася ще за АТО, в холодних окопах Донбасу, а  буйно наросла під час важких боїв повномасштабного вторгнення. Зморшки біля очей поглибшали, але коли він усміхається, вони ховають стільки теплоти!

Для когось мій тато – один із сотень тисяч захисників, незламних українських  воїнів. А для мене – цілий рідний всесвіт. Живе уособлення мужності, тихої самопожертви та справжньої любові до родини й своєї землі. Я пишаюся ним щомиті, кожним його сивим волоском і кожною зморшкою. І понад усе на світі чекаю того дня, коли він повернеться додому  і скаже: «Все. Війна закінчилася». Я міцно-міцно його обніму і прошепочу йому на вухо те сокровенне, що має почути тільки найрідніша у світі людина.