Іноді здається, що мій Слов’янськ живе всередині мене. Його  голос особливий –  тихий, як шурхіт сторінок, і затятий, як вітер, що не визнає перешкод. Я тепер не там фізично, але він не відпускає мене ні на мить.

Там живуть мої найкращі юні спогади. Деякі з них освітлені теплим світлом, як ліхтарі восени, інші загублені в напівтемряві. На його перехресті сумнівів я й тепер стою, не знаю, куди повернути. А його широкими горизонтами хочеться йти швидко, не озираючись назад.

Слов’янськ у мені – це будинки й дороги, запахи і звуки, уривки розмов, що зависли у повітрі. Його мешканці з’являються і зникають, залишаючи по собі тепло чи легкий холод. Хтось приходить красиво, як весна, а хтось – як дощ у пісок…

Іноді місто гамірне: думки кричать, перебивають одна одну, мовби на базарі. А іноді воно німіє пусткою, і тоді кроки відлунюють так, що чую себе. Я не завжди його розумію; воно змінюється в мені разом зі мною, являючи щось нове, руйнуючи старі страхи, а іноді – навпаки. Мабуть, у цьому і є сенс – не знати його до кінця, а відкривати знову і знову. Відстань між мною й ним вимірюється кілометрами і пам’яттю. Можна бути далеко від нього, та неможливо бути далеко від себе.

Колись я думала, що назавжди втратила дім. Але він ближче, ніж тоді здавалося. Він у кожному моєму рішенні, у кожній мрії, у кожній спробі стати кращою. Очевидно, справжня батьківщина починається не за вікном і не на карті, а всередині нас. Там, де її не можна втратити.