У них більше ніколи не заведуться двигуни. Не засяють фари. Не відчиняться дверцята, щоб хтось поспіхом сів за кермо. Вони не повезуть дітей до школи. Не вивезуть господарів у довгоочікувану відпустку. Не виглядатимуть власників із паркувальних майданчиків та гаражів. Їхній останній маршрут обірвала війна.

Навесні 2022 року, коли рашистські загарбники наступали на Київщину, Ірпінь став серед найнебезпечніших місць для цивільних. Місто майже безперервно обстрілювали. Люди намагалися врятуватися. Хтось евакуйовувався власним автомобілем, вивозив дітей, батьків, родичів, сусідів, домашніх улюбленців. Ворог із методичністю садистів розстрілюв цивільні автомобілі. Для багатьох біженців цей шлях став останнім у житті. Ті ж, кому випав порятунок, залишали свої чотириколісних улюбленців просто посеред дороги.

Тепер ці автівки-страждальці стоять один на одному. Випалені, зім’яті, потрощені, понівечені так, що подекуди вже неможливо визначити їхню марку. Тут закінчився їхній маршрут. Їхня історія. Вони не впізнають своїх господарів, та й будь-яку живу душу. «Груда брухту», – зафіксував би прискіпливий формаліст протокол. Здавалося б, час мав стерти цією тотальною корозією все. Але сталося навпаки. На іржавому металі з’явилися соняшники. На дверцятах – слово «Перемога». Написи «No Mercy» та «Заплатять за кожне життя». Вони з’явилися як відповідь на пережитий біль, як знак, що цю трагедію ніколи не забудуть.

Так кладовище розстріляних стало меморіалом. Мовчазним, але красномовним свідком злочинів війни. І нагадуванням про ціну, яку заплатили мирні люди за право вільно жити у власній країні.