Українські харчі на Кіпрі вже давно перестали бути чимось рідкісним або нішевим. Нині це стабільна частина роздрібної торгівлі, яка формується навколо попиту великої міграційної спільноти та поступово інтегрується в місцевий ринок.

Ера «східноєвропейських» магазинів тут почалася у 1990-х роках, коли після розпаду Радянського Союзу та й самого соціалістичного табору на його теренах піднялася потужна міграційна хвиля: люди масово виїжджали на Захід. Спочатку це були переважно трудові мігранти, які знаходили осідок в Німеччині, Італії, Іспанії, Великій Британії. Звісно, там вони шукали традиційні, звичні для себе продукти, яких не було в місцевих супермаркетах.

Так у місцях компактного проживання нових мігрантів зі Східної Європи, почали відкриватися магазини з «рідним» асортиментом товарів. Зокрема, й перші «Ukrainian shops» або «Eastern European stores». Їх засновували самі підприємливі мігранти, які бачили стабільний попит на гречку, консерви, квас, соління, копченості, згущене молоко, інші «домашні» продукти. Перші магазини зазвичай були дуже маленькими, сімейними, але з часом виросли у повноцінні торгові мережі, почали працювати з оптовими імпортерами і логістичними компаніями.

Згодом ця модель поширилася і на Південну Європу, включно з Кіпром. Особливо активно –  після 2000-х років, коли Кіпр став привабливою країною для життя завдяки низьким податкам, м’якому клімату й розвитку фінансового сектору. Почалося з магазинів, орієнтованих на російськомовну діаспору, але з часом асортимент почали розширювати українськими та іншими східноєвропейськими продуктами.

Тепер українські продукти на Кіпрі реалізує мережа невеликих спеціалізованих магазинів, етнічних маркетів і постачальників, які працюють напряму з імпортерами. Тут можна знайти знайомі бренди: «Верес», «Живчик», «Квас Тарас», солодощі, крупи, консерви, заморожені напівфабрикати, ковбасні вироби, молочні продукти. Частина товарів надходить через європейські дистрибуційні хаби, де великі партії збираються в логістичні вантажі, а потім відправляються морським транспортом до портів Лімасола або Ларнаки.

Попит на такі продукти формують українці та й інші східноєвропейські спільноти. Втім, тепер до них долучилися і місцеві жителі, які почали цікавитися новими смаками. Можна без перебільшення стверджувати, що українські харчі вийшли за межі потреб діаспори, стали частиною мультикультурного продуктового ринку острова.

Ці магазини виконують не лише економічну а й соціальну функції. Вони стали місцем зустрічей і контактів земляків,  осердям, де зберігається мова, культура і відчуття «свого серед чужого». Смакуючи звичне, своє, люди відновлюють емоційний зв’язок із домом, адже їжа — серед найсильніших форм етнокультурної пам’яті.