Завершив читання двотомної епопеї спогадів Надії Суровцової. Полинове причастя, гіркотний післясмак. Доля, яка навряд чи дасться вправити у «хвигурні» рамці, що їх так люблять автори шкільних підручників і хрестоматій.

Можна, звісно, обмежитися караннями й муками її багаторічної тюремно-табірної Голготи: навіть у цій доволі уривчастій сповіді, свого часу ретельно прорідженій нальотчиками-гебістами, майстрами наглих трусів і конфіскацій, зафіксовано стільки вражаючих епізодів, що цих гекатомбів страждань, гадаю, вповні вистачило б щонайменше, аби долучити самовидицю до молитовно шанованого православними лику «страстотерпиці».

Але Суровцова не мала сентиментів до православ’я. Релігія у її світі посідала, як мовиться, «сферу нерелевантного». Її, блискуче освічену, насичену знанням провідних іноземних мов, людину європейської культури, зачарували інші скрижалі – комуністична доктрина. Опинившись у фактичному вигнанні, за межами захопленої більшовиками України, вона знайомиться, зацікавлено спілкується з місіонерами-апологетами нової релігії, з дипломатичними повпредами «робітничо-селянської» влади, зокрема з Юрієм Коцюбинським та Адольфом Йоффе. І, схоже, щиро приймає їхній «символ віри». Так, як прийняли його, віддалися йому сотні знаних в історії запальних умів. Ба більше, стає її «мироносицею» в міжнародному жіночому русі. Струсивши з підошов порохи активної діячки УНР, вступає до лав австрійських комуністів. І таки лине на звуки більшовицьких сирен, повертається в Україну, туди, де тичининський “Чортів вітер! Проклятий вітер!”:

Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове насіння…

До Харкова, у мистецький «буйний хміль», у товариство таких самих талановитих одержимців, які в ілюзорному месіанському ореолі «загірної комуни» болісно, але самозречено рвали родимі пуповини, кпинили з «нечуївсько-грінченківського старосвітства» і «струхнявілої єфремовської просвітянщини», парадували жилавою молодістю, манкуючи забобонами та «обивательським соромом». І грали розмахом дискусій, мистецьких фронтів, і били навідліг ковальськими молотами, виковуючи залізні троянди нової естетики, крицеві аркодужі слова і … гвіздки для свого неминучого розп’яття.

Апостоли «розстріляного відродження».

«Мені судилося тривале відрядження у це життя, і я хочу, щоб у кінцевому підсумку воно було творчим і щоб у ньому закарбованим очевидцем і учасником лишилося все те, що завжди лишається чужим, якщо дивитися збоку». Це із вступного слова Надії Суровцової до другого тому її спогадів. До її луб’янківсько-бутирсько-харківсько-ярославсько-вологодсько-колимської тюремно-табірної одіссеї, яка, далебі, повторювалася не один раз.

Як і багато хто із політзеків, вона тривалий час вірила, що ці нелюдські випробування –  неминучий вислід класової боротьби, що «ліс рубають – тріски летять». Затято називала себе комуністкою. В одному з колимських концентраків була бібліотека. Вона попросила твори Лєніна, але адміністрація їй навідріз відмовила: «політічєскім нє положено». «Лєнінскоє наслєдіє», за тюремними приписами, могли освоювати лише кримінальні злочинці.