Я жила у Вишневому біля підприємства, яке ми, місцеві, називали «заводом Артема». Чому так? Тоді не цікавилась, а тепер це вже й неважливо.

Я давно звикла до прильотів. Коли починається тривога, дивлюсь на карту, куди летить, і за цим орієнтуюся чи йти в укриття. Але тієї ночі стався виняток із правил. Я була сама, грала за ноутбуком у гру з новим другом. Ми познайомилися недавно, мали зустрітися ввечері того понеділка. Почалася тривога: загроза балістики. «Не переживай, – сказала я Сашкові,  – до нас балістика не прилітає, все на Київ летить».

Як же я помилялася…

… Коли глянула у вікно, подумала, що на вулиці горить будинок. Швидко попрощалася, написала хлопцеві, що буду жити, бо нам ще треба зустрітися. Мене трусило, спустилася вниз у ванну. Чекала, поки вщухне гуркіт вибухів.

Але написали, що залітають ракети, і я закинула в портфель базу: документи, гроші, гаманець, навушники. Вийшла з дому і пішла до заводу. Гадала, що знову омине. Доки йшла, за заводом у бік лісу побачила пожежу. Язики полумʼя здіймалися до неба.

Вже біля воріт укриття мене гукнули:

– Дівчино, десь горить?

То був поліціянт. Гукав з автівки, якою щойно під’їхав.

– Там далі, – показала рукою, –  трохи проїдьте, побачите…

Не знаю, що то був за поліціянт. Сподіваюся, не агент ФСБ… Згодом я про це багато передумала. Може, я йому тоді погано пояснила дорогу? Може, він проїхав мимо? А якби добрався і вчасно викликав пожежників – може, цього всього й не сталося б? Не знаю. Але точно знаю, що вина за жахіття, яке пережило того дня моє Вишневе, –  на йо*аній русні.

В укритті з телеграм-каналів довідалася, що залишилося кілька недобитих «шахедів», і вирішила повертатися додому. Десь у лісі горіло, чула звуки вибухів. Наче петарди бахкали. Щойно прочинила хвіртку, стався перший сильний вибух. Але вогню не було. Я злякалася, перша думка: можливо, у когось рвонули каністри.

Зайшла в дім, вимкнула світло та плейліст Скрябіна. Я завжди вмикала музику у телевізорі – не хотіла, щоб Альпа та Рам, киця і песик, чули вибухи. Піднялася на другий поверх і, сонно роздягнувшись, завалилася в ліжко.

Але знову вибух. Почула, як тріснуло скло. Картини впали на підлогу. Підвелася, поставила все на місце. Заспокоїла Рама, який увесь трусився. Іще вибух! Дивлюсь у вікно, бачу як з неба летять іскри. Великі вогняні світляки повільно падають на дахи будинків. Десь там палає. Вибухи гучнішають. Їх все більшає. Паніка. Що робити? Бігти до заводу в укриття? Але вибухи з того боку… Бігти від заводу по вулиці? Знову вибух. Скло тріщить.

Даю собі команду: «Тихо. Бери телефон, повербанк, гроші, документи, кофту. Треба надіти нашийник собаці,..  треба бігти від заводу…»

Знову вибух. Не встигаю знайти нашийник. Просто хапаю повідець, обмотую Раму довкола шиї. Вибух, вилітає скло. Мене не зачіпає, я у цю мить в коридорі. Забігаю з собакою у ванну на першому поверсі, у наш сховок. Рам трясеться, скавчить. Ще сильний вибух: вилітає віконце у ванній, а на другому поверсі полилася вода. Дим засновує кімнати. Розумію: якщо залишуся, можу померти. Згадалися тоді слова з роману «Тигролови»  – «краще бігти живучи, аніж жити гниючи». Тому побігла. Кликала Альпу, але вона зникла.

З Рамом вибігли в коридор, я востаннє побачила нашу кухню. Все було зруйновано. Двері вилетіли, ми вискочили на вулицю. Не оберталася, все заволік чорний дим. Єдине, що зафіксувала зором, –  кляті вогняні світлячки, що повільно летять униз. І палаючий будинок у кінці вулиці, куди бігла. Здалося, що я у фільмі про війну, що все це нереальне, фантастичне. І жахітливо-моторошне

Вулицею теж бігла сімʼя, вони кликали до себе в підвал. Я гукнула, що треба бігти далі. Знову вибух, жар. Не такий сильний, мене не знесло хвилею. Пощастило. Досі гадаю: це була випадковість чи шанс на життя?

Колись читала, що адреналін робить дива з тілом людини. Але на мені це не спрацювало – ледве добігла до кінця вулиці, стала, важко дихаючи. Побачила чоловіка в касці та з написом ДСНС. Мене трясло, клубок у горлі…  Розуміла: залишилася без дому та без Альпи, яку дуже любила. Зі своїх дев’ятнадцяти 10 років прожила в цьому будинку. Він був мій в усіх сенсах. А тепер його пожирала пекельна геєна. Як і інші домівки довкола.

Запитала в ДСНСника, що мені робити. Він у цей момент говорив по телефону. Сказав стояти поруч із ним біля цегляної стіни. Вибухів ставало все більше, а я дивилася на палаючий дах напроти. Поряд семиповерховий будинок із паркінгом, чоловік наказав бігти туди. Ми з Рамом перебігали дорогу, а я не могла відірвати погляду від будинку, якого взяв у смертельні обійми вогонь. Невже це реальність? Моя реальність?

Рам глянув на мене й смикнув у бік укриття. Захисник мій. Забігли на паркінг. Вперше в житті ледь не зловила, як то кажуть, «панічку». Потекли сльози, а дихати ставало дедалі важче. Присіла до Рама й почала його гладити. Повільно дихаючи, переборола тривожне відчуття.

Сильний вибух. Матері прикривають дітей. Я присідаю й пригортаю Рама. На паркінг залітає дим і важкий пил від цегли. У роті зʼявляється присмак каменю. В ту мить думала, що зараз усе завалиться, і це кінець. Страх. Падіння уламків десь на вулиці.

Будинок встояв.

Хтось відчинив гараж і ми туди забігли. Дістала мобілку, набрала рідний номер: «Мамо, я жива. Врятувала Рама. Альпа, напевно, загинула. Я не змогла її врятувати. Будинку немає». І далі, щоб хоч якось її заспокоїти, пообіцяла не йти з укриття, доки не припиняться вибухи. Після того слухала їх ще дві години. Борола страх, гладила собаку та відповідала телефоном друзям і близьким.

Вибухів поменшало. Зателефонувала мама, попередила, що може бути друга детонація. Мусила звалювати подалі від того заводу. Попрощалася з товариством у нещасті, вибігла з укриття. Доокола все було в диму й палало. Повсюди багато пожежників. Побігла через міст у бік Крюківщини, там мене мав забрати друг Андрій. Поки його чекала, розплакалася. Зайшла у листування із Сашком, щоб повідомити: сьогодні не зустрінемося. Побачила своє недавнє  повідомлення, про те, що буду жити, бо нам ще треба погуляти. Тоді я писала це жартома. Але хто ж знав…

Пізніше ми з ним усе ж таки побачилися. І тепер зустрічаємося. Доля чи випадковість? Не знаю. Скоріше – романтика по-українськи у час війни.

… Відчула бодай якусь безпеку, лише коли відбігла подалі від цього пекла. Чисте повітря ще ніколи не було таким солодким. Цей найжахливіший день тепер  – мій другий день народження.

Коли Андрій привіз мене туди, де була мама, я видихнула. Всі раділи, що я жива. Сказали: «Тобі, Вікусю, ще туди зарано».

Небо без диму та вогню  – яке ж воно гарне! Сподіваюся, я пережила це все за всіх, кого знаю. Альпу ми знайшли в дуже тяжкому стані – всю в опіках. Їй намагалися допомогти, але на третій день вона померла.

Ненавиджу русню! Що сталося того дня з вулицями й людьми  мого міста, – тепер усім відомо. І цей факт масованого терору проти мирних людей маємо зарубцювати у пам’яті назавжди, винести на суд і кару злочинцям.

Щоб діти наші, й онуки, і праправнуки не пробачали країні-вбивці.