Аби трохи відволіктися від теперішньої «вибухової» осені, під час нескінчених повітряних тривог занурився у старий добрий роман «На жалі бритви» – відчайдушну спробу Сомерсета Моема знайти душевний спокій у тодішньому міжвоєнному світі, який тріщав по швах. Гортаючи сторінки під акомпанемент сирен, зачепився за біографічний факт: автор мимохідь згадав, що свого часу придбав віллу на Французькій Рив’єрі.

Зацікавило: чи не художній це вимисел? Утім реальна біографія вілли «La Mauresque» на мисі Кап-Ферра виявилася напрочуд символічною і прикрою. Тепер цей історичний маєток, де колись гостювали Вінстон Черчілль та Вірджинія Вулф, належить українському олігарху. Отакий несподіваний «український слід» у долі британського класика.

Але якщо для Моема Лазуровий берег був місцем творчої самоізоляції та пошуку відповідей на екзистенційні питання, то для сучасної української псевдоеліти він перетворився на фортецю цинізму. Історія теперішнього власника мимоволі піднімає завісу над набагато більшим, трагікомічним і ганебним феноменом – сумнозвісним «Батальйоном Монако», задокументованим журналістом Михайлом Ткачем.

Історична довідка: вілла «La Mauresque» («Мавританка»)

Вона у серці престижного мису Кап-Ферра. Постала близько 1900 року для капелана бельгійського короля Леопольда II в екзотичному мавританському стилі. У 1927 році занедбану садибу викупив Вільям Сомерсет Моем  і повністю перепланував будівлю. Майже сорок років вона була і робітнею Моема, і головним світським салоном Рив’єри, де збирався цвіт європейської культури та політики – від Герберта Веллса до герцога Віндзорського. Після смерті літератора у грудні 1965 року маєток продали. А у 2005-му його придбала компанія Дмитра Фірташа, перетворивши колишній осередок інтелектуальної думки на закритий притулок нувориша із Заліщицького району Тернопільщини.

Лазуровий окоп «рив’єрського призову»

Поки мільйони українців під обстрілами ведуть запеклу і жертовну боротьбу з рашизмом на передовій та волонтерських центрах, на півдні Франції та в Монако сформувалося своє особливе «угруповання» – вже згаданий «Батальйон Монако». Каста  втікачів – українських нардепів, бізнесменів, чиновників та їхніх родин, які обрали місцем своєї дислокації найдорожчі європейські курорти.

Їхні загальні статки не підраховано однією цифрою, проте вимірюються дясятками мільярдів доларів. Їхня «лінія оборона» проходить на тлі пейзажів, які колись надихали Моема. Замість звуків артилерії тут лунає дзвін кришталю, замість гулу дронів на вузьких вуличках Монте-Карло – ревіння суперкарів із київськими, дніпровськими, харківськими номерами. Всі вони вписали свої імена в літопис цієї війни. Ні, не у скрижалі звитяги, а в ганебний додаток про мародерство та боягузтво.

Суспільний злам і криве дзеркало історії

Феномен «Батальйону Монако» став лакмусовим папірцем для українського суспільства. Війна зірвала маски й показала глибоку прірву між політичною нацією, яка народжується в муках і вогні, та старою корумпованою системою, що намагається перечекати бурю в комфорті.

У романі «На жалі бритви» Сомерсет Моем розмірковує, як важко пройти цим лезом – шляхом духовного очищення та самопожертви. Сучасні українські втікачі на Рів’єрі позбавили себе такого клопоту – обрали м’який шовк дорогого життя, повністю відрізавши себе від болю власного народу.

Читати класику під час тривог – хороший спосіб зберегти здоровий глузд. Вона нагадує: світові кризи вже траплялися. Людство завжди шукало вихід із темряви. Реальність за нашим вікном вимагає пам’ятати: окрім рашистів, які тиснуть на фронті, є й інші потвори – «свої». Ті, хто зрадив Україну в тилу, хто і тепер обдирає її до нитки, щоб купатися у награбованих розкошах  десь там, де «рай земний за грубі гроші». І цей «карфаген» внутрішньої корупції та байдужості маємо зруйнувати так само безжально.