Є тиша, якої ми страхаємося.   Вона приходить тоді, коли закінчуються розмови, гаснуть екрани телевізорів, ноутів, смартфони. Але не всі знають, що саме в тиші є шанс почути себе.

….Того вечора місто було втомленим. Вулиці повільно згортали свій денний галас, ліхтарі запалювалися, мов жовті квіти на холодних залізних  стеблах, а небо ставало глибоким і важким, нагадуючи старовинна зіркову книгу, яку давно ніхто не читав.

Я йшла без мети. Просто йшла крізь повітря, що пахло осінню і ще чимось невловимим, схожим на спогад. І раптом зрозуміла: мені не потрібно нічого чути.

Тиша не була порожньою. Вона була наповненою кроками, що відлунювали десь

усередині мене, далеким шумом машин, схожим на хвилі, і навіть моїм диханням,

Усе це складалося в дивну музику, де кожен звук мав своє місце. Я зупинилася. У вікні навпроти хтось гасив світло. І в цій короткій миті згасання лампи було щось більше, ніж просто дія. Ніби день остаточно зачинив за собою двері. Тоді я вперше відчула: тиша — це не відсутність звуків. Це простір, у якому ти нарешті чуєш себе.

Ми звикли тікати від тиші. Вмикаємо музику, гортаємо стрічки новин, говоримо навіть тоді, коли сказати нічого. Бо тиша ставить запитання, на які не завжди хочеться відповідати. Але саме в ній народжуються найчесніші думки.

Тиша, як вода, що змиває зайве. Як дзеркало, яке показує те, чого ми воліли не помічати. Як ніч, котра не лякає темрявою, якщо дозволити собі просто бути в ній собою, справжньою.

Відтоді  я більше не боюся тиші. Я просто навчилася чути її.