Це силовий трансформатор, він працював на одній із наших теплових електростанцій.
Тепер його мертві рештки виставлено на столичному Подолі, поряд з Києво-Могилянською академією.
Убивча символіка.

Не фортунить рашці на експортні кремлівські консерви! Вибухають, кляті, дочасно.

Щовечора сліпну, вдивляючись у захід. Котрий тиждень до Геліоса ані приступу: котрий тиджень люто жене свій пал і верга у плавильню.

Було це, здається, року 1982-го. Я, молодий співробітник «Сільських вістей», у ролі «чергового по номеру». У завтрашній газеті виходить добірочка віршів Василя Юхимовича. Але, як тоді це часто траплялося, терміновий офіціоз, який конче треба було поставити в номер, звів добірку до куценької пари віршів.

Це, ма’ть, єдиний екземпляр світової етнічної кунсткамери: мішма болотяних племен колись обрала собі за спільне ім’я не «существітєльноє», а «прілагательноє». Отак і «сущєствуют» пожерливою омелою – силою, підступом, хитрістю «прілагаясь» до повноцінних іменитих народів, висмоктуючи з них життєві соки аж до найглибшого першородного кореня.

Майбутні студенти-журналісти, які з наступного року пробиратимуться до вишів, долаючи математичне мінне поле, – це, звісно, квест квестів. «Уроки футболу» порівняно з цією геніальною ідеєю рульових освіти – просто діточе лепетання.

Колись, бувало, все роззирався, а тепер більше оглядаюся.
Згадався Борис Олійник:
Звістку принесли сороки: «Сорок!»
Озирнувсь назад і отерп…

Вже при ранковому порозі рідного Грінченкового університету, коли війнуло піднесеним гамором і на приступку зобачив оцю сяйну од урочистості й нуртівливу від щастя ватагу «першачків», раптом тенькнуло щемливо.

Тій третині нас, хто й нині нестримно сочиться гірким слизом по СеРеСеРу. Кому й досі ніжно залоскочують його чутливі рецептори спірітуальні випари комунальних кухонь, кого зігрівають куфайки і кирзаки, чию згагу все ще тамує «целєбельна газіровка» з автоматів, кому бракує радянського щастя діставати по блату і грубого мазохізму поголовних черг, які тодішні гострослови пошепки звали «соціалістічєскім подходом к прілавку». Тим, хто нещодавно збирався йти «походом гідним» на столичний Майдан, до щирого цілування викривленорізьких флешмобнутих автоматів тієї-таки «совгазіровки» і до святобливого нюхання гнилої тліні з совлотків «морожєноє».

Щоб мене вкололи «пфазером», коли брешу!  

Пущанське річеня повне непроглядної печалі. Дерева засипають жовтень палкими листами, але той їх уже не читає, і вони, припавши до землі, покірно віддають їй багряно-золотий пал своєї агонії.

Ми довгі роки дружно імітуємо право і справедливість. Хіба що з перервою на Майдани та з тимчасово вільною зоною окопів.
М’ягко мостимо собі у голови імітацію патріотизму, українства, свободи, демократії, законократії – і твердо спимо.

Як обухом.
Сьогодні… Просто на вулиці… Раптово…

Монотонно, неначе з паперті:
– Читайте про махвію… Читайте про махвію…

«Вулкан» –  таки вражаючий фільм. Навіть двічі вражаючий.
Перший раз уразив трейлером. Власне – густими наліпками бачених і небачених міжнародних нагород, якими встиг обліпитися на довгенькому курному шляху до українського глядача. 

Є-таки у нашому міжчассі великий плюс. В агротехнології це, здається, називається «провокацією бур’яну». Коли по жнивах за допомогою дискових лущильників розпушують стернівку для пожнивних решток. Отоді бур’янець спинається, і як же вруниться! Поле – суцільний зелений килим. 

Від 20-ї нуль-нуль Вербної неділі року Божого 2019-го треба звикати забувати. Багато чого.

Він іще сторожкий та полохливий, як у Вербницю теплодихий легіт. Отой квіт-первоквіт, що провіща народини саду.

Мені непорівнянно легше. Я не зачаровувався, тому й не розчаровуюся. Не хмелів, тому й не тверезію. Не ловився на чуже слово, тому й не шукаю для себе розради, обтріпуючись од лушпиння аргументів, яким намагаються мене засипати. Не сподівався, тому й не вражений несподіванкою. Не фарбувався, тому й не перефарбовуюся. Не продавався, тому й не купуюся.

Замиловуюся, як монументально повсідалися на всіх телевізійних кілочках, колодках і теплих припічках наші гнучкоребрі хлопчики-помагаї «з політтехнологів». Як хвацько колотять язиками бовтанку виборчого прогнозу. Аж душа умліва: такі ж вони незаймані, неторкані, немацані, нелапані, незаангажовані, неклеймовані…

Стаю буркотуном – нема спасу.
Останній раз був тут аж три з довже-е-езним гаком десятки літ тому. Тодішні обриси сеї споруди, звісно, впізнавані, хоча нинішні хазяї дуже старалися надати їм просто-таки «потрясної» онови і геть запаморочливої креативності. Вийшло щось середнє між гімном (наголос на першому складі) лунатизму-кайфу-«білій гарячці» та самодіяльним епігонством штурму воріт Зимового палацу у класичній кіноверсії діда Ейзенштейна.

Ви ще не бачили новорічну-різдвяну празникову білборду з преображенною парсуною нашої предвічної рятівниці нації?

– Свіжі овочі!.. Мед акацієвий, липовий, з різнотрав’я!..

42 роки, а наче 42 дні.

Надвечір гроза налетіла як фурія. Огризнулася громом, хвицьнула рудуватим подолом хмарини, майнула вітрилом по тяжких садах, натрусила всякого плоду, кинула оберемок зимного приску, крутьнула і поваландалася древлянським лісом насівать підпеньки.

Здавалося б, локальна проблема одного столичного вишу. Звісно, не безіменного, не маловідомого, не пальцем робленого, але ж таки ОДНОГО. Що в інших українських містах такого не буває та й не може бути в принципі.

«Книжковий арсенал». Устояний аромат робусти і претензійності. Палітурки оздобою нагадують тату. Масове клонування Стівена Кінга – українська реторта з російських м’яких і сірих, як устілки, книжечок часів розкладок на торжку Сєні Юфи. 

Рівнюсінько 42 роки тому, саме сеї днини, я побачив справжній театр. Не у своєму рідному Тернополі – аж у Полтаві, куди мене, «літературно-обдарованого» школяра, рідне облоно відрядило на Всеукраїнський зліт таких же «літературно-обдарованих». Разом з моєю учителькою, світлої пам’яті Маргаритою Афанасівною Голуб’євою. 

Коли прохолодного жовтня 1990 року одчайдухи-студенти своїм затятим голодуванням на граніті площі Жовтневої революції таки втілили свій тодішній лозунг «Масол – на засол!», коли влада цькованим зайцем закривуляла між крапельками і набридлий, як гірка редька, перший міністр із хитрим прищуром оцінювача хутра та голосом пономаря таки поступився кріслом головному плановику Вітольдові Фокіну, – у нашому Держагропромі завіяло крутим протягом. Щодня той скісний подув набирав потуги, найбільше дмухарило на поверсі, де засіло печерицями керівництво. І таки здуло важковаговика, колись наймолодшого аграрного міністра у всьому «есересері», любителя почестей і втіх, комуніста і гедоніста в одному натоптаному кендюшку Олександра Ткаченка.

Ану їх «к манахам», усіх наших шматалайників і халамидників!
Цур і пек усім їм, хто собі накручує, аби ми собі прикручували!
Гайда, люди добрі, до кавусі!
До кавички, до кавиці, до кавуленьки!

Слухав трьох добрих людей. Трьох посланців славної ініціатинвної групи «Першого грудня»: Євгена Захарова, Йосифа Зісельса, Ярослава Яцківа.

Хтось із Фейсбук-френдів написав, що вдруге на фільм «Смерть Сталіна» не пішов би. 

Штукарних колись мали сусідів: діда Ґмитра і бабу Наталку. Дід обожнював «цюкор», їв з ним усе, навіть сало.

Поважаю Олесю Яхно, але відверто смішать її налиті наївним подивом очі, коли на «5-му каналі» розповідає про те, як, мовляв, міняються цілі деяких політсил: ще вчора, згадуючи відому фразу про Карфаген, показували на Кремль, а нині нею лякають печерських небожителів. 

Де «призраки» живуть?

– Лабірінт прізраков! Посєтітє лабірінт прізраков! Молодой чєловєк, возьмітє пріглашеніє!

Десь під Києвом.
Там, де цвіт має очі, освячені Марією Примаченко.

Гранітне правило з часів масових тиражів і бронзових Іллічів: у наших видатних письменників і книжки мають бути видатними.

Видаватися. Не в сенсі друку, а в значенні зовнішньої «опасистості». Щоб отак солідно втратився, за живу вагу, поклав том на долоню, хвильку на витягнутій руці потримав і біцепса підкачав. Чи, як казав наш сусіда через межу Сєрьожа «Маця», «взяв у руки – маєш вещ».

То лише Франко міг на брошурки розмінюватися. Ті-таки Грінченко, Винниченко, Драгоманов, Хвильовий… Багряний цим теж не гребував, але то ж було далеко, у вигнанні. А наші рідні класики – ні-ні! Не менше трьох з половиною сотень сторінок, при цупкій палітурці, і доконче з патретом. Бо утла книжечка, як казав гоголівський герой, «нє по чіну»: страмно тоді і на очі колегам потикатися – не те, що капітальні презентації та висунення на премії влаштовувати.

Оце дочитую «Україну в епіцентрі світового шторму» шанованого Юрія Щербака. Як сам автор під заголовком дописав: «Книга-прозріння». Добра книжка. Мудра. З багатим фактажем, точним правдивим аналізом, ясними висновками, чіткими посилами чи по-модньому – меседжами. Юрій Щербак – чоловік і начитаний, і набачений-начутий, білим світом мандруючи, і добре обізнаний. Як той Ной – «насичений днями». Патріот. І душею не хвицяє туди-сюди. Не відаю, правда, ким більше він у цьому «прозрінні» виступає: письменником, громадським діячем, знавцем тонкощів геополітики чи дипломатом?

Але книжка до часу. Деякі місця я б точно на цитати та постулати потяв би і в маси. Військовим на політзаняття (якщо такі ще є) – взагалі миле діло! Вкарбовуються як заповіді.

Одна притичина: книжка зібрала статті, інтерв’ю, виступи останніх шести чи семи років. Ясна річ, ті, які тематично «лягають» під заголовок.

Не знаю, чи пан Юрій надбав сюди геть усе, що він видав за ці роки в різних газетах-журналах та з різних трибун. Маю на увазі, звісно, все на задану тему, але без особливого відбору. Бо вже на третьому десяткові сторінок починаєш ловити себе на незабутній милій школярській процедурі повторення пройденого, а на другій сотні читання викликає віроломні і неконтрольовані позіхи. Меседжі стають мантрами: дратуючи сірі клітиночки, вони настійно вимагають віри і беззаперечного поклоніння. Підла аналогія тут-таки добуває із запілля пам’яті чорно-білу матрицю VI тому «Ленінським курсом» Л.І.Брежнєва, який колись домучував процедурою видзьобування рятівних цитат для студенських семінарів. До повної гами кольорів цього разу забракло  хіба що епохальних виступів на сніданках чи ще страшніше – телеграм “Пролєтая над тєріторієй Руминіі, шлю пламєнний прівет братскому руминскому народу”.

Я розумію, що у великих людей не буває дрібних думок. Усе для вічності. Колись Паустовський добував із шухлядних закапелків порожні пачки з-під цигарок, на яких хтозна-коли робив нотатки, часто – одним словом,.. так от він діставав ці коробки, перечитував слова-шифрограми і підогріваючи цими «нотатками» письменницьку уяву, творив майже правдиві історії-спогади. Виходило велемовно і трохи іронічно.

Наш автор, очевидно, теж свідомий особливого, «державницького»,  статусу свого письма, тому, схоже, завбачливо допомагає майбутній комісії з власної літспадщини (дай Боже, щоб, як кажуть в Одесі, «не дочекалися»): все, що з-під пера, – на довгу низанку збірки, в бібліофільну бронзу.

Вийшло опасисто, солідно. На 3 з половиною сотні сторінок. Але, звиняйте, всякого. Частенько – однакового. За типографською пухлістю маліє прозріння.

Те, що відбувалося 9 травня в Києві, Дніпрі, Одесі, можна без труда убгати у бермудський трикутник нашого, на лихо, незмінно-фейкового «права»: «ЛОЖ, ЗВІЗДЬОЖ і ПРОВОКАЦІЯ».

Гуля наш батюшка, гуля!

Після цього фільму  – жага викурити правдиву самокрутку. Затягнутися міцнючим самосадним димом до легеневого денця, до огняного сичання на губах, до спазму, до чамріння. До нестерпущого бажання сотрясти одчайним криком сонний-ситий-мажорний комфорт столиці, та так, щоб ураз вигарчати з куривом усю стуму. 

Це вже умовний рефлекс. Кожного ранку вмикаю телевізор – наче врубаю під собою електричного стільця. Озвучувачка новин монотонно начитує жахну добову чи й нічну статистику цієї цинічної НЕ-війни: «Бойовики понад сто разів порушували режим тиші, втрати наших бійців – один убитий, троє поранених, один травмований…» Бу-бу-бу… 
А потім у фейсбуці – ці парсуни янголів у трунах…

У день ЙОГО уродин годилося б по-людськи щиро… помовчати. За звичаєвою делікатністю народної ґречності та й за моральними приписами, які вимагають у певних випадках хороше, або нічого. Хоча ВІН жиє, білий хліб жує, і навіть живіший за нас з вами, для багатьох ЙОГО давно нема. Канув у непам’ять, як сокира в ополонку.

Він народився в Житомирі. Від високоосвічений батьків, схоже, у рівних частинах перейняв любов до точних наук і літератури. Склав екстерном іспити в Московський університет, вивчився, став славетним математиком, навіть лауреатом найвищої в СРСР Ленінської премії.

“Ой радуйся, земле! Син Божий народився!”

Біля метро ватага молоді (хлопець і семеро дівчат) дзвонять срібними голосочками на весь Контрактовий майдан, викрешуючи із сутіні сліпучі грайлики-приски. 

«Всьо! Гамба! Пробі-лелечко-людоньки-падоньку-божечку-гвалт-калавур-рррятуйте! Не вставляється, не приймає, не впізнає, не дає! Всьо, картки «Приватбанку» вмерли! Квакнули, гигнули, мекнули! Та на кого ж ви нас поки-и-инули-и-и!!! Посипайте, посполиті, дурні голови попелом, рвіть на собі патли, ревіть ревма і хапайтеся за кілля.
Зрадонька! Змовонька! Злидоньки! ГАМБА!»

Щось пішов трем. Гомін, гомін по діброві… Закумкали болотяні жаби, зацвіркали цвіркуни, занили комарики, заревли бугаї, десь чорти пугачів приваландали. Навіть не пугачів, а путькала, як у моїй Грибові це пудливе пернатство зовуть.

Те, що найкраща «генетика» – у наших чинних партійних махльойщиків і махльойщиць, не дивно: ці «партії» вилізли на світ поміж екскрементами комсюківсько-компартійних «пєрєстроівшіхся» мародерів та уриною фарци, виростали зі спортивних штанів гопоти, попаковані на бандитських стрєлках і туго пов’язані банківськими стрічками, якими обперезують паки грошви.

Якщо ви середньостатистичний совковий (читай «галімий») «мєнт» – із центнером живої ваги, із кендюхом на бражну виварку, з пикою, не цілованою інтелектом, зате замусляканою всіма пороками світу, з вицвілим зиром професійного циніка, який звик, що він «власть при ісполнєнії і пісталєтє», а тому має повне право… доїть усіх, хто нижчий ростом; якщо, отже, вас «раптом-вдруг-нєожидано» люстрували, звиняйте, шпіцом під начальницький зад чи не зволили переатестувати на поліціянта, а тихо відправили, бугая такого, на пенсію «по вислугє лєт», – не впадайте у відчай, не мильте мотузку і не шукайте зизим оком сучка, на якому б зависнути.

Чим більше переживаю наших чесних виборів, тим більше переконуюся в тому, що український карфаген таки мусить бути зруйновано. Будинкові з кумпалом на вулиці Грушевського, вочевидь, судилася доля Бастилії. Починаю вірити, що десь-таки у фундаменті імені архітектора Заболотного покоїться кощієва голка нашого безчасся: заки не переламаємо її – нещадно смоктатиме той звіроящур наш розум, тримаючи нас у стані покірної «робутньої» худоби.

Мене коробило і корчило, коли якось вичитав у Довженковому «Щоденнику» різкий випад проти грузинів. Був на цій благословенній землі мого улюбленого поета Ніколоза Бараташвілі. У Києві в цей час вже відбулося страшне 30 листопада, але не було й натяку на жахіття відстрілів.

Уже й не відаю, як тепереньки називати паризький Дім інвалідів (Les Invalides). По-старому, як є, НЕКОРЕКТНО, чи по-новому, як оце «коректно» приписала наша Верховна Рада,  –  «Дім осіб з інвалідністю»? 

Півстоліття тому з букетом маминих жоржин і ранцем за плечима вибіг з хати на споришеву стежку до Грибівської початкової школи, в теплі обійми великої і доброї Дори Федорівни Булко.

На руках цього “двічі героя” – кров тисяч замордованих сталінськими бузувірами у чернігівському Халявиному. І то ж тільки одне місце у лісі коло Чернігова, де відкрили масові поховання розстріляних “ворогів народу”! А скільки ще таких Халявиних на Сіверській землі, насіяних отим торквемадою? Саме його підписи стоять під сотнями розстрільних вироків “трійок”. Його, тодішнього партійного ватаги, першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У Олексія ФЬОДОРОВА. Двох дідів моєї дружини поглинули такі Халявини. Одного з них – точно за вироком “трійки”, де приклав свою криваву п’ятірню цей лютий кат. Сам бачив його карлюку на архівній ксерокопії вироку.

Тепер оце погруддя бовваніє у столичному Парку вічної слави. Мовби на поглум – за десять кроків од Меморіалу жертвам більшовицьких Голодоморів, які він (і такі як він) організовував.
Допоки неславитиме святе місце оте погруддя, не буде спокою в Україні.

Ворушитимуться сотні Биківень і Халявиних, бо не матимуть спочину жертви, поки катюги їхні у вівтарях.

Знайомтеся, хто ще не зна: «його високопреосвященство Клаудіо Ґуджеротті — римо-католицький архієпископ, ватиканський дипломат, Апостольський нунцій в Україні».

Ух, солом’яний дух!.. Слава, Вава, острівна губернія Крим знайшла-таки своє місце під крилом «дєржавного» мутагенного орла. Відтепереньки колишня курортна Мекка, а нині по правді кажучи знелюднена бека врочисто миропомазується на геополітичний пуп російської мови. Її, мови, «маліну»… чи то пак наукове кубло. А чого ж, із нинішніми кримськими губернськими фюреринятами, зо всіма отими їх заканавними сіятельствами гаспадами аксьоновими, константіновими со цековими в одному гамузі мова Пушкіна, Толстого і Блока на новокраденій заморській території РФ, у гнилозубих пельках «сєвастопольско-кєрчєнскіх отставних коз барабанщіков» «прєтєрпєла» такого разючого «развітія», що куди твоє діло: знаменита московська і санкт-петербурзька лінгвістичні школи проти кримських «язиковєдов» – як «прєзідент Діма» проти «прєзідєнта Вови». З одного Аксьонова за день неформального спілкування стільки натрусиш угноєних неологізмів та ідіоматизмів (складний лінгвістичний термін, в основі якого два звичні для Рашки слова: ідіот і мат) – скільки з шолудивого бездоглядного пса за цілісінький рік. Ось чому саме в Ялті оце нещодавно з великою помпою відбулася десята, ще й міжнародна і не така собі, а «научно-практічєская» конференція «Русскій язик в полікультурном мірє». Стяглися на це собраніє, якщо вірити казанію організаторів, «прідставітєлі» десяти «стран». Були там і наші «вчоні». Дуже, скажу вам, велелюдна депутація. З Дніпра, Запоріжжя і навіть з Києва. «Мать городов Русскіх» казанською сиротою представляла горезвісна «радєтєльніца русскава міра» «гаспажа» Зайцева, колишня регіоналка в Луганській облраді, а нині дбайливо пригріта сердегами зі столичного Національного університету  імені Драгоманова, яко «прєподаватіль».

Дуже, кажуть, «научна» вийшла конференція. А що вже «практічєска» – то хай ти сказишся!

Спершу дружно гепнули навколішки і, ревно б’ючи лобами, помолилися за «процвєтаніє в составє єдіной-нєдєлімой», потім вилаштувалися в чергу на «крєстноє цєлованіє». Припадали до «канонічеської» ікони «святаго велікорусского спасітєля і радєтєля імпєратора Ніколая ІІ». Живим іконостасом, начепивши той «святой лік» собі на шию, струко бовваніла обер-прокурор «врічєскій» Няша Поклонская. Приклавшись, отже, до богомазної государєвої указующої десниці, яка колись «во плоті» хвацько крутила сіятельними перстами дулі самій обер-фрейліні Вирубовій, а заодно і до зірки на Няшиному прокурорському погоні, «вчоний» люд вишикувався в шеренгу «ісполніть» гімна. Позаяк «зарубєжниє гості» явно плавали в нових михалковських гімнотворах, головуючий дозволив співати стару михалковщину, часів СРСРу. У нас, мовляв, в губєрнії «дємократія, свобода вліванія, поношєнія і волєіз’явлєнія».

Тому частина «вчоних», синіючи і надриваючи мацька, затягувала до кольок знайомий старорежимний приспів:
Партія Лєніна, сіла народная,
Нас к торжєству камунізма ведьот.

Дехто на високій хвилі язикознанія істерично кричав тут-таки втяти і «Боже, царя храні!», але пропозиція не знайшла одностайної підтримки.

Потім пом’янули хвилиною мовчання світлу пам’ять Валуєва «со страстотєрпєлівимі пріумножатєлями вєлічія русского язика».

А далі приступили до зачитування суто наукових трактатів, кожен з яких вітали бурхливими тривалими оплесками і палкими гаслами. На «ура» пішли, зокрема, доповіді: «Роль паузи в акцєнтірованії мислі (На матєріалах виступлєній В.В.Путіна)», «Вклад Ахмєтовой в русскую образность (по матєріалам ісслєдованій ростовского проффєсора Януковіча)», «От русского до новорусского. (Лінгвістічєскіє експєдіціонниє гуманітарниє матєріали, собранниє в Станічнолуганском районє ЛНР)».

Із заключним словом виступило «яво височєство удєльний князь Пєрєкопскій» Аксьонов.

«Я, біомат, рад, что, біомат, такая… шобла… тоість, шірокая учоная общєствєнность сьєхалася к нам в освобождьонний от бєндєровцов Крим, чтоби, біомат, заявіть всєму, біомат, міру, что русскій язик бил, біомат, єсть, біомат, і будєт язиком международнава, біомат, базара… Тоість, общака… То ість, біомат, общєнія. Падлай буду!»

Багато хто із зали, слухаючи аксьонівське «біомат», легковірно думав, що то якийсь спеціальний термін – з біології чи філософії. І тільки дослідники нецензурщини знали, що то спресований в одне слово «общепойнятний» матюк.

Після пленарних засідань були: робота в комісіях, виплата рясних відрядних срібняків («Просто дєньгі… єсть, ви дєржітєсь тут, харошєго вам настроєнія!») і грандіозний фуршет з ялтинською цибулею і сухими бичками під девізом «Крим корміт Рассію».

Потім усі «учоні» з конференції прийняли «научну» і «практічєску» резолюцію, в якій дуже вихваляли аксьонівсько-константіновсько-сцековські гузна, до яких милостиво їм далисьмо присмоктатися їхніми невинними, зате «вчоними» вустами.

Цілувала-слинила ці «тильні символи влади» і наша драгоманівська професорка, і її колеги з Дніпра та Запоріжжя. Українській делегації «із чувства братской любові» милостиво дозволили прикластися до п’ятих точок кримських «носітєлєй вєлікодєржавія» од душі, з прицмокуванням, хто скільки схотів.

Запоріжці теж різні бувають. Сі «вчоні», очевидно, із тих, які вночі, звиняйте, в горшки перепуджено дзюрять, а вранці оте все за поріг вихлюпують.

Коли в голові Росії вавка-Путін, такі запоріжці там якраз «ко двору».

«Підозрюваному у розкраданні українського газу Валерію Постному поміняли памперси в залі Апеляційного суду Києва».
(З інтернет-видань)

Які  вони у величі дрібненькі,
Муршки «кириленькі» і «костенькі»!
Вовтузяться, підскакують і піряться,
Змагаються і рейтингами міряться, –
Так, наче плодять сили миродайні!
Якби ж то… Множать Авгієві стайні.

Як вам мільйон гривень місячної зарплатні очільника «Укргазвидобування», якими оце ошелешив з телевізора пан Гройсман? Мене, чесно кажучи, навіть не це довело до ступора. Довела гройсманівська логіка: якщо, мовляв, чоловік дає країні мільярд прибутку, то хіба це гріх – йому в кишеню «білий» мільйон у місяць? Заробивись! 

Погруддя зсірілого Щорса нітиться у кутку, як шкодливий джус; майже на покуті розпростерлося чорне полотнище «Воля України, або смерть!»; супроти під божницею старосвітські миски кольору жнивного сонця і царственні, вим’ясті, мов дійні корови, гладущики, що снять молоком…

Десь із хащачиння старого занедбаного сільського цвинтаря зозуля навіжено накукувала роки, сонце припікало по-літньому, а мені у тіло зашпари заходили, як од зимової хуги. Била пропасниця так, що стриму не було.

Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля.
Максим РИЛЬСЬКИЙ

Наші мовні пуристи ниньки гірко голосять з приводу якогось там сумного ювілею чи то харківського, чи скрипниківського правопису. Мене від того надсадного надриву патріотичних діафрагм теж аж підмива просльозитися.

Дякую Горбачову
За любов і ласку:
За четвертий вихідний
І сто рентген на Паску!

Пригадуєте цю сумну “частівку” тридцятилітньої давнини? Тодішнього першого травня, на День солідарності трудящих, наш етнографічний хор “Гомін” солідарно водив весняного “кропа” у Пироговому.

Ця похапцем скликана у Чорнобильський поминальний вечір «пресуха» на «Шустер-лайфі» нагадувала шаргородський ремейк «поклонєнія волхвов».

«Своїм останнім розпорядженням на посаді спікера Володимир Гройсман підняв зарплату народним депутатам з 6400 до 17650 грн.».

(Читаючи стрічку новин)

Якщо натрапите на цю книжкову новинку (її точно побачите цими днями на стенді ВЦ «Просвіта» у «Книжковому Арсеналі») – придбайте.
Не пошкодуєте. 

Днями на надзвичайній сесії Обухівської райради, де переповнена народом зала аж кипіла сварами, бо місцеві орендарі земельних паїв не знайшли спільної мови з прийшлими інвесторами, – так от серед цього кипіння людських пристрастей раптом вигулькнув… співак Гришко.

Київська влада вирішила не виконувати закону про декомунізацію. Тобто, не те, щоб геть не виконувати, а, скажімо так, – «недовиконати». Як люблять писати наші бюрократи, «в частині» тих пам’ятників СРСР, що мають історичну цінність.

Віднині крик остаповишнівської мешканки комунальної квартири «СВІЧУ ОЧИМА!» підхопить не одна сотня рядових українських тисяч: електроенергія знову подорожчала – аж на 25 відсотків!

Заплющую очі і сьогодні, вдивляючись крізь більш ніж тридцятилітню товщу неймовірно спресованого, загаченого часу, крізь усі огроми тектонічних зламів, епохальних видозмін політичної карти світу, крізь усі осяйні злети і потьмяніння, революції і контрреволюції, крізь білене полотно, святочний оксамит, стягові полотнища і чорний креп новітньої історії України – бачу до найменших деталей місце кожної скульптури, кожної картини у його Хаті-Робітні, у Мистецькому Храмі Івана Макаровича Гончара. Там, на крутосхилі вулиці Січневого Повстання, куди впускала з тихим рипанням утла хвірточка зі штахетинами, сточеними тисячма долонь до прозорого бурштинового блиску.

У тролейбусі навпроти двоє: батько років тридцяти і хлопчик – десь на межі десятилітка. Діловито пояснює батькові, як очистити пам’ять в його айфоні і скільки гігабайтів відео можна закачати натомість.