Коли Львів занурюється в золото листя, відкривається особлива принада його знакових місць.

З висоти Лисої від середмістя він як на долоні: давній і сучасний. Колись на цій вершині звели один з палаців Льва Галицького, але його зруйнували ще в першій половині XIV століття. І не стали відновлювати, але відтоді це легендарне місце оповите таємницями й містичними історіями. Вуличка старого Львова привела до знаменитого Італійського дворика – однієї з перлин ренесансної архітектури міста, схованої за стінами палацу Корнякта на площі Ринок. Ще крок – і я у середземноморському італійському місті, оточена будівлями з арковими галереями, мармуровими колонами, витонченим балконом. Здається, тут ще вчора лунав голос лютні, ніжний шепіт придворних дам.

Колись тут мешкали заможні купці, згодом – самі королі. Сьогодні ж ця історична пам’ятка – улюблене місце львів’ян і туристів. Тут затишок і чудова природна акустика для камерних концертів, літературних читань, для фотосесій і романтичних побачень.

А далі моя львівська осіння мандрівка привела у парк імені Івана Франка. Цю перлину по праву вважають найстарішим парком в Україні. Його заклали ще у XVI столітті, на міських ланах, на монастирській ріллі. Восени він особливо чарівний: доріжки встелені золотим листям, величні дерева шелестять кронами, повітря наповнене спокоєм і легкою ностальнійним диханням минувшини. Тут мимоволі збавляєш крок, у цьому просторі розчинається і губиться метушня, тут розмірковуєш або просто спостерігаєш осінні ритми міста.

А як бути у Львові і не наблизитися до архітектурної й духовної  величі Домініканського собору? Його масивний купол, розкішні барокові фасади, його багата історія переносять у далеке минуле, варто тільки спинитися, вхопити зором деталі споруди, почути голос епохи, що дарувала місту цей самоцвіт. За давніми джерелами, саме на цьому місці колись стояв палац короля Лева І – сина князя Данила Галицького. Його дружина королева Констанція, яка сповідувала католицизм, отримала в дар каплицю святих Петра і Павла, що входила до палацового комплексу. Згодом каплиця перейшла у володіння ордену домініканців, започаткувавши довгу і величну історію створення одного з найвизначніших релігійних об’єктів Львова. Домініканський собор, як і сивої давнини, справжнє місце сили. Вражаючи і зовнішньою красою, і внутрішнім багатством. Щойно переступаєш поріг, окрилюєшся видом височенних склепінь, витонченим ліпленням, грою світла, що пробивається крізь старовинні вітражі. Тут велич і спокій, особлива тиша ніби зупиняє час і запрошує до внутрішнього діалогу.

Місто, в якому історія й духовне, краса, велич і героїзм, святкове і повсякденне стали його неодмінною, неповторною сутністю. А його багате й розмаїте мистецтво, природне й рукотворне, – непідробним європейським видом України.ц

    23 січня 2025 року виповнилося 65 років відтоді, як перші відвідувачі ступили за поріг сільської хатини, яка стала візитною карткою чернігівської Сосниці. На рідному обійсті, що його «сходив малими босими ногами» й увічнив «Зачарованою Десною» геній світового кіно і майстер українського слова Олександр Довженко.  Так розпочалась історія Довженкового музею, куди тепер не заростають шляхи дороги з усієї України.

Ідея створити музей на малій батьківщині Олександра Довженка витала в повітрі давно. Ще 1957 року після смерті майстра Спілка письменників України створила комісію під керівництвом Юрія Смолича та Олександра Підсухи, яка мала обґрунтувати цей задум. Та шлях до його втілення видався непростим. Залунали заперечення, і то серед земляків Довженка: мовляв, «він служив у синьожупанниках», «його родина була заможною». Але завдяки зусиллям ентузіастів, підтримці Міністерства культури, Спілки письменників і Київської кіностудії імені Довженка справу таки вдалося втілити.

Сам процес створення музею — це радше історія переборення, жертовності та великої віри. Батьківська хата Довженка, в якій мала розташуватися експозиція, тривалий час належала багатодітній родині Захарченків. Була вкрай занедбана: протікала стріха, підлога прогнила, кути осіли. Її викупили, родину переселили, дім поступово почали відновлювати.

Так, крок за кроком, відроджували Довженкову оселю, в якій кожну деталь значили не просто частиною інтер’єру, а часточкою великої пам’яті.

Хата скромна, під солом’яною стріхою. Всередині — справжній селянський побут кінця XIX століття. Тут дерев’яне ліжко, поряд — скриня з вишитим добром, дзеркало в старій рамі, мисник із глиняним посудом, рубель, ночви, прядка, колиска. На покуті — ікони. При вікнах — вишиті рушники. Стіни прикрашають старі фотографії: сам Довженко, його сестра Ганна, дід. Все в цій оселі нагадує про описану в «Зачарованій Десні» родину.

А побіля хати –  клунька. З віялкою, човном-довбанкою, плугом, вершами, снопами збіжжя, в’язанками тютюну. І з дерев’яний возом. Це простір праці. Реманент не німує: мимоволі чуєш, як поскрипують колеса у воза, як  шелестить колосся у снопах…

Між хатою і клунькою — колодязь-журавель і груша, посаджена ще малим Сашком удвох із дідом. Грушу називають «деревом бажань». Багато хто торкається її шкарубкого стовбура і загадує щось важливе. Очевидно, загадане збувається.

Є й погребня, на якій любив вигріватися «весь білий і прозорий від старості й доброти дід Семен». Сходи у погрібник вологі, пахне землею — усе справжнє. Це місце тиші й спогадів.

Мистецька частина музею розмістилася в кількох залах. В них  Довженків шлях: школа, навчання, дипломатія, кіно. Багато фотографій, документів, особистих речей: зошити, листи, книги, нагороди…

Тут знайомлять і з дипломатичною службою Довженка у Варшаві та Берліні, його роботою художником-карикатуристом у Харкові, переїздом до Одеси та початком кіномистецтва, зокрема з літописом створення фільму «Земля». Цей музейний простір названо «Робочим кабінетом». Тиша кімнати, де час завмер. У центрі — сосновий стіл виготовлений, за ескізом кінооператора Данила Демуцького, мовчазний свідок Довженкової праці. На спинці стільця — його костюм із вишиванкою, поруч — ціпок із майстерним навершям, радше для стилю, ніж для потреби. Годинник зупинився о 23:40 — час останнього подиху митця.

Кімната зберігає речі, що говорять голосніше за слова. Радіоприймач і друкарська машинка, привезені з-за кордону, календар, застиглий на 25 листопада, книжки, прес-пап’є… Серед них — теплі згадки про Україну: рушник, косівська скринька, глечик у стилі трипільської кераміки, а ще — керамічний баранець-лембик, подарунок Юрія Яновського. Довженко не вживав алкоголю, але цей посуд, створений для вина, зберігав як символ дружби і краси рідної культури.

Остання зала присвячена війні. Тут речі з фронту: фляга, окуляри, документи. Все нагадує про суворий період, коли Довженко працював як кінорежисер і публіцист.

У кінозалі можна подивитися фільми Довженка або стрічки про нього. Це завершення екскурсії — емоційне і сильне.

Коли виходиш, сад уже інший — ніби зацвів буйніше. Можливо, тому, що ти побачив щось справжнє. І в серці залишається теплий спокій — як після хорошої розмови або щирого листа.

Існують місця «поза часом», котрі бережуть в собі відлуння минулих століть, незгасні знаки великих творців, історії кохання, амбіцій та незламної віри у красу. Дендрологічний парк «Олександрія» у Білій Церкві – саме такий. Жива історична книга, в яку кожне вікове дерево, каскад ставків, кожен архітектурний елемент вписує свої сторінки захопливих оповідей.

У центрі Сімферополя стоїть чотириповерхова будівля з сімома під’їздами, зведена в стилі конструктивізму. Це – кримський варіант знаменитого харківського будинку «Слово». Тут колись вирувало життя кримськотатарської мистецької інтелігенції – письменників,  композиторів, музикантів. Тут мешкали і творили Юсуф Болат, Шаміль Алядін, Максуд Сулейман, Асан Рефатов, інші знакові постаті.

Є в Україні маловивчена місцина, яку часто називають «українською Амазонією». Дослідити її важко, бо нелегко до неї доступитися. Неповторна краса безлюдного краю вабить «річкою смерті», непролазними хащами, що стали прихистком для понад 60 видів птахів, мовою місцевих людей, якою відлунює прадавнє минуле.

Йдеться про замки Закарпаття, яким загрожує час і людська байдужість. Бо декотрим із них полічено їхній земний вік, якщо влада невідкладно не заопікується ними, якщо не знайдуться інвестори, які вдихнуть нове життя у ці перлини історії, архітектури, фортифікації.

Рівно тиждень я прожила у гаражі власного будинку на Київщині. Тоді так прикипіла до дому, що не могла й уявити, що згодом «на нервах», у квапленні та тисняві, їхатиму кудись далеко від рідної домівки. Але тато наполіг, і 2 березня евакуаційним потягом ми прибули до Львова.

Значна частина маминого роду походить з Оленівки. Нині це невеличке село у Фастівському районі Київщини, про яке 109 років тому чули в Лондоні. Колись я проводила тут усі вихідні, шкільні канікули, а оце вже третій рік постійно тут мешкаю. Село з багатою історією, на жаль, незаслужено забутою.

«… О Вітчизно моя! Крапочко маленька на земному обширі, Ти завжди зі мною, – вічна, нев’януча у своїй красі, однаково мила.  <… > Мені навіть очей не треба закривати, щоб уявити Тебе. Я дихаю пахощами Твоїх лісів і полів, чую рокіт Твоїх вод, відчуваю їх свіжість…»
– Марко Вовчок

Нарешті збулося! Позаду колотнеча зборів, вокзальна метушня, неспокійна ніч у потязі, що цурпелився геть подалі від проковіднілої столиці. Довкола осіння дзвінка тиша, до якої м’яким фоном додається легкий шепіт далекого потічка. У п’янкому простиглому чистому повітрі ледь вловлюються терпкі пахощі грибів, відпалої хвої, пожухлого листя. Добридень, урочище Остріки, вітаю тебе, край Синього Вира!

… Одного разу йому на операцію принесли окремо голову і тіло солдата. Такою була віра в професіоналізм «чудесного доктора»… Йдеться про Миколу Пирогова – унікального лікаря, геніального хірурга, педагога, власне, про людину, яка зробила величезний вклад у розвиток медицини.

Трапилась нагода відвідати Побужжя, Миколаївщину. Мигія, Радонове озеро, каньон у Южноукраїнську тепер моя любов назавжди. Окрім прекрасних туристичних маршрутів скелями, каньонами, є ще й суперовий впорядкований пляж. Та й саме місто атомників зовні охайне і чисте.

У минулому місто-фортеця, гетьманська столиця, в історії якої чимало драматичних і трагічних сторінок. Свого часу Вольтер називав його головним містом України. Але це в минулому. А донедавна Батурин – селище міського типу, глибока згасаюча провінція на межі Чернігівської та Сумської області.

Музеї якорів, шоколаду, звуку, музей контрабанди… Звичайно, йдеться про Одесу, яку заслужено називають містом гумору, незаслужено забуваючи, що це ще й  місто рідкісних колекцій і зібрань. «Музей вогню» –  єдиний в Україні, заснований одеситом Євгеном Борисковим. У невеликому напівпідвальному приміщенні – майже три тисячі експонатів: від перших примітивних, але досить складних пристроїв, до екстрасучасних.

Надихнувшись тишею Ґорґан, помандруймо до іншого не менш мальовничого, зате найбільш загадково-дикого гірського масиву Українських Карпат, з різних причин досить маловідомого для широкого загалу. Хоч, як це часто буває в епоху інтернету, маловідоме може швидко стати знаменитим.

В скарбниці Чернігівських міських архітектурних пам’яток Свято-Троїцький кафедральний собор є головним і найдосконалішим діамантом поміж зразків Українського бароко. Білосніжний семиголовий храм з різьбленими вікнами-хрестами зберігає в собі таїнства молитов і сповідей багатьох поколінь чернігівців, а струнка дзвіниця в ліпнині і жовтій штукатурці служить символічними сходами від грішної землі до небес.

Всі кажуть: гори, Карпати, «Буковель», були, їздили… А хто з вас, затяті подорожувальники, бував у карпатських Ґорґанах? Чи принаймні хоча б чув про них?

То був мій перший візит у Яготин. Перший, але тепер упевнена – не останній.
Їхали  електричкою, вартість квитка дванадцять  гривень  для дорослих і сім студентам. Економклас, як кажуть, та ще й з приємними додатками. По вагонах розносять напої, шкарпетки, біляші, газети й інші товари, без яких, переконані коробейники, ваша поїздка не складеться.

Тут вам найперше розкажуть про вінчання у костелі Святої Варвари класика французької літератури Оноре де Бальзака з місцевою красунею, поміщицею Евеліною Ганською. На виході з костелу старий бердичівський кравець поцікавився у знатного француза, де мсьє пошив свій сюртук. Почувши у відповідь, що в Парижі і уточнивши до нього відстань, кравець щиро здивувався:  «Ти диви, так далеко від Бердичева, а шиють дуже пристойно». Зрозуміло, що  Бердичівську швейну фабрику тут також згадують у переліку найдостойніших міських пам’яток… 

Чернігів не велелюдний: 300 тис. мешканців. Хоча у часи Київської Русі це княже місто змагалося значущістю із самим Києвом. Деякі архітектурні знаки цієї істинної величі дожили до сьогодення.

Хто не знає фрази з класичної літератури про те,  що всю контрабанду роблять в Одесі, на Малій Арнаутській? Місцеві дотепники додають: перші джинси зшив одесит Олексій Штраус, який назвався пізніше Леві Страусом. Тому в Саду скульптур, що став однією з «родзинок»  місцевого Літературного музею,  з’явилася копія пам’ятника першому управителю Одеси, особливо шанованому городянами дюку де Рішельє,  одягненому в джинси. Але не лише завдяки модним штанам легендарний герцог поближчав до городян. Музейна копія менша за знаменитий оригінал, який зустрічає одеситів і гостей міста на площі перед Потьомкінськими сходами – цьому бронзовому французу можна запросто потиснути руку.

Через  віки ми  повертаємося до першовитоків нашої християнської віри, яка понад тисячоліття осяває живлющим промінням душі вірних українців. Треба розчистити джерела нашої історичної пам’яті,  прийти до тих святинь, про які ми призабули у повсякденному суєтному…

Містечко Вилкове у самісінькому гирлі Дунаю, на кордоні з Румунією, яке ще називають «українською Венецією», потерпає від повені. Довга хвиля весняного водопілля, сильний вітер переповнили численні протоки. Це стало малоприємною несподіванкою навіть для місцевих мешканців, які з дитинства звикли не ходити, а плавати на човнах.

У непримітному будиночку на одеському Пересипу –  Музей історії розвитку українського козацтва. Коли Одеси ще не було, у південному краї  давно дзвеніла козацька шабля. Саме на Пересипу полковник Семен Палій розбив татарське військо і звільнив з полону чимало бранців. Пізніше, в час війни з Туреччиною українське козацтво стало ударною силою  російської армії.

Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, на лісовому півострові, який утворюють рукави старого і нового русла Самари, нас зустрічає найбільша козацька святиня, центр православ’я і добродійності для запорозького козацтва – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Колись за розпорядженням Коша сюди поміщали тяжко поранених січовиків, на цих святих землях доживати останні дні сивочолі воїни.

Першокурсниця зі Львова бере слухавку, нітиться і враз осяває щастям. Хоча голос  чує вперше в житті. Закінчивши розмову, миттю поринає у звичні клопоти подорожньої: квитки, речі, мамина дорожня валіза… А на душі –  хвилювання, острах, очікуванням неймовірного: шлях неблизький, ушир України, до Слов’янська…