Всі кажуть: гори, Карпати, «Буковель», були, їздили… А хто з вас, затяті подорожувальники, бував у карпатських Ґорґанах? Чи принаймні хоча б чув про них?

А я була. Варто лишень кинути оком на скелясті вершини, щоб збагнути чому саме вони – Ґорґани. Немовби велетенські айсберги: пливуть у піднебессі і виблискують стрімчаками.

Але це не прості гори. Передовсім – туди важко дістатися. Автобус тут неабияка транспортна рідкість. Про потяги, електрички чи автостоп і не кажу. Читаючи карту, видається, що села розташовані одне від одного рукою подати, а насправді між ними довгі і виснажливі гірські кілометри. Тому коло Ґорґан так мало туристів. А дарма.

Бо якщо туристи дістаються автомобілями ледь не вершин Чорногірського хребта чи Свидовця, то до Ґорґани так просто не даються: від села туди доведеться топтати 10-15 км загублених стежок і чагарників. Але цим вони й захоплюють непосидющих шукачів пригод.

На підступах до вершини володарюють праліси. І часто-густо стають заслоном на вашому шляху – кількасотрічні ялиново-смерекові хащі, повалені буревіями столітні сосни, що підім’яли стежини горами чіпкого і замошілого коріння. Під ногами живий килим моху сочиться прозорою водою.

До речі, мох цей дуже цілющий. Місцеві точно знають йому ціну, а тому влітку мішками запасають його на продаж…

І ось ви йдете собі, не поспішаючи, піднімаєтеся все вище і вище, тішитесь красою Карпат, не зважаєте на каміння, через яке вкорте спотикаєтесь, дивуєтеся співові пташок… Хоча… ні, той спів тут поодинокий, а більше дзвінкої тиші.

В голові таке незвичне прояснення, навіть думки не тривожать. Ноги налиті втомою, ледве волочиш, наплічник з кожним кроком важчає, а втім… Ще не дістався вершини, ще не відчув справжнього захвату неозорими краєвидами, але вже відчуваєш нестримне бажання повернутися сюди знову. Надихнутися цією могутньою тишею.