Моя історія любові до цього міста розпочалася задовго до нашої зустрічі. Ще в першому класі, коли вечорами мама вмикала телевізор, я, схилившись над уроками, одним оком ловила кадри з красою незвіданого, але такого магнетичного краю.

Роки летіли, дитячі зошити змінилися дорослими турботами, аж поки одного разу я не подивилася серіал «Постукай у мої двері». Він став моїм безповоротним квитком у світ, де затишні вулички дихають історією, міцна кава й терпкий чай у витончених скляночках-армудах дорожчі за час, який ти з ними проводиш, а шматочок солодкого рахат-лукуму може розтопити будь-який сум. Екран телевізора малював краєвиди, від яких перехоплювало дихання.

Стамбул здавався недосяжною казкою. Але два роки тому вона раптом розгорнула для мене свої обійми. Лише на три дні. Достатньо, щоб перевернути душу й справдити очікування. Я бачила багато міст, красивих, яскравих, але жодне з них не змогло посунути Стамбул із того особливого першого місця, яке воно завоювало миттєво й назавжди.

Пригадую, як уранці, по обіді й увечері над дахами розливався гучний заклик муедзина до молитви, і все навколо ніби завмирало, заколисане цим прадавнім співом. Перехожі діставали маленькі килимки, стелили їх просто на асфальт, ставали навколішки й молилися, занурені в свій особливий спокій.

Не забуду, як смакувала гарячим турецьким бубликом-симітом, обпікала пальці об боки чайних грушоподібних скляночок-армудів, їла соковиту пахлаву,  зачудовано слухала турецьку мову, яка доокола линула незнайомою піснею, поки я милувалася Галатською  та  Дівочою вежами.

… Азія та Європа зійшлися тут, обіймами стали одним цілим. Здіймаються в небо мінарети Блакитної мечеті, шелестять розкішні пальми, лунають привітні «merhaba» та «İyi günler». У салоні традиційного жовтого таксі мчимо довжелезним мостом, під яким розгортається синє безмежжя – Босфор.  Величний, безкраїй. Над протокою гордо розвивається турецький прапор, у небі кружляють танцями чайки, а на берегах приймають сонячні ванни сотні пухнастих котів – повноправних господарів стамбульських вулиць.

Тепер, коли в стрічці соцмереж раптом з’являються знайомі обриси веж, коли з динаміків лунає турецька музика, або коли бачу місця, де колись  стояла сама, до очей підступають сльози. Згадку про це побачення зі Стамбулом неможливо тримати в собі. Ностальгія за містом-душею, яке подарувало мені крила. Щоб я злетіла чайкою над Босфором.