У цій натурі було зібрано таке розмаїте багатство полярних, часом несумісних рис, що його правдивий життєпис міг би слугувати хрестоматійною ілюстрацією усього спектру українського характеру. Царинного, автохтонного і «зрадянщеного».

Бачив його на землі і на небі. Відтоді стали карбами у пам’яті два епізоди.

Рік 1993-й. Нас, перших студентів новоствореного Інституту державного управління і самоврядування при Кабінеті міністрів України, запросили на зустріч Голови ВР Івана Плюща з головами обласних і районних рад. «Хурал» представницький, зал для цього підібрали аж надто великий. Такий місткий, що організаторам довелося таємно вдаватися до «масовки». Себто до наших послуг. З балкона, де нас люб’язно розсадили, зал був як на долоні. Пора була вранішня, багато хто із прибулих напередодні явно «переспілкувалися» і тому без підручної води чи чаю почувалися трохи розбалансованими. Поява Івана Степановича притлумила гамір у залі, але ненадовго. Ще на протокольній вітальній частині його промови увага присутніх знову кудись нагло випарувалася. Звук рою нестримно посилювався.

– Та тихше там у залі! – гуканув басовито Плющ. – Щас я кончу і піду, а ви потом кричіть, хоть полопайте.

Решту деталей його виступу – наче корова язиком злизала. Хоча ні – запам’яталося ще його зізнання: мовляв, ніколи не користуюся послугами поліклініки привілейованого «Четвертого управління», бо там «поли паркетні, а врачі анкетні».

Далі. Початок «нульових». Ця історія справді трапилася в небесах. Нашу трійку колег – співробітників тоді поважного благодійного фонду – керівництво відрядило до Криму, готувати серйозний громадський захід. Вирішили летіти бізнес-класом, таку можливість нам милостиво дозволили.

Щоб ви зрозуміли, бізнес-клас в тогочасному АНі –  це шматочок салона біля дверей, що ведуть до кабіни літунів, видом схожий на секцію плацкартного вагона. Звісно, без верхніх полиць, зате з боковими місцями. Салон «посполитих» за цупкою шторою, а тутешній бізнес-рівень визначали м’якші сидіння і купа газет, не першої свіжості. Ага, забув про перекус, вміст якого, як виявилося, теж залежав від «категорії» бізнес-квитка. Судячи з наших місць, не бічних, летіти мали «по-багатому». Для повноти відчуття колега напіввитяг з нагрудної кишені металеву плящину, з бокової показав стосик із чотирьох чарочок і багатозначно моргнув. Я у відповідь так само багатозначно поплескав по портфелеві. Словом, політ обіцяв видатися неповторним.

Але ніхто з нас і гадки не мав, наскільки неповторним він буде насправді.

Час минав, за розкладом літак уже мав би вирулювати на зліт, але він незрушно стояв. Годинник нервово тікав, уже з-за штори чулися голоси невдоволення, бортповідниці забігали, щось пояснювали пасажирам. Господиня «бізнесового відсіку» довірливо нам прошепотіла: мовляв, чекаємо ще одну ВІП-персону. І раптом увесь салон занімів. Ураз. Хтось вельми напружено рухався, тяжко ступаючи, озиваючись дуже знайомим тембром. Шторки одсахнулися і з’явився… Іван Степанович Плющ. Глипнув на нас, привітався, господиня вказала йому на його бокове місце, він гупнув у крісло, і тут-таки літак рвонув з місця та як навіжений помчав на злітну смугу.

Стартували ми ледь не вертикально. Таке враження, наче в космос. Очевидно, так пілот переказав вітання тому, хто безцеремонно зірвав йому графік.

Наш сусід, спершись ліктями на столик, підпер чоло, нервово склепивши пальці на очах. Ми ж усі троє дружно вхопилися за ті місця, де вистрибували наші серця. Щоправда, в одного з наших там, як ви вже знаєте, «грілася» спасенна плящина.

Три келишки наповнилися коньяком з аерокосмічною швидкістю. І так само спорожнилися. Пішло як у суху землю, без закуски, тим паче, що, крім газет, на столику нич не було. А тимчасом літак усамобожився, ліг на курс. Від душі відлягло, можна й розслабитися…

Моє крісло на цій сцені виявилося найкращою диспозицією: я міг цілком невимушено бачити нашого сусіда. І помітити навіть те, що не могли ненарочито помітити мої колеги: щілину між пальцями на рівні його очей. Не було сумніву: Іван Степанович крадькома спостерігав за нами. Я непомітно штовхнув сусіда, шепнув: мовляв, діставай чеверту чарчину.

Сусід, колишній дипломат, спершу здивувався, але швидко зрозумів натяк. Дістав четвертий «струмент».

– Іване Степановичу, дозвольте Вас почастувати.

– Ні-ні, хлопці, дякую.

Відкрив обличчя, засяяв усміхом. Усі зрозуміли: «ні-ні» – для годиться, наливай у четверту.

Розкувалися.

– Да-а, – крекнув Плющ, – льотчик наш якийсь явно неопитний.

– Або явно нервовий, – усміхнувся мій приятель.

– А я оце було глянув на ваш стіл: пляшка і газети. Дуже мені понаравилась ваша сірвіровка, –  дав волю іронії Плющ.

– Зараз буде обід, – господиня нагодилася дуже вчасно.

Принесли перекус. Розпакувалися. У нашому «раціоні» були шоколадки, у Плющевому не було.

– Багато живете, – усміхнувся, коли це побачив.

Слово за словом, потекла розмова. Власне, був переважно його монолог. Але який смачнючий! Попри те, що Плющ згадував невеселе: Чорнобильську катастрофу, горбачовську «антиалкогольну кампанію». Тоді він, голова Київського облвиконкому, практично жив у зоні Чорнобильської катастрофи.

–  Приїхав новий союзний голова Державної комісії, академік Легасов. Збирає керівників на щоденну «планьорку», а у нього на столі графин, а в графині стеблина ота… як то її,.. ще горілка так називається…

–  Зубрівка? –  перепитую.

–  Во-во, зубрівка. Хтось там із комісії згадав про «антиалкогольний закон». «Ну нєт, –  одмахнувся Легасов,– Я когда сюда собірался, встречался з Горбачовим. Зашла рєчь о «сухом законе», і я тогда прямо ему сказал: «Міша, я в еті ігри нє іграю».

Була ще дивовижна історія про інспекторську поїздку в чорнобильську зону грізного завідувача відділу адмінорганів ЦК КПСС і про те, як його приймали в Нових Петрівцях, у музейному «бліндажі Хрущова», але про це розповім іншим разом. Нехай покортить.

У цьому перельоті дочасно висохла і припасена мною плящина «Тиси».

А наші шоколадки ми віддали Іванові Степановичу. Він зізнався, що летів до дружини і своєї маленької дитини: ті відпочивали у Криму.

На летовищі чекав нас, пропонував підвезти, але нас зустрічали.