Архів розділу: ЖИТТЯ

Вадим Сімороз: «Щоб створити щось значуще, потрібен характер»

Війна змінила багато в житті українців. Модна індустрія не стала винятком: чимало брендів, крамниць з одягом зникло, а тимчасом на ринку з’явилися нові модні марки. Вадим Сімороз – співзасновник українського бренду одягу «NeFormaT», започаткованого 2024 року. 

Святкуючи донатили

Вінниця відзначила свій День народження – 661-шу річницю першої документальної згадки про себе. Більшість святкових заходів передбачали збір коштів для кількох підрозділів ЗСУ.

Українська душа Батумі

Це невеличке кафе у центрі Батумі, портового міста на чорноморському узбережжі Грузії, неодмінно привертає увагу. Найперше – наших земляків. Прикрашене барвистими фресками, українськими символікою та орнаментом. Як вдома. Власниця кафе Ірина Доценко так і назвала цей гостинний простір, який швидко став улюбленим місцем для корінних батумців і, звісно ж, для українських родин, яких вигнала сюди війна. І тепер, каже, цю назву відтворюють компліментами земляки, які ласують тут справді домашні борщ, голубці, деруни…

В парку «Мейзоньов», де гостила Україна

У Монреалі, найбільшому місті франкомовної провінції Канади Квебек, відбувся щорічний український фестиваль «Montreal Ukrainian Festival 2024», засновницею та незмінною організаторкою якого є Культурна асоціація Святого Володимира. До 1999 року це були щорічні локальні зібрання. До невеличкого парку «Україна» сходилося та з’їжджалося посвяткувати не більше шести сотень охочих. Але 2000 року уряд Квебеку виділив для фестивалю місце у великому парку «Мейзоньов», неподалік міського ботанічного саду та олімпійського стадіону. Це  майже середмістя Монреалю.

Вдома…

Завжди вважала, що моє серце належить місту, де вирує життя, де кожен день приносить нові враження й можливості. Але одного разу захотілося повернутися туди, де минало моє дитинство, — до маленького села. Всі ці роки я тікала від минулого, відкриваючи для себе щось нове у великому місті. Але час від часу мене охоплювала ностальгія. Щемлива туга за Домом.

«Залишаючи спогад, як рану…»

Тяжкая годинонька…
Непоправна втрата для нашої культури і духовності. Не стало Степана Ганжі  –  унікального митця-килимаря, самобутнього поета і Людини з яснозорою душею.

За столом, де споминам тісно…

У затишному куточку моєї кімнати стоїть старий дерев’яний стіл. Його поверхню можна читати: численні подряпини і плями бережуть мої історії. Рисочки закарбували виконання шкільних домашніх завдань, а кола зберігають згадки про гарячі чашки чаю, які випивала холодними зимовими вечорами.

Подружжя збагатило Витачів

Олександр та Ірина Собки оселилися у Витачеві 2014 року. Є таке село неподалік Києва, славне унікальними дніпровськими краєвидами, які стали окрасою багатьох фільмів. 2007 року молоде подружжя придбало тут будинок. На кручі Дніпра, у тій місцині, яку наш письменник і мислитель Олесь Бердник мріяв перетворити у центр «Української духовної республіки». Тут і тепер стоїть пам’ятний камінь, який про це сповіщає, а неподалік зусиллями ініціатора цього центру духовної сили постав вітряк і дерев’яний храм, відтворений за ескізами Тараса Шевченка. Втім благородна ідея Бердника так і залишилася в намірах. Натомість те, що застало на цьому місці подружжя Собків, викликало подив і жаль.

Голгофа Мусія Сірика

Там, де людяне чинить опір навалі владного зла, звичайна людина опиняється у жорнах свавілля.

«Довга доба»: красномовніше за золотовустих

Особливість цього фільму режисера Алана Бадоєва в тому, що він створений з відео, надісланих понад 12-ма тисячами українців. Це хроніка про перші дні та місяці повномасштабної війни в Україні, про життя, втрати, відвагу та опір українського народу народжена з особистих історій людей. Миті війни зафільмовані на мобільні телефони самими українцями, злившись у єдине полотно, зробили це кіно унікальним свідченням самовидців, історичним документом.

Чистий серцем

Він підмітав тротуар і кожному стрічному бажав доброго ранку та чудового дня. Сивий дідусь невисокого зросту з дуже щирою усмішкою. Люди на його вітання не озивалися, мочки тюпали повз.

Виклик долі

Історія війни в історіях людей

Борисович

Коли на сході України почалася антитерористична операція, Андрій Родін, дитячий анестезіолог, вирішив, що його місце у війську. Брати не хотіли, казали застарий (на той момент Родіну було 50). Вдалося мобілізуватися лише із третьої спроби. Спочатку служив у Житомирському прикордонному загоні, начальником медичного пункту прикордонної комендатури швидкого реагування. А згодом – і в Маріуполі, ще 6 років, до 2020-го. Тоді перевівся до Житомира, ближче до дому.

Війна і мир дідуся Антона

Життя, яке воно чудове! Чисте полотно, на якому людина по-особливому малює своє. А хто вміє насолоджуватися ним, той живе двічі.

Витязь

Дитинство Павла Поліщука минало на очах бабусі, в селі Городище-Косівське Київської області. Разом з батьками та братом хлопець мешкав у Броварах, але щотижня на вихідних вони гуртом приїздили в село. Він і досі добре пам’ятає запах свіжоскошеної трави, вив’яленого сіна, борщу з печі та сільської хати.

Козацького роду

До початку Голодомору мої пращури були заможними селянами. За це 1932 року мого двічі прадідуся репресували. Перед тим поставивши перед вибором: або в колгосп, або до Сибіру. Прадідусь був козацького роду і радянським пішакам не скорився. Родині наказав сховатися по сусідах, бо тоді репресували цілі сім’ї, а дружині велів ані за що не йти до колгоспу. Коли до хати прийшли енкаведисти, найменший в родині, якому на той час ледве виповнилося два місяці, лежав у колисці. Діда забрали, а маленького Івана разом з колискою викинули на сніг. Пізніше з’ясувалося: ходили такими каральними загонами односельці, ті, хто «прогнувся» під більшовицьку владу. Один із них майже через 30 років приходив слізно вибачатися. Але кому вже від того був хоч якийсь хосен?

Оксана-нездоланна

Десять років тому Оксана Нежальська з Луганщини почала волонтерську діяльність. Розвозила продукти літнім людям у довколишні та віддалені села. В серпні 2014 року автівка, де була Оксана, підірвалася на міні. Жінка втратила обидві ноги.

110 годин української пісні: забутий рекорд

Його не описують сьогочасні масмедіа. Ніхто не згадує цю важливу подію. Про те, що 2012-й – не тільки рік футбольного Євро… Йдеться про забутий світовий рекорд, який довів, що милозвучність, багатоманітність й талант – це риси нашої України, української пісні, яка назавжди нас єднає.

Сергій Савелій. На помин

Його голос знали мільйони.
Фрази з його спортивних телерадіорепортажів давно стали інтернет-мемами.
Вболівальники, шанувальники цілого грона видів спорту впізнавали, зупиняли його на вулицях.
Багато спортивних журналістів називають його своїм учителем.

Між двома світами

Долі українських біженок Олени і Катерини… Лишень дві історії з огрому людей, долі яких безжально розбила війна.

Кіно про місто-спогад

Після перегляду цього фільму переосмислюю все, що доти знав про Чорнобиль. В «Іншому Чорнобилі» режисера Андрія Михайлика немає ані хрестоматійних кінокадрів зруйнованого четвертого реактора ЧАЕС, ані документальної хроніки евакуації людей із Чорнобиля, Прип’яті та сіл «Тридцятикілометрової зони». Зате є історія міста, що надовго залишиться без людей – на відкупі дикої природи. Історія, відтворена в долях чорнобилян, яких розвіяла світами найбільша техногенна катастрофа в історії цивілізації.
Вони впізнають одне одного за своєю кодовою назвою: чорнобиляни. За історичною назвою, яка, схоже, з’явилася в Х столітті, коли Чорнобиль був форпостом Київського князівства.

Юля

З Юлею ми навчалися в паралельних класах школи. Війна змусила її виїхати з рідного Харкова. І з України. Знайшла осідок за океаном, в американському штаті Вашингтон.

Знищені радянцями

Українська історія сповнена кривавих сторінок, і чи не найбільшим болем у ній озиваються 30-ті роки: Розстріляне відродження та Голодомор. Сталінська репресивна машина поховала тисячі унікальних талантів.
Нинішня навала російської орди така ж варварська, бо, як і їхні царсько-більшовицькі предтечі, намагається стерти з лиця землі, все, що засвідчує етнодуховну самобутність і багатовікову історичну тяглість українства.

Казимир Малевич (1879-1935), всесвітньовідомий український художник-авангардист, засновник супрематизму, один з фундаторів кубофутуризму, автор однієї із найвідоміших картин ХХ століття «Чорний квадрат».

Наприкінці 1920-х років митця звільнили з Київського художнього інституту, а згодом звинуватили у шпигунстві. Під час допитів більшовицькі кати змушували зізнатися його у шпигунстві. Малевичу вприскували воду у сечогінний канал й у нього розвинулася хвороба простати. 15 травня 1935 року в страшних муках художник помер.

Олександр Мурашко (1875-1919). Український живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму. Його приватні виставки експонувалися в Берліні, Кельні, Дюссельдорфі. Проте і в Києві Олександра Мурашко любили не менше. Він був співзасновником Української академії мистецтв, де очолив одну зі студій.

15 червня 1919 року Олександра Мурашка вбили поблизу дому пострілом в голову. За офіційною версією більшовиків, вбивцями були «грабіжники», які, на диво, забрали не всі цінні речі. Незадовго до вбивства художника затримували чекісти.

Михайло Бойчук (1882-1937), художник світового рівня, основоположник українського монументального мистецтва, заснованого на національних традиціях. Навчався у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі. Повернувшись в Україну, викладав у Київському художньому інституті, був професором Української державної академії мистецтв, при якій заснував художню школу монументального мистецтва.

Михайла Бойчука звинуватили в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльности» та розстріляли 13 липня 1937 року разом зі своїми учнями. Майже всі картини знищили.

Федір Кричевський (1879-1947), талановитий художник та педагог, один із засновників та перший ректор Української академії мистецтв. Написав славетний триптих «Життя», в якому показав зовнішню красу людей з народу, їхнє душевне благородство, моральну силу та велич. Триптих експонувався не тільки в Україні, а й за кордоном.

Після Другої світової війни квартиру й дачу Кричевських зруйнували. Федора позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв. Обіцяли помилування за портрет «батька народів», але художник відмовився. Він помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року.

Алла Горська (1929-1970), українська художниця, дисидентка, одна із найяскравіших постатей шістдесятництва. Уважно ставилася до творів народного мистецтва, захоплювалася їхніми формами, барвами. Головним у її мистецтві був саме колір. Разом з іншими митцями намагалася переосмислити народну творчість в більш сучасних формах.

28 листопада 1970 року Алла Горська загинула від швидкого та точного удару по голові. У вбивстві звинуватили старенького свекра, який важко пересувався. Наразі відомо, що це була «робота» КҐБістів, які пильно стежили за художницею.

Іван Падалка (1894-1937), геніальний графік, стиліст, художник-бойчукіст. Його картини експонувалися та успішно продавалися на виставках у Нідерландах, Данії, Італії, Німеччині, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Франції, Японії. Разом з бойчукістами брав участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові (найбільший на той час монументальний комплекс України).

У 1936 році його заарештували як «ворога народу». В казематах енкаведистські кати мордували митця, вимагаючи зізнатися в терористичній діяльності. 13 липня 1937 року Івана Падалку розстріляли у вʼязниці НКВД разом із Михайлом Бойчуком та Василем Седляром.

Народжені перемагати

Чи знаєте, що у світовому рейтингу кіберспортсменів українці серед лідерів? І найпрестижніші чемпіонати виграють, із сотнями тисяч доларів призових.

Моя європейська весна

Від самого дитинства мріяла подорожувати світом, відвідати чи не всі континенти та країни, зображені на карті. Як не дивно, але мрії мають здатність збуватися. Тепер я закордоном, у столиці Європейського Союзу Брюсселі. Навчаюся за академічною програмою обміну.

Сьогодні в меню: сексизм, дискримінація та насильство

В соціальних мережах широко обговорюється скандал довкола харківського коктейль-бару «Поза зоною», на сторінці якого в інстаграмі розміщене меню з аморальними назвами коктейлів, що містять ознаки сексизму, об’єктивізації та навіть насильства («Мрія пед#філа», «Хв#йда», «Зґв#лтований» тощо).

«Пекельний філософ» і «Народний психолог»: польоти наяву

Колективна та індивідуальна пам’ять стала темою зустрічі-дискусії українського філософа Сергія Дацюка та політичного психолога Олега Хом’яка в столичній студії «Колесо Життя»… Ця третя зустріч стала для глядачів та й самих учасників цілковито неочікуваною, непередбачуваною, справжньою гештальт-зустріччю. І в цьому сенсі вона не була, а триває.

Сила віри й вірності

Життя дружини військовослужбовця – це постійна подорож важкими хвилями емоцій та переживань. Щодня вона бореться з викликами, які вимагають мужності, емоційної стійкості, безмежного терпіння.
Попри фізичну розлуку з чоловіком Вікторія завжди разом з ним. Емоційно, духовно. Долає випробування його служби в умовах передової.

«Завжди мені кажуть, що в мене українська душа, а не бразильська», – Рожеріо де Мелло про життя в Україні та Бразилії

Клебер Рожеріо Алвес де Мелло – з невеликого бразильського міста Каноас. Свою родину перераховує детально: мама, тато, брат, сестра і кіт.
В його штаті мешкає найбільше європейських нащадків, і, як стверджує Рожеріо, тут можна знайти схожість і з Україною, навіть в автохтонному вбранні. «Наприклад, жіночий народний одяг нагадує деякі моделі довгих українських вишиванок».

Абетка і «букварь»

Кіра, дівчинка з русявим волоссям, світло-сірими очима та дуже дзвінким сміхом, народилася 2 листопада 2021 року. Її батьки мешкають у Полтаві, колись «культурній колисці» України. У Кіри є бабуся та дуже крута доросла двоюрідна сестра – себто я. У першу свою новорічну ніч Кіра тихо спала у мене на руках й гадки не мала, яким буде рік прийдешній.

Смак турботи і любові

Моє місто пахне солодкою вишнею, молодою кукурудзою, свіжою зеленню, стиглим кавуном, печеним хлібом, а ще пряженим молоком і гарбузовою кашею, яку я вкотре з’їдаю сама. Мій дім пахне маминими млинцями й татовим вином. Тут кожна страва оповита любов’ю. І має присмак турботи й… безтурботності.

Дівчина з квіткового краю

Етноблогерка, активістка, палка шанувальниця української культури – все це про Анастасію Свідерську.

Монолог. Про еліту і меценатів

Днями розмовляв із двома ветеранами української документалістики про Закарпаття, Карпатську Україну. Переглядали епізоди моєї стрічки «Монологи. Сеньйор», героєм якої є світлої пам’яті професор Степан Стойко.

Дух єднання

Без тіні пафосу: Революція Гідності справді героїчна сторінка новітньої історії незалежної України. З іменами Героїв Небесної Сотні, закарбованими нашою вдячною пам’яттю, і з мільйонами імен тих українців, які обрали європейське демократичне майбутнє України і рішуче стали в оборону цього доленосного вибору.

«Після Майдану моє життя змінилося»

Українці згадують Євромайдан і Революцію Гідності. 10 років тому розпочалися визначні для країни події: люди вийшли на київський майдан Незалежності, виказуючи незгоду із зміною курсу країни – рішенням влади Януковича призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС.

«Українка Юля»

Це вже історичні артефакти: пофарбована в синьо-жовтий каска, зім’ятий шмат металу, обгорілі на сонці світлини на яких звичайні люди з бруківками в руках та сталлю в очах… Жоден історик не розповість про ту героїку красномовніше, аніж оці «німі свідки».

«Піаніно Свободи»

Холодні пальці вистукували по клавішах піаніно наче востаннє. Їхні сміливі рухи було видно всім. Особливо тій чорній стіні озброєних людей, що ховалися за металевими щитами. Наче тигри на ловах, вони були готові накинутися щомиті. Напруга зростала. Висіла в повітрі. Фоном чулися якісь крики, галас. Супроти металевих щитів наростав дух свободи. Народ зі сталевим стержнем не готовий впасти. Все тільки починається.

На толоку!

Геть захеканий, заскочив до волонтерського автобуса і нарешті зупинився. Відсапуюсь, подумки проклинаючи систему київських підземних переходів. Мені, нетутешньому, орієнтуватися у мегаполісі дуже важко, а тому, й так запізнюючись, втратив ще купу часу, щоб просто допетрати, як дістатися на протилежний бік дороги. А потім ще стільки ж, аби втрапити до потрібної точки. Благо, все вже позаду, нарешті починаю роздивлятися.

Покликання цілителя і серце патріота

Направити до Києва чотири бригади медичних працівників з Рівного та три зі Здолбунівського, Корецького та Острозького районів. Таке рішення у розпал Революції Гідності ухвалили на позачерговій сесії депутати Рівненської облради. До столиці виїхало сім швидких, укомплектованих усім необхідним. У сформованих бригадах – лікарі, фельдшери, загалом понад двадцять медичних працівників. Серед них був і фельдшер з Рівного Віктор Тобяш. Мій тато.

Джеймс Мейс. Непогасна вкраїнська свіча

Голодомор в українській історії – явище, на жаль, не одноразове. Тоталітарна влада прагнула винищити, стерти українців, і їй вдавалося. Здавалося б, до 90-х роковин Голодомору всі українці мали б зробити недвозначні висновки. Але, як писав Василь Ключевський, історія нічого не вчить, а тільки карає за незнання уроків. До Дня вшанування памʼяті жертв Голодомору в стінах Університету Грінченка презентували перевидану книжку Джеймса Мейса «Свічка у вікні».

Вічна пам’ять… Вічна вдячність…

Студентське братство Київського університету імені Бориса Грінченка зазнало непоправної втрати: в районі Токмака загинув Максим Бодяк, студент факультету суспільно-гуманітарних наук. Йому було всього лише 20 років.

Креативні донати

Психіка намагається захиститися від трагічних подій, хоча це вдається не завжди. Для частини населення у відносно безпечних регіонах війна знову починає бути «десь там». Це, на жаль, багатьох розхолоджує: спрацьовує «ефект втоми» – люди менше донатять на потреби наших оборонців. Українські інфлюєнсери, фонди, волонтери змушені шукати креативні способи пожвавити цей процес.

Коли скинемо червоні шаровари?

Нація, що забуває своє коріння, – не більше, аніж сіра людська маса, котрою легко маніпулювати, котру неважко визискувати. Народ без своєї культури, мови, традицій – це скопище рабів.

Музика Добродіїв

23 липня 2023 року внаслідок потужного ракетного обстрілу Одеси зазнали руйнувань об’єкти цивільної інфраструктури, житлові будинки, кафедральний собор і музичний ліцей імені П. С. Столярського.
В німецькому містечку Бад-Фільбель українські музиканти провели благодійний концерт, щоб зібрали кошти на відновлення ліцею.

«Буду жити в Україні»

В той час як студенти країн Європи, оговтуючись від пандемії Covid-19, поверталися в рідні авдиторії, більшість українського студентства разом з родинами, сусідами, знайомими і незнайомими переховувалася в підвалах, а рідні виші, міста і села здригалися, стогнали і ставали руїнами під смертоносними обстрілами армади рашистських варварів. Частина наших студентів мимоволі поповнила потоки біженців. Багато з них опинилося закордоном.

Вечірній потяг «Київ – Дім»

Гомінкий столичний вокзал, здається, ніколи не затихає. Щодня радо зустрічає й зі смутком проводжає киян та гостей. Напевно, він бачив все: щасливі щирі сльози, радість, печаль, горе… Словом, увесь спектр емоцій.

Я (не) люблю свою дитину

Післяпологова депресія – серйозна проблема у житті багатьох жінок. І, на жаль, для багатьох незрозуміла, бо недостатньо обговорювана. Цей стан виникає після народження дитини і зазвичай згубно діє на фізичне і психологічне здоров’я жінки.

Незникоме…

Роботи, над якими вона працювала кілька років, вода змила за один день…
6 червня 2023 року українська культура втратила унікальний дім-музей художниці Поліни Райко. Після підриву окупантами Каховської ГЕС вода в її будинку доходила ледь не до стелі. Більшість робіт постраждали, а деякі вже не підлягають відновленню.

Сон воєнної ночі

Вечірньої пори до мене в лікарняну палату «підселили» новенького. Неговіркого хлопця-військового. При знайомстві лише назвався і сказав звідки родом. Його рідне місто в Дніпропетровській області я добре знав з юності. Вже згодом Олесь (назву його так) повідав, що на фронт пішов добровольцем у перший же день війни.

Петрусь

За яскравістю і коротким шляхом життя мого юного товариша Петра Арясова нагадує слід метеорита…

Петерсберг – українським біженцям

За даними ООН, розв’язана росією війна спричинила найбільшу хвилю міграції з часів Другої світової. З початку повномасштабної агресії росії зафіксовано понад 18 мільйонів виїздів українців за кордон. Серед європейських країн, які прийняли найбільше українців, Німеччина поступається лише Польщі.
Ірина Ерб, заступниця керівника відділу фінансів мерії німецького міста Петерсберг, розташованого у федеральній землі Гессен, розповідає про допомогу, яку надає українцям міська влада.

«Заняття – це спектакль»

Пандемія, війна мимоволі дали життя дистанційному формату навчання та роботи, змусили багатьох шукати альтернативні шляхи здобуття освіти, заробітку, коли фізична присутність у навчальних закладах та офісах стала небезпечною або неможливою.

Моє місто – моя сила

Покровськ – звичайне шахтарське містечко, яке на початку повномасштабного вторгнення росіян, як і тисячі інших міст України, взяло на себе відповідальність приймати переселенців з найгарячіших точок Донецької та Луганської області. Місто зустрічало не тільки тисячі біженців, а й гуманітарні вантажі. Не дивлячись на важкість логістичних послуг, Покровськ продовжує жити та розвиватися.

Перезавантаження себе

День 1-й

Ранок. Прокинувся о сьомій, проспав 10 годин, лежав до восьмої, дивлячись в стелю, метикував чим би сьогодні зайнятися. Кортіло спробувати щось нове, скажімо, дофаміновий детокс. Справді, а чому б не випробувати на собі? Спостерігаю далі… Почуваюся, наче наркоман, просто аж нудить тримати телефон, постійно його скролити, щось дивитися: а може, там хтось раптом написав щось цікаве. Але я контролюю себе.

Під стукіт вагонних коліс

Кривий Ріг. Залізничний вокзал, умитий дощем. Голос із гучномовця:
«До уваги пасажирів! Розпочинається посадка на потяг сполученням «Кривий Ріг – Київ». Нумерація вагонів з голови поїзда».

Сповідь капелана

Ми зустрілися у Києві на Подолі. Усміхнений чоловік середнього зросту у тьмяно-болотяному пікселі, з помітним надписом «капелан» міцно потиснув мою правицю. У нього вже проступала сивина, міцні пруги розкочувалися по засмаглому обличчю, чорні брови вигиналися над карними очима.

Лілія

Російська навала перевернула з ніг на голову життя двадцятирічної мешканки Херсонщини Лілії.

Кохання без кордонів

«Треба бути трохи схожими, щоб розуміти одне одного, але й дещо різними, щоб одне одного кохати», – зауважив у XIX столітті французький письменник Поль Жеральді. Ніколи не знаєш, коли кохання огорне тебе огорне найпрекраснішими чарами.

Мій герой

Ігор Юрійович Горішнєв, мій батько, захищає Україну від початку повномасштабного вторгнення росії. Наприкінці квітня вдруге приїжджав на ротацію. Це моє перше інтерв’ю про війну, про внесок у наближення перемоги над підступним ворогом. (Хоча батько не мав бажання щось розповідати).

«Просто чекаємо, коли повернемося додому»

Тарасюки– звичайна молода українська родина, з якою зустрілися у невеликому та затишному містечку Словаччини. Земля кругла, тож знайти «своїх» не так вже й складно, навіть закордоном.

Intermezzo

Із самого ранку небо не ясніло; ранкова зоря не палала вогнем, а ледь розливалася м’яким рум’янцем. Сонце не було ані розплавленим, як у тривалу засуху, ані тривожно-багряним, як перед бурею. Воно променіло і те проміння спливало під цибатою хмарою в загадковий туман…

«Думок про повернення немає»

Анна, про яку йтиметься далі, виїжджала з України на одинадцятий день повномасштабного вторгнення російської вояччини.

«Я їх усіх ненавиджу!»

Війна зруйнувала не лише інфраструктуру багатьох українських міст і сіл – передовсім тих, що поблизу кордону з агресором. Рашистські окупанти вдерлися й у життя багатьох наших родин. Найперше – змішаних українсько-російських чи тих, де хтось із сім’ї, переїхавши до сусідньої країни, залишився там, отримав громадянство, створив свою родину… Показовий приклад – Сумщина: віддавна мешканці цієї області мають близьких родичів у Курській, Брянській областях рф.

«Паска красна днесь витає»

Будинком усюди розтікається приємний аромат. Заходите на кухню, і від гарячого духу щойно спечених пасок аж млієте!

Моя весна

Світло пробивається скрізь скло, і жовті цяточки, які називаємо «сонячними зайчиками», починають витанцьовувати то на стелі, то на підлозі, то перескакують на стіни. Мандрують собі кімнатами, ніби сподіваються, що так розважать сумних і стривожених…

«Ти як?»

Стартувала всеукраїнська програма ментального здоров’я «Ти як?», ініційована Першою леді України Оленою Зеленською.

Переселився – не загубився

Наші громадяни, які за рік широкомасштабної агресії росії проти України масово стали вимушеними переселенцями, дивують світ: втративши рідну домівку, не втрачають людяності та щирого бажання допомагати іншим. Серед них – і Наталія РАДЧЕНКО.

Як спалах комети

У грудні 2022 року в боях під Бахмутом поліг Олександр Кузенков (позивні «Поет», Хорт») – випускник факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, автор книжки «Останні посмішки Іловайська».

Під Різдвяною зіркою

Про Різдво вперше почув від батька на початку шістдесятих. В ніч перед Новим роком ніяк не міг заснути – так кортіло нарешті побачити отого Діда Мороза, як він приходить й приносить дітлахам подарунки.

Вітя

Вересневий ранок видався навдивовижу сірим та гнітючим. Гріти могла лише думка про бабине літо, яке, вочевидь, до Німеччини прибувало залізницею «Дойчебан», про затримки якої тут ходять легенди.

… А на душі не те, що в документі

Багатостраждальна Кубань. Місце, де перевертні від радянської влади вирішили, що здатні переписати історію. Спаплюжити, знищити, уніфікувати під зручний патерн – усе, на що спроможні. І то лише силою. Кубань стала символом безсовісної спроби стерти генокод людей відбиранням домівок, засланням і депортацією, вбивством родичів. Це геноцид, на який влада пішла, щоб узяти в залізні лещата скривджених українців і ще раз показово продемонструвати свою псевдомогутність.

Батько

– Сподіваюся, коли подорослішаєш, не матимеш тих рамок, які колись завадили мені розвиватися.
Він сидів, нахилившись біля дитячого ліжка, і сповненим турботи тихим голосом розповідав життєві історії…

12:06

На приладовій панелі синювато мигтіло 11:54. Нік вже годину тиснув педаль газу брудним кросівком «Nike», минаючи милю за милею. На пасажирському сидінні розлігся колишній одногрупник Джеймс, намагаючись одночасно запхнути в рот бургер і картоплю. Пас безпеки стягував його живіт, ніби ковбасу – рівномірно розділяючи жирові складки.

П’ятірка щедрих брендів

Вони створюють одяг та аксесуари з патріотичною символікою і весь прибуток або ж частину виручки від продажу донатять на підтримку ЗСУ та надсилають у фонди, що займаються гуманітарною допомогою України. Ви можете придбати річ, а отже зробити свій внесок у підтримку армії та економіки України.

Хрума

…Коли мені виповнилося п’ять рочків, ми з батьками переїхали до Києва. На відміну від попереднього помешкання, в столичній квартирі, звісно, не заведено було тримати ні курчат, ні кроликів, ні котів із собаками… Цілковита нудьга! З ким мені тепер гратися, уявлення не мала…

Смертельна хода Анни Франк

Її денник став документом поневірянь жертв Голокосту: 719 сторінок цієї сповіді для Вічності достеменно відтворює те, що пережила реальна єврейська родина. Повсякденні записи є безспірними доказами невимовної жорстокості, знущань, репресій, геноциду цілого народу.

Чуття великої людини

З Леонідом Сорокіним, звукорежисером, легендою звукозапису, я познайомився випадково. Звісно, до того знав, що він озвучував фільми «Д’Артаньян і три мушкетери», «Карнавал», «Енеїда» та багато інших. Як і про те, що у його записах звучали в ефірах Софія Ротару, Алла Пугачова, Михаїл Боярскій, Йосип Кобзон, Ніколай Караченцев, Микола Мозговий і ще багато «зірок» естради. Те, що Сорокін скромно мешкає у Полтаві, я також знав.

Павло Мовчан. Ювілейне

На світлинах-стопкадрах з передачі парламентського телеканалу «Рада» 2008 року – епізод спілкування з Павлом МОВЧАНОМ. Скільки їх було у моєму житті? Не так уже й багато, але й не порахуєш. Напевне, найпам’ятніший для мене – знайомство. Світлин на тій зустрічі не робили. Передзим’я «перестроєчного» 1989 року. Оголосили чергові – як виявилося згодом, останні – вибори до Верховної Ради УРСР, одночасно обирали й до місцевих рад.

Знеславлена, народжуюсь…

Через трем у пальцях рядки на аркуші паперу покоцані, скалічені криві й криваві… Одяг, який тоді був на мені, зашкарублий од рудих плям крові, нітиться біля смітника. Чекає, коли наважуся спалити його, як ті моторошні дні.

Ганна

Ганну Ясельну, сімнадцятилітню студентку, війна не одразу вигнала з отчого дому. Вона була далеко від її рідного Подільська, що на Одещині, але з кожним днем напруга в місті наростала. Люди боялися обстрілів з моря і потроху роз’їжджалися. А Ганнина родина вагалася: їхати чи залишатися. Рішення увірвалося зі звуками вибуху десь коло міста. Глава родини залишився вдома, а Ганна з матір’ю поповнила 6-мільйонну армію українських біженців, які подалися закордон. «Нам пощастило, що моя мати мала зв’язки у Польщі, адже колись там працювала», – розповідає Ганна.

Буча усміхнулася дитинно…

На Київській площі міста Бучі вперше після боїв провели свято. Для бучанських дітей, які за 33 дні героїчного спротиву окупантам пережили стільки лиха, скільки зазвичай не переживає людина за увесь вік.

Анджела

Анджела Кумурджі родом з Маріуполя. До війни працювала в шведській компанії косметичних засобів і мешкала в квартирі поруч із матір’ю.
Але на світанку 24 лютого тихий затишок Анджели розірвали російські бомби. Життя перетворилося на жах.

Історії привокзального готелю

Нас минула «гаряча війна». Мій Козятин не чув вибухів. Ми врочисто і велелюдно ховали наших земляків, які загинули у боях з рашистами, щиро їх оплакували і поверталися до буденних клопотів.  Мої добрі земляки живуть і працюють у відносному спокої, але їхні душі вже безповоротно зранила війна.

Під покровом добросердих

Серед мешканців Дніпра нині чимало волонтерів. У місті діють центри прихистку для біженців. Один з них разом з друзями створила волонтерка Надія.

Вибратися з пекла

Маріуполь. Місто-герой у жорстокій борні трималось три місяці. Знищене та окуповане рашистами, проте нескорене. Свою історію розповідає 60-річний маріуполець Іван Таушан, який зміг евакуюватися з міста.

Між Києвом та Львовом

Змінювати місце проживання завжди складно, особливо  коли втікаєш від війни. Львів став прихистком для багатьох людей з усієї України. Софії Кекух тільки-но виповнилося 19, вона народилась і виросла в Києві, однак по-справжньому подорослішала в місті Лева.

«Це вже все, ця вражда тепер на десятки поколінь»

Чергова війна з ордою триває. Хтось досі ховається від обстрілів, хтось уже аніяк не реагує на сигнали тривоги. Живемо надіями, жадаємо якомога скоріше почути те заповітне слово перемога.

Рятувальник

Відважні та сильні духом… Щороку, ризикуючи власним життям, рятують тисячі душ. Бути героєм у мирний час непросто. Що не скажеш про воєнний. Але для рятувальників немає кращого чи гіршого часу, у них є лічені хвилини й чужі життя, котрі чекають на допомогу.

Сталева «Пташка» Маріуполя

Українки недосяжно сильні, вони доводять це щосекунди, вони щодня являють приклади героїзму, самовідданості, жертовності, нескореності. Це про них і від їхнього імені нескорена Олена Теліга зверталася до чоловіків:

Творець Добра

Світ закляк від жаху, дивлячись кадри, світлини з Бучі, Маріуполя, Чернігова Світ шокований геноцидом, мародерством, нищенням нації, воєнними злочинами, не сумісними з нормами цивілізації.

«Хочу жити тільки вдома»

До війни Катерина мешкала у Василькові на Київщині, була успішною флористкою, виховувала маленьку донечку Алісу. Коли місто зазнало потужного авіаудару, вирішила виїхати закордон. З евакуацією допомогла її мама, працівниця «Укрзалізниці». Катерина потрапила до Угорщини.

«Вишиванка душу пригорта…»

Напередодні Всесвітнього дня вишиванки зі студентами- журналістами Київського університету імені Бориса Грінченка зустрілася засновниця цього чудового свята Леся ВОРОНЮК – письменниця, сценаристка, громадська діячка. На цю знакову зустріч відгукнулися роздумами майбутні майстри слова.

«Заспокійливе України»

«Чим гірша ситуація, тим більше посміхаємося», – ділиться радник глави Офісу президента Олексій Арестович.

З подіума на передову

Війна змусила багатьох українців підлаштовуватися під нову реальність. Так сталося і з майстерною кравчинею Анною Павлусь. Замість елегантних суконь вона тепер шиє бронежилети.

Ще один день…

Поки українські захисники та захисниці боронять нашу незалежність на фронті, інші у тилу забезпечують країну необхідними для життя ресурсами. Постачають світло, ремонтують дороги, прибирають на вулицях і виходять на ринок з домашнім молоком. І кожна така людина своїми не героїчними, а мирними, повсякденними справами робить великий внесок у нашу Перемогу над рашистським нелюдом.

Двадцять шість томів життя

«5 Футів 4 ½ дюйми зросту, 8 стоунів, 4 ¼ фунтів ваги і геть плоскогруда. Вона крокувала у хапливому темпі, мала глибокий голос, і, за словами сучасників та знайомих, представляла себе в «джентльменській» манері»,
Gentleman Jack: The Real Anne Lister (Movie Tie-In) Анна Лістер.

Пішов, щоб повернутися Перемогою

Олександр Махов… Саша… Український журналіст, воєнкор, доброволець, герой нашого часу… Тепер у нашій вічній і вдячній пам’яті.
Ввечері 4 квітня, під час чергової повітряної тривоги, Україну сколихнула жахлива звістка про його загибель.

Пасочку, per favore!

З моменту повномасштабного вторгненняв Україну рашистських загарбників понад мільйон наших громадян вимушено покинули рідні домівки та виїхали закордон. Але не втрачають надію, допомагають чим можуть наближати нашу перемогу. Розповідають світові про українські цінності і традиції, долучаються до благодійних проєктів, акцій підтримки. У світлий Великдень наші родаки ділилися святковим настроєм з новим оточенням.

«Пасха красна днесь витає…»

В Івано-Франківську від’ярмаркував традиційний великодній ярмарок.

Настя

Розповім про Настю, мою далеку родичку і матір трьох дівчаток-підлітків. Їй 34 і вона з багатостраждального, але нескореного Чернігова.
На світанку 24 лютого 2022 року її розбудили сильні вибухи та несамовите виття сирен.

Марія СКЛЯР: «Щиро прагну наснажити кожного упевненістю, оптимізмом»

Марії Скляр 21 рік. З 2014-го, відколи почалася війна, дівчина волонтерить. Зізнається, за цей час багато чого навчилася: плести маскувальні сітки, творити ляльки-мотанки – символічні обереги. А ще збирала необхідні речі та кошти на різну амуніцію нашим воїнам. Каже, ніхто не закликав її до цієї праці – це голос ізсередини.

Варя-рятівниця

Цій дівчинці 7 років і мешкає вона у місті Кропивницькому. Одного важкого дня, коли Україну вже шматували вибухами російські бомби і ракети, а нашими дорогами сунули механізовані армади окупантів, Варя стала іншою. Без вагань відмовила своїй заповітній дитячій мрії про новий айфон і наважилася на дорослий, без перебільшення героїчний учинок: віддала увесь свій скарб, усі гроші, які довго призбирувала на омріяне, щоб придбали бронежилет для воїна.

Мені наснилася весна

…Ніколи не снився рідний двір… Може, тому, що останнім часом через безсоння взагалі нічого не сниться. А може, тому, що власним двором я обжився не так давно – якихось 10 років тому…

Рятівна мова

Трагікомічний випадок трапився у мене минулої ночі, рівно о третій годині.

Склав голову за Світло правди

У нас немає журналістів такого рівня. І не тому, що немає талановитих і відчайдушно сміливих. Немає тому, що відсутня їхня затребуваність в суспільстві.

Сила мистецтва і віри

В малій галереї столичного «Мистецького арсеналу» виставлено фотороботи Тараса Бичка, львівського фотомайстра, відомого найперше у жанрі документальної та вуличної світлини. Тарас Бичок – учасник міжнародного стріт колективу «Little Box Collective» та співзасновник групи «Українська вулична фотографія», амбасадор бренду «Fujifilm» в Україні та переможець численних фотоконкурсів.

Віктор Гурняк. Фотомайстер і воїн

«До сліз… Мені більше за все хочеться вірити, що ми запам’ятаємо подвиг усіх тих, хто віддав своє життя за Україну. Я хлопців з Донбасу знав кілька днів, цих і багатьох інших, і їх смерть  наче смерть близького друга. Мабуть, це важко зрозуміти, але неможливо забути. Вони, без сумніву, герої, як і всі інші, які ще живі. Перед очима їхні усмішки, їхні жарти. Боляче, але не можна зупинятися. Запитай себе: а що ти зробив для перемоги? Ворог не тільки зовнішній, але і внутрішній. Вбий його в собі  і це буде помста за їхню смерть.
Спочивайте з миром, друзі…»

Яковенкова бандура ще співатиме

Спілкувалися телефоном з народним артистом України кобзарем Тарасом Компаніченком про бандуру харківського бандуриста Павла Павловича Компанійця. Її мав намір передати панові Тарасу мій добрий приятель народний артист України Василь Голуб. А я у них був наче за посередника, бо знайомий з обома.

Що розплутували – кабель чи вбивство?

Ще донедавна Запоріжжя тримало в Україні сумну першість за рівнем злочинності. Очільник тамтешнього головного управління національної поліції Сергій Комісаров зрапортував про запеклу боротьбу його підлеглих з тими, хто нехтує закон, і як доказ наводив приклад викрадених кабелів Укртелекому, які вони «розплутали».

Цимбаліст, Богом цілований

Цьогорічна подорож до Карпат видалася навдивовижу вдалою. Погода сприяла нашим походам у гори. Ми купалися у Прутці, збирали гриби, лісову малину і чорницю, навіть вудили форель. Та одною звісткою Карпати мене вкрай засмутили. У березні цього року не стало знаменитого цимбаліста з міста Яремче, мого давнього знайомого Штефана Бойчука.

Неідеальна

Завжди дивували перфекціоністи: не могла зрозуміти, навіщо люди задля ідеальності так зациклюються на несуттєвих речах. Здавалось абсурдним, що моя мама може витрачати кілька годин, аби бездоганно «правильно» розкласти речі – як їй здається, на свої місця. Так було доти, поки мене не осяяло: я сама прагну ідеальності, якої не існує і, зрештою, ніколи не існувало. Дівчина, яка не розуміє перфекціоністів, виявилася їхньою подобою (недарма ж кажуть: те, що нас дратує в інших, є в нас самих, але, можливо, інакше прослідковується).

За межу

Його поховали сьогодні. А днів зо три тому я проходив повз його хату з вицвілими синьо-жовтими ворітьми. Він сидів на лавці, відвернувшись від сільської вулиці, і мого здоровкання не почув. Сусідка, баба Параска, що сиділа на сусідній лавці, теж мені на моє «здрастуйте» не відповіла, бо ніби зумисне відверталася від діда…

«А Сталіна я не виню…»

Ольга Гнатівна Улещенко (у дівоцтві Бруєнко). Її в історії села Погреби, уже надрукованій, немає. Немає та й вже. А тамчасом вона була. Тут жила своє життя, тут її могила.
Якось я заїхав до Ольги Гнатівни, щоб козиного молока для онучат купити. А вийшло щось схоже на імпровізоване інтерв’ю.
Було це 24 квітня 2010 року.

«Сашко, прости нас, грішних…»

Хтось це може зрозуміти?! Як з тим жити і що робити?!
Ось так виглядає нині могила Олександра Зуєва (30. 08. 1950 – 31. 10. 2006) –  одного з найкращих методистів нашої естради, першого керівника ВІА «Кобза», автора музики таких суперпопулярних пісень, як «Чого квіти не в’януть?», «А ми удвох», «Три дороги», «Якщо поруч ти», «Пробач нам, Мамо»… Так сталося, що останні роки життя композитор жив серед безхатьків. Ніхто не зміг його підтримати у найважчий час… Похований на цвинтарі у місті Ірпіні… І не сто років тому, а всього лиш 15!

Коли достигає угорка

Ще довго після закінчення школи саме наближення 1 вересня та перші осінні дні будили в мені солодку щемну хвилю спогадів, тихого жалю, вдячности (кому? за що?) й геть зовсім безпідставних надій. Осінь – це взагалі для мене так і не збагнене до кінця диво, коли стрічаються й два чи три місяці ведуть круто заворожений чи то танець, чи двобій два непримиренні партнери – Життя й Смерть. Недарма наші прабатьки саме у вересні, в дні осіннього рівнодення шанували Світовида, бога рівноваги, осмислення й примирення непримиренних Сил.

Як Іван Франко у Косові храмував

Зустріч, яка змінила усе життя, – так згадує Марко Черемшина про своє особисте знайомство з Іваном Франком. І це легко зрозуміти: для Івана Семанюка, тобто Марка Черемшини, як і для багатьох інших молодих інтелігентів того часу, Іван Франко був справжнім кумиром. Марко Черемшина написав «Фрагменти моїх споминів про Івана Франка», де детально описав враження від глибокої розмови при знайомстві, а його дружина Наталія Семанюк згодом до 100-річчя від дня народження Каменяра публікує цікаву спогадову реконструкцію «В дорозі»: детально розповідає про знайомство її чоловіка та родини з Франком і про те, що вперше в житті Іван Франко храмував у гуцульському Косові.

Перший

Не стало Євгена Марчука. Раптово зупинилося серце. Горе для родини, знайомих, друзів… Є особистості, які своїм життям дотикаються до тисяч, мільйонів інших доль. Їх шанують чи ненавидять, з ними погоджуються чи їм опонують, але їх – знають! Євгена Кириловича не лишень знали, його присутність Відчували, а це набагато суттєвіше!

З обгорілим «Кобзарем» на руках…

Родинно-біографічна, автобіографічна документалістика все потужніше входить у наше життя, стає його частиною. Заборони, цензура дозована інформація при СРСР так в’їлися нам у печінки, що нині багато з нас залюбки стають «розвідниками», створюючи на основі віднайдених цікавих фактів, історій, сюжетів прецікаві документальні полотна. До речі, саме цей жанр (опис очевидців, передавачів) у всі часи слугував історикам найвірнішою «поживою» при формулюванні наукових історичних суджень.
Я теж вирішив долучитися до оновлення-уточнення рідної історії, доповнивши її оповіддю про свій рід. Звісно, подаю лишень фрагменти, записів набагато більше, й колись, сподіваюся, вони визріють до біографічної книжки, яка «оживить» у пам’яті портрети моїх неймовірних предків на тлі минулої доби.

Той, хто не терпів фальші

У вінок пам’яті Михайла Слабошпицького

«Дімо, ми встигли!»

Так оптимістично вигукнули сотні людей, які долучилися до порятунку 5-місячного Дмитрика: свого часу лікарі поставили немовляті рідкісний діагноз нервово-м’язове захворювання. Та всього за 80 днів небайдужі люди вибороли Дмитрикові право жити, зібравши 2 мільйони доларів на лікування. Рекордний за швидкістю благодійний збір в Україні!

Не поводирі, а помічники

Піклування про соціальне життя людей з обмеженими можливостями є одним із важливих завдань держави. Та чи можна стверджувати про достатній рівень надання цієї допомоги в Україні? На жаль, чинна влада вкрай неініціативна щодо соціалізації таких громадян На цій проблемі наголошували учасники пресконференції в Укрінформі представники Всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю УТОС.

Людина у помаранчевому

Грудневого дня йшов центром Дніпра. В очі кинулася якась «помаранчева» яскрава пляма. Спершу подумав: знову демонстранти – і навіть не здивувався. Але придивившись мимоволі спинився.

Про криницю і не тільки…

За давньою традицією між областями України при автошляхах є своєрідні місця відпочинку. Кожен їх облаштовує по-своєму. На  трасі Суми – Київ (межа між Сумською та Полтавською областями) традиція «зустрічати на межі» високих гостей із Києва перейшла ще від Союзу. Стрічали різних секретарів, міністрів, артистів… Тут тобі й коровай «із кущів вибіжить» й чарчина «викотиться». На пару з бутербродом… Одним словом: «Сумщина вітає!»

Після гробків…

У рідному селі буваємо переважно раз на рік – на понеділкові гробки або могилки, через тиждень після Паски. Часом село кличе на ювілеї і весілля, але ці візити завжди коротші. А гробки – може, і не найщасливіший привід навідатись на рідний ґрунт, але саме в ці дні можна побачитись із багатьма однокласниками, сусідами, дальшими родичами і просто знайомими, які ніби й упізнають тебе, а ніби й ні, здебільшого дивуючись: «Яка ти гарна і геть не змінилася…»

Блешня, «утоплена» у безвість

Села помирають, як і люди, але довшою, мученицькою смертю. До села з рибальською назвою Блешня, що в Семенівському районі на Чернігівщині, ми навідувались  дев’ять років тому. А нині місцеві газети повідомили сумну новину: в Блешні не стало останнього мешканця…

Скрипка Яворова…

Його називали Явір. Таким і був – крислатий, розвіяний, вкорінений, тягнувся до небес. Ото вони й покликали нині володаря миру до себе.
Відлунилась вістка дзвонами сердець.
Загомоніли спогади.
Холод до душі прокрався – нема Явора.

Чоловік з «бурштиновими» пальцями

Цей раптовий цигарковий запах самосійного тютюну повернув мене навіч у мою комсомольську юність із рештою запахів – дезодоранту «Fa» й одеколону «О’Жен». На блошиному ринку стояв чоловік – ніби з тієї епохи: у засмальцьованому картузі, ватянці наопаш, брюках-галіфе, а на ногах – стібані бурки із високими калошами-чунями. Одну руку він тримав у кишені ватянки, другою то пхав до рота, то виймав цигарку-самокрутку. І якби її загасити та розпрямити той скручений газетний папір, то, далебі, був би то видертий шматок газети «Правда» або «Труд» за 70-ті роки…

«Одно і те саме!»

Виповнюється 140 років від дня народження знаного галицького письменника Володимира Бирчака (1881-1952). Михайло Коцюбинський товаришував та листувався з ним. У фондах нашого музею збереглося 13 листів Володимира Бирчака до М.Коцюбинського. Листів М.Коцюбинського до В.Бирчака, на жаль, не знайдено.

Вишиванка – не гарантія

На світлині – легендарний нападник збірної України з футболу Сергій Ребров. Народився в місті Горлівка Донецької області. Виховувався в академії донецького «Шахтаря», протягом двох сезонів грав за цей клуб, потім – за київське «Динамо» та низку європейських команд.

Хто Тебе розпинає Ім’ям Твоїм?

Припаркувався був якось автівкою навпроти церкви Московського патріархату на столичному Печерську, і доки очікував на товариша, мав намір трохи перепочити. Умиротворено дивився на людське сновигання за вікном. Картина загалом стандартна і сіра. Пообіч вуличка була тісно напхана легковиками. Люди, трохи згорблені від лютневої мряки, ніби тіні, пливли тротуарами. Зрідка прошмигне якийсь чоловічина з вибалушеними очима, тримаючи в руках три тюльпанчики, сумнівної на вигляд потенції. То Він пре до Неї, бо ж люди придумали собі забавку: «День закоханих».

Дві постаті крізь хуртовину

Неперебутність, незникомість класичної літератури, її коштовні блиск і мерехтіння, її багатство відтінків у тому, що вона зачіпає своїм крилом наше буденне життя, озивається несподіваними аналогіями, спогадами, подіями, людьми… В Україну повернулись хуртовини, що вже почали забуватися останніми роками. Неймовірне поєднання: віхола за вікном і утла книжечка в руках із пожовклими сторінками, до яких повертаюсь і перечитую всоте – серія «Романи й повісті» №2, 1982 р., видавництво «Дніпро», Ліна Костенко «Маруся Чурай»…

Пиріг для Сергія Проскурні

Я вчуся говорить: «Його нема». За вікнами клубочиться зима, І око сльози більше не тримає. Це – не зима… Його уже немає.
Я гортаю сторінки нашої переписки – про все. А найбільше – про майбутнє, про нашу, нарешті, зустріч, яка не трапилась і якої вже не буде. Ми приятелювали лише заочно, але ж яким суголосним було те спілкування!

В обійми самотності,.. з лабетів самотності

A де ж люди? – знову мовив Маленький принц. – У пустелі все-таки самотньо …
– Серед людей теж самотньо, – зауважила змія.
(Антуан де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»)

Війна. Пережити добу…

Знаєте, що є війна? Я не про історичний термін. І не про світлини в Google. Я про те, що неможливо уявити, поки не побачиш на власні очі і не відчуєш звірячим страхом.

Сніговик для Петра із Гомеля

Років п’ять тому на чернігівському центральному базарі розговорилися були з одним білорусом середнього віку. Спокійний, врівноважений, розсудливий чоловік. Розповів, що живе в Гомелі, мешкає у скромному приватний будиночку, має скромний бізнес.
– А що за бізнес? – цікавлюся.
– В кількох селах поряд з Гомелем відкрив приватні дрібні крамнички та й торгую, а крам везу звідси, з Чернігова, і на хліб з маслом вистачає…

Різдвяна казка Двох

Взірцем любові, ніжності, невмирущості почуттів і поваги одне до одного є мої дідусь та бабуся. Історію їхнього кохання я чула безліч разів, проте щоразу вона звучить по- новому, постає незвичними відтінками й емоціями.

Траурна черга, де нема мого друга Бориса

Харків прощається з Геннадієм Кернесом. З телевізійних новин, повідомлень і світлин в електронних ЗМІ вражає нескінченна вервечка людей до труни небіжчика: з гвоздичкою в руці чи й цілими оберемками квітів. До цього велелюддя з сумними і серйозними обличчями бракує елегантного чоловіка, який би виліз на дах припаркованого неподалік авто і вигукнув класичне: «Чи був покійний моральною людиною? Ні, він не був моральною людиною. … Всі зусилля він поклав на те, аби жити за рахунок суспільства…»

Буси від окупанта

Громаддя чужих хрестатих машин у тевтонських панцирах завойовників ревло злобою і густо чаділо презирством. Жахні творіння технічної цивілізації готові без докорів і вагань трощити світ, підминати живих залишаючи по собі вкочену мертву пустелю. І люди-автомати, сірі як мара, з різкими гортанними криками, що тяли сталевими лезами. Вони, ці надлюди, зирили на кожного стрічного чужинця з холодним прищуром, мовби цілилися зі своїх скорострілів. Звичайний стан істинного арійця, підкорювача земель диких племен «унтерменшів».

Секрет шведського щастя

За результатами дослідження ООН «World Happiness Report» (Рейтинг країн за рівнем щастя населення), Швеція входить до топ-десятки найщасливіших. Цю «щасливу величину» дослідники виводять за показниками ВВП, соціальної підтримки, очікуваної тривалості життя, свободи громадян, за рівнем корупції. Проте чи достатньо цього для щасливого життя? Виявляється, шведи мають ще один секрет. Його деталі розкриваються у маленькій книжечці «Lagom» Лоли А. Екерстрем.

Пишатимусь тобою, брате…

Після тривалої хвороби відійшов у вічність один із найближчих моїх родичів – мій двоюрідний брат Володимир Земляний. Оскільки я у батьків – єдиний син, Володимир був для мене як рідний брат. Принаймні саме так я його завжди сприймав.

Світлій пам’яті Володимира Михайловича Земляного

Пішов із життя співробітник навчально-виробничої майстерні «Грінченко-інформ» Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка Володимир Михайлович Земляний. Педагог-практик, якого любили студенти, поет, вірші якого стали живими катренами і чудовими піснями, публіцист, увінчаний державною премією.

«Кіндер» для Олесі

Котрий місяць COVID-19 у топах новин. Спершу це було десь далеко, і ми заспокоювали себе: між нами тисячі,.. сотні кілометрів. Хворіють китайці, італійці, англійці, американці, данці, поляки,… але не ми. Нас це омине.
Так ми думали…

Катерина Кононенко: «Переселенці загалом з осторогою ставляться до всього, що їх оточує»

За даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб Міністерства соціальної політики України, у квітні поточного року в Україні нарахували 1 446 881 вимушено переміщених осіб. У Київському університеті імені Бориса Грінченка теж навчаються студенти-переселенці. У кожного – своя непроста життєва історія.

Силою мистецтва проти сліпої сили

«Театр проти насильства». Така назва проєкту, який побачив світ на початку жовтня. У його рамцях презентували фототеатр «Світ без насилля» та дитячу виставу «Кожен обирає…»

«Гавел»: мізансценами долі

Під час фестивалю «Дні Вишеградського кіно», який вдруге пройшов у київському кінотеатрі «Жовтень», показали чеський байопік «Гавел». Про життєвий шляху славетного чеського письменника, драматурга, дисидента, першого президента пострадянської Чехословаччини, а згодом Чехії Вацлава Гавела.

Олександр Пономарів. Вічна Покрова

Сиротіємо…
Ідуть у засвіти Титани, опускаючи на наші рамена уселенський тягар.
Залюднюють світлими душами святі небесні катедри, щоб уже звідти зоріти на нас, учнів своїх, зором Тих, хто знає все. Пильним усевидющим поглядом не впокоєної вічності, а доскіпливої Перестороги і вимогливого Сподівання.
Олександр Данилович Пономарів.

Самоізоляція? Самовдосконалення!

Рік, в якому живемо, приніс глобальні зміни. Звикаємо до самоізоляції, до обмежень, до масок на обличчі, а дехто ще й до стерильних рукавичок. І, звісно ж, до неминучих тягот і втрат. Для прикладу, лише за перші два тижні карантину 2500 українських закладів харчування припинили свою діяльність. У ресторанному бізнесі без роботи залишилося понад 160 тисяч осіб. Окрім тих, хто вчасно зумів перейти на онлайн-обслуговування.

Двері

Двері не відчинялися.
Стояли німі і незворушні.
Я і так, і так крутила ключем.
Нічого не виходило.
Пробувала притиснути плечем, потім коліном. Нічого…
Двері мене не слухались…

Німецькі вовки й українське свинство

Учора, рівно о 20-00, мій телефон висвітився незнайомим номером. І щойно я почув старечий, але бадьорий голос: «Дра-а-астуйте. Це Льонік..?», як одразу зрозумів, що то мої рідні земляки з Чернігівської області. «Це баба Маруся,.. – в телефоні щось зашаруділо, гримнуло, таке враження, що він упав, – осьо дідові даю, бо з рук вириває…»

Миколині cигари. Для Черчилля

Микола Джуран, уродженець села Вікно, що в Заставнівському районі Буковини, на противагу багатьом своїм землякам наприкінці XIX століття подався на заробітки не до Канади чи США, а на Кубу, де великими грішми тоді й не пахло.

Війна не знає самоізоляції

Минає третій місяць карантину і шостий рік війни. Як часто, скаржачись на нудьгу, ми згадуємо про тих, хто в окопах, ще й з медичною захисною маскою? Прикро, але заморочені вірусними страхами все менше переймаємося жахіттями нинішньої війни. А воно ж триває, і його, на жаль, не поставиш на паузу, не ізолюєш карантином.

Три прості пандемічні історії

Covid-2019 фактично позбавив роботи майже 200 тисяч українців. А багатьох – і засобів до існування. У час карантину провела невеличке журналістське опитування: поспілкувалася з кількома випадковими людьми. З тими, звісно, хто погодився  поговорити. Ось дещо із записів з тих спонтанних розмов.

Жертви «морської економіки»

Державна служба зайнятості рапортує: кількість безробітних в Україні за останній рік знизилася на дев’ять відсотків. Щоправда, під час пандемії коронавірусу, люди знову потяглися на «біржу праці». У багатьох ні роботи, ні засобів для прожитку. Але й серед працюючих чотири з половиною мільйони отримують мінімальну зарплату. І маєш роботу, і не розженешся! 

До своєї мети

Життя може змінитися в одну мить. І треба бути до цього готовим. Втілення наших задумів, цілей залежить від нас, від нашого завзяття, наполегливості, бажання. Приклад – історія моєї співрозмовниці Дар’ї Тимченко.

Тоня

Тоня терпіти не може снобів і парфуми «Good girl». Вона носить речі з бездоганною довершеністю манекенки. Кажуть, що її нігілістична манера спілкування межує з хамством і синдромом Туретта…

«Мені той орден ні до чого»

Пам’яті батька присвячую

Мій батько Володимир Титаренко пішов на Другу світову у вересні 1943 року. Встиг закінчити семирічку, а тоді це вже вважалося непоганою освітою. Мабуть, тому його й не погнали форсувати Дніпро з дерев’яним муляжем гвинтівки, як його батька, мого діда. Хоча той дід був добрий козак і Дніпро тоді все ж таки подолав. Але це окрема історія.

«Два кольори». Нерозлучні

Багато хто, напевно, пам’ятає популярний колись сімейний дует «Два кольори» Людмили Гримальської та Олега Ледньова. Олега не стало ще в грудні 1997 року. За шість років по тому в одному з небагатьох інтерв’ю Людмила Гримальська говорила: «Ми з Олежиком були нерозлучними не лише в «Двох кольорах», а й досі! Я навіть у священника в монастирі запитала чи можна урну з прахом чоловіка тримати біля себе, то він сказав, що можна… Мені приємно, що нас ще пам’ятають. А з Києва я втекла, бо на кожному кроці дратували запитанням: «Де це Олег, ви ж завжди ходили поруч?..»

«Нєпобєдімая і лєгєндарная». Ніколи знову

Те, що я розповім, не претендує на історичний аналіз. Це навіть не пропаганда з ухилом до українського патріотизму. Це мої спогади з далекого минулого, що тепер, ніби вода, відстоялися і вияснилися…

«Де наші бабки?»

Виносив сміття і став свідком по-театральному яскравого, з глибокою метафоричністю епізоду, який годі придумати, бо його може подарувати лише життя, в реальному часі.

Століття Сеньйора

Будинок вчених, Львів, вул. Листопадового Чину, 6. Саме за цією адресою, рівно день у день з початком карантинних заходів, коли ще дозволяли збиратися до двохсот осіб, відбулося урочисте вшанування столітнього ювілею Степана Михайловича Стойка, вченого з європейським ім’ям, професора, доктора біологічних наук, головного наукового співробітника Інституту екології Карпат НАН України, почесного доктора Зволенського технічного університету та Львівського державного університету безпеки життєдіяльності ДСНС України, почесного члена Українського ботанічного товариства, дійсного члена Української лісівничої академії наук та Наукового товариства імені Шевченка, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки.

Животворив Україною

Він прожив довге життя. Народився 1900-го, а помер 1993 року. Встиг побачити незалежну Україну і пам’ятав іншу незалежність – УНР. Малим хлопчиком співав у хорі Михайлівського Золотоверхого собору.
24 березня Іванові Козловському виповнилось 120 років.

Що трапилось у ресторані «Прага» 40 літ тому?

… В ніч з 5 на 6 березня 40 років тому покінчив життя самогубством Григір Тютюнник… Видавництво «Веселка», сказати б по сучасному, мало того вечора корпоратив: святкувало Міжнародний жіночий день у столичному ресторані «Прага».

Вино сорокарічної витримки

Олімпійського літа 1980-го ми, обранці четвертого курсу журфаку столичного Шевченкового університету, під орудою нашого завзятого провідничого доцента Василя Васильовича Яременка висадилися щасливим десантом за славними Карпатами. У той час страшно й подумати –  аж у самісінькій Братиславі. Нас чекало спілкування з колегами – студентами Братиславського університету, відвідини тамтешнього відділення журналістики і знайомство з його навчально-виробничою базою, ознайомча поїздка до празького Карлового університету і навіть у центр українства та українськомовних видань – місто Пряшів.

Учитель

Завжди усміхнений, бадьорий і при ідеальному здоров’ї – саме таким залишився у пам’яті Валентин Васильович Савіцький із села Телепине, що на Черкащині. А скільки ж пережив та перебачив! І німецького окупанта, і Перемогу, і повоєнний голод та злидні, і важкі колгоспні будні, і падіння СРСР…

Крижанівський і орки

24 січня – вісімдесятилітній ювілей Володимира Петровича Крижанівського, народного депутата Верховної Ради І скликання (входив до складу тодішньої, справжньої Народної Ради, згодом був першим послом незалежної України в РФ). Вітаючи ювіляра, пригадався епізод шестилітньої давнини, занотований наприкінці січня 2014-го:

Будь розумнішою: втікай!

Доки Ілон Маск планує заселити Марс людьми, тут, на Землі, багато жінок досі живуть у рамках стереотипів і страху. Перебувають у аб’юзивних стосунках, терплять знущання і побої. А ті, хто про це дізнаються поспішають кинути: «Сама винна!». Зізнаймося, НЕ винна і все це почалося ще у дитинстві. А руку до цього доклали самі ж батьки. «Потерпи», «будь розумнішою», «зроби вигляд, що він має рацію», «промовчи», «не зли його» – хоча б раз у житті такі поради від матері чи бабусі чула чи не кожна.

Хутір радості

Міста забудовуються шаленими темпами. Міські вулиці, на яких мешкаємо, все більше нагадують кам’яні нетрі, де нема місця деревам і траві… Забудовують скрізь, навіть в історичних районах. І повсюди монументальні багатоповерхівки, кожна з яких – ціле містечко у мегаполісі.

Палата №?..

По обіді в лікарняній палаті стає якось по-домашньому затишніше. Сусіди по ліжках відбули процедури,  гріються під «верблюжими» ковдрами.  Шлунки бадьорить «казенний» пісненький борщик, своєю єдиною беззаперечною перевагою: був гарячий.  Хтось дістає з холодильника домашні наїдки.  Язики тягне «похвілософствувати».

То що ж святкуємо на Святки?

«Старий новий рік». Абракадабра – ні в тин ні в ворота. У ці дні українці здавна вшановують Маланку і Василя, а ще в глибших традиціях наших предків – це день вшанування Місяця, який саме в ніч з 13-го на 14-те січня входить у сузір’я Козерога слідом за Сонцем та Венерою.

Dolche vita? Lavorare!

Незважаючи на зиму, у Мілані лупить холодний пронизливий дощ. І цінність затишної кав’ярні з теплим чаєм та маффіном зростає в рази. Але куди не зайдеш, чути слово lavorare (італійською – працювати).

З Новим роком, пане Горбачов!

Він був другим прихованим українцем, який, не усвідомлюючи своїх генетичних коренів, здійснив підрив московського царства.

Шедеври з комірчини

Тут так тісно, що фізично неможливо розминутися з Музою. Й, очевидно, тому у цій малогабаритній київській квартирці народжуються шедеври.
Тут життя і творчість настільки міцно переплелися, що можна реально демонструвати молодим художникам, чим зазвичай офірують справжні митці заради отих мистецьких висот. Принаймні у нашій країні. І, повірте, знайдеться чимало таких, кого це унаочнення витверезить, переконає не шукати сеї приндливої слави. Надто втратна сфера у сенсі житейських благ і побутового комфорту.

«Гуцульський Гомер»

Ген у горах знаменитої Криворівні, під самісінькими небом  усамітнено жила Параска Плитка-Горицвіт. Її маленьку хатинку не оминав жоден односелець чи подорожній. А вона фіксувала на простенький фотоапарат кожну мить нелегкого життя і події, свідками, яких була. Знімала й повсякденний побут горян,  їхні свята, дні народження і дні похорон.  Художниця, фольклористка, казкарка та народний філософ – таку лишила по собі добру пам’ять.

Інклюзивна «Колискова»

У Вишгороді, що біля Києва,  інклюзивний театр «PerfecoinKilaba» порадував довгоочікуваною прем’єрою – спектаклем «Колискова для Дракона».

Подорож мертвим містом

Привіт, любий друже! Сьогодні я запропоную тобі екскурсію містом, про яке останні п’ять років воліють мовчати.

«І загула та книга голосами»

«Григорій» – з грецької «невсипущий».
Птахові-сороці Рокі, з яким ми ділили життєпростір у помешканні  № 3 на Першій Тополі, чорно-білому диву, що навчився людської мови і звав мене «Кріча», п р и с в я ч у ю.

Стрес – не прес

Лекції, семінари, сесія, робота, активне дозвілля… Інколи студенту доводиться красти час у самого себе: не доспати, не поснідати… Але все одно – не встигаємо, хвилюємося, і зрештою, вибиваємося із сил. Тоді хвилею накочується апатія – найперша ознака стресу…

Гра заради зцілення

Дуже часто наші життєві проблеми продукує не хтось зовні, а ми самі. Накопичувати та задавнювати їх легко, надзвичайно важко потім позбутися.
Виявити травми минулого, перебороти шкідливі звички — це почасти є надзавданням. Проте ігропрактик Олена Дорошенко впевнена: це можна зробити! Розповідає про три трансформаційні гри, здатні на дива.

Фото на паспорти знедолених

У світі понад десять мільйонів людей позбавлені громадянства. Часто вони не мають ні житла, ні роботи. В Україні таких – близько 75-ти тисяч. Крім безхатьків, тут і роми, і люди похилого віку, у яких залишилися паспорти від часів СРСР, і діти, народжені на непідконтрольних територіях. Тому фотовиставка Олександра Чекменьова, відкрита в Музеї історії Києва за підтримки Агентства ООН у справах біженців, крім художнього, набуває ще й актуального суспільного звучання.

Заборонене мистецтво

Фотографії огидних хвороб, поряд – агітплакати радянської доби, збоку тихо красується табличка «+18»… Все це на білих стінах PinchukArtCentre. За суцільної тиші відвідувачі обходять кожну з робіт, стримуючи в собі бурю емоцій. Лише декотрі намагаються обговорити побачене чи подискутувати з екскурсоводом…

Я сильна, Тату…

Привіт, Тат!..
Я змінилася, хоча, думаю, Ти це відразу завважив. У мені Ти завжди зауважував всі деталі: тінь посмішки у кутиках губ, крихітну невпевненість ока, енергію в помахові руки… Бачив усе найдрібніше, перебіжне і, здавалося б незначуще.

Оказія

Гомонів  столичний Майдан. У гамірному натовпі  ледве розібрав «змістовний» діалог поліцейського з іноземцем. Той щось торочив про столи («stolen», вкрадений) та ще якісь незрозумілі речі. Служитель правопорядку бігав очима, шукаючи невідомо звідки підтримки, і лише повторював :«Ай дон андерстенд».  Проскануваши  ситуацію, зрозумів, що в іноземного гостя поцупили гаманець і він просить поліцейського зареєструвати заяву, щоб страхова компанія відшкодувала  50% збитків. Намагаюся допомогти стражеві правопорядку. Зрештою той не витримує – посилає мене, як «розумного», разом з іноземцем у відділок.

Хроніка важкого тижня. Віктор Кріпченко.

У Небесній Когорті лицарів-чорнобильців сумне поповнення… Пішов у засвіти Віктор Кріпченко – український кінооператор, кінорежисер, лауреат Державної премії СРСР, Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії імені Олександра Довженка, володар «Ніки», заслужений діяч мистецтв України. Фільм «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів», одним з кінооператорів якого був Віктор Іванович, внесений ЮНЕСКО до Культурної Спадщини Світу.

Сонячний годинник зупинився…

Над Києвом здіймалися бризки салюту (Україна перемогла Португалію і вийшла у фінал футбольного Єврочемпіонату), а я дивився на те крізь сльози. Помер Володимир Панченко (1954-2019), людина джерельної чистоти, совісливості, любові до прекрасного, фантазійно-талановитого. Півтора місяця тому йому виповнилось 65…

Тупик «засватаної» України

Їду автобусом до Києва. У телевізорі вмикають якийсь фільм. За першими кадрами розумію, що мене чекає «улюблений» російський кінематограф. Вже починає «бомбити».

Кобза і скутер Василя Жданкіна

У рідному Кременці, що в Тернопільській області, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди загинув володар гран-прі фестивалю «Червона рута» 1989 року легендарний український кобзар Василь Жданкін.

Прощаючись із Валентиною Лук’яненко…

Всі родичі Левка Лук’яненка були жертвами його вибору. Звісно, винна у цьому мстива комуністична система, та все ж саме його вибір спровокував митарства для всієї його рідні.

Країни іншої не треба

Третьою стежкою

Треба їхати цілу ніч потягом. Тоді двома автобусами, набитими оригінальними людьми – гуцулами.
– Пані, то вже мусите мені вибачєти, шо-с мій міх – на Ваших плечєх…
І коли вже стане закладати вуха, як у літаку, і закінчиться дорога, треба ще пересісти у спеціальний місцевий всюдихід… 

Чортівня на «блошиному ринку»

Кожного разу, прибившись до Чернігова, не проминаю нагоди потупцювати «блошиним ринком», що в центральній частині міста. Там – атрибути, запахи і голоси минулого, символами яких з якогось дива постають мені шкіряна командирська портупея, притлумлений запах нафталіну і мажорний жіночий голос із білоруським акцентом.

Свіжі могили далекої війни

Миколу Черняка зустрів у Каневі біля Меморіалу воїнам Другої світової. Вразила свіжа гранітна плита з датою поховання: 2018 рік.

«Повний сили та одваги»

У Ліни Костенко є вірш:

Ходить дивний чоловік по лісу.
Дивиться, дивиться, шарудить
У осінньому листі.
Розгортає траву, копирсає паморозь моху.
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
Каже: – Себе…
У всіх повні кошики грибів,
А у нього порожній.

Ця метафора влучно характеризує мого доброго товариша Григорія  Титаренка, якому 1  серпня виповнюється 70.

Неділько, «табірний» кібернетик

За сталінських часів слово «кібернетик» було гіршим за «нецензурщину». Ним не лаялися – ним таврували. Найперше вчених, які фахово захоплювалися цією «лженаукою», пропагували її. Але з таким клеймом нещасним зазвичай стелилася єдина доріжка – за судовим вироком «у зону». Там, а ще на поселеннях багато їх затято продовжували свої студії.

«Смерті не треба боятися – таке життя козаче!»

Останні пошуки ймовірного поховання гетьмана Богдана Хмельницького привернули до Суботова особливу увагу. Село, де був родовий маєток Хмельницьких, нині згадують найчастіше серед інших перлин Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Навіть більше за легендарний Холодний Яр.

Здійміть і ви капелюха!

Так-так, зварювальниця – жінка! А хлопець поряд –  її учень і помічник. Я такого ще не бачила!

На «кухні» «Нового»

Телевізор та інтернет хазяйнують у нашому житті. Ми щодня дивимось новини, авторські програми, серіали. А хто і як творить той контент для нас? Робота на телебаченні творча, хоча великою мірою рутинна. Моя співрозмовниця Катя НИКОНЕНКО  розповідає про «кухню» знаного в Україні «Нового каналу».

Праведники народів Світу. Український вимір

Окрім української і російської, у нашому київському дворі чув ще одну мову, чітку, приємну на мелодику, але незрозумілу. Нею спілкувалися дідусі і бабусі моїх друзів, а ще дивний невеличкий чоловічок невизначеного віку з рипучим високим голоском і схожим на печене яблуко личком. Його звали Абрашею. Здається, він вічно сидів біля третього під’їзду, з усіма сусідами вітався, певне, «все про всіх знав», – справжній живий атрибут нашого двору…

В нього була історія. До вибуху

Берег спокійної річки, який з одного та іншого боку стережуть сильні та трохи байдужі дерева-охоронці. Тиша стала б фортецею для природи, але невгамовне птаство намагається заглушити її, знищити, боротися, мов із вітряками. Там поле з колосками золотіє аж до початку похмурого лісочка чи гаю, який постав кордоном… А далі… Чи то струмок вийшов з берегів, чи, може, болітце розтяглося посередині? І в цій воді сумне гілля намагається розібрати власне відображення, але марно…

…І ви дякуйте!

До тих 25%, які вже котрий день поспіль дякують нашому Президенту, що незабаром закінчить своє правління, не вписалася. До інших 75% теж не потрапила. Моє рішення було зважене і шалька терезів, на жаль, не переважила на користь одного з кандидатів. 
Але розповідь, власне, про сьогоднішню кумедну історію. 

Творець українського біґ-біту

Маестро української пісні Левко Дутківський святкує нині свої славні 76 весен. Так склалося, що з ним ми знайомі з перших виступів його дітища, тоді ще самодіяльного ВІА «Смерічка», у програмах Чернівецької студії телебачення. Колектив тоді записував свої пісні до новорічної програми…

«Президентська» електричка

Вагон сіпнуло, під нами щось задеренчало – електричка, погойдуючись, як віз на вибоїнах, набирала хід. Місць вистачало, пасажири розсілися де заманеться. Я задивився у вікно. Останнім це скло мив, мабуть, минулорічний дощ. За вікном миготіли сірі «замурзані» дерева – весняна зелень ще не встигла їх рясно освіжити своїми бризками. Хряпнули двері, цугом попленталися коробейники.

«Надто вже багато “гетьманів” з’явилося»

З часу загибелі, а фактично  вбивства, В’ячеслава Чорновола минає 20 років. І досі українське суспільство не дочекалося закінчення розслідування. Мені, наприклад, дуже хотілося б дізнатися, де зараз той «майор ФСБ Бабенко», який начебто готував вбивство Чорновола, а напередодні намагався попередити його і «здався» СБУ.

Люда, «мальчік» і «шо попало»

У дитинстві я дружив з дівчинкою Людою. Вона була стрункою білявкою з прямим, як у грецьких скульптур, носом. Жила у тому ж, що і я, будинку на столичному бульварі Дружби народів, в тому ж під’їзді і на одному зі мною поверсі. Двері наших квартир дивилися одна на одну. Люда була на рік старшою, а взагалі, у тій сім’ї росли четверо дітей. Старший  Володя закінчував школу, коли я ще  із-під столу ходив пішки… у дитячий садок. За Володею йшов спортивний та доладний Сашко, років на п’ять-шість старший за мене, а далі – погодки Коля й Люда. 

Дарунок долі

З Вартаном Маркар’яном мені пощастило познайомитися у далекому 1973 році, коли після закінчення вузу я приїхав за призначенням на роботу до Полтавського автоагрегатного заводу. Там Вартан Согомонович працював головним інженером. Одразу впадали в око його шляхетність, інтелігентність – геть незвичні для тогочасних важких на людяне слово «командирів виробництва». 

У суботу рано…

О 6.40 ранку 2 березня у Фастові зупинилось серце Василя Портяка – письменника, кіносценариста.

Річкою, морем, суходолом…

От скільки вже знаю Сергія Івановича Гордієнка (а ми потоваришували ще з 1990-х) – він постійно чимось  дивує. Щороку дізнаюся про нові й нові яскраві грані його неперевершеної особистості.

Осінь Патріарха

Він народився в селі Благодатному. На Донеччині небагато таких назв – все переважно з радянської епохи. Але Бог має почуття гумору. Майбутній патріарх української церкви не в Первомайському чи Октябрьському, а саме в Благодатному з’явився на світ.

У Бадольчика

Уже йшлося до середини шістдесятих, коли селом шибнулася звістка: «Бадольчик здався!». То було справді, як грім з ясного неба, навіть у школі, особливо ми, хлопчаки, нею не один день переймалися.

Джордж Форман і дядько Шура

Нині ювілей легендарного американського боксера Джорджа Формана: 10 січня йому виповнилося 70! Його слава – усесвітня, він має мільйонні статки, його чемпіонські досягнення – неперевершені, він – легенда.

На споді забутого короба

«Консервував» дачу на довгі зимові місяці. Вкотре зазирав до хатніх закамарків, збираючи клунок до міста. У «чулані» знайшов три короби книжок, забарикадовані під ящиками з одягом. І ось трапляється мені до рук маленька збірочка оповідань.

Фото-радість, фото-докір

«Фотограф зіштовхується з невідворотною
правдою життя, і так буде завжди».
Рагху РАЙ

Нескорена долею

Запашний хліб, пахіллям якого, здається, настояна вся хата. Натоплене скромне бабусине помешкання, в якому хочеться жити.  І вона, моя бабуся, Ольга Григорівна Шемет:  сиві скроні, личко у промінчиках зморшок, натруджені руки. Теплі обійми. І милі серцю наші вечірні посиденьки.

Пристанівок для «попелюшок»

«Горіховий дім» засновано у Львові,  щоб  допомагати жінкам, які опинилися у скруті.  У той липневий день 2011 року, коли працівниці львівської однойменної соціальної пекарні, створеної підприємцем Юрієм Лопатинським, випекли першу партію печива.

Не міф, а реальна мрія

Немовби на обкладинці глянцевого журналу – в уяві постає ідеалізований образ американської родини: великий красивий будинок з безліччю спалень і ванн, сад, ідеальний газон, декілька машин – на кожного члена сім’ї; діти навчаються в престижній школі, закладаючи фундамент майбутніх перспектив… А дехто, навпаки, розуміє, що «американська мрія» не має територіальних обмежень. Що існує в нашій свідомості як стимул або надія, щоб збадьорювати себе рухатися, діяти усупереч невдачам і зневірі. Мимоволі спадає на пам’ять оптимістична фраза: «Якщо одні двері зачинилися, то обов’язково відчиняться інші».

Декоратор Марія Герман: «Ми готуємо дуже важливі для людей події»

Проекти студії декору Maria German Decor вирізняються особливим відчуттям смаку й стилю. Недаремно компанія – офіційний декоратор готелів Metropol, The Ritz Carlton. Засновниця Марія Герман прийшла в івент-індустрію зі сфери виставкового виробництва. Набула серйозного досвіду, розробляючи масштабні і незвичайні декорацій. 

Чужа хата – не своя

Міністр закордонних справ України Павло Клімкін офіційно визнав: щороку з країни виїздить близько  мільйона громадян. Хтось працювати, хтось – назавжди.  Найпопулярніші країни для трудової міграції – Польща, Росія, Італія, Чехія, Ізраїль, Іспанія.

Міцна кава для міцного духу

Ця чернігівська кав’ярня відрізняється від таких же закладів  не лише затишком і форматом «Coffe to go», а й виглядом: червоно-чорні кольори, бравурне вітання «Слава Україні!». А назва ж яка – «Права кава»! Господині – «Іранка» та «Цифра», дві подруги з «Правого сектору».  Частину зароблених грошей офірують на фронт, а ще тут безкоштовно частують кавою воїнів АТО.

Кіно на партиципаторних засадах

Фастів, містечко на Київщині, має свою віковічну історію, традиції, культуру. І надихає талановитих людей. Таких, як журналіст і режисер Сергій Гордєєв. Знявши з однодумцями декілька робіт, Сергій плекав надію створити кіностудію «Фастів-фільм», екранізувати відомі літературні твори. Проте кінематограф – справа недешева: оренда техніки, костюми, декорації, а з меценатством в наш час геть сутужно…

Там, у львівськім парку…

Львівський парк, що на вулиці Данила Галицького, поволі міряє тяжкими кроками чоловік. Запалі очі, мовби виполоскані в сірому осінньому туманці, дивляться підсліпувато з-під козирка бувалого у бувальцях картуза, скроні рясно потяла сивина, а пальці рук зрадливо б’є стареча дрож – і навіть палиця тут не підпора. Не знаю, що підказало мені підійти до нього, – осінній пахмур чи просто моя  цікавість, але я таки наважила порушити його самотність. Запитала, чи він львів’янин і що б мені, приїжджій, порадив би тут найближче подивитися?

«Сонячні люди», сонячні душі…

За статистикою Всесвітньої організації охорони здоров’я, кожне семисоте немовля у світі народжується з синдромом Дауна. 85% сімей відмовляються від уже народжених «сонячних» діток. Часто – за настійною порадою самих медиків.

За що люблю Канаду

За свободу і, водночас, чіткі обмеження. Ти можеш купити «траву» і не почуватися злочинцем. Але тільки-но спробуй порушити правила, пов’язані з легалайзом! У першу ж годину після «дня Х» водія (здається, в Онтаріо) штрафонули на 600 доларів, а ще додали за куріння в авто.

Мені подобається, що цей рівень свободи тут постійно розширюється.

«Охендовськали»!

«Верховна Рада звільнила 13 із 15-ти членів Центральної виборчої комісії, включно з її головою Михайлом Охендовським. Термін повноважень 12 звільнених завершився ще 1 червня 2014 року».
(З газет)

ХАРАКТЕР
Побутова притча

Вони так доповнювали одне одного: він — спокійний, урівноважений, делікатний, з м’якими, витонченими манерами, завжди підтягнутий, елегантний; вона— швидка, рухлива, рішуча, з прямою, широкою натурою і розвиненим відчуттям справедливости.

Полинув Піснею

Для мене він навіки бринітиме зболеним голосом бородінського Князя Ігоря.

Святий жертовник Івана Стешенка

Без фундаменту нічого не побудуєш. Таким фундаментом для держави є освіта і культура. Це завжди розумів наш північний ворог. Тому коли у 1917 році постала незалежна Україна жертвами терору стали саме діячі національної української освіти і культури.

Детектив із горобцями

Як нема дощу, то з московської траси завертаю на польову дорогу, і вже за мить – осьо вона, моя сільська хата. Проте цього разу «мить» трохи подовжилась, бо в полі на околиці зустрів сусідку, таку ж, як і я, дачницю, але жінку різку, завжди похмуру і всім незадоволену.

Геній: зустрічі і прощання…

Познайомитися з Іваном Драчем, живим класиком української літератури, мені випало  2014 року. Тієї весни в Луцьку Інститут літератури НАН України проводив конференцію, присвячену Лесі Українці, і мене запросили презентувати там упорядковану та видану мною збірку творів Івана Стешенка.

«Інтер», який пантрують горобці

Заїхав з оказією до далеких родичів, котрі мешкають в селі недалеко від Києва. Найближчою мені «по духу» з-поміж них є тітка Галя. Тітка наближається до 90 років, але ще і на обличчя «гладенька», і в городі щодня працює, і коло кіз та свиней порається.

Хай Вам і там буде сонячно, Іване…

Про творчість геніального поета-сучасника, кіносценариста Івана Драча написано чимало рецензій,  здебільшого доброзичливих і захопливих, але часом і не вельми. Про нього, як депутата Верховної Ради України і одного з очільників Народного Руху, говорили різне, траплялося, що й образливе. Розповім про «свого» Івана Драча…

Театр і «устриці»

Ми з подругою обожнюємо театр, чатуємо на прем’єрні квитки, на виставах – щомісяця, бурхливо обговорюємо  режисуру, дискутуємо про акторську майстерність.

Малювати й жити!

Ця історія про незвичну людину – намагання зупинитися, придивитися, розгледіти…

Нескорений

Олександр Кучерявенко вже не безхатченко. У нього є квартира, яку він рік тому відвоював у аферистів: боротьба тривала 5 років. Ми знайомимося на столичній Контрактовій, біля пункту роздачі харчів. Серед товаришів він виділяється: інтелігентний, із задумливим поглядом. Застерігає: з журналістами спілкується тільки державною мовою. І розповідає спершу про те, як правоохоронці викинули його з дому, порадивши при цьому не брати документів і речей, потім про знайомство з адвокатом Української Гельсінської Спілки Олегом Левицьким, який весь час опікувався його справою.

З рекламного агента – у моделі

Анна Ільчук, студентка четвертого курсу Інституту журналістики столичного Грінченкового університету, встигла попрацювати моделлю в Україні, а нещодавно повернулася з Китаю.

Навчання?.. Робота?..

Студентські роки – казкові. Але перед багатьма у цей час постає проблема: як поєднувати навчання і роботу? Адже підгодовувати треба не тільки голову, а й шлунок… Тож вирішила дослідити проблему, попитавши самих студентів.

Журба і радість Марії Нелеп

Стримані, печальні усмішки, чорні виразні контури постатей, мовби зупинені чорно-білим часом і, водночас, барвисті, соковиті кольори – як нестримний подих сьогодення… Це диво-картини, на жаль, маловідомої широкому загалу художниці-самоуки Марії Нелеп. Щоб зануритися у її неозорий світ образів, достатньо відвідати виставку в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Тут ексонується більше шістдесяти  робіт народної майстрині, хоча лише у фондах цього музею їх понад чотириста.

В баби Векли на могилі

Баба Векла жила за три кілометри від нашого села, на хуторі. І ми з братом, ще дітлахами, «внадилися», як  казала мати, бігати чи не щодень до баби Векли…

Жінка під пиво…

Вечірнє місто. Вечірня втома від гамірних вулиць. Вечірній погляд… Троє жінок голосно розмовляють. Троє різних, не схожих одна на одну. Красиву високу блондинку звуть Вікторія. Їй на вигляд років двадцять п’ять. Вона незаміжня і запевняє:  ніколи не буде заміжньою, бо розваги й особиста незалежність – найважливіше для неї. Молодша, русява і фігурна, згодна з блондинкою: вечірки, чоловіки, про зустрічі з якими хвалиться, не соромлячись… І випивка. Бо як з чоловіками без неї?

«Наболіло у душі, накримилось…»

Тішуся і радію. І дивуюся моєму давньому товаришу Вікторові Качулі, з яким колись у Київському Шевченковому університеті училися того, чого навчити, врешті, неможливо, – журналістики.

«Хата сновидінь»

Застукала дерев’яна палиця, рипнули двері й у кімнаті з’явилася зігнута маленька моя прабабуся. Поправила білу хустинку, з якої вибивалося сиве волосся, і глянула на мене, малу, добрими-добрими зеленими очима.  Я усміхнулася, вхопила з її руки смачний пиріжок і гайнула до Миколи. Кортіло дізнатися, що у нього там цікавого за вечір сталося. Микола завжди носив із собою зошита: записував усякі дива, що відбуваються довкола. У тому зшиткові вже й живого місця не було: потертий, надіраваний, десь у брунатних плямах, а десь чорнилом заквецяний. «Це все дурниці! Головне – історії», –  наставляючи по-вченому догори вказівного пальця, гордо відповідав Микола.  

Наталя СУМСЬКА: «Бути в образі, працювати в театрі – прекрасна спроба втекти від сьогодення»

Ми зустрілися біля службового входу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Цього вечора у народної артистки України Наталі Сумської була вистава: роль Мадам Гортензії у знаменитій постановці «Грека Зорби» за романом грецького класика ХХ століття Нікоса Казадзакіса.
Вона відчинила двері гримерної, ми ввійшли до кімнатки із зеленими стінами, і я відчула себе частинкою невідомого закулісся, яке так манить глядача.

Геній і Кохання

Степан Пенкалюк – одинадцятикласник з Івано-Франківська. За романтичне есе про несподіване кохання Івана Франка отримав гран-прі конкурсу «Нові в медіа», що його провів Інститут журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.

Бахмутські образки

«Мене звуть Аліна Кириленко. Я навчаюсь у Х класі школи № 18 міста Бахмута на Донеччині та відвідую секцію «Журналістики» у місцевому Центрі дітей та юнацтва. Мій улюблений український письменник – Остап Вишня. Я прочитала багато його творів. Вони мені підіймають настрій. Можливо, той настрій і навчив мене помічати все довкола, виокремлювати якісь кумедні події. Тепер про «пережите» пробую писати…
Пропоную кілька своїх робіт на конкурс «Слово в душі – душа в слові».

Стоїть, наче раїною вріс…

Дюдявої осені 1996 року Севастополь вишкірився на нас непривітним чорноморським бризом й остатанілим натовпом «камсамолок 20-х годов» та «заслужєних работніков органов еНКаВеДе 30-х». На площі Нахімова зо три сотні цих пристарілих навіженців вирішили показати урядовій делегації з Києва хто тут править бал.

«Причастіє»

Ще на початках «перестройки», коли Горбачов трохи утрусив та усушив насельників ЦК республіканських компартій, в Держагропромі приймали на тепленькі місця перших «відставних кіз барабанщиків». Сановитих переселенців з попередника сьогоднішньої столичної Банкової – вулиці імені товариша Орджонікідзе. Контора наша за людом чиновним була – як князівство Монако, тому у цій вельми місткій тепленькій еластичній рукавичці «біженцям-сиротам» знайшлися і довгі столи з персональними телефонами, і навіть окремі кабінети з видом на Хрещатик. 

На хуторі Абази, де був Тарас і музи правили

Їдучи з Києва до Полтави  вам не оминути Абазівку – траса ділить село. Проїздив його і Тарас Шевченко. Хутір Абази Тарас згадує в повісті «Близнецы». У час заснування, 1798 року, він називався Курелихівкою. Ставши у першій чверті XIX ст. селом, отримав аж дві назви: Дмитрівка і Єлизаветино. А на початку ХХ ст. його стали називати  Абазівкою.

Футбол на Полюсі

Матч в Антарктиді, на Говерлі, стрибок з парашутом на Північний полюс… Звучить як вигадка, як переказ фантастичного фільму. Насправді, так проводить свої відпустки чи кілька вільних днів спортивний журналіст і коментатор Валентин Щербачов.

«Царство космічне Вам, Герою…»

Україна втратила свого першого і поки що єдиного астронавта. Леонідові Каденюку раптово стало зле під час ранкової пробіжки в одному з парків столиці. Карета «швидкої допомоги» прибула справді на диво швидко, та зарадити вже було годі. Леонідові Костянтиновичу днями виповнилося лише 67 років.

Переберія: ведмеді, відьми, чорти і нардепи

Важко повірити: Маланці в буковинському містечку Вашківці не злічити років, а вона виспівує пісень, розсипається сміхом, щедра на жарти-витівки.

BPOSITIVE: боротьба зі стереотипами

Англійську назву «BPOSITIVE»  трактують по-різному. Для одних це буквальний переклад: «Будь позитивним», для інших – «B+», тобто діагноз ВІЛ/СНІД. В українському суспільстві  хворі на цю важку недугу часто почуваються соціально ізольованими. Це наслідок суспільного упередження і нагнітання міфів, зокрема і  про шляхи поширення інфекції.

Троянди для Коцюбинського

… Мер прокинувся посеред ночі у власному ліжку від того, що… несамовито плескав у долоні. Він аж сів і оперся ліктями на коліна. Протер очі. При яскравому місячному сяєві підняв до припухлих повік долоні, якими щойно вергав луну по всій кімнаті. Вони, здавалось, аж побіліли від виляску.

«Ми зобов’язані всім, а нам ніхто»

Непримітна будівля тулиться десь між столичними станціями метро «Житомирська» і «Святошин». Спеціалізований будинок ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів. Життя тут плине в іншому темпі, аніж у місті, де має ціну кожна секунда. Втім, бути активним і зайнятим можна завжди і за будь-яких обставин. Це доводить Любов Куреєва, одна із мешканців цього дому.

Петро і Марія

Тиха ніч. Спить село, загублене в океані часу і штормах подій. Лише двоє закоханих, яким сивина забілила скроні, обнялися та про щось говорять, мовби  стрілися вперше.

Чайка-Берегиня

Олеся Чайка — поетеса, бард, філософ. Cмілива, закохана в Україну співачка Революції. Прибула до Києва з рідної Тернівки, міста на березі козацької Самари, тільки-но почувши про розгортання Майдану 2013 року. Приїхала з друзями, аби влитися в людське море, бути в його епіцентрі, зі своєю Піснею. Вже згодом вона чарувала співом багатотисячну аудиторію героїв,  виконувала Славень пліч-о-пліч з Русланою, розмовляла з кобзарем Юрком Фединським…

«Беззабійні страви» під портретом Толстого

Це тільки здається, що вегетаріанство ввійшло у побут недавно. Насправді ж, як повчає біблійний Екклезіаст, немає нічого нового під сонцем. У Полтаві, наприклад, їдальню «беззабійної їжі» відкрили ще на початку січня  1912 року. Троє жінок –  М. Богданенко-Дудченко, Е.Каплан і А. Перель – об’єдналися у  гурток й організували їдальню «Жизнь во всем».  У підвалі на розі тодішніх Дворянської й Стрітенської, відомих нині полтавцям, як вулиці поки що Паризької Комуни і Комсомольська.

Не цирульник, а барбер

«Понаїхали тут!.. Жити не дають!..», «Біженці відбирають робочі місця…», «Чого їм у своїй країні не сидиться?..»
І сьогодні зачовгана платівка прокручує старі пісні, співані на новий лад. Здається, той коловорот без початку і кінця: хтось причепить нове слово-ярличок, а хтось приліпить до старої пісні цілу фразу… Давайте познайомимося з тими, до кого ми часом так упереджено і несправедливо ставимося.
Сем Барекзай приїхав до України 2009 року, має офіційний статус біженця. Незважаючи на  труднощі, прижився, став успішним перукарем. Сем сподівається, що його історія надихне інших ніколи не здаватися.

«Лєнінопад» і його відгомін

В Україні декомунізація розпочалася ще на світанку Незалежності, але активних обертів набрала вже у час Революції Гідності. Відтоді, як 8 грудня 2013 року активісти знесли пам’ятник Лєніну на столичній Бессарабській площі, країну охопила лєніноненависництка ейфорія.

Хроніка неоголошеного подвигу, або Як пенсіонер із Підмосков’я врятував мене, хоч ми й не зналися

Я уникав новин уже другий місяць. Не читав інформаційних стрічок. Вирішив, що так легше і безпечніше. Спочатку зіскочив з телевізійної «голки», потім – з інтернетної. Лише через чужі розмови у маршрутках і поїздах «плив» потоком новин, зате не топився в них, наче сліпі цуценята.

Сила музики

Насправді, українська народна пісня – це дуже просто. Але – коли вже все розумієш. Ми давно перестали розуміти свою пісню, перебралися на зовсім чужу музичну територію і звідти часом намагаємося роздивитися, а то й спожити цей «матеріал». Декому вдається вплести його в свою музичну творчість, іноді з концертним і навіть комерційним успіхом. Як же неприємно чути й музикантам, і їхнім шанувальникам, що з українською піснею ця творчість не має нічого спільного.

Дитина і пес: лікування любов’ю

Двоє песиків завзято кружляють біля візочка, в якому усміхнене хлоп’я. 10-річний Сашко пестить кудлатого коллі Рея, а слухняний королівський пудель Дара облизує Сашкові рученя.  Інструктори-дресирувальники, спеціалісти-анімалтерапевти, кінологи, які пов’язали своє життя з собаками запевняють: якщо гладити собаку хоча б 10 хвилин щодня, це врівноважує серцебиття. Але чи щасливий Сашко? І як бути тим дітям, які не мають улюбленого песика, проте не встають із візка?

Наумівна з кіно «Кубанські козаки»

За певних обставин кілька тижнів тому познайомилася з однією чарівною старенькою. Ольга Наумівна має 88 років, ясний розум і вроджену шляхетність. За переконаннями, як тепер кажуть, вата 100%, хоча сама – донька репресованого (батько був «зрадником Батьківщини», бо під час Другої світової потрапив у полон, отримав 7 років таборів, але завчасно помер у Лук`янівці). 

Вчився красти…
(Із циклу «Батьківські прочухани»)

Красти – це дуже погано. Цю родинну заповідь я засвоїв так рано, що й не пам’ятаю, коли й як. Але прийшов час мужніти й набиратися досвіду не тільки вдома, а й у соціумі. І пішов я до школи.

Віз дід Рубенса…

Що то справді Рубенс, не могло бути жодних сумнівів. Без екскурсовода, без паспорта (Рубенс, 90х65, полотно, олія…), без фахової експертизи було видно, просто очевидно, що це таки Рубенс. Місцевий маляр не тільки чесно передав характерні рубенсівські акценти, а й, мірою таланту й любові, посилив їх.

Як ми «рахували» гроші Дугласа

В безмежному морі інтернету трапилось мені фото двох щасливих людей. І щасливих, і нещасних водночас. Кетрін Зета-Джонс та Майкл Дуглас. Вони вже 17 літ разом.

Лицар

Знайомтеся: Андрій Хоманчук, активний учасник Революції гідності, волонтер і воїн. Це він подарував десятьом учасникам бойових дій на Сході України, які пересуваються на візках, квитки на фінал «Євробачення», який відбувся 13 травня у Києві.

Опадає листок, як зів`яле чаїне крило…

Я для інших одцвів,
                   я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
                            туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
                            підійди і торкни мої віти –
Я тобі засвічусь,
                            як нікому іще не світивсь!..

Прадід створив «Мурку», правнук – «Чивокуню»

Багато полтавців знають і вельми цінують творчість свого земляка, талановитого поета-барда Юрія Трейгеля. Маю зауважити, що Юрку не до вподоби саме слово «бард», а талант він взагалі вважає чи не найостаннішою з чеснот, якими іноді природа обдаровує людину.

Безкінечник

Хата Василини Сумаряк – на околиці Усть-Путили. В сусідах – порослі лісом груньочки, по яких сторожко, будячи хащі відчайдушним цявчанням синиці, піднімається вгору весна. Ген за ними напівсонні карпатські полонини курять зимний туман. А через дорогу – Черемош навзаводи, як справжній чабан, зганяє з гір очамрілі від рясного сонця, шумні та ревучі череди зимової остуди.

Чи спалахне моя зоря без «Зорі»?

Який вид спорту поєднує в собі видовищність, розум, азарт, міць, наполегливість? Звісно, футбол! Але в Україні він останніми роками занепадає. Навіть в вищій лізі країни кількість команд зменшується. Але ж футбол – це ще й імідж країни у світі. Боляче, що втрачаємо футбольні вершини, яких свого часу досягли з такими іменами, як Валерій Лобановський, Олег Блохін, чи такою зірковою командою, якою колись було київське «Динамо».

Вуглинка за комір…

Ще хлопчиком автор цих рядків мріяв відшукати метеорит. Саме відшукати в землі чи у воді, бо стати свідком падіння небесного каменя і підібрати його, що називається, по гарячих слідах здавалося йому чимсь абсолютно неймовірним. Траплялися камінці нібито схожі на метеорити. Але виявлялося, що це або шматок магнітного залізняку, або кричне залізо, або промисловий шлак, або й звичайнісінька бруківка…

Син гаїв, родом із Пісні

Його школярські віршики вперше надрукувала районна газета. А звідти римовану добірку передали до обласної партійної «Радянської Житомирщини». Хлопця помітив і підтримав Василь Земляк. І в області про нього заговорили. А він пас корови у селі. І писав нові вірші. Одного разу на пасовисько прибігає схвильована мати: «Ходімо, там тебе сурйозні люди кличуть». До Шатрищ, його рідного поліського села, аж із Житомира примчав обкомівський «бобик» з двома добре вдягнутими і напахченими дядьками. Виявилося, високе партійне начальство дало команду цього «творчо обдарованого старшокласника» доставити до обласного Будинку культури – на зустріч трудящих із знаменитим земляком, кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР Максимом Рильським.

Софіт у темряві

Він рано став дідом, у 36. Онучка називала його Льонею… А він Леонід Анатолійович Рябіщук. І пройшов шлях від кореспондента до гендиректора Черкаського обласного телерадіооб`єднання.

Груша

ПАМ’ЯТІ ДІДА СЕМЕНА


Сучасні технології дозволять відновити втрачені комп’ютерні файли.  Людський мозок теж здатен на це. Але як? Відкрити закон тяжіння Ісаака Ньютона сподобило яблуко. Відновити файл пам’яті мені пособила груша: не знаючи законів фізики, на моїх очах очепилася корінням од землі і гепнула долу.

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company