Кіра, дівчинка з русявим волоссям, світло-сірими очима та дуже дзвінким сміхом, народилася 2 листопада 2021 року. Її батьки мешкають у Полтаві, колись «культурній колисці» України. У Кіри є бабуся та дуже крута доросла двоюрідна сестра – себто я. У першу свою новорічну ніч Кіра тихо спала у мене на руках й гадки не мала, яким буде рік прийдешній.

Вона навряд чи коли-небудь згадає ранок 24 лютого, проте напевне памʼятатиме, що перші роки свого життя майже не бачила свого тата, а після багатьох місяців розлуки, довго його не впізнавала. Коли почалася широкомасштабна війна, батько став до лав територіальної оборони. Він був колишнім професійним боксером. З купою травм, проте добре тренований. У паузах між тренуваннями і турнірами його не цікавила політика, мало хвилював Схід та Захід, бо його місто у Центрі. Він щиро не розумів, чого його старший брат, котрий, як і він, неодноразово бував у росії та мав там родичів, 2014 року став воїном АТО. Наш боксер був поза конфліктом, бо… Правильно: спорт поза політикою. Втім, щоб убезпечити свою маму і власну родину, відправив їх за кордон. Але там їм не подобалося: медицина не та, ціни – вище нікуди… Що вже казати про погоду… Вирішили повертатися: рідне «не таке» краще за «не таке» чуже. Та й тривога за сина і чоловіка не давала спокою.

Коли нарешті родина возз’єдналася, вирішили: час Кіру охрестити, бо ж не по-божеськи і не по-людськи – дитині майже рік, а все ще нехрещена.

Сказано – зроблено.

Після «таїнства» я жартома спитала Кірину бабусю: «Хоч не в упц хрестили?», – «Та Бог єго знаєт», – почула у відповідь.

Я, як і ти, мій читачу, дуже уважна, тому переглянула відео обряду. Сумнівів не було: церву розписано мовою, котрою тато Кіри у сутінках точно не говорить, аби не прийняли за чужого і не стрілили.

А тимчасом Кіра вже «з Богом в серці» підростала. Наближалося друге листопада 2023 року, родина Кіри готувала святкове застілля на честь її дволіття. Ми з мамою сушимо мізки, що ж подарувати малій іменинниці, адже вона ще поки не може скласти «віш ліст». Того дня я передивлялася свої старі книжки й серед них знайшла чудову червону абетку із зайчиком на обкладинці. Саме її я вивчала далекого 2007-го. На кожну літеру у ній чудернацький віршик та гарна картинка зі тваринками. Моєю улюбленою була літера «б» та вірш про бобрів. «Мамо, ну чим не ідеальний подарунок? — кажу, прямуючи до іншої кімнати.— Давай до іграшок придбаємо Кірі ще й оцю абетку».

Моє щастя, що ця геніальна книжка видається й досі. Тому з новою абеткою гордо прямуємо на свято, а я готуюся читати сестрі віршик про брунатно-бурих бобрів.

Дзвонимо у двері бабусиної квартири, де вже зібралась родина:

– Привіт!

– Прівєт, проходітє.

– А де ж іменинниця? Не зустрічає!

– Да она вон с Олєй сідіт, ізучают букви.

Не вірю! Думаю, невже сталося найстрашніше? Невже ми спізнилися і моя сестричка вже має абетку? Ну точно не таку круту, як ця, із зайчиком на обкладинці. Ця їй точно сподобається. З такими думками прямую коридором, заходжу в кімнату, а сестричка якраз вивчає…. літеру «ы»!

У нас з Кірою насправді дуже багато спільного: однакове прізвище, навіть спільні три літери імені: я Міра, вона Кіра, у нас одна бабуся, наші тати – брати, обидва військові, проте я читала абетку, а вона вчить «букварь». І все чомусь не може подужати літеру «ы»…