Бердянськ, березень 2022-го. Обшуки, відсутність зв’язку, мітинги під пострілами. Саме в таких умовах Наталія Овсяннікова прийняла найважче рішення у житті: покинути дім і їхати в нікуди.
У Києві випадково натрапила на оголошення про пошук волонтерів. Тоді ще, звісно, не знала, що стоїть на порозі нового етапу своєї долі.

– До 24 лютого 2022 року я працювала менеджеркою на заводі, – починає розповідь Наталія. – Донька закінчувала школу, планувала вступати до київського вишу і ми ретельно готувалися до її переїзду в столицю. Мріяли про прості буденні речі: влаштувати дитину, поїхати на відпочинок, доробити ремонт у квартирі… Але сталося не так, як гадалося.

– Вирішили виїжджати з Бердянська одразу ж після широкомаштабного російського вторгнення?

–  Ні, не відразу. Навіть після 27 лютого, коли росіяни окупували наше місто, ми ще деякий час просто не розуміли, що відбувається. Перші тижні жили з вірою, що ось-ось усе закінчиться, що життя повернеться у звичне русло. Не було зв’язку, майже не було інтернету, без газу та опалення, з мінімумом продуктів у магазинах і ліків в аптеках. Але ми вірили, що нас невдовзі звільнять. Кожного дня опівдні ходили родинами на мітинги, і лише тоді, коли окупанти почали стріляти по натовпу, прийшло відчуття реальної небезпеки.

Ближче до кінця березня стало зрозуміло, що перебувати в Бердянську більше неможливо. Почалися обшуки осель, сусіди «здавали» проукраїнських мешканців. Тоді й остаточно вирішили виїжджати. Це було дуже важке рішення. Не мали поняття, куди їхати, де й як влаштовуватися, за які кошти жити, як довго це триватиме.

Дісталися Києва. І тут остаточно розгубилися: нове велике місто, як жити далі, де влаштуватися на роботу. Уже відчувала реальні знаки депресії. Розуміла: маю щось робити зі своїм станом, брати себе в руки.

Випадково потрапила на видачу гуманітарної допомоги й там побачила оголошення про пошук волонтерів. Вирішила спробувати себе у цій ролі. Мала для цього і мотиваційний аргумент: «Якщо не я, то хто?» Знала, що означає втратити все. І дала собі обітницю: «Допомагати іншим – це моє». Так почалося моє волонтерство – випадково, але цілком усвідомлено.

– Як до цього поставилася Ваша родина?

– Вона бачила мій моральний стан і повністю підтримала моє рішення. Знайомі ж досить часто запитували: «Навіщо воно тобі?». А мені хотілося бути причетною до чогось справді важливого, що приносить користь не лише мені, а й іншим.

– Ви тепер постійно контактуєте з чужим болем. Як витримуєте емоційно, де берете сили?

– Перші пів року були надзвичайно складними: ще не вміла абстрагуватися. Емоційне вигорання і напруження  відчула дуже швидко. До того ж чужі проблеми накладалися на власні. У волонтерській організації керувала дитячим напрямом, тому спілкувалася не лише з дорослими, які часто просто потребували, щоб їх вислухали, а й з дітьми. Це набагато складніше. Дитині недостатньо сказати: «Все мине, ти маєш бути сильною, ти не одна». Мої підопічні були з різних територій, пережили все у цій війні. Майже до кожної дитини потрібен був індивідуальний підхід. За півтора року «пропустила» через себе історії майже 6000 дітей. З одного боку, це було дуже важко, а з іншого – саме ці діти навчили мене неймовірного оптимізму. Згадуючи кожного з них, розумію, що у нашої країни є майбутнє.

У певний момент такий вид волонтерства став занадто важким морально, тому вирішила змінити напрям – взялася допомагати соло-мамам. Щоб витримувати це емоційне навантаження, виробила власну формулу: щодня читати, дорогою на роботу обов’язково слухати музику, проводити вихідні з родиною та прислухатися до власних почуттів.

– Чогось навчилися за роки волонтерства?

– Мимоволі опанувала багато нових ролей: вантажника, вчителя, психолога, менеджера, SMM-ника, копірайтера, палетувальника, івент-менеджера. Стала краще розбиратися в людях, адже, на жаль, не всі, хто звертається по допомогу, дійсно її потребують. Але найцінніше – навчилася прислухатися до себе і цінувати себе.

– Якби повернутися у минуле і знати, що Вас очікує, наважились б піти у волонтерство?

–  Якби справді могла повернутися в минуле з тим досвідом і знаннями, які маю тепер, я б тричі подумала, але все одно прийняла б те саме рішення. Бо цей досвід, який залишиться зі мною на все життя, не дав і мені впасти в прірву, допоміг зрозуміти, хто я, на що здатна і чого варта. А це – неоціненно.