Ранок. Бадьоро крокую до одного непримітного місця. Сходинки над звичайним «шиномонтажем» ведуть до справжнього котячого царства — притулку, життєдіяльність якого забезпечує колектив знервованих але добрих жінок. І я, новачок першого рангу у цьому шанованому товаристві, проштовхуюсь всередину, автоматично контролюючи, щоб хтось із чотирилапих насельників  (найперше меткий Азов ) не шуснув за двері.

Для тих, хто не любить розмірену роботу, праця у такому притулку, можливо, ідеальний варіант. Минулий тиждень закінчився вимушеним щепленням від дифтерії і правця. Буденне прибирання карантинних боксів довершилося неочікуваними пристрастями, коли з клітки, яку чистила моя напарниця, чкурнула дика кішка. Споглядаючи за безнадійними спробами колеги зловити кішку, що гасала по всіх усюдах й загрозливо шипіла, я вирішила виступити доброволицею і зловити чорну пухнасту дияволицю.

Лише три секунди киця була у мене на руках, але перш ніж знову опинитись у боксі таки встигла видряпати на моїх долонях яскраві червоні автографи. Один з подряпаних пальців розпух до розмірів сосиски й перестав розгинатись. На щастя, мої параноїдальні думки про сказ не справдились. Проте лікар наполіг на щепленні від дифтерії і правця. Тепер усе в минулому. На кішку я не злюся. Тільки інколи підходжу до її боксу і показую язика. Але це між нами.

Оглядаючи хвостатих і погладжуючи улюбленців, я слухаю вказівки однієї з жінок, на чиї плечах тримається цей притулок. Вона вже чотири роки працює без вихідних, знає поіменно кожного хвостатого (і одну безхвосту), вміє прибрати бокс найагресивнішого у цілому світі кота і зберігає здоровий ґлузд постійними перекурами. До огріхів помічниць (таких, як я) ставиться з невичерпною добротою і розумінням. Не знаю, як їй вдається не гиркати на кожного після років такої праці.

Сьогодні на порядку денному — паразити. У притулку невелика епідемія, і від нас вимагається підвищений ступінь пильності й прибирання. Лотки не чистити, а повністю змінювати. Миски з кормом і водою теж. Мити підлогу з антисептиком. Посуд кип’ятити. Підстилки змінювати. Всі предмети, що виймаються з карантинних боксів, у жодному випадку не повинні торкатися підлоги. Водопій має стояти в куточку клітки. Всі поверхні протирати серветками.

У звичайний день тримати в голові інструкції доволі легко. Та хворі коти вимагають більшої уважності й кропіткого старання. Моє прибирання починається з кімнати котів, хворих на ВІК. Це вірусне захворювання іноді називають котячим аналогом ВІЛ, тому що воно теж хронічно послаблює імунну систему й не лікується. Для людей цей вірус безпечний, від котів не передається. А от поміж котів передаватися може, тому хворих  маємо ізолювати.

У цій кімнаті — мої фаворити. Один котик, підсліпуватий, активно вимагає уваги, витягуючи спинку й ніжно покусуючи плече. Таким благанням важко відмовити. Та згодом я зосереджуюсь. За хвостатих не переживайте, усім їм дістається увага: мисочки повні свіжої води, тарілочки змінені, а підлогу вимито з антисептиком.

А наступна кімната – ізолятор, там  клітки з хворими котами. Одного боюся – агресивний, ще й при гострих кігтях. У вільну хвилинку наша притулкова чарівниця дає мені чудернацьку й дієву пораду: достатньо накрити кота пледом — і він сидітиме під ним, слухняно чекаючи кінця прибирання. «Раптом що, щеплення ще зовсім свіже», — заспокоюю себе і таки наводжу тут порядки.

Ще одна кімната чистенька, коти поспішають до свіжої водички з нових тарілок. Решта дня минає за буденними завданнями: підмести, спробувати полагодити пилосос, почистити дряпки від шерсті, почистити котів, насипати їм чітко відміряні дози корму й не схибити, бо комусь треба корм для діабетиків, комусь — для кошенят, а іншим — для покращення травлення. На цьому ще не все. Поставити прання, вивантажити сушарку, винести сміття й допомогти з клітками напарниці. Виконуючи пункти великого списку робочого дня, спостерігаю за людьми, що прибувають і відбувають.

Лише вона, чарівниця притулку одночасно вигадує, як повести кількох котів до лікарні, витирає шмарклі хворенькій і худенькій кішечці, несе поламаний пилосмок на ремонт у «шиномонтаж», координуючи по телефону численні процеси. Інша волонтерка подеколи ночує у притулку, коли ліки хворим котам треба вводити кожні 2-3 години.

Нарешті роботу зроблено, збираюся покидати притулок. Знаю: хтось із жінок залишиться до глибокої ночі. За дверима — пакети сміття, зібраного за зміну. Згрібаю скільки можу й несу. Наступного разу дівчата зроблять за мене те саме.

Між завзятим жіноцтвом з обслуги цього притулку і його насельниками-котами встановлено щось дуже схоже на сталеву кругову поруку. Вона змушує нас повертатися і не зважати на те, як інколи надміру відгонить притулком наше волосся і як калатає серце, коли доводиться прибирати у боксі злющого кота. Кожна з нас повертається до своїх особистих улюбленців, яких мріє забрати додому. Власних фаворитів я не назву, бо ж раптом хтось вихопить кота першим. Втім, ховатися теж немає сенсу: тутешні дівчата все знають.