Війна. До неї, кіношної, люди давно звикли. У «вінйушки» граються покоління дітвори, вона чи не головна тема комп’ютерних  ігор. Уже давно звичними стали обговорення військових стратегій, танчиків, літачків, бронетехніки та озброєння. Проте ніхто й ніколи не готовий до того, що війна може втілитися в реальність. Навіть уявити моторошно. Чути постріли над головою; бачити артилерійські снаряди, що падають у подвірʼя; з останніх сил нестися в укриття; споглядати загальний сполох; страхатися виходити назовні; потерпати від нестачі провізії; повільно конати через необхідні ліки, які закінчились тиждень тому; постійно вгамовувати дрижаки, спричинені панічними атаками; телефонувати ближнім, аби, можливо, востаннє почути їхні стурбовані голоси; полишати домівку заради порятунку; втрачати найдорожче та розлучатися з найріднішими.

Вони

Маленький хлопчик горнеться до неньки. Великими чистими очима розглядає  барвисті ілюстрації улюбленої книги. Він поки не вміє читати. Лише знає, що батьки неодноразово переказували йому цю історію. І навмисне зупинялися на найцікавішому! Щоразу виправдовувалися, нібито не памʼятають продовження. Але ж дитяча допитливість вимагає довідатися, як закінчується оповідь! Що ж це за історія, та й без кінцівки? Кожного разу хлопчина супив густі брівки, збираючи їх у зигзагоподібну тонку лінію, ляскав у долоні та бурмотів на батьків, доки вони не погладять його по голівці, поцілують ніжного лобика та закутають у теплу ковдру, щоб малеча нарешті поринула в сон, де уява сама конструювала кінець улюбленої оповіді. Якось він пообіцяв мамі й татові: щойно навчиться читати, то обовʼязково прочитає їм кінцівку вголос! «Ти в нас неймовірний молодчина!» – раділа мати, а батько лише усміхався й ствердно кивав головою. Він був не говірким.

Потяг

Яке це має значення для хлопчика? Жодного. Він тільки здригнувсь і випустив із рук книгу, яку так старанно затискав між тендітними пальчиками. Потім узявся за неньчин рукав і легенько потягнув, аби привернути увагу. Мати перевела погляд на хлопчину. До цього лише журно вдивлялася у вікно. Жінка виглядає пригнічено. Вона не пам’ятає, коли востаннє їй доводилося виспатися, а її очі були сухими. Але вона точно знає, заради кого  досі намагається тримати себе в руках.

– Синку, у тебе впала книжка? Не хвилюйся, зараз подам, – каже вона й змушує себе усміхнутися.

– Мамо, а чому тато не поїхав із нами? – запитання із болем і тривогою.

– Він залишився, щоб захистити нас. Жінка, аби не лякати сина, усміхнулася. Занепокоєння та смуток – зовсім не те, що варто спостерігати дитині на обличчі своєї мами. Не зараз. Книжка знову опинилася в руках хлопʼяти, а його ненька повернулася до вікна, дозволивши сльозам вкотре накинути вуаль на цей жорстокий світ.

* * *

Її очі останнім часом були вологими завжди: доки стояла разом із чоловіком у черзі за перепусткою на евакуаційний потяг, доки тремтячими руками намагалася записати власне прізвище на аркуші. Поруч із прізвищем два імені. Лише два. Тому що батько не їде. Він лишається. Йому не можна. Та він і сам цього не хоче, бо іде на війну.

Він

… Час прощатися. Час давати неправдиві обіцянки. Час читати молитви та сподіватися, що хоча б одна з них стане в пригоді.  Час розлучатися… можливо, назавжди. Ці обійми були найміцнішими, які тільки могли подарувати одне одному люди, знесилені та закохані.

Як би їм хотілося, щоб ця мить тривала довіку!Але вічно навіть вода плинути не може. Вона ж бо неодмінно колись висихає на сонці. Ось і міцні обійми розмикаються. Чоловік відступає на крок і робить спробу проковтнути той клятий клубок у горлі, поки дружина щось шепоче на прощання.

Він уже її не чує, надто зосереджений на стриманні власних емоцій. За всі роки спільного життя жінка не бачила, щоб її чоловік плакав. Врівноважений, мужній образ коханого  завжди додавав їй  сил у скрутні хвилини.

Але цього разу… у вічі впадає тільки нижня губа, яку чоловік закусив до болю, аби стримати сльози. Він наче намагається не дивитися на дружину, на сина. Йому важко. Надто важко змиритися із тим, що, можливо, він бачить своїх рідних востаннє.

* * *

Щойно потяг рушить, він дозволить собі десь на краю перона, щоб ніхто не баиив, впасти на коліна й відверто  розревтися. Перед його очима буде світитися ніжна  усмішка коханої в найщасливіші моменти їхнього життя та образ сина із книжкою в руках на тлі вагонного вікна, яке, здавалося, поглинуло їх обох, а заодно  і весь їхній спільний  веселковий світ.

Потім він підведеться з колін і піде на збірний пункт, де йому видадуть зброю.

2026 р.