У столиці сонце встає пізніше, ніж на Сході України.
Крізь вікно київської маршрутки бачу, як пробивається його проміння і золотом заливає межину неба. Отам, де воно сходить, за сімсот кілометрів звідси, залишилася моя рідна сторона …

‒ Сонце, світило наше, чи вільно торкаєшся землі крізь димову завісу від згарищ і вибухів?

Думки роєм рояться одна за одною. І спогади стрибають у далекі сімдесяті… Тоді мала багато щасливих сонячних ранків. До школи будила мене зазвичай бабуся. Завжди стримано.

‒ Прокидайся, Валюню! Сіре сукно лізе у вікно! Вже й «брехунець» давно балакає, а «куп’янка» (так бабуся називала місцеве радіо) щойно відгомоніла.

Це означало, що баритися не слід.

Зі школою познайомилася ще наприкінці травня: навчання починалося відвідуванням «підготовки» (так старші називали короткотривалі заняття-зустрічі для майбутніх першокласників). Кулагівська восьмирічка була в сусідньому селі. Йти треба було пішки ґрунтовкою близько двох кілометрів до подвір’я, де колись жив дід Никін, а далі ‒ з кілометр до великої сосни і стільки ж лісом. Бабуся проводжала аж до самої школи.

Одного травневого ранку до нас приєднався мій майбутній однокласник Юрчик Бондаренко ‒ світловолосий хлопчик із виразними світло-карими очима, які він сором’язливо опускав. Його бабуся Федора пояснила, що онука не прийняла до гурту дітвора з їхньої вулиці, ще й побила. Тепер вона буде супроводжувати хлопця до школи: його старша сестричка Світлана там уже зранку, а батько з матірʼю – по роботах.

Юрчик узяв мене за руку, і ми рушили ґрунтовою дорогою. Слідом за нами йшли наші бабусі. Їм було цікаво погомоніти про усяку всячину: що посадили, що погано зійшло, який урожай картоплі був торік і чого чекати цього року. Спершу він соромливо мовчав, а потім заговорив про дивні квіти, що росли в їхньому будинку. І про те, що бачив, як вони щоночі рухаються. Мене вразила не тільки ця розповідь, а й Юрчикова увага та любов до живого.

Аж ось на нашому шляху постали сосни. Високі, кремезні, закучерявлені кронами. Заступили небо. Тільки верхів’я коливалися, видаючи глухе рипіння. І в цю мить я відчула: ліс перешіптувався про нас, маленьких.

*  *  *

Першовересневого ранку не могла дочекатися. У шафі красувалося новеньке вбрання: темно-коричнева сукня і біленький фартушок. А до нього – ладні черевички. Все батьки купили заздалегідь.

Бабуся заплела дві коси і вплела білі банти. Цього разу до школи вів батько. Мене проймав легкий трем – від вранішньої вересневої прохолоди й очікування свята. Як щось особливо цінне врочисто несла зібраний мамою букет жоржин та чорнобривців.

На шкільному подвірʼї велелюдний дитячий гамір. Кулагівські, мої рідні синьківські стояли групками. А я шукала очима Марію Юхимівну, свою вчительку. Аж вона озвалася ‒ і ми підійшли на її дзвінкий голос.

Читати до школи я не вміла. Писати вчилася спершу лівою рукою. Робила це швидко і, як мені видавалося, неймовірно гарно. Проте тітка Галя, батькова сестра, яка тоді приїхала до нас на гостини з міста хіміків, беззаперечно застерегла: якщо не навчуся писати правою, у школі будуть непереливки.

Шкільна наука спершу давалася важко. Якось мама наважилася на розмову з учителькою. Марія Юхимівна охоче розповіла про успіхи моїх однокласників, зокрема про Віталія Кряжа, який умів добре читати. Про мене не зронила ні слова. Поверталися додому у розпачі. Відтоді за мою освіту взялася бабуся: удвох із нею почали освоювати буквар. Щовечора вмощувалася у неї на колінах і вмить забувалися слова, сказані вчителькою. Ці родинні читання творили дива. Тільки-но вчителька кликала до і вказувала на сторінку букваря, вмикаючи секундомір, я починала читати, бо добре пам’ятала, що читали вчора з бабусею. Результати потішали тільки мою бабусю …

Вересневим ранком наша сусідка тітка Марія (у селі її звали поштиво Марією Іванівною, бо працювала бібліотекаркою у клубі) приносила цеберку з горою яблук-кримок і ставила біля погребника. Так вона пригощала щоосені нашу родину. Навіть неврожайної осені приносила повен фартух соковитих яблук, якими смакували місяць. Дуже рідкісні сорти яблунь та груш родили в садку наших сусідів. Діда Василь Маршевський, знавець садовини, заклав цей садок. Уже геть слабосилим запам’ятався він мені, я тоді по-дитячому заздрила його онучкам  Валентині та Галині. Бабуся моя розповідала: коли дівчата були маленькими, любили вмощувалися з дідусем на старому кожусі біля теплої лежанки разом і слухати його бувальщини. Свого ж дідуся Максима я не знала. Дивився на нас зі світлини. Бабуся розповідала, пропав безвісти на війні…

А про бабусю Химку, покійну дружину діда Василя, моя бабуся розповідала, захоплена її вродою. А батько підтверджував:

‒ Валя, найменша онука, на неї дуже схожа. Отакою красунею була й тітка Химка. На жаль, дуже рано пішла на той світ.

Бабуся завжди підтримувала жіночу солідарність. Часто з мудрою й розсудливою бабою Палажкою, нашою великою родичкою, допомагали тітці Марії: наглядали за худобою, аби не пролізла у шкоду, повертаючись із пасовиська, копали на її городі буряки й картоплю. Тітка Марія мала чимало клопоту на роботі: бібліотечне керівництво в районі чомусь завжди проявляло особливу охоту до нарад і зібрань саме гарячої пори збору врожаю. І ця часто порожня суєта відбирала у тітки Марії купу часу. Було у них із дядьком Гришою дві донечки ‒ Галя і Валя. Красиві, розумні та й до всякого діла дотепні. Але випурхнули з батьківського гнізда на навчання ‒ і вже наїжджали до рідної оселі наїздами.

*   *   *

Перші шкільні оцінки вимощували смутком дорогу додому. Тоді мені здавалося, що  це мірило моєї цінності. Мама ж учила мене іншого: вчитися для себе. Бути старанною й наполегливою.

Місце за партою зі мною ділила Ніна Пономарьова – тиха дівчинка з красивими русявими косами. А мені завжди хотілося, щоб поруч зі мною сидів Юрчик Бондаренко.

Була ще одна однокласниця. Її звали Лариса Водолазська. Жвава та та проворна, про таких казали, що в ложці не вловиш. Але наші оцінки в журналі були однаковими. Я щиро не розуміла цієї «несправедливості», навіть ображалася. Мама заспокоювала мене: головне, казала, не порівнюй себе з іншими – ставай кращою для себе. Тоді я цього не розуміла. А тепер розумію.